1. Походження української мови, її місце серед інших слов’янських мов.

Українська мова входить до групи словя’нських мов (індо­європейської сім'ї), яку складають три підгрупи: східно­слов'янська (українська, російська, білоруська), півден­нослов'янська (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська), і західнослов'янська (польська, че­ська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька, кашубська). Спорідненість їх виявляється в лексиці й граматичних сис­темах, у способах словотворення та звукових співвідношен­нях слів і морфем.

Найближче споріднена українська мова з російською і біло­руською, з якими утворює східнослов'янську підгрупу сло­в'янських мов. У цих мовах багато спільного у фонетичній і граматичній будові, зокрема у формах словозміни, в будові словосполучень і речень. Багато спільного і в словниковому складі: досить порівняти звучання загальновживаних слів:

українські: мати, сестра, ячмінь, берегти, учитися, осінній, один, ніде, учора, хтось, же (ж);

російські: мать, сестра, ячмень, беречь, учиться, осенний, один, нигде, вчера, кто-то, же (ж);

білоруські: маці, сястра, ячмень, берегыі, вичыцца, асенні, адзін, нідзе, учора, хтосьці (хтось), жа (ж).

Історія кожної мови якнайтісніше пов'язана з історією її носія. Слов'янські мови походять з одного джерела — пра­слов'янської (спільнослов'янської) мови, від якої й успадку­вали спільні або подібні тенденції розвитку.

Розпад праіндоєвропейської спільності, з якої виділилася праслов'янська мовна єдність, сягає бронзового віку — III тис. до н. е. На думку вчених, праслов'янська єдність розпалася приблизно в IV—VI ст. н. е., а десь із VII ст. можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов'ян­ської, південнослов'янської та східнослов'янської.

Українська мова має давню писемну традицію, що вело свій початок від зародження книжності та перших шкіл у Києві після хрещення Русі. Щоправда, існують припущення про те, що у східних слов'ян, зокрема протоукраїнців, могли існувати регіональні писемні традиції ще до X ст., які були першоосновою формування спільнодавньоруської літературної мови в Києві — центрі середньонаддніпрянських полян.

Ознаки української мови (фонетичні, граматичні, лек­сичні) фіксуються у писемних пам'ятках, починаючи з найдавніших джерел, датованих XI ст. Однак фіксація того або іншого мовного явища не може вважатися підставою для визначення часу його виникнення. Кожна мова має дописемний період розвитку, лінгвістичні харак­теристики якого з'ясовуються методами порівняльного аналізу і внутрішньої реконструкції відповідних явищ. Це стосується і української мови, окремі риси якої могли сформуватися уже в дописемний період.

Існують дві основні концепції зародження і розвитку української мови як окремої слов'янської. Згідно з пер­шою з них (належить О.О.Шахматову) українська мова виникла після розпаду давньоруської, який припадає нібито на XIV ст. Мово­творчі процеси і поява трьох східнослов'янських мов у згаданий період стимулювалися дивергентними проце­сами, зумовленими припиненням існування Київської Русі, держави, що сприяла формуванню давньоруської літературної мови, спільної для всіх східнослов'янських племен. Проте прихильники теорії самостійного розвитку української мови І.Огієнко, С.Смаль-Стоцький, Є.Тимченко, В.Ганцов, П.Ковалів, Ю.Шевельов та ін.) піддавали гострій критиці теорію О Шахматова про спільноруську прамову.Дослідження О. Потебні, П. Житецького, М. Максимовича науково обґрунтували самостійність, автохтонність розвит­ку української мови.

Друга концепція (Ю. Шевельова) полягає в тому, що безпосереднім джерелом розвитку української, як і інших слов'янських мов, виступає праслов'янська мова, розпад якої розпочи­нається орієнтовно в VII ст. У становленні української мови виділяються такі періоди: 1) протоукраїнська мова (VII—XI ст.); 2) староукраїнська мова (XI ст., час появи перших писемних пам'яток — кінець XIV ст.); 3) середньоукраїнська мова, у межах якої розрізняються підперіоди: а) рання середньоукраїнська мова (кінець XIV ст.— кінець XVI ст.); б) середньоукраїнська мова (кінець XVI ст.— початок XVIII ст.);в) пізня се­редньоукраїнська мова (початок XVIII ст.— початок XIX ст.); 4) нова українська мова.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня літе­ратура. Зачинателем нової української літературної мови називають І.П.Котляревського 1789, який увів до літерату­ри багату, колоритну, мелодійну, співучу народну розмовну _мову.Основоположником сучасної української літературної мови став Т.Шевченко, заслуга якого полягала в тому, що він відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні і граматичні норми, відкрив перспективи багатофункціонального використання літератур­ної мови, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.

2.Поняття про літературну мову. Норми літературної мови. Писемна й усна форми та функціональні стилі. Класифікація українських говорів.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери діяльності людей. Вона характеризується: унормрваністю, уніфікованістю (стандартністю), високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів, наддіалектністю, поліфункціональністю.Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації. Розрізняють орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), лексичні (слововживання), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), орфографічні (написання слів), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень) та пунктуаційні (вживання розділових знаків) норми. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.Функціональний стиль — це сукупність мовних засобів та прийомів, вибір яких зумовлюється змістом, характером і метою висловлювання, а також обставинами, у яких воно відбувається. У сучасній українській мові традиційно виділяють офіцій­но-діловий, науковий, конфесійний, публіцистичний, худож­ній, епістолярний і розмовний стилі.Офіційно-діловий стиль задовольняє потреби офі­ційного спілкування в державному, громадському, економіч­ному та політичному житті. Цим стилем пишуться закони, укази, статути, розпорядження, ухвали, протоколи, звіти; ве­деться ділове листування. Ознаки: наявність реквізитів, однозначність формулювань, точність, послідовність і лаконічність викладу фактів.Науковий стиль обслуговує сферу науки. Для нього властиві такі особливості: мова виключно літературна, наявна велика кількість термінів, речення переважно складнопідрядні, твердження документовані, слова використовуються, як пра­вило, у прямому значенні.Конфесійний стиль обслуговує сферу релігійно-церковного життя й використовується в богослужбових книгах, церковних відправах, проповідях, молитвах тощо. Для нього характерна архаїчна лексика піднесеного плану, наявність церковнослов'янізмів, застарілі форми слів, певна побудова ре­чень. Мова, як правило, монологічна, сповнена ораторських прийомів.Публіцистичний стиль належить до сфери засобів масової інформації. Мова цього стилю повинна бути ясною, точною, виразною. Водночас вона образна, експресивна, емо­ційно забарвлена. Виклад, з одного боку, логічний, з другого — насичений художніми тропами та іншими засобами емоційно­го впливу на читача або слухача.Художній стиль використовує все багатство національ­ної мови, у тому числі діалектизми, жаргонізми тошо. Мова переважно образна, насичена художніми тропами, багата на си­ноніми, антоніми, інші засоби словесного зображення. Важли­ву роль тут відіграють звукові засоби: алітерації (повторення однакових приголосних), асонанси, звуконаслідування, ритмо­мелодика тощо. Однією із суттєвих ознак художнього твору є образ автора, який виявляється як в авторському світобаченні, так і в доборі та організації мовних засобів. Епістолярний стиль – це стиль приватного листування. Ознаки: широке використання форм ввічливості, звертань у формі кличного відмінка, наявність початкової, прикінцевої та прощальної фраз, стереотипних словесних формул висловлення побажання, вітання, співчуття; невимушеність у доборі лексичних одиниць.Говір — варіант діалекту, що обіймає проміжне місце між найбільшою діалектною одиницею — наріччям і найменшою — говіркою. Кількість українських говорів, їх межі, глибина протиставності іншим говорам, а також їх внутрішне членування на групи говірок можуть бути як наслідком племінної диференціації з доісторичніх часів, так і пізніших різночасових політико-адмінистративних об'єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку адмінистративних, культурних, релігійних і освітніх центрів. Тому межі говору, лише зрідка можуть бути надійно пов'язані з конкретними кордонами між державами, феодальними землями, племенами, що існували в минулому.Південно-східне наріччяДо південно-східного наріччя належать середньонаддніпрянський, слобожанський та степовий говори.Охоплює говори південних районів Київської та Сумської областей, усієї території Харківської, Луганської, Донецької, Полтавської, Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської, Кіровоградської, Черкаської, Миколаївської та Одеської областей.Південно-західне наріччяПоширене на заході України (крім Полісся) — від Закарпаття і Галичини до південної Київщини і Черкащини.До нього входять лемківський, надсянський (долівський), закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський і подільський говори.Північне наріччяХарактерне для північних територій України: Волині, Рівненщини, Житомирщини, Київщини, Чернігівщини та північної частини Сумської області.До північного (поліського) наріччя належать східнополіський (лівобережнополіський), середньополіський(правобережнополіський)і західнополіський говір.

3.Фонетика і фонологія української мови. Визначення понять «звук» і «фонема». Система голосних і приголосних фонем української мови, їх класифікаційні характеристики.Фонетика (гр. phônëtikôs — звуковий, голосовий) у широкому розумінні — розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови в зв'язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових елементів між собою. У вузькому розумінні у фонетиці вивчають артикуляційні й акустичні особливості звуків мови, закономірності їх сполучуваності у мовленнєвому потоці, пов'язані з ними позиційні зміни, наголос, інтонацію, членування мовленнєвого потоку на склади, а також більші відрізки. Це власне фонетичний аспект вивчення звукової сторони мови.

Та для використання мови як засобу спілкування першорядне значення має функціональний, або лінгвіс­тичний, аспект звуків мови. Він полягає у з'ясуванні тієї ролі, яку звуки виконують у формуванні, розпізнаванні ірозрізнюванні значущих мовних одиниць — морфем, слів та їх форм.Функціональний аспект звуків мови виступає предметомвивчення у фонології (гр. phone — звук і logos — слово, вчення), яку деякі мовознавці вважають самостійною лінгвістичною дисципліною і протиставляють їїфонетиці.Однак фонетика і фонологія — це два якнай­тіснішевзаємопов'язані аспекти дослідження і практично­го опису, зокрема з лінгводидактичною метою, одних ітих самих явищ — звукових одиниць, що становлять матері­альнуоснову мовної комунікації.

Залежно від завдань дослідження звукової системи мови фонетика поділяється на описову та історичну. Завдання описової фонетики полягає увста­новленні звукової системи мови на певному етапі її розвитку і функціонування. Історична фонетика вивчає формування звукової системи протягом ряду періодів розвитку української мови, з'ясовує виникнення або занепад зву­ків, еволюцію звукових явищ на шляху до становлення фонетичної системи сучасної української мови.

Фонема – мінімальна одиниця звукової будови мови, функція якої полягає у розрізненні і розпізнаванні значущих одиниць – морфем, а через них і слів. Фонеми як функціональні одиниці реалізуються в звуках. Однак фонема й звук не одне й те саме. Це різні величини. Відмінність між фонемою і звуком:

1) фонема — соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук — індивідуальне явище;

^{2) фонема — мовна одиниця; звук — мовленнєва;}

3) фонема — абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук — конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку;

4. фонема — величина стала; звук — величина за­лежна (у слові боротьба звук [т'] під впливом сусіднього [д]вимовляється як [д’], однак цей звук [д’] представляє фонему т.

Функції фонем: конститутивна, сигніфікативна (смислорозрізнювальна), перцептивна.

Ознаки фонем: дальша неподільність, здатність протиставлятися іншим фонемам, здатність виступати в будь-якій позиції в межах слова.

Конкретна реалізація фонеми у мовленні називається відтінком, або алофоном (гр. alios — інший, phone — звук), фонеми.

Головний вияв фонеми (інваріант) — це звук, у якому та чи інша фонема реалізується в позиції, що не залежить від фо­нетичних умов (місця в слові, впливу інших звуків, наголо­шеності/ненаголошеності, темпу мовлення тощо).Варіант фонеми — це той відтінок у звучанні звука, якого він набуває в слабкій позиції, тобто такий, що не сприяє виявленню головного звукового значення фонеми.

Розрізня­ють три головних типи варіантів фонем у сучасній ук­раїнській літературній мові: позиційний, факуль­тативний, комбінаторний.

Позиційним варіантом фонеми є звук, що, чергую­чись із головним виявом фонеми ([се^ило'] — [се'ла]), ви­мовляється у певній, СУЛМ, чітко означеній слабкій позиції. Ці варіанти є обов'язковими вимовними елементами СУЛМ (фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується у звукові, наближеному до \и\, фоне­ма ж /и/ в такій позиції функціонує як алофон, наближе­ний до \е\).

Алофони, зумовлені характером сусідніх фонем, нази­ваються комбінаторними. Наприклад, у слові сон звук \с\ перед наступним \о\ стає огубленим, а в слові нам \а\ між носовими приголосними теж набуває носово­го відтінку.

Факультативні варіан­ти фонем не є обов'язковими, а тільки можливими (лат. facultus — змога, можливість). Вони властиві переважно окремим групам носіїв української мови і нерідко супере­чать нормам української орфоепії. Прикладами їх може бути вимова в гуцульських говорах шиплячих на місці свистячих чи поширена вимова губно-зубного [в] замість губно-губно­го [в].

