Політика Петра Дорошенка. Спроби посилення гетьманської влади в період гетьманування д.Многогрішного та і.Самойловича.

Саме Петро Дорошенко ще раз після Б.Хмельницького зробив спробу об’єднати розірване тіло України в єдину державу. У січні 1667 р. у м. Андрусеві Польща і Москва уклали перемир’я на 13,5 років. Зазнавши нищівного розгрому під Конотопом і Чудновом, Росія на тривалий час виявилась нездатною цілком опанувати Україною. Не могла цього досягнути і Польща, виснажена війнами на кілька фронтів. У результаті Україна була поділена між обома державами по Дніпру: лівобережна частина відійшла до Росії, правобережна — до Польщі. Київ на два роки залишався за Росією, а потім мав відійти до Польщі. Запоріжжя повинне було перебувати під контролем обох держав.

Відповіддю на Андрусівське перемир’я було загальне обурення в Україні. Фактично протягом найближчих 50 років зазначений кордон не існував. Поділ України розв’язав руки Дорошенкові, який активізував боротьбу за звільнення Правобережної України від польського ярма. У вересні 1667 р. енергійний гетьман Правобережної України на чолі 27 тис. козаків, разом з кримською ордою вів активні дії проти поляків. Він успішно блокував військами польського гетьмана Яна Собєського поблизу Підгайців. Однак запорозький кошовий Іван Сірко знову напав на Крим і примусив хана Керім-Гірея залишити свого союзника, чим паралізував державотворчі наміри Петра Дорошенка. Український гетьман повинен був визнати зверхність польського короля і задовольнитись тим, що коронному війську заборонялось вступати на козацьку територію.

Проте Дорошенко не залишав намірів об’єднати Україну, плануючи здійснити це у слушний момент з допомогою Туреччини. Його прагнення відновити єдину козацьку державу по обох берегах Дніпра сприяло зростанню популярності гетьмана в усій країні. Він запропонував цареві утвердити протекторат над усією Україною, яка мала поширити свої державні кордони аж до Перемишля і Ярослава, включивши Львів, Галич, Володимир. Інакше кажучи, Дорошенко намагався скасувати "Московські статті" 1665 р. і Андрусівську угоду. Однак царський уряд побоювався об’єднаної міцної козацької держави на чолі з таким здібним політиком і віддав перевагу існуючій ситуації.

У тривалій боротьбі за єдність України П.Дорошенко був змушений поступитись деструктивним силам. Після тривалих війн Росії, Польщі і Туреччини за Україну було укладено "Трактат про війчний мир" (1686) між Польщею та Росією. Польща визнала за Росією Лівобережну Україну, Київ з невеликою смугою між річками Стугною та Ірпенем, а також Запоріжжя. Північна Київщина, Волинь, Галичина залишились за Польщею, Поділля — за Туреччиною (у 1699 р. відійшло до Польщі). Середня Київщина з містами Ржищев, Терехтемирів, Канів, Мошни, Черкаси, Чигирин тобто традиційна козацька територія, серцевина козацької держави, мала бути незаселеною. Обидві сторони зобов’язувались взаємодопомагати у боротьбі з Туреччиною і Кримом.

Самойлович, котрий, як міг, протидіяв укладенню угоди коштом цілісності України, відверто висловлював своє незадоволення. Пройшло лише чверть століття після смерті Богдана Хмельницького, і створений ним український державний організм опинився у стані тяжкої кризи. Поділля і Брацлавщина, більша частина Київщини перетворились у безлюдну пустелю, без будь-яких ознак соціально-політичного життя. Тільки на території Київського Полісся почала відроджуватись козаччина, ватажком якої був енергійний Семен Палій,

Усі посади в козацькій державі з початку визвольної війни були виборними. Однак центральна влада намагалась ліквідувати виборний принцип і призначала на свій розсуд не тільки полковників, а часто навіть й сотників, що посилювало єдиновладдя гетьмана. Саме від нього залежало призначення на вищі старшинські посади, надання маєтностей і різного роду винагород за "військові заслуги". Ось чому вже від Хмельниччини козацька старшина веде боротьбу — приховану і явну — проти зміцнення гетьманської влади, прагнучи встановлення олігархічного правління.

Позиція старшини знаходила підтримку російського уряду, який намагався обмежити автономію України і владу гетьмана. З цією метою кожного разу при виборах нового гетьмана вносились відповідні зміни у так звані Статті Богдана Хмельницького, які з 1654 р. визначали зміст української державності, характер стосунків з Москвою. Крок за кроком російський уряд збільшував, кількість воєвод у містах України, які втручались в місцеве управління і податкову політику, обмежував прерогативи гетьманської влади, зокрема ліквідував право зносин України з іноземними державами, заохочував козацьку старшину через голову гетьмана апелювати безпосередньо до уряду і т.д. У Коломацькі статті, зокрема, було внесено пункт, який позбавляв гетьмана права відбирати надані раніше маєтки, підтверджені царськими грамотами. Одночасно захищалися станові права та економічна міць козацької старшини.

Проте, незважаючи на певні обмеження влади гетьмана російським урядом, вона залишалась значною у вирішенні питань внутрішнього життя України. Прагнучи зміцнити свою особисту владу, гетьмани створюють наймане військо, безпосередньо їм підпорядковане. У 1668 р" Многогрішний організував так званий компанійський полк. Після його ліквідації у 1672 р., в основному за наполяганням старшини, цей полк знову був відновлений при Самойловичі. За І.Мазепи було створено п’ять полків піших сердюків та п’ять полків кінних компанійців по 600-1000 чоловік у кожному, що становили наймане військо при гетьмані.

Певна протидія гетьманській влади політичним амбіціям старшини не перешкоджала останній неухильно перетворюватись у привілейовану верству і відокремлюватись від маси рядового козацтва.

Збільшення і економічне зміцнення нової козацької аристократії посилилося під час гетьманування Самойловича, а свого розквіту досягло за часів І.Мазепи. Цьому, зокрема, сприяло введення у війську організації так званих бунчукових товаришів, тобто своєрідної почесної гвардії при гетьмані із синів старшини, які звільнялись від полкової служби, перебували під гетьманським бунчуком і підлягали лише гетьманській юрисдикції. Аналогічно у полках до "значка" (штабу полку) приписувались "значкові товариші", які звільнялись від сотенної служби. Звичайно, аристократичні тенденції в старшинському середовищі викликали незадоволення рядового козацтва, що, як і селянство, терпіло від економічного тиску, а часом і прямого насильства нових можновладців.