Кожній фонемі властиві артикуляційно-акустичні ознаки: ряд, підняття, лабіалізація, твердість-м'якість, глухість-дзвінкість, місце й спосіб творення тощо. Цими ознаками одна фонема відрізняється від іншої, тобто протиставляється їй. Розрізнення фонем визначається різним набором цих диференційних ознак. Отже, виходячи з розуміння фонеми як одиниці протиставлень, кожну фонему можна розглядати як сукупність диференційних ознак. На основі зміни диференційних ознак у мові весь час здійснюється протиставлення фонем і їх груп.

Фонологічні опозиції: привативні – один член має якусь ознаку, інший не має; градуальні – члени хар-ться різним ступенем, градацією тієї самої ознаки; еквіполентні – обидва члени рівноправні.

Максимальним протиставленням у звуковій системі української мови характеризуються голосні (6) й приголосні (32).

ГОЛОСНІ – звуки, в основі яких лежить голосове джерело, ПРИГОЛОСНІ – одночасно голосове й шумове або тільки шумове.

ГОЛОСНІ. За участю губ: лабіалізовані (о, у) – не лабіалізовані. За положенням язика: рух в горизонтальному напрямі – місце творення (передній ряд – і, и, е; задній – а,о,у),рух спинки язика у вертикальному напрямі – спосіб творення (високе підняття – і,у; високо-середнє – и; середнє – е, о; низьке - а). Наголошені-ненаголошені.

ПРИГОЛОСНІ. За участю голосу й шуму: сонорні (в, м, й, р, л, н, р’, л’, н’), шумні (дзвінкі – б, г, ґ, д, д’, ж, дж, з, з’, дз, дз’; глухі – п, х, к, т, т’, ш, ч, с, с’, ц, ц’, ф). За місцем творення: губні (губно-губні – б, п, м, в; губно-зубний – ф), язикові (передньоязикові – д, д’, т, т’, з, з’, с, с’, ц, ц’, дз, дз’, дж, ч, ж, ш, л, л’, н, н’, р, р’; середньоязиковий – й; задньоязикові – ґ, к, х), глотковий (фарингальний ) – г. За способом творення: проривні (зімкнені) – б, п, д, д’, т, т’, м, н, н’, ґ, к; африкати – ц, ц’, дз, дз’, дж, ч; щілинні (фрикативні в, ф, з, з’, с, с’, ж, ш, г , х, л, л’, й), дрижачі – р.

4. Зміни голосних і приголосних звуків у мовленнєвому потоці: позиційні та комбінаторні. Палаталізація, асиміляція, дисиміляція, спрощення в групах приголосних (з історичними коментарями).

Зміни у вимові неізольованих голосних звуків СУЛМ зумовлюються кількома факторами, найважливішими серед яких виступають: консонантне оточен­ня, наголошеність / ненаголошеність, темп мовлення тощо.Консонантне оточення має неоднаковий вплив на окремо взятий голосний. По-перше, при артикуляції після твердих передньоязико­вих приголосних голосні а, о, у, е значно передніші, ніж ті, що вимовляються ізольовано. Після пом'якшених і м'яких передньоязикових названі голосні звуки наближені до се­реднього ряду. Порівняймо, наприклад, вимову ізольова­них голосних і цих же голосних у потоці мовлення: [у] — [тук] — [т'ук], [в] — [не'бо си'н’е^и] — [си'н’е^и не'бо], [а] — [сад] — [с’ад’]По-друге, якщо голосні вимовляються після губних, то вони додатково злегка лабіалізуються, при цьому більшого впливу зазнають голосні переднього ряду [и]та [і].По-третє, на артикуляцію голосних мають вплив задньо­язикові приголосні і[г]: задньорядні голосні [а], [о], [у]ста­ють трохи передніші й вищі за ізольовані [а], [о], [у].Голосні ж переднього ряду [и], [і]після задньоязикових завжди відсу­ваються назад, а [е]відсувається назад і піднімається вгору.По-четверте, після носових приголосних голосні, як прави­ло, назалізуються (набувають носового призвуку); найбіль­шою мірою назалізація простежується між двома носовими, дещо менше, але чітко — після носового [м]чи [н].Наголошеність /ненаголошеність голосних у СУЛМ має різний вияв.Артикуляція наголошених голосних загалом збігається з ізо­льованою вимовою їх. Ненаголошені голосні високого [у], [і]та низького [а] підняття в своїй артикуляції не змінюються.Стосовно ненаголошених голосних [е], [и]та [о], то артикуляційно вони відрізняються від наголошених [е], [и],[о]:мають тенденцію до звуження, підвищення артикуляції, хоча цей ступінь може бути різним і залежить від артикуляцій­них особливостей дальшого голосного. Ненаголошений го­лосний високо-середнього підняття [и]має чітко простежу­вану тенденцію до переходу в розряд голосних середнього підняття.Зміни спричинені впливом загальних умов вимови, наз. позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший – комбінаторними.

Позиційні: редукція голосних (ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання), протеза(поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови: Ганна, вулиця, вона, ледве – рос. Анна, улица, она, едва), зміни приголосних в, й на у, і(був-буу, ставаі)Комбінаторні: акомодація (часткове пристосування сусідніх звуків різних категорій – голосних і приголосних).В українській мові голосні звуки змінюють свою артикуляцію під впливом м'яких приголосних. Після м'яких приголосних звуки [а], [о], [у], [е] стають більш передніми, більш закритими і більш на­пруженими. Пор.: саду [саду] і сяду [с''аду], тук [тук] і тюк [т''ук]. Акомодація може бути двобічною: няня [н’'а'н’'а]. Таким чином, в українській мо­ві маємо чотири [а] — ['а], [а'], ['а']. лабіалізація приголосних перед наступними о, у (сом, зруб).Наакомодації приголосних голосними ґрунтується пе­рехід [ґ], [к], [х] у [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] перед голосни­ми переднього ряду в праслов'янській мові (нога — ножька — нозЬ, рука — ручька — руцЬ, муха — мушька — мусЬ), а на акомодації голосних приголосними — перехід [е] в [о] після стверділих шиплячих у давньоукраїнській мові (пшено —> пшоно, жена —> жона, четири —> чотири).

Отже, акомодація може бути консонантною і вокалічною, прогресивною (попередній звук упливає на наступний) і регресивною (наступний звук упливає на попередній).Палаталізація (від лат. palatum — піднебіння), пом'якшення — м'який відтінок приголосних, що виникає внаслідок додаткового підняття середньої частини язика до твердого піднебіння (порівняй "сад" і "сядь"). Залежно від міри наближення язика до піднебіння приголосні можуть бути м'якими, пом'якшеними, напівпом'якшеними. В укр. мові найбільше здатні палаталізуватися передньоязикові л, н, д, т, з, с, найменше — задньоязикові г, к, х та губні б, п, в, м, ф. П. наз. і зміни г, к, х у ж, ч, ш та в з, ц, с (нога — ніжка, нозі), що виникли у спільнослов'ян. період.Асиміляція - артикуляційне упо­дібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах сло­ва або словосполучення. Наприклад, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т') і уподібнює його собі, тобто одзвінчуе його: [бород'ба].повна асиміляція — асиміляція, за якої звуки уподіб­нюються повністю, тобто стають абсолютно однаковими. Наприклад: знаніа -» [знан:а, неповна асиміляція —^асиміляція, за якої зву­ки наближаються за ознаками, але повністю пе"збігають-ся. Наприклад: просьба [проз'ба], боротьба [бород'ба]. прогресивна асиміляція — асиміляція, за якої попередній звук упливає на наступний регресивна асиміляція — асиміляція^за якої наступний звук впливає на попередній: молотьба [молод'ба] Дисиміляція - розподібнен­ня артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Дисиміляція, як і асиміляція, може бути прогресив­ною ^срібро -^ срібло; реграсивною (рицар —> лицар, суміжною (легкий [ле"хкиі], несуміжноюною (велблюд — верблюд,В українській мові спрощення наявне в таких групах приголосних: ждн —* жн (тиждень — тижневий), здн —> зн (виїздити - виїзний), стн —* сн (честь - чесний), стл —* сл (щастя - щасливий), слн —> сл (масло - масний), стц —* сц (містити - місце), лнц —» нц (сонце), рдц —» рц (сердечний -серце), сткл —у скл (скло), скн —* сн (тиск - тиснути), зкн — зн (бризкати - бризнути) та ін.

5.Морфонологія. Чергування голосних та приголосних фонем (з історичними коментарями).Морфонологія - (від морфологія і фонологія) — лінгвістична дисципліна, яка вивчає використання фонологічних засобів мови для побудови морфем і слів. Предметом М. є теорія морфонологічних чергувань, яка вивчає співвідношення між різними, частково фонологічно нетотожними морфами тієї самої морфеми (напр., "ног-" і "ноз-" при відмінюванні слова "нога"), а також теорія фонологічної будови морфем (вона визначає допустимі комбінації фонем у різних типах морфем). При описуванні мови на рівні синхронії необхідно розрізняти морфонологічні й фонетичні чергування. Перші не зумовлені сучас. фонетичними процесами, а другі — зумовлені (напр., у чергуванні аломорф "пис-" і "пиш-" кінцевий с є характерним для неозначеної форми дієслова ("писати"), а ш — для форм теперішнього часу ("пишу", "пишуть"), тоді як у фонетичному чергуванні у формах слова "круча", "кручу", "кручею", "на кручі" твердість ч зумовлена наступними голосними а, у, е, а м'якість ч — голосним і].

ІСТОРИЧНІ ЧЕРГУВАННЯ, морфологічні чергування, традиційні чергування — звукові чергування, зумовлені істор. причинами, відсутніми в сучас. мові. Є наслідком фонет. змін, що відбувалися у давніші часи. Найраніші І. ч. голосних виникли ще в дослов’ян. період як відображення кількісних і якісних особливостей індоєвроп. та праслов’ян. монофтонгів і дифтонгів: а) е — о (наголошене е в праслов’ян. дієсловах на означення одноразової нетривалої дії — ненаголошене о в дієсловах із значенням тривалої, повторюваної дії: везти — возити, нести — носити; б) о — а, що є наслідком колишнього чергування коротких голосних з довгими (ŏ — ō, ă — ā); після злиття у праслов’ян. мові коротких ŏ, ă виник голосний о, а після злиття довгих ō, ā — голосний а: котити — катати, стояти — стати, ломити — ламати; в) е — і, що відбиває колишнє чергування ĕ — ē; у праслов’ян. мові ĕ перейшло в е, ē — в Ђ (давньорус. плету — заплЂтати) > укр. і: летіти — літати, мести — замітати; г) і — а, де і походить від Ђ < ē (давньорус. лЂзти — лазити, укр. лізти — лазити, сідати — садити); ґ) і — и (з Ђ < ē — ī): вінок — вити, сісти — сидіти; д) а — у з кол. ę (а — юс малий) — о^н (Ж — юс великий) (праслов’ян. tręsti — trо^нsiti > давньорус. трАсти — трЖсити > укр. трясти — трусити; укр. в’язати — вузол, тягати — тугий); е) е — о — и — ø (беру — збори — збирати — брати, стелити — столи — застилати — слати); у — и — о — ø (дух — дихати — дохлий — тхнути) та ін. Чергування голосних кореня слова в різних грамат. формах позначаються терміном «аблаут» (нім. Ablaut — чергування голосних). Такі морфонологічні зміни в корені розрізняють грамат. форми, отже, виконують роль внутр. флексії. Внаслідок істор. процесів у фонет. системі давньорус. та староукр. діалектів виникли активні ще й нині чергування голосних, що відбуваються при слово- та формотворенні: а) о, е у відкритих складах — і в закритому складі, що виникло після занепаду зредукованих ъ, ь (стола — стіл, коня — кінь, росла — ріс, печі — піч, семи — сім); див. також Редуковані голосні; б) о, е — # (нуль звука), що також є наслідком занепаду зредукованих (садок — садка, день — дня); в) е — о після шиплячих та j перед твердими приголосними (женити — жонатий, черниця — чорний, вечеря — звечора, шести — шостий; г) о, е — и після р, л, у кол. сполуках tnъt, tlъt, trьt, tlьt (давньорус. кровь — кръвавыи > укр. кров — кривавий, брова — чорнобривці, дрож — дрижати, глотка — глитати, бренькіт — бриніти). І. ч. приголосних, зумовлені істор. змінами в системі консонантизму, відбуваються при словозміні та словотворенні й виявляються у заміні однієї фонеми іншою у межах однієї морфеми. Найдавнішим чергуванням приголосних, властивим усім слов’ян, мовам, була зміна ще в праслов’ян. мові задньоязикових г, к, х на м’які шиплячі ж’, ч’, ш’ (перша перехідна палаталізація задньоязикових): дорогий — дорожити, могти — можу, вік — вічний, плакати — плачу, дух — душити. У праслов’ян. період відбулася також зміна г, к, х — з’, ц’, с’ перед закінченням і з колишнього Ђ (друга перехідна палаталізація задньоязикових приголосних): книга — книзі, свічка — свічці, муха — мусі. Закономірними для укр. мови стали чергування передньоязикових зубних з шиплячими: д — (д)ж, т — ч, з — ж, с — ш, а також к — ч, х — ш, г — ж, ст — шч(щ) в основах дієслів: радити — раджу, летіти — лечу, возити — вожу, косити — кошу, плакати — плачу, рухати — рушу, могти — можу, пустити — пущу; губні приголосні в такій же позиції зумовили сполуку з епентетичним л або з j: б — бл, п — пл, в — вл, м — мл, ф — фл: робити — роблю, ліпити — ліплю, ловити — ловлю, відломити — відломлю, графити — графлю; б — бj, п — пj, в — вj, м — мj, ф — фj, р — pj: бити — б’ю, пити — п’ю, вити — в’ю, любов — любов’ю, імені — ім’я, верф — верф’ю, матір — матір’ю; чергування т — с, д — с на місці dt, tt унаслідок дисиміляції перед наступним інфінітивним суфіксом -ti (псл. vedti > вести, metti > мести): плету — плести, мету — мести, бреду — брести, веду — вести. У сучасній укр. літ. мові І. ч. можуть належати до живих продуктивних елементів морфології, якщо вони — необхідний елемент словотворення і формотворення. Тоді вони закономірно охоплюють новоутв. слова і форми (графити — графлю, бомбити — бомблю), а в ін. випадках виступають у старих утвореннях як пережиткові морфол. чергування, не обов’язкові для творення форм. Вони можуть мати характер колишніх чергувань, що замінилися на прості співвідношення різних звуків у різних морфол. елементах.

6. Слово як одиниця лексичної системи, його ознаки і місце серед інших одиниць мови. Основні поняття лексикології: лексичне значення, типи лексичних значень, полісемія, синонімія, омонімія, паронімія. Стилістичні функції синонімів, антонімів, омонімів, паронімів

Лексикологія – розділ мовознавства, який вивчає слово як основну одиницю мови, а також словниковий склад мови як системи.

Слово – найменша самостійно значеннєва одиниця мови, яка складається із граматично оформленого звукового комплексу фонем, з яким пов’язане певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення.

Лексема – це слово-тип, інваріант, в якому абстрагуються від його форм.

Основна функція слова – номінативна.

Ознаки слова:

• лексичне значення

• номінативна функція

• внутрішньоструктурна цілісність

• відокремлено оформленість

• позиційна рухливість

Єдність трьох різнопланових сутностей дає можливість кваліфікувати слово як знак:

1.матеріальна форма вираження (форматив)

2.значення закріплене в суспільній комунікативній практиці (сигніфікат)

3.предмет позамовної дійсності, що іменується словом (денотат, референт).

До значущих одиниць мови належить і морфема, але морфема не існує поза словом. Слово, структуроване з мор­фем, характеризується самостійністю та постійною відтворюваністю у мовленні.

Граматичне значення визначає віднесеність слова до певної частини мови і можливості й особливості слова поєднуватися з іншими словами.

Лексичне значення слова є індивідуальним, основним а граматичне - загальним, супровідним, властивим й іншим словам певного класу слів (частини мови)

Слова, що мають лексичне і граматичне значення, вико­нують функції членів речення: підмета, присудка, додатка означення, прикладки або обставини.

До лексичного складу мови входять і такі слова, які називаються неповнозначними, або службовими. Вони позбав­лені можливості самостійно виражати лексичне значення і не виступають членами речення, а використовуються як засоби зв'язку самостійних слів (прийменники), частин ускладненого речення (сполучники між однорідними члена­ми) чи складного речення (сполучники сурядності і підряд­ності) або надають додаткових відтінків словам, словоспо­лученню і реченню чи виступають словотворчим чи фор­мотворчим засобом (частки).

У словниковому складі мови наявні також слова, які не належать ні до самостійних, ні до службових, оскільки вони не мають номінативної функції, а лише виражають почуття, експресивну оцінку тощо (ой, ох, цить, ура — вигуки).

Лексичне значення — історично закріплена в свідомостілюдейспіввіднесеністьсловаз певнимявищемдійсності, зв'язок певного звучання з певним поняттям, волевиявленням.

Є три типи лексичних значень слів: номінативне (первин­не й похідне), фразеологічне й контекстуальне. Первинне номінативне значення — значення, якого набуло слово водночас із його появою. Воно є основою для виник­нення та існування всіх інших значень слова.

Частина слів обмежена у своїх зв'язках з іншими словами не тому, що таких зв'язків між відповідними явищами немає в об'єктивній дійсності, а тому, що інше поєднання цих слів не узвичаєне в мові. Тобто цим словам властиве фразеологічне значення — значення, яке виявляється в поєднанні лише з одним або кількома строго визначеними словами.

Переважна більшість слів українсько, мови багатозначними. У мові є слова, зміст яких зводиться до називання якогось одного поняття, ознаки чи явища дійсності. Такі слова, що мають лише одне значення називаються однозначними у кожній мові є слова, які мають кілька значень. Здатність слова мати кілька значень називається багатозначністю, або полісемією (гр. слово – багато, знак). Слово, первісне однозначне, поступово може набути нових значень. Основне, вихідне значення називається прямо, решта значень того самого слова переносні. Пряме значення ще називають первинним. Воно частіше пов’язане з контекстом.

Непрямі, переносні значення багатозначного слова ще називають вторинним.

Багатозначність у мові розвивається поступово у процесі розвитку мови.

Переносність значення слова є усталеною закономірністю мови. Переносне вживання слів особливо поширене у художньому та розмовному стилях.

Розрізняють такі типи переносних значень: метафору, метонімію.

Омоніми

Омоніми (гр. сл. – однаковий, ім'я) – це слова, різні за значенням, але однакові за звучанням і написанням. У лексикології розрізняють омоніми лексичні, морфологічні, словотворчі, синтаксичні.

Лексичні – різні за значенням і однакові за звучанням.

Синтаксичні – один з яких є словом, а другий словосполученням (потри – по три, сонце – сон це, цеглина – це глина).

Словотворчі – це однакові звукові комплекси, що виникають при творенні похідних від різних за звучанням слів (засипати від спати і засипати від сипати).

Морфологічні – це однакові звукові комплекси, що утворюються при відмінюванні та дієвідмінюванні.

У контексті омоніми виконують стилістичні функції, зокрема використовуються як засіб створення дотепів, каламбурів образності вислову.

Антоніми

Антоніми – (гр. сл. – проти, ім'я), - слова з протилежним значенням, що виражають несумісні поняття. Вживання антонімів робить мовлення виразнішим і багатішим нашої мови, яка потребує до себе спеціальної уваги, постійного звірення зі словниками, повсякчасного поновлення в пам’яті значення потрібних для роботи найменувань. Антоніми об'єднуються в пари: світлий — темний, рухатися — стояти, вгорі — внизу, там — тут. Антонімія властива словам, які характеризуються якісно-оцінним значенням: здоровий - хворий, добре – погано_.

Багатозначне слово може мати кілька антонімічних пар залежно від кількості значень, наприклад: сухий -мокрий, сухий - м'який, сухий – повний.

Контрарні – позначають якісні протилежності, утворюють градуальні опозиції (багатий - бідний). Комплементарні – взаємодоповнюють одне одного і є граничними за своїм характером (живий-мертвий, чоловік-жінка). Векторні – позначають взаємне протилежне спрямування дій, ознак і властивостей (входити-виходити, вгору-вниз). Антоніми-конверсиви – позначають дії або ознаки, пов’язані між собою відповідними усталеними ситуаціями (екзамен: здавати-приймати). Енантіосемія – внутрішньослівна антонімія (позичати – давати в борг, брати в борг).

Синоніми (від грец. зупопутоз — однойменний) - це слова, які мають близьке або тотожне значення, але відрізняються звучанням, наприклад: проживати — мешка­ти, бажати — хотіти, властивий — притаманний, баш­та — вежа, вживати — користуватися. Синонімія ґрунтується на здатності позначати один і той самий елемент дійсності кількома словами.

Лексичні синоніми -які належать до однієї частини мови і мають відмінності у значенні (розглядати й аналізувати). Серед лексичних синонімів виділяються стилістичні, наприклад го­ворити і балакати (друге слово доречне в розмовному стилі); семантичні, наприклад вивчати і штудіювати (у значенні другого слова є відтінок «ретельно вивча­ти»),семантико-стилістичні, наприклад архі­тектор і зодчий (друге слово має відтінок урочистості). Український словник має у своєму складі і так звані абсолютні синоніми, наприклад: алфавіт — абетка, буква — літера.

Слова, що мають однакове чи подібне значення, утворю­ють синонімічний ряд: гарний — красивий — чарівний — чудовий - приємний на вигляд - хороший - гожий –вродливий. У синонімічному ряді (або синонімічному гнізді) є стриж­неве слово (найчіткіше виражає загальне зна­чення синонімічного ряду), навколо якого групуються усі інші компоненти ряду.

Крім лексичних синонімів, виділяються також контекстуальні, тобто такі, які лише в певному контексті ма­ють близьке значення. Такі синоніми властиві художнім текстам.

Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад:білити і біліти; сильний і силовий. Часто вони мають один корінь, а різняться лишесуфіксом,префіксомчизакінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення.

За звуковим складом пароніми бувають:

однокореневі — відрізняються лише суфіксами або пре­фіксами: земний «пов'язаний із землею, земною сушею» — земельний «пов'язаний із землекористуванням» — земляний «зроблений із землі» — землистий «з частками землі», «за кольором подібний до землі»; різнокореневі — відрізняються одним-двома звуками: ком­панія «товариство» — кампанія «сукупність заходів»; сту­пінь «міра інтенсивності», «вчене звання» — степінь «добу­ток однакових співмножників»;

За лексичним значенням пароніми бувають:

синонімічні: повідь — повінь, крапля — капля, слимак — слиз­няк, привабливий — принадливий, хиткий — хибкий, плос­кий — плаский, барабанити — тарабанити, линути — рину­ти, притаїтися — причаїтися, рипіти — скрипіти, радити — раяти;

антонімічні: лепський — кепський, прогрес — регрес, екс­порт — імпорт, еміграція — імміграція, густо — пусто; семантично близькі: крикливий — кричущий, церемонний «манірний, проханий» — церемоніальний «урочистий, за пев­ним розпорядком», цегельний — цегляний, ніготь — кіготь, м'язи — в'язи, кіш «кошик» — ківш «черпак», кристал — кришталь;

семантично різні: газ — гас, глуз — глузд, орден — ордер, дипломат — дипломант, ефект — афект.

Пароніми і омоніми використовуються для створення каламбурів, жартівливої гри слів.

7. Лексика української мови з погляду походження. Основні шари лексики. Власне українська лексика, її характерні риси. Лексичні запозичення з інших мов. Графічне, фонетичне, граматичне та лексичне освоєння запозичених слів. Процес формування лексики є тривалим складним і безпосередньо пов’язаним з іст.народу. У складі лексики укр..мови приблизно 80% - це корінна лексика, яка започаткована індоєвропейською мовою і завершується питомими укр..одиницями.

Основні шари лексики:

Лексичні запозичення з інших мов

Споконвічна:

1. Власне українська

2. Лексика праслов’янського походження

3. Лексика індоєвроп походження

Індоєвропейська лексика. Серед цього шару лексики виділяють такі тематичні групи:

• Назви спорідненості – мати, брат

• Назви органів і частин тіла – рука, голова

• Назви тварин, їх продуктів – м'ясо

• Назви рослин – дуб

• Предмети і явища природи – день, ніч, сонце, небо

• Назви житла, знаряддя, предметів харчування – дім, колесо, вісь

• Назви дій, процесів – іти, сидіти, пити

• Назви якостей – довгий, малий, білий

Прасловянська лексика. Тем.групи:

• Назви спорідненості – чоловік, невістка, вітчим, онук

• Органи, частини тіла – шия, гортань

• Рослини – пшениця, лобода, лопух

• Предмети я явища природи – північ, долина

• Приміщення їх частин – кузня, піч, стайня

• Знаряддя праці – вила відра ніж молот

• Предмети харчування – пиво сметана сало

• Дії процесів – варити молотити читати

• Абстрактні поняття – горе гнів гріх честь

• Ознаки – великий добрий теплий

• Числівники – 1 2 100

• Займенники – я, ми ти він

• Прийменники – на під

• Сполучники – і, а

• Частки – ж, би.

У цей період зявляються перші запозичення кельських мов (лютий тинн брага), латинської мови (вино оцет котел), грецької (корабель, огірок), германської (князь хліб стодола скриня). Цей шар лексики незначний і нараховує близько 2 тис слів. В основному вони мають просту словотвірну структуру, непохідну основу, загально вживані і стилістично нейтральні.

Східнословянська або давньоруська лексика. Це слова,які характерні для укр. рос білор мов. Переважна більшість цих одиниць – це новотвори.

Власне українська лексика — це слова, що утворилися в українській мові після спільнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах українського народу. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки мови. До них можна віднести: людина, держава, громада, приміщення, борщ, гай, линути, гопак, будинок, кучерявий, чоботи, свита, смуга, хустина, оранка, сіяч, зайвий, вщерть, віхола, щоденник та багато інших. Їх легко виділити в такий спосіб: якщо слово не має виразних ознак запозичення і в російській мові перекладається іншим відповідником, то є підстави вважати його власне українським: хвиля, мрія, гарний, нишком, крадькома, навпростець тощо.

Специфічна укр. лексика. Це слова, що виникли на укр. ґрунті після розпаду давньорус мови на укр. біл руську. Укр лексика – це набіл і найрізном шар. До неї належать слова, що функціонують лише укр. мову. Основна їх частина утворилась на базі лексичного матеріалу успадкованого з попередніх епох і за будовою є похідною. Незначна частина слів утворилась на матеріалі іншомовних одиниць, поєднуючи іншомовні морфеми з укр.. Деякі слова корінної укр. лексики відомі й іншим мовам (бандура держава вареник борщ галушка).

Тем групи:

• Суспільно-політ лексика – галузь табур

• Назви житла будівель – горище повітка

• Страви напої – голубець холодець горілка

• Одяг взуття – капелюх картуз чобіт

• Сільське господ – сіяч оранка віялка

• Абстрактні значення – мрія надія

• Технічні – кисень промисловість

• Педагогічні – освіта іспит підручник

Лексика запозичена з інших мов. Запозичення характерне тим, що іншомовні елементи пристосовуються до фонет грамат словотвір моделі цієї мови. Запозичення можуть бути як і цілі слова та вирази, так і окремі їх елементи: морфеми структура семантика. Особливим різновидом запозичень є калька – це найчастіше одне слово або вираз повністю або частинами перекладений з іншої мови.

Це - слова, запозичені з грецької (кипарис, комета, лиман, корабель, математика, логіка, література), латинської (форма, студент, академія, ректор, персона, комедія, дисципліна), старослов'янської (приязнь, град, прах, брань, злато, благодать), тюрських мов (халва, батіг, вежа, кавун, базар, сарай).

Багато в українській мові слів французського походження (бюро, асамблея, сюжет, пляж), англійського (клоун, лідер, аут, пікнік, джентельмен), німецького (дах, ґрунт, кокс, штраф, курорт), італійського (кортик, тенор, сопрано, галера, корсар), голандського (краби, яхта, трап, люк), іспанського (сомбреро, фієста) та інших мов.

1. Старослов’янізми

2. Грецизми

3. Латинізми

4. Тюркізми

5. Старогерманські слова

Старословянізми. Запозичені з старослов’янської мови 10-11 ст. Ознаки:

• Не повноголосні сполучення ra.la.re.le на місці укр. оро ере оро оло

• Звукосполучення ра перед приголосним на початку слова – работа

• Сполучення жд на місці ж<dj – нужда страждати

• Початкові є,ю відповідно до старослов о,у – єдиний

• Іменникові суфікси -тель, -ство, -юнь, -иня, -тва – учитель святиня молитва багатство

• Дієприкметникові суфікси –ащ, -ущ, -м – роботящий

• Префікси воз-, пре-, пред-, сор- - вознести предобрий соратник

Грецизми. Запозичення візантійського періоду і новіші 16-17 ст. Давніші – це результат торговоеконом зв’язків – корабель парус левада огірок мак кит баня. Після прийняття християнства було запозичено осн масу грецизмів: релігійна (ангел бібілія апостол ідол), власні імена (Андрій Василь Женя), наукова мистецька культурна термінологія (граматика логіка історія). Новіші – через посередництво інших мов: суспільно-пол лексика (політика економіка), наукова (мікроб азот клімат), деякі грецькі корені (авто агро фізо фоб – агротехніка словянофіл), афікси анти ахрі пан (антидержава, панславізм).

Ознаки:

• голосні а, е на початку слова – алфавіт, ера економіка

• ф на початку слова - фізика

• звукосполучення пс кс мв мп ск – лексика псевдонім

• префікси а, ан анти, ев – анабіоз, анестезія

• суфікси ад, ид, ід, іск – олімпіада панахида

Латинізми. Групи:

• суспіл-політ – агітація алібі делегат

• юридична – адвокат прокурор юстиція

• медична – амбулаторія ангіна імунітет

• технічна агрегат антена турбіна

• матем фіз. хім. – абсциса бензол вектор

• мовознавча – асиміляція афікс інфінітив

• педагогічна – абітурієнт декан екзамен

• ділова – документ директор дисципліна

• мистецька - фабула цирк овація

• власні імена – валерій віка марина юля

Тюркізми. Групи:

• речі дом вжитку – диван таз кочерга торба

• соц. Групи – козак чабан чумак

• адмін. Назви – базар казна ярлик

• рослини – гарбуз ізюм лобода тютюн

• тварини – баран беркут кабан сазан

• предмети харчування – балик шашлик ковбаса

• будівлі – сарай шатро балаган

• одяг – бурка каблук халат шаль

• масть тварин – воронний чалий гнідий

• явища природи – туман

Старогерманські. готська – блюдо брона витязь дума князь котел меч майстер лев. Скандинавські (побут торгівля мореплавство – віра клеймо оселедець якір, імена – ольга гліб ігор).

8.Фразеологія української мови. Поняття про фразеологізм як мовну одиницю. Типи фразеологізмів. Джерела формування фразеологізмів. Фразеологізмом називають нарізно оформлений, але семантично і структурно неподільний мовний знак, що в мовленнєвій діяльності відтворюється з властивою йому семантико-граматичною структурою. Ознаками фразеологізму є відтворюваність, стабільність компонентного складу,смислова цілісність, емоційно-експресивне забарвлення, виконання синтаксичної функції одного члена речення.

Фразеологізми вступають між собою у синонімічні, антонімічні, полісемічні і рідше омонімічні відношення.

Фразеологізми можна умовно об'єднати в такі розряди: субстантивні (біла ворона, битий вовк), ад'єктивні (вірний собі, гострий на язик), дієслівні (гнути спину, понюхати пороху), адвербіальні (з діда-прадіда, ні з сього ні з того), інтер'єктивні (хай йому грець!, що за штука!).

Найпоширенішою є класифікація В. Виноградова, Фразеологічні зрощення це стійкі нерозкладні словосполучення, значення яких не випливає із зна­чень тих слів, що входять до них:пекти раки (червоніти), зарубати на носі (за­пам'ятати), ляси точити (вести пусті розмови),Фразеологічні єдності — це такі фразеологічні сполучення, загальне значення яких певною мірою мотивується значенням тих слів, що до нх уходять. Наприклад: крапля в морі (небагато), зго­рати від сорому (червоніти). Фразеологічні сполучення - це такі стійкі мовні звороти, у яких один з компонентів мас самостійне значення, що конкретизується в по-іншому зв'язку з іншими словами. Так, слово брати втримує своє лексичне значення, але в поєднанні з різними іменниками виявляє конкретне значення єдиного фразеологізму:нічого в рот не брати (нічого не їсти), брати гору (перемагати когось,) брати близько до серця (боліснопереживати що-небудь),Фразеологічні вислови комуніка­тивного типу (речення): прислів'я, приказки, крилаті вислови. Джерелами формування фразеологізмів є:а)спостереження над навколишньою дійсністю;б) виробничо-професійна сфера суспільства;в)висловлювання видатних людей;г)Біблійні та Євангельські вирази;д)прислів'я і приказки

9. Морфеміка. Поняття про морфему. Типи морфем. Кореневі та афіксальні морфеми.

Морфеміка — розділ мовознавства, що вивчає поділ слова на морфеми, вичленування морфів у слові, аломорфію морфеми, межі аломорфії, перетво­рення на морфеми, швах, спрощення, перерозклад у морфемі, ідентифікацію морфем, їхню структурну, дистрибутивність, функціональну класифікацію.

Морфема — найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвістаЛеонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем.

Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше — текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи реалізуються в конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню. Родовим поняттям для морфів є морфема. Морф — конкретний лінійний представник морфеми, узагальненої абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів, що встановлюється при поділі текстового слова.

Аломорф — морф певної морфеми, зовнішня несхожість якого порівняно з іншими морфами тієї самої морфеми зумовлена фонемним складом сусідніх морфів, отже, тільки його позицією в слові. Морфема виступає як клас позиційно зумовлених аломорфів. Ця абстрактна одиниця маніфестується (реалізується) в текстах як сукупність аломорфів.

Аломорфи морфеми характеризують три ознаки. Вони:

1. мають те саме значення

2. наділені формальною (фонемою) близькістю, тобто частково подібним складом фонем і порядком їх слідування,

3. замінюють один одного лише в певних позиціях, перебуваючи в контексті взаємовиключення.

Класифікація морфем

Корені та афікси

Морфеми поділяються на два основних типи — кореневі (корені, або основи), та афіксальні (афікси).

Корінь — основна значуща частина слова. Корінь є обов’язковою частиною будь-якого слова — не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як разом з афіксами, так і без них.

Афікс — допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для словотвору та вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають одиничними (тобто, зустрічаються в багатьох словах, а не якомусь одному).

Класифікація афіксів

Афікси поділяються на типи в залежності від їхнього положення в слові. Найбільш поширені в мовах світу два типи афіксів — префікси, що стоять перед коренем, та постфікси, що стоять після кореня.

Префікс уточнює смисл кореня, передає лексичне значення, інколи виражає і граматичне значення (наприклад, вид у дієслів).

В залежності від значення, що виражається постфіксами, вони розділяються на суфікси (що мають дериваційне, або словотвірне значення) і флексії або закінчення (що мають реляційне значення, тобто вказують на зв’язок з іншими членами речення). Суфікс передає лексичне та (частіше) граматичне значення.

Є мови, в яких не вживаються префікси (тюркські, угро-фінські), а всю граматику виражають постфіксами. В деяких інших мовах, наприклад, суахілі (родина банту, Центральна Африка), використовуються префікси і майже не використовуються постфікси. Індоєвропейські мови, до яких належить і українська мова, використовують і префікси і постфікси, але з перевагою останніх.

Окрім префіксів та постфіксів зустрічаються й інші типи афіксів. Інтерфікси — службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв’язування коренів у складних словах (наприклад, вод-о-спад).

10.Cловотвір.Осн.поняття словотвору.Способи словотворення різних частин мови в укр.мові

Словотвір (дериватологія) - розділ мовознавства, який вивчає процес творення похідних слів, його механізм. Предметом вивчення словотвору є розгляд способів творення слів, класифікація похідних слів з урахуванням їхньої словотвірної структури та словотвірного значення, визначення продуктивності способів словотворення. СЛОВОТВІРНА СТРУКТУРА СЛОВА Основним джерелом збагачення лексики української мови є словотвір. Нові слова утворюються на базі вже наявних у мові вихідних слів. Слово, від якого безпосередньо утворено похідне, називається твірним словом. Так, слово калина є твірним для слова калиновий, що безпосередньо утворилося від нього. Слова, що утворюються від твірних, називаються похідними, або мотивованими. Твірне і похідне слова становлять словотвірну пару: учень -учениця, учити -учитель. Похідне слово завжди двокомпонентне (бінарне), оскільки воно складається із спільної для твірного і похідного слова частини і тієї частини, за допомоги якої воно утворилося і якою відрізняється від твірного. Спільна частина похідного і твірного слова, на основі якої постало нове слово, називається твірною основою. Наприклад, батьківський і батько - спільна частина батьк- є твірною основою. Та частина похідного слова, якою воно відрізняється від основи твірного називається словотворчим засобом, або словотворчим формантом: їхати - приїхати (формант при-). До формантів належать суфікси, префікси, закінчення, наголос, усічення основи, складання основ і все те, чим похідне слово відрізняється від твірного. Словотворчі засоби (форманти) є носіями словотвірного значення - спільного значення, що властиве словам одного словотвірного типу. Словотвірний тип - "це група слів однієї частини мови, які побудовані за єдиною схемою"15. Вони об'єднуються на основі таких ознак: 1) твірні слова належать до однієї частини мови;2) слова утворені за допомоги спільного словотворчого засобу або навіть способу словотворення;3) мають спільне словотвірне значення. Отже, словотвірний тип - це схема побудови слів певної частини мови. Слова глядач, слухач, читач, дозвонювач становлять словотвірний тип, тому що вони утворилися від однієї частини мови - дієслова (твірні основи є дієсловами), мають спільний формант -ач, мають спільне словотвірне значення - назва особи за виконанням дії. Сукупність слів, об'єднаних відношеннями похідності і спільним коренем, називається словотвірним гніздом. Комплексною одиницею словотвірного гнізда є словотвірний ланцюжок, що об'єднує слова послідовної похідності. Кожне попереднє слово є твірним для наступного, наприклад: ділити-* поділити-* розподілити-* порозподіляти. Словотвірні ланцюжки можуть складатися з похідних однієї частини мови (приклад наведено вище) і різних: білий-* білок-* білковий-* білковина. СПОСОБИ СЛОВОТВОРЕННЯ Розрізняють морфологічні й неморфологічні способи словотворення. До морфологічних відносять всі способи, за яких похідне слово утворилося за допомоги афіксальних морфем,всі інші – до неморфологічних. Морфологічні способи словотворення поділяються на афіксальні, безафіксальні (осново- і словоскладання, абревіація). Залежно від того, які афікси використовуються для творення похідних слів, серед афіксального словотворення виокремлюють такі його різновиди: суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, постфіксальний, безафіксний. Суфіксальним називається такий спосіб, за якого похідне слово утворюється з допомоги суфікса. Цей спосіб застосовується для творення всіх повнозначних частин мови, крім займенників: іменників -пасіч-ник, шахт-ар, молод-ець; прикметників - гірк-уват-ий, виріш-альн-ий, пари-зьк-ий; числівників - сем-ер-о; дієслів-заморож-ува-ти, кліп-ну-ти; прислівників - добр-е, пішк-и, три-чі. Найпродуктивніше суфіксальний спосіб виявляється під час творення іменників, що зумовлено найбільшою кількістю іменникових суфіксів в українській мові, серед яких розрізняють: 1) суфікси, для творення назв осіб за різними ознаками: -ар(-яр (косар, маляр, -ець (-івець,-овець,-анець,-инець) (фахівець, динамівець, республіканець, кубинець);-ник (керівник, будівник) -тель (вихователь, учитель) -ій (водій); -ун (бігун, балакун); -к- (незнайко, забудько); -ер (котро-лер, тренер); -ак (співак, вояк); -ист (-іст) (таксист, пропагандист, шахіст, машиніст); -чук (бондарчук, шевчук) тощо; 2) суфікси із узагальненим та абстрактним значенням: -нн- (читання, малювання); -інн- (сидіння, ходіння); -к- (загадка, пам 'ятка); -от- (робота, скорбота); -б- (журба, ганьба); -т-(битва, гонитва); -ість (сміливість, гордість, мужність); -изн- (білизна, новизна); -от- (чеснота, доброта); -ощ- (хитрощі, любощі)', 3) суфікси для утворення збірних назв: -ств-(-цтв-) (студенство, козацтво, садівництво); -в- (мишева, мушва); -няк (вишняк, березняк); -инн- (квасолиння, гарбузиння); -ин- (озимина, садовина); 4) суфікси на означеня здрібнілості й позитивної оцінки: "ик- (котик, столик, братик); -ок- (дубок, жучок, синок); -оньк-, -еньк-(голівонька, рученька); -ачк- (здоров 'ячко);

5) суфікси для вираження негативної суб'єктивної оцінки: -ищ-(носище, домище, стовпище); -ук- (-юк-) (багнюка, пилюка); -ань- (здоровань, головань); -аг- (-яг-) (бродяга). Прикметники, як і іменники, творяться суфіксальним способом. Серед суфіксів виділяють: 1) суфікси якісних прикметників: -н- (сонний, розумний, міцний, авторитетний); -ив-(лінивий, правдивий); -am- (зубатий, головатий, губатий); -ав-(-яв-) (кучерявий, дірявий); -ист- (-їст-) (гонористий, плечистий, вибоїстий); -уват-(-юват-) (сучкуватий, гіркуватий); -к- (ламкий, липкий); -альн- (-яльн-) (геніальний, вирішальний); 2) суфікси відносних прикметників: -н- (житній, рибний, народний); -ан- (-ян-) (гречаний, пшоняний, солом 'яний); -ов-, -ев-(-Є6-) (березовий, вишневий, життєвий); -ськ- (-зьк-,-цьк-) (учнівський, запорізький, кременчуцький); -ичн- (-ічн-) (педагогічний, історичний); -арн- (-ярн-) (гуманітарний, молекулярний); -ч-(споживчий, творчий); -шн-,-жн- (завтрашній, справжній); 3) суфікси присвійних прикметників: -ів-(-їв-) (братів, ковалів, Сергіїв); -ин- (-їн-) (сестрин, Надїїн, материн, солов "ший). Від основ якісних прикметників суфіксальним способом утворюються прислівники за допомоги суфіксів -о, -е: близький - близько, жадібний - жадібно; ворожий - вороже, хороший - хороше. Суфіксальним способом творяться і дієслова. До іменникових, прикметникових та прислівникових основ додаються безпосередньо такі дієслівні суфікси: -ува- (-юва-) (учителювати, гордувати, зимувати, жалкувати); -и-, -Ї-, (хвалити, мирити, клеїти, веселити, радіти, молодіти); -а- (-я-) (слухати, добрішати, ширшати, вечеряти); -аува-(-изува-) (екранізувати, вітамінізувати); -ну- (сліпнути, худнути). Від основ вигуків, займенників і звуконаслідувальних слів дієслова творяться за допомоги суфіксів -ка-,-а: тикати, ойкати, кишкати, кукурікати, ех а ти. Префіксальним називається такий спосіб, за якого похідне слово утворюється за допомоги префікса. Префіксація найчастіше застосовується для творення дієслів, рідше іменників, прикметників, прислівників. Похідні дієслова префіксальним способом утворюються тільки від дієслів. Вибір твірного префікса зумовлюється лексичним значенням дієслова. У префіксальному дієслівному словотворенні беруть участь власне українські префікси: в- (у-, уві-) (встояти, увійти, удавати); ви- (винести, викрутити); від-, од- (відламати, відзвучати, одрубати); до- (ді-) (долетіти, дійти); за- (засумувати, записати, засіяти); з- (зі-, із-, зо-, с-) (змести, зіскочити, сфотографувати, схилити); на- (наловити, накреслити); над- (надбудувати, надколоти); о- (об-, обі-) (описати, обкопати, обікрасти); пере- (перекреслити, перепитати); під- (піді-) (підфарбовувати, підкинути, підійти); перед- (передбачати, передчути); по- (покликати, посіяти); при- (притрусити, приклеїти, прибігти); роз- (розі-) (розказати, розрубати, розібратися). Дієслова творяться й за допомоги запозичених префіксів: де- (дез-) (демобілізувати, дезінфікувати, дезорієнтувати); дис- (дискваліфікувати, дисасоціювати); ре- (реорганізувати, ретранслювати). Префіксація у словотворенні іменників є способом малопродуктивним, оскільки обмежена кількість іменникових префіксів. Частина іменників утворюється за допомоги праслов'янських префіксів, що втратили свою семантичну виразність, і їх можна виділити тільки шляхом етимологічного аналізу: па- вживається із значенням "подібний" (пагорб, пакіл, паволока); пра- із значенням "первісний" (прамова, праісторія) та значенням "далека спорідненість" (прадід, правнук, прародич); су- зі значенням неповноти вияву чогось (супісок, сутінь) та зближення (сусід, сузір'я);у- (уз-) зі значенням крайньої частини чогось (узгір я, узлісся). Збільшили продуктивність нові східнослов'янські префікси прийменникового походження: над- (надвартість, надвиробництво); без-(безкрай, безнадія); від- (відгомін, відзвук); до- (довиторг, досвіт); за- (закордон); при- (призвук, присвист, присмак); перед- (переддень, передісторія); під- (підтема, підрозділ, підгрупа); спів-(співпраця, співучасник, співвласник); не- (неволя, неправда, незгода). У сучасному іменниковому словотворі продуктивними є префікси іншомовного походження: анти- (антивірус, антициклон, антитеза); архі- (архідиякон, архієпископ); де- (дез-) (денаціоналізація); віце- (віце-президент, віце-консул); дис- (дисгармонія, диспропорція); екс- (екс-журналіст, екс-чемпіон); екстра- (екстраклас, екстрамо-да); суб- (субінспектор, субконтинент); прото- (протодиякон, протопресвітер); ре- (ревакцинація, репреватизація); супер- (супертип, суперкультура); ультра- (ультраскло, ультрафільтр, ультрамода). Арсенал запозичених префіксів постійно поповнюється префіксоїда-ми - початковими елементами, що перестали сприйматися як кореневі морфеми: пів-(південь); авіа- (авіабаза, авіамотор); аван- (авансцена); авто- (автозавод, автомашина); агро- (агрозахід, агротехнік); аеро-(аеросани); бі- (біквадрат); мега- (мегаполіс); біо- (біохімія, біомаса); Ьо- (ізоглоса); мікро- (мікроавтобус, мікрокалькулятор); нео- (неокласики); полі- (полівітаміни, поліграфія); псевдо- (псевдонаука). Префіксальне словотворення прикметників репрезентується подібними префіксами, що вживалися для утворення іменників. Це власне українські префікси су- (сумирний, супротивний); пра- (прадавній, праслов янський); над- (надпотужний, надприродний); за- (завеликий, задовгий). До власне прикметникових належить префікс пре- зі значенням високого ступеня вияву ознаки (пребагатий, превеликий, прегарний, премудрий). Спільними для іменникового і прикметникового словотворення є запозичені префікси: а- (аморальний, аритмічний, аполітичний); архі- (архігені-альний, архісерйозний, архіскладний); гіпер- (гіперзвуковий); ультра- (ультрамодний, ультрасучасний); супер- (суперсучасний, супереластичний). Нині активізується словотворення прикметників за допомоги пре-фіксоїдів: все- (всезагальний, всенародний); загально- (загальновідомий); напів-(натвлегальний); макро- (макроекономічний); мікро- (мікропористий); псевдо- (псевдонародний); пост- (постпозиційний). Прислівники в українській мові утворюються за допомоги префіксів прийменникового походження: за- (забагато, заблизько); від- (віднині, відколи, відтепер); до- (допоки, дотепер, донедавна); на- (надаремно, надалі, назавжди); поза- (позавчора, позаторік); перед- (передучора); після- (післязавтра); по- (повсякчас, повсякдень). Префіксально-суфіксальним називається такий спосіб словотворення, коли до твірної основи одночасно приєднуються префікс і суфікс: без-+меж+н-ий, при-+руч+и-ти. Префіксально-суфіксальне творення іменників має два різновиди: 1) власне префіксально-суфіксальні утворення; 2) префіксально-суфіксальні утворення на базі прийменниково-іменникових сполук. Власне префіксально-суфіксальні іменники - це відіменні та віддієслівні утворення, оформленні за допомоги таких префіксально-суфіксальних пар: ви-...-ок (вирок, вибалок, видолинок)', о-...-ок (огризок, ошийок, одвірок); пере- ... -ок (перешийок, перелісок, перетинок); су-. . .-ок (суглинок); спів-.,.-ник (співрозмовник, співробітник); су-...-й-а (суцвіття). Більшість префіксально-суфіксальних іменників утворюються від прийменниково-іменникових форм: без-...-й-а (бездоріжжя*-без дороги, безлісся*-без лісу); без-.. .-ств-о (бездумство*-без думки, безпам ятство*-без пам яті); без-...-к-а (безрукавка*-без рукавів, беззубка*-без зубів); за-...-й-а (загір 'я*-за горою, замор 'я*-за морем); між-.. ,-й-а (міжгір я*-між горою, міжбрів 'я*-між бровами); . на-...-ик (нарукавник*-на рукава, нагрудник*-на груди); над-... -й -а, -ник,-ок (надбрів'я*-над бровами, надгортанник*-над гортанню, надколінок*-над коліном); під-...-й -а, -ник,-ок (підґрунтя*-під грунтом, підшоломник*-під шоломом, підборідок*-під бородою); по-...-й -а (побережжя*-по березі); при-...-й -а, -ок (прибережжя*-при березі, прилісок*-при ЛІСІ). Префіксально-суфіксальні прикметники здебільшого утворюються на базі прийменниково-іменникових сполучень. У словотворчому їх оформленні беруть участь такі префіксально-суфіксальні пари: без-...-н,-ов,-ев,-ан (безводний, безкласовий, безстатевий, безвітряний); від-...-н-,-ов-(віддієслівний, відприкметниковий); до-.-ев-, -ов-, -ськ-, -ичн- (дошкільний, докласовий, дореформений, дорадянський, доісторичний); за-.. ,-н-, -ов-, -ськ- (-зьк, -цьк-) (зарічний, заставковий, заокеанський, заволзький); між-.. .-/#-, -ов-, -ев-,-ськ, -ан-(міжгірний, міжкістковий, міжгалузевий, міжпарламентський, міжзоряний); навколо-...-н-,-ов-,-ев-(навколоземний, навколосерцевий); над-...-н,-ов-,-ськ,-ан- (надводний, надґрунтовий, наддунайський, надзоряний); перед-..,-н, -ов-,-ев-,-ськ-,-ан- (переджнивний, передгрозовий, передполудневий,, передтравневий, передвесняний); під-.. ,-н-, -ов-, -ев-, -ськ-, -ан- (підводний, піднирковий, підсерцевий, підгірський, підкроквяний); після-...-н-,-ов-,-ев-, -ськ-, -ан- (післяжнивний, післягрозовий, післяполудневий, післявесняний); по-...-н-,-ов,-ев-,-ськ- (пообідній, почасовий, полудневий, поволзький) поза-...-н-,-ов-,-ев-(позазаконний, позакласовий, позакореневий); понад-.. -ов-, -ев-, -ськ- (понадхмарний, понадстеповий, понад-кореневий, понаддеснянський); при-..,-н-,-ов-,-ев-,-ськ- (прибережний, прирусловий, приамурський); не-...-н-,-анн-,-енн- (незламний, невпізнанний, незліченний); не-...-м- (невловимий). Дієслова творяться префіксально-суфіксальним способом від іменних частин мови, тобто твірними основами служать іменникові, прикметникові, займенникові та числівникові основи. До цих основ можуть приєднуватися такі префіксально-суфіксальні пари: о-...-і-,-и-,-ува-(охижіти, осиротити, оподаткувати); у-..,-и-,-і- (узагальнити, усиновити, у двоїти); ви-...-и- (вивітрити, вивільнити, висловити); з-...-и-,-і- (зменшити, спорожнити, зволожніти); роз-...-и- (розрідити, розсекретити, розкуркулити); по-...-і-,-и-,-а- (покрасивіти, погіршити, побараніти, подужати); зне-...-и-,-і- (знеболити, знецінити, знесиліти); збез-...-і- (збезводніти, збезлюдніти); про-...-и-(продешевити, прояснити). Віддієслівні префіксально-суфіксальні дієслова утворюються за допомоги таких пар: під-...-ува-,-ва- (підсвистувати, підтакувати, під' вивати); npu-...-ува, -овува- (приговорювати, притупцьовувати); ви-...-и-,-овува- (виховувати, вивойовувати); від-...-и- (відломити); пере-...-и- (перевісити, перечипити); про-...-и- (прокусити, проломити); з-...-и- (зіскочити);роз-...-ува- (розбалакувати). За допомоги префіксально-суфіксального способу прислівники утворюються найчастіше від прикметників приєднанням таких префіксально-суфіксальних пар: по-...-ому,-и (по-доброму, по-чесному, по-братськи); по-...-у (поблизу, понизу, порівну); по-. ..-о (порожньо, посотенно); по-...-е (по-друге, по-четверте); в-...-у (вручну, всліпу); в-., .-о (вправо, вліво); до-.,, -а (дотемна, дочиста, допізна); за-...-о (заживо, замертво); з-/с-...-а (зрідка, скоса, здалека); на-...-о (намертво, наглухо); на-...-і (нарівні, наодинці); з-(зо-)...-у (здуру, зосліпу). Прислівники можуть утворюватися також: o від іменників: в-...-у (внизу, вверху); на-...-у (наполовину); до-...-у (донизу) o від числвників: у-...-ох (вдвох, втрьох); в-...-о/є (вп 'ятеро, втроє); за-...-о (заодно); o від прислівників: по-...-у (помалу); по-...-и (потрохи). Постфіксальним називається спосіб словотворення, суть якого полягає в приєднанні постфікса до цілого слова. Постфікси, змінюючи лексичне значення похідного слова, не змінюють його частиномовної належності: дістати (дієслово) - дістатися (дієслово), куди (прислівник) - кудись (прислівник). Постфіксальним способом творяться дієслова - постфікс -ся вживається з дієслівними основами: витирати - витиратися, ласувати -ласуватися, любити-любитися; займенники і прислівники - постфікси -сь,-небудь вживаються із займенниковими і прислівниковими основами: хтось, якийсь, чийсь, чомусь, колись, кудись, відкілясь, звідкілясь, який-небудь, хто-небудь, де-небудь, куди-небудь. Нерегулярні постфікси -будь і -то теж вживаються із займенниковими і прислівниковими основами: хто-будь, що-будь, коли-будь, якось-то, десь-то, хтось-то. Осново- і словоскладання. Абревіація Складання - це спосіб творення слів шляхом об'єднання в одне ціле кількох слів або основ: чорно-білий (від чорний і білий), чорнозем (від чорна земля). Основним способом творення складних слів - іменників, прикметників, прислівників є основоскладання. Основоскладання - це спосіб творення похідних слів шляхом поєднання кількох основ у цілісну лексичну одиницю. Поєднання основ може відбуватися за допомоги сполучних голосних (інтерфіксів) -о-, -е-(землемір, лісостеп, життєпис) або без них (стопкран, п 'ятирічний). Перважна більшість складних слів постає з основ відповідних слів (чорнослив, сизокрилий) або з основ та цілих слів (яскраво-синій, двовірш). У багатьох випадках осноскладання супроводжується суфіксацією (чорні брови - чорнобривці - чорн+о+брив+ці). Поєднання кількох слів в єдину лексичну одиницю називається словоскладанням. Словоскладанням утворюються такі групи слів: 1) синонімічні єдності (стежки-доріжки); 2) семантичні єдності (батько-мати, хліб-сіль, діди-прадіди); 3) прикладкові сполучення (місто-герой, дівчина-красуня); 4) повторення (великий-великий, давно-давно, ледве-ледве). Різновидом складних слів є складноскорочені слова, або абревіатури. Абревіація - це спосіб творення похідних слів шляхом об'єднання скорочених основ (технічний редактор - техред), скорочених і повних основ (медичне училище - медучилище) або довільного скорочення твірної одиниці. Серед абревіатур розрізняють часткові, ініціальні й комбіновані (змішані). Часткові абревіатури утворюються: 1) поєднанням частини першого твірного слова і повного другого слова (санітарний інспектор - санінспектор, профспілка); 2) поєднанням частин усіх твірних слів (юний натураліст - юннат, універсальний магазин - універмаг). Ініціальні абревіатури утворюються поєднанням перших звуків твірних основ (загс - запис актів громадянського стану) або назв букв, що позначають початкові звуки (МЕС України - читається емвеес). Комбіновані абревіатури утворюються поєднанням частини першого твірного слова та ініціальної абревіатури від інших твірних слів (міськуно - міське управління народної освіти). Неморфологічні способи словотворення До неморфологічних способів словотворення належать: морфолого-с и нтаксичний, лексико-синтаксичний і лексико-семантичний. Морфолого-синтаксичним називається такий спосіб, за якого слово набуває нового значення у результаті переходу його із однієї частини мови до іншої. Наприклад, у реченнях Чергові учні зустрічали гостей і Чергові зустрічали гостей однозвучні слова чергові різняться лексичним значенням і морфологічними ознаками. У першому реченні слово чергові називає ознаку осіб (учні) за родом діяльності (це його лексичне значення), виступає означенням (це його синтаксична функція), що виражене прикметником. У другому реченні чергові вже називає осіб, у реченні виконує синтаксичну роль підмета, що виражений іменником. Отже, слово чергові набуло нового лексичного значення внаслідок зміни синтаксичної функції і морфологічних ознак (прикметник-чменник), воно є похідним словом: прикметник перейшов у іменник. Найчастіше в українській мові відбувається перехід прикметників і дієприкметників у іменники (минуле, майбутнє, вартовий, уповноважений); перехід дієприкметників у прикметники (сушений, печений, стиглий, освічений); перехід іменників у прислівники (приїду весною, напишу листа днями); перехід повнозначних самостійних частин мови у службові (велике коло - коло річки). Похідне слово зовні нічим не відрізняється від мотивуючого. Лексико-синтаксичним називається такий спосіб словотворення, за якого похідне слово, утворюється внаслідок злитя (зрощення) в одне слово синтаксичного словосполучення: натщесерце, утридорога, впівголоса, запанібрата, перекотиполе, Горицвіт. Словосполучення втрачає синтаксичні ознаки, застигає у своїй формі і зливається в одне слово (пройди світ-^пройдисвіт, перебий ніс-^Перебийте). Отже, твірні слова поєднуються в одне складне безпосередньо, не зазанаючи будь-яких змін. Лексико-семантичний спосіб словотворення - це утворення нових слів внаслідок переосмислення вже нявних у мові слів. У будові похідного слова не відбувається ніяких змін, змінюється лише його лексичне значення - воно вживається для називання нових предметів, понять: дерево береза і село Береза, птах сокіл і авіаклуб "Сокіл", держава Україна і часопис "Україна" чи Палац культури "Україна", захід (одна з чотирьох сторін світу) і Захід (країни Західної Європи).

11. Граматика української мови як учення про її морфологічну та синтаксичну будову. Основні граматичні поняття: граматичне значення, граматична форма, граматична категорія. Способи і засоби вираження граматичних значень. Частини мови як лексико-граматичні розряди слів. Принципи виділення частин мови. Граматика – граматична будова конкретної мови; розділ мовознавства, що вивчає цю будову.У процесі комунікації слова набувають певної форми, вступаючи між собою і таким чином утворюють граматичну систему – це система форм слова, зумовлена потребами комунікації, які утворюють одиниці вищого порядку – речення. У зв’язку з цим граматика поділ на два розділи: Морфологію – вивчаються правила зміни слів, тобто учення про граматичну природу слова і його форму і синтаксис.;Граматична одиниця– це будь-яке граматично оформлене мовне утворення, яке представлене або в усній сукупності своїх форм, або в окремій формі. Одиниці об’єднуються у класи, характер класів є подвійним: або частини мови, або класи форм, що об’єднують певні словоформи (клас інфінітива; вищого ступеня порівняння). Граматична категорія – Це класи однотипних граматичних значень (морфологічні категорії найвищого рангу). Це граматичне поняття, яке ґрунтується на встановленні корелятивної взаємозалежності між двома чи к-ома граматич значеннями, що виражаються певною системою співвідносних граматичних категорій (форм). Граматичне значення – це таке граматичне поняття, що виражає зміст взаємного протиставлення двох або к-ох мовних одиниць (напр.: теп. часу, док. виду, і ос. однини). Граматичне значення виражається: Флексією (стіл-стола) Службовими словами ( з вулиці доносився шум; на вулиці були люди) Наголосом (се’рця – серця’) Суфіксом, префіксом (гарний гарніший найгарніший) Чергування звуків (рука-руці) Суплетивізмом (говорити-сказати) Порядком слів (день змінює ніч – ніч змінює день) (біль викликає гнів – гнів викликає біль).

Усі грамат значення виражаються певними мовними засобами. Н/п у слові «лісом» значення О.в. виражається закінченням –ом, таке вираження грамат значень мовними засобами називається граматичною формою. Грамат значення і форма нероздільні. Основні форми вираження грамат значень: Синтетична – наявністю/відсутністю афіксів (стіл-стола) Аналітична – за допомогою допоміжних слів – буду читати Комбінована – об’єднує аналітичну і синтетичну форми.

Части́ни мо́ви — це основні лексико-граматичні розряди (категорії, класи, групи) слів; це великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників.

Принципи поділу на частини мови

• 1. Смисловий (сематичний, лексичний) — характеризує лексичне значення слова або його відсутність; що слово називає: предмет, його ознаку, кількість, дію чи стан тощо.

• 2. Морфологічний — своєрідність граматичної (морфологічної) форми слова: носієм яких граматичних значень є слово.

• 3. Синтаксичний — типова синтаксична функція слова: у ролі якого члена речення воно найчастіше виступає.

• 4. Словотворчий — специфічні для певної групи слів способи творення та словотворчі засоби.

Отже в основу поділу слів на частини мови покладено принцип єдності лексичного і граматичного значень слова, тобто найістотніші ознаки, що характеризують слово як одиницю мови.

Класифікація

• Неповнозначні частини мови — лексично службові, несамостійні слова (прийменник, сполучник, частка, артикль).

• Вигуки здебільшого не зараховують до частин мови.

• Повнозначні частини мови — лексично самостійні, повнозначні слова (іменник, прикметник, дієслово, числівник, прислівник, займенник).

12. Іменник як частина мови. Лексико-граматичні розряди іменників. Категорія роду іменників. Іменники спільного і подвійного роду.Категорія числа. Категорія відмінка.

Іме́нник — сам. змінна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто?що?.Лексико-граматичні розряди ім..Ім., що відповідають на запитання хто?, об'єднуються у семантичну групу назв істот. Решта ім.. відповідає на зап. що? і складає групу назв неістот.Ім.власні і загальні назви.Загальний іменник - це назва, що є спільною для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять.Власний ім.. - це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого. Ім. зі значенням конкретності або абстрактності. Ім., які позначають сукупність однакових або подібних предметів, що сприймаються як ціле, наз.збірними.Речовинні ім.. наз. речовину.

В укр.. мові всі ім.., що вживаються в однині, мають постійне значення роду:чоловічого,жіночого, середнього. До ім..чол. роду належать ті ім.., які здебільшого мають в називному відмінку однини нульове закінчення (дуб) рідше - - о, - а (Микол - а, дядьк - о). З ім.. чол.. роду співвідносяться займенники він, цей. До ім.. жін.. роду належать ті ім.., які здебільшого мають в називному відмінку однини закінчення - а, рідше - нульове закінчення: лип - а, земл' - а, совіст' - Ж, ніч - Ж, тін' - Ж. З ім.. жін.. роду співвідносяться займенники вона, ця.До ім.. сер. роду належать ім.., які в називному відмінку однини мають закінчення -о, -е, -а: по'л-е, о'зер-о.

Ряд іменників в українській мові в одній і тій же формі може вживатися із значенням двох родів – чоловічого і жіночого, чоловічого і середнього, жіночого і середнього.

Іменники подвійного роду – це переважно емоційно забарвлені суфіксальні лексеми, що, називаючи істоту (найчастіше особу або персоніфікований предмет), указують на певну її ознаку. Вони належать переважно до сфери розмовної, фамільярної мови.

Найбільшу групу становлять іменники зі значенням чоловічого і жіночого роду: бідолаха, горопаха, невдаха, сіромаха, псюха, єхидна, плакса, рева, роззява, сирота, слуга, дружина, сусіда, листоноша і под. Такі слова є іменниками чоловічого або жіночого роду відповідно до статі істоти чи особи, яка ними означається, через те іменниками "спільного роду” їх можна назвати лише тоді, коли вони вжиті поза контекстом. На рід таких іменників у реченні вказує граматичний зв”язок із залежними від них словами (означеннями, присудковими словами та присудками, вираженими дієсловом минулого часу або умовного способу).

Словозмінна категорія числа реалізується в укр.. мові у протиставленні двох рядів форм - однини і множини.Основні групи ім.. однини: 1. абстрактні ім., що означають якість, властивість, дію, стан чи різні узагальнені поняття:сміливість, гордість, боротьба, щастя; 2. збірні ім.., що означають сукупність осіб або подібних предметів, явищ, які мисляться як одне неподільне ціле:козацтво, рідня, піхота, прокуратура;3. ім.., що становлять категорію речовинності:молоко, масло;4. власні назви людей, тварин, планет, географічні та інші поняття:Наталія; Ім., вживані лише у множині: 1. назви будівель, їх частин, споруд:сіни, ворота;2. назви предметів упряжі, засобів пересування: сани, бігуни;3. назви знарядь праці і предметів домашнього вжитку:граблі, вила, ваги;4. назви парних предметів і парних частин тіла:окуляри; 5. назви музичних інструментів:цимбали;6. назви одягу і взуття: штани; 7. назви маси, речовини, матеріалу, продуктів харчування:помиї, дрова;8. назви залишків речовини чи матеріалу:висівки, вичіски; 9. назви відрізків часу, свят, традиційно-побутових обрядів та дій, що повторюються:сутінки, будні;10. назви сукупності предметів зі значенням збірності:надра, гроші;11. назви ігор:шахи;12. назви дій і процесів:посиденьки; 13. назви на позначення почуттів, емоцій, станів:радощі, молодощі;14. власні географічні назви: Альпи.

Категорія відмінка ім.. служить для вираження відношень ім.. до інших слів у реченні.У сучасній укр.. мові категорію відмінка ім.. складають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний. Відмінок - граматична форма ім.., якою виражається те чи інше відношення:ім.. до інших слів у словосполученні і реченні.

13.Словозміна іменників. Історичне формування сучасних відмін іменників.СЛОВОЗМІНА — процес, який полягає у приєднанні до слова афіксальних елементів (закінчення), тобто утворення всіх його сло-воформ й усіх його аналітичних форм. Ці форми виражають певні граматичні категорії та відношення. При словозміні значення слова (лексеми) не змінюється (тобто ми говоримо про одне і те ж слово у різних граматичних формах), на відміну від словотворення, де від одного слова утворюються інші, відмінні від цього слова: ліс — лісок; хата — хатина, хатинка та ін. Словозміна в окремих частинах мови є зміною за кількома гра-матичними категоріями, які є для цієї мови словозмінними або фор-мотворчими, пор.: категорія відмінка і числа іменників (книжка, книж-ки, книжці… книжки, книжок, книжкам), категорія особи та числа дієслів (читаю, читаєш, читає, читаємо, читаєте, читають). Типи словозміни іменників називаються відмінами.

Перша

До цієї відміни належать іменники жіночого, чоловічого і спільного роду, що в називному відмінку однини мають закінчення -а, -я; хмара, мова, суша, рілля, надія, Марія, Олекса, Ілля, староста, сирота, розбишака, бідолаха.

У межах 1-ї відміни виділяють три групи: тверду, м’яку і мішану.

До твердої групи належать іменники з основою на твердий приголосний (крім шиплячих): борозна, кобза, порада, химера, пара, копа, сваха, панна, Ольга, Микита, Людо-та, вереда, плакса, каліка, зануда, нечупара.

До м’якої групи належать іменники з основою на м’який приголосний: скриня, кав’ярня, зброя, дзвіниця, грибниця, богиня, красуня, господиня, молодиця, Марія, Вікторія, півонія, змія, шия, Ілля, суддя, кровопивця, братовбивця, капризуля, здоровуля, розмазня.

До мішаної групи належать іменники з основою на шиплячий приголосний: огорожа, калюжа, пожежа, сторожа, круча, онуча, свіча, тиша, миша, воша, груша, туша, калоша, товща, паща, теща, вельможа, листоноша, міхоноша, святоша, потороча.

Перевірку можна зробити фразою- вона моя, він мій

Друга

До цієї відміни належать:

а) іменники чоловічого роду без закінчення (з основою на приголосний) і з закінченням -о в називному відмінку однини: рік, голуб, поріг, в’яз, коровай, зброяр, красень, Максим, Степан; дядько, батько, тато, Павло, неньо;

б) іменники середнього роду з закінченнями -о, -є, -я в називному відмінку однини (крім тих, у яких при відмінюванні з’являються суфікси -ат-, -ят-, -єн-): плече, водоймище, пекло, чорнило, лігво, лукавство, дівчатко, поголів’я, терпіння.

Серед іменників II відміни теж виділяють три групи: тверду, м’яку і мішану. Цей розподіл докладно висвітлено в «Українському правописі»:

Тверда група

Чоловічий рід До твердої групи належать іменники чоловічого роду з кінцевим твердим приголосним основи (крім шиплячих) і з закінченням -о: дуб, палац, темп, ударник, успіх; батько, Петро; переважна більшість іменників на -р: вир, вй-хор, відвар, двір, жир, сир, стовбур, столяр, явір; сюди ж належать іменники звір, комар, снігур, які, проте, в називному відмінку множини мають закінчення м’якої групи: звірі, комарі, снігурі, а також усі іменники іншомовного походження на -ер, -ір, -ор, -ур (-юр) і з постійно наголошеними -ар (-яр), -ир: інженер, майстер, шофер, папір, сувенір; директор, професор, семафор; абажур, гіпюр, калам-бур; базар, гектар, комісар, футляр, ювіляр; бригадир, касир, командир, пасажир.

Середній рід До твердої групи належать іменники середнього роду із закінченням -о: вікно, залізо, коло, місто, село.

М’яка група

Чоловічий рід До м’якої групи належать іменники чоловічого роду з кінцевим м’яким приголосним основи: боєць, велетень, звичай, край, учитель, Бенедьо; сюди належить частина іменників із суфіксами -ар, -ир, які в однині мають наголос на корені: бондар - бондаря, козир - козиря, лікар - лікаря, писар - писаря, а також іменники, у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закінчення: буквар - букваря, вівчар - вівчаря, друкар - друкаря, інвентар - інвентаря, календар - календаря, кобзар - кобзаря, пролетар - пролетаря, секретар - секретаря, шахтар -шахтаря; гузир - гузиря, проводир - проводиря, пухир - пухиря та ін.

Середній рід До м’якої групи належать іменники середнього роду з закінченням -є та -я (без суфіксів -єн-, -ят- при відмінюванні й переважно з подовженням кінцевого приголосного основи): горе, місце, море, поле, життя, завдання, збіжжя,здоров’я, змагання, знаряддя, листя, обличчя, пір’я, полум’я.

Мішана група

Чоловічий рід До мішаної групи належать іменники чоловічого роду з кінцевим шиплячим приголосним основи:сторож, слухач, ткач, товариш, вітрище; також іменники на -яр (назви людей за родом їхньої діяльності), у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закінчення:вугляр - вугляра, каменяр - каменяра, пісняр - пісняра, скляр - скляра, тесляр - тесляра, школяр - школяра.вантаж, дощ,сторож, слухач, ткач, товариш, вітрище;також іменники на -яр (назви людей за родом їхньої діяльності), у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закінчення: вугляр - вугляра, каменяр - каменяра, пісняр - пісняра, скляр - скляра, тесляр - тесляра, школяр - школяра.

Середній рід До мішаної групи належать іменники середнього роду з закінченням -є при основі на шиплячий приголосний: ложе, плече, прізвище, явище.

Третя

До третьої відміни належать іменники жіночого роду з нульовим закінченням: паморозь, сув’язь, глибочінь, зелень, подорож, нехворощ, розкіш, глуш, здобич, далеч, північ, кров, любов, а також іменник мати.

Іменники жіночого роду, що в називному відмінку однини закінчуються на твердий або м’який приголосний основи (ніч, кров, сіль), та іменник — мати

Четверта

Іменники середнього роду, що в називному відмінку однини мають закінчення -а (-я),а при відмінюванні з’являються суфікси -ат-, -ят-, -єн: ведмежа, небожа, княжа, кача, шпача, собача, вовча, зайча, курча, дитинча, дівча, пташа, лоша, пастуша, маля, янголя, соколя, ягня, левеня, козеня, чаєня, лелеченя, рученя, ноженя, бровеня, плем’я, тім’я, сім’я, вим’я, ім’я.

14. Прикметник як частина мови. Специфіка граматичних категорій прикметника. Семантичні та формальні засади поділу прикметників на якісні і відносні. Присвійні прикметники як різновид відносних. Ступені порівняння якісних прикметників.

Прикметник називає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? Прикметники називають колір (білий, ), розмір (великий, ), смак (гіркий), якість (добрий, ), вдачу людини (щедрий, ), відношення до матеріалу (дерев 'яний, ), відношення до часу й місця (вчорашній), належність (материн, ) тощо. Свою функцію прикметники реалізують через поєднання з іменниками. Уточнюючи поняття, названі іменниками, вони увиразнюють, конкретизують висловлювання.

Синтаксичний характер граматичних категорій роду, числа, відмінка пр.. зумовлює і його синтаксичні функції.

Повні і короткі прикметники Прикметники, у яких є закінчення, називаються повними: добрий, вільна, славне, зелені, батькового, материна. Ці форми є звичайними для сучасної української мови. Нестягнені повні форми трапляються також у прислів'ях: Хата чужая як свекруха лихая. Ні гульня, ні робота, коли рванії чоботи. На сухеє дерево і вогонь пада. Прикметники, у яких немає закінчення, називаються короткими. Вони можливі тільки в називному (знахідному) відмінку однини чоловічого роду: славен, молод, повен. У сучасній українській мові без певного стилістичного забарвлення в ролі присудків вживаються лише такі короткі прикметники (паралельно з повними формами): варт, винен, годен, згоден, здоров, ладен, ласкав, певен, повинен, потрібен, рад. Тільки коротку форму мають присвійні прикметники на -ів, -ин у називному (знахідному) відмінку однини чоловічого роду (ч и й?): Іванів, братів, лікарів, материн, Ларисин, Маріїн. Форми на зразок «Івановий» не є нормативними.

За граматичним, словотворчим і лексичним властивостям рикметники діляться на якісні та відносні.

Якісні прикметники є прямими назвами різних ознак предметів. Найчастіше вони являють собою назви таких властивостей і якостей, які безпосередньо сприймаються органами чуття: 1) солодкий, гіркий, гарячий, 2) білий, синій, червоний, 3) дзвінкий, тихий, галасливий, 4) м'який, гладкий, жорсткий, 4 ) вузький, довгий, високий і ін; позначають властивості характеру і особливості психологічного складу: мудрий, добрий, підступний, люб'язний і ін; виражають оцінку: хороший, міцний, чудовий, огидний і ін Такі ознаки зазвичай проявляються в різному ступені в різних предметах, можуть змінюватися. Ср: дуже гіркий, більш гіркий, самий гіркий і т. п. Лише деякі якісні прикметники виражають абсолютний ознака предмета, який є незмінним, постійним: глухий, кривий, одружений, піший, карий, вороний і т. п.

Відмінні ознаки якісних прикметників:

1. Морфологічні ознаки:

а) Зазвичай якісні прикметники мають і повну, і коротку форму (блідий, бліда, бліде, бліді - блідий, бліда, блідо, бліді);

б) В основній своїй масі змінюються за ступенями порівняння (гарний - гарніше, більше (менше) красивий, красивий).

2. Синтаксичний ознака:

Поєднуються з прислівниками ступеня (надзвичайно красивий, дуже блідий, цілком вихований).

2. Словотворчі ознаки:

а) На відміну від відносних якісні прикметники можуть бути непохідними (білий, кульгавий, вузький).

б) Велика частина якісних прикметників утворює прислівники на-о,-е,-і (світло, схоже, по-батьківськи).

в) Переважна більшість якісних прикметників утворює абстрактні іменники, тобто імена якості (сміливість, завзятість, новизна, чорнота, синява, синь).

г) Багато якісних прикметники утворюють форми суб'єктивної оцінки (біленький, білуватий, білий-білий)

4) Лексичний ознака.

Якісні прикметники легко вступають в антонімічні пари (дурний - розумний, низький - високий, скупий - щедрий).

Деякі прикметники мають всі названими ознаками, наприклад, бідна (непохідне) - бідний, біднішими, дуже бідний, бідність, бідненький, біднуватим, антонім - багатий. Зустрічаються прикметники, які взагалі мають тільки одну ознаку якісності - непохідними (гнідий, каурі, рябий і т. п.).

Відносні прикметники є не прямими, а опосередкованими ознаками предметів. Ознака предмета в них вказує на різноманітні відносини до предмета (пор.: залізне ліжко - ліжко з заліза, динний запах - запах дині), до лиця (пор.: мамине пальто - пальта мами, батькова шапка - шапка батька), до місця ( Ср: заміська поїздка - поїздка за місто, підземна дорога - дорога, влаштована під землею, до часу (пор.: ранкові повідомлення - повідомлення, зроблені вранці), до дії як властивості (пор.: розсувний стіл - стіл, який розсовується) та ін

Всі відносні прикметники позначають постійні, незмінні ознаки предметів: ложки не можуть бути більш-мнее дерев'яними, огорожі - самими залізними, а сік - найбільш або найменш березовим.

Морфологічно відносні прикметники відрізняються від якісних. Вони, як правило, не утворюють ступенів порівняння, коротких форм і форм суб'єктивної оцінки, не мають антонімів, не утворюють прислівників на-о,-е і т.д.

На відміну від якісних прикметників, які в основі своїй є кореневими (первісних), відносні прикметники в переважній більшості мають похідну основу, причому для них характерні особливі словотворчі суфікси (наприклад,-ан-,-ян-,-ськ-,-ов- ,-ев-та ін: піщаний, срібний, заводський, лавровий, ситцевий).

Іноді в особливий розряд виділяють присвійні прикметники (наприклад, мамин, батьків, лисячий, гусячий). Вони висловлюють ставлення одного предмета іншому. Ср: сестрин чоловік - чоловік сестри, гусяче перо - перо гусака. Огляду на специфічну семантику (значення приналежності) та особливості відмінювання окремих типів слів (слова на-ів,-ін), їх слід виділяти як особливу групу відносних прикметників. До присвійним відносяться прикметники з суфіксами-ів (-ів),-ін (-ин) \-нін: женіхова мати, Князєв двір, нянькіни казки, імператріцин фаворит, чоловіків бажання та інші. Судячи з матеріалів словників, освіти на-ін вже майже не поповнюються. Суфікс-ин не втрачає продуктивності, тільки з'єднуючись з власними іменами типу Верин, Мішин, Ванін. Рідко виникають (в основному в розмовній мові) нові слова на-ів (-ів) типу головою, інженерів, перукарів і т. п.

Значення одиничної приналежності висловлює також суфікс-ськ (ий), який поєднується в цьому випадку з прізвищами: Пушкін - пушкінський, Лермонтов - Лермонтовський, Даль - Далівський і т. п. У сучасній російській мові присвійні прикметники витісняються формами родового відмінка особистих іменників, відносними прикметниками. Ср: пастухів ріжок - ріжок пастуха, братове (братові) черевики - черевики брата і т. п.

Ступені порівняння якісних прикметників. Синтетичні й аналітичні форми ступенів порівняння .Якісні прикметники під час зіставлення предметів можуть указувати на неоднакову міру тієї самої ознаки: досконалий, досконаліший, найдосконаліший; Через те вони, крім звичайної форми, мають ще два ступені порівняння: виший і найвищий. Вищий ступінь порівняння означає, що в одному предметі є більше певної якості, ніж в іншому: Дніпро довший від Бугу. Прикметники вищого ступеня вживаються зі словами за, від, ніж, як, проти Окремі якісні прикметники не мають ступенів порівняння, бо вони самі вказують уже на певну міру якості: премудрий (дуже мудрий), завеликий (надто великий), старезний (надзвичайно старий). Не утворюються ступені порівняння і від тих якісних прикметників, які називають без вимірну ознаку (босий, сліпий, гнідий, чалий, фіолетовий), а також від складних прикметників (світло-зелений, кисло-солодкий, чорноволосий) тощо. Є дві форми ступенів порівняння прикметників: синтетична (передається одним словом), і аналітична (передається двома словами). Українська мова надає перевагу синтетичній формі. Проста форма вищого ступеня порівняння твориться за допомогою суфіксів -іш- або -ш-. Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється від простої форми додаванням префіксів най-, рідше — щонай-, якнай-: тугіший — найтугіший, коротший — найкоротший. Складена форма вищого й найвищого ступенів порівняння вживається рідко — переважно в науковому й офіційно-діловому стилях. Вона утворюється за допомогою слів більш, менш, найбільш, найменш, які ставляться перед звичайною формою прикметника: розвинений — більш розвинений Велика міра якості може бути передана й без порівняння — за допомогою різних морфем та слів, а саме: а) префіксами пре-, все-, над-, за-, ультра-, архі-: премудрий, всесильний, б) суфіксами -ущ-, -уч-, -езн-, -анн-, -енн-: худющий, злючий, в) за допомогою слів дуже, вкрай, особливо, надзвичайно, занадто: дуже вигідний. Зменшена міра якості може бути передана: а) суфіксами -уват-, -ав-: темнуватий. б) за допомогою слів трохи, ледь, не дуже: трохи вузький.

15. Числівник як частина мови. Функціональні розряди числівників. Відмінювання числівників. Структурні типи.

Числівник називає кількість предметів або порядок їх при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий? За значенням числівники поділяються на кількісні й порядкові. Порядкові - означають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? Котре? Котра? Узгоджуються з іменниками в роді, числі і відмінку і виступають у ролі означень (десятий клас, перші промені). Кількісні числівники називають кількість предметів і відповідають на питання с к і л ь к и? До них належать:а) власне кількісні — називають кількість окремих предметів: нуль, один, три, п 'ятнадцять, сто двадцять, мільйон, трильйон, б) дробові — називають кількість частин предмета: одна десята, дві треті, сім двадцятих, пів, півтора, півтораста',в) збірні — називають кількість сукупних предметів: двоє, обидва, обоє, четверо, десятеро, г) неозначено-кількісні — вказують на приблизну кількість: багато, мало, немало, чимало, кілька, кільканадцять, кількадесят, кількасот.

Типи відмінювання кількісних числівників. Числівник один відмінюється за родами, числами та відмінками, як займенник той (дуже подібно до відмінювання прикметників):

один одна одні

одного однієї / -ої одних

одному одній одним

Як у Н. чи Р. одну Як у Н. чи Р.

одним однією / -ою одними

(на) одному / -ім одній одних

У середньому роді числівник один відмінюється так само, як і в чоловічому, за винятком називного й знахідного відмінків, де він має форму одне (одно).

Власне кількісні неозначено - кількісні збірні

два, дві три кілька п 'ятеро

двох трьох кількох п 'ятьох

двом трьом кільком п 'ятьом

Як у Н. або Р.

двома трьома кількома п 'ятьома

(на) двох трьох кількох п 'ятьох

Лише числівники чотири (четверо) і багато в орудному відмінку мають закінчення -ма: чотирма, багатьма. Числівники обидва, обидві, обоє в непрямих відмінках мають однакові форми: обох, обом, обома.

п'ять сім вісім п ятдесят

п'яти семи восьми п 'ятдесяти

п'яти семи восьми п 'ятдесяти

Як у Н. або Р.

п 'ятьма сьома вісьма п 'ятдесятьма

(на) п'яти семи восьми п 'ятдесяти

Числівники сорок, дев 'яносто, сто в усіх відмінках, крім називного і знахідного, мають однакове закінчення -а:

сорок дев яносто сто (днів)

сорока дев 'яноста ста (днів)

сорока дев 'яноста ста (дням)

сорок дев'яносто сто (днів)

сорока дев 'яноста ста (днями)

(на) сорока дев 'яноста ста (днях)

Відмінювання кількісних числівників на позначення десятків в укр.мові. У Числівники на позначення другого десятка в усіх відмінках, крім орудного, мають наголос на складі -на- (одинадцять, одинадцяти; чотирнадцять, чотирнадцяти), а в орудному — на останньому складі (одинадцятьма, чотирнадцятьма). Числівники з кінцевою частиною -десят у називному відмінку мають наголос на останньому складі: п 'ятдесят, сімдесят, вісімдесят. У непрямих відмінках усі числівники цієї групи (крім числівників на позначення другого десятка: одинйдцять і т. д.) мають наголос на останньому складі:десяти, десятьмй; двадцяти, двадцятьма; шістдесятії, шістдесятими; вісімдесяти, вісімдесятьма".

Відмінювання кількісних числівників на позначення сотень в укр.мові. У складних числівниках від двохсот до дев'ятисот, а також у числівнику кількасот змінюються обидві частини: перша — як числівник два або п 'ять, друга — як іменник місто в множині. Пишуться вони разом:

три міста триста п' ять міст пятсот

трьох міст трьохсот п 'яти міст п'ятисот

трьом містам трьомстам п 'яти містам п'ятистам

три міста триста п 'ять міст п'ятсот

трьома містами трьомастами п 'ятьма містами п 'ятьмастами

(на) пюьох містах трьохстах п 'яти містах п'ятистах

Тільки числівник двісті в називному відмінку має своєрідну форму (це колишня двоїна). Числівники цієї групи в непрямих відмінках, крім орудного, мають наголос на останньому складі, в орудному — на передостанньому: сімсот — семисот, семистам, сьомастами, па семистах.

Числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд відмінюються, як іменники відповідної відміни й групи:

Однина Множина

нуль тисяча

нуля тисячі

нулю (-еві)тисячі

нуль тисячу

нулем тисячею нулі (-еві) тисячі

За будовою числівники поділяються на прості, складні і складені.

Числівники, які мають у своєму складі лише один корінь, називаються простими: один, два, десять, сорок, сто, тисяча, кілька. До простих відносять і назви другого десятка та назви десятків, частину -(надцять трактуючи як суфікс: одинадцять, дев'ятнадцять, двадцять, тридцять. Числівники, які пишуться одним словом, але мають у своєму складі два або більше коренів, називаються складними: п'ятдесят, шістдесят, п'ятсот, шістдесятий, стодвадцятип 'ятитисячний. Числівники, які складаються з двох або більше окремих слів, називаються складеними: двадцять один, сто сорок п 'ять, тисяча дев 'ятсот дев 'яносто перший. Сюди належать і дробові числівники: одна друга, дві треті, п 'ять десятих, сто двадцять три тисячні.

16.Займенник як частина мови. Розряди займенників. Специфіка відмінювання займенників.

Займенник лише вказує на предмети, ознаки та кількість, але не називає їх. Займенник не має свого постійного лексичного значення . Він кожного разу залежно від мовної ситуації, певною мірою пристосовуючи свою граматичну форму до тих слів, замість яких його вжито, вказує на інші явища, наповнюється іншим змістом. Займенники в мові вживаються передусім для того, шоб уникнути повторення тих самих слів.

Розряди займенників за значенням. Залежно від значення займенники поділяються на дев'ять розрядів: особові, зворотний, присвійні, вказівні, означальні, питальні, відносні, неозначені й заперечні. Особові займенники вказують на особи: я, ми (перша особа), ти, ви (друга особа), він, вона, воно, вони (третя особа). Зворотний займенник себе вказує на діяча, якого певним чином стосується виконувана ним дія. У нього немає також граматичних значень роду й числа, бо він може вказувати на будь-яку особу чи особи. Займенник себе входить до багатьох стійких зворотів: брати себе в руки, бути самим собою. Присвійні займенники вказують на належність предмета першій особі: мій, наш; другій особі: твій, ваш; третій особі множини: їхній (на належність предмета третій особі однини вказують особові займенники в родовому відмінку: його, її); будь-якій особі, яка виконує дію: свій. Ці займенники співвідносні з присвійними прикметниками і, як і вони, змінюються за відмінками, родами та числами. Вказівні займенники вказують на предмет: цей, той; на ознаку: такий; на кількість: стільки. Означальні займенники весь, всякий, кожний, інший, сам, самий за своїм значенням і граматичними ознаками співвідносні з прикметниками. Питальні займенники являють собою запитання, які ставляться до іменника: хто?що?; до прикметника: який?чий?; до числівника: скільки? котрий?Займенник хто? вживають для запитання про осіб, що? — для запитання про тварин, неістот, дії тощо: Хто такі будете?.. Хто ви, я вас питаю?!(О. Довженко). Неозначені займенники хтось, щось, якийсь, чийсь у непрямих відмінках після приголосних м і х перед часткою (постфіксом) -сь можуть мати вставний голосний о: кимсь і кимось, чимсь і чимось, якимсь і якимось, якихсь і якихось, чиїмсь і чиїмось, чиїхсь і чиїхось.Заперечні: ніхто, нічий.Відносні: ті ж питальні, але без знаку питання: хто, чий, котрий.

Відмінювання займенників. Займенники наш, ваш, всякий, інший, сам, самий, такий, який, котрий відмінюються, як прикметники твердої групи, їхній — як прикметники м'якої групи: наш, нашого, нашому, нашим; наша, нашої, нашій, нашою; наші, наших, нашим, нашими; їхній, їхнього, їхньому і т. д. Займенники скільки і стільки відмінюються, як числівник два: скільки, скількох, скільком, скількома; стільки, стількох, стільком, стількома. Інші займенники за особливостями відмінювання поділяються на три групи:

1) я, ти, ми, ви, себе; 2) він, вона, воно, вони; 3) мій, твій, свій, чий, той, цей, весь, хто, що.

Особові займенники я, ти, ми, ви і зворотний себе відмінюються так:

я ти — ми ви

мене тебе себе нас вас

мені тобі собі нам вам

мене тебе себе нас вас

мною тобою собою нами вами

мені тобі собі нас вас

Особливістю відмінювання особових займенників він, вона, воно, вони є поява в них після прийменників та в орудному відмінку початкового н;

він, воно вона вони

його, до нього її, до неї їх, до них

йому їй їм

його, про нього її, про неї їх, про них

ним нею ними

ньому / нім ній них

У відмінюванні займенників мій, твій, свій, чий, той, цей, весь найбільше розбіжностей є в чоловічому роді, менше — у жіночому та в множині:

Чоловічий рід

мій чий той цей весь

мого чийого того цього всього

моєму чийому\чиєму тому цьому всьому

Як Н. або Р.

моїм чиїм тим цим\цьому всім

моєму /моїм чиїм тому\тім цім всім

Жіночий рід

моя чия та ця вся

моєї чиєї тієї / тої цієї всієї

моїй чиїй тій цій всій

мою чию ту цю всю

моєю чиєю тією / тою цією всією

моїй чиїй тій цій всій

Множина

мої чиї ті ці всі

моїх чиїх тих цих всіх

моїм чиїм тим цим всім

Як у Н. або Р.

моїми чиїми тими цими всіма

моїх чиїх тих цих всіх