• Чуже мовлення

Поняття про пряму мову й слова автора

Чиєсь висловлювання чи думку можна передати за допо­могою прямої, непрямої, невласне прямої, вільної прямої, здо­гадної прямої або авторської мови.

Чуже висловлювання чи думка, передані від імені того, І кому вони належать, називають прямою мовою.

Пряма мова дає змогу відтворити всі особливості живого усного мовлення: експресію, звертання, вигуки тощо. Вона зберігає не тільки зміст висловлювання, а й його лексичні, граматичні й стилістичні особливості: – Васильку, го ов! А йди сюди! – гукнув з подвір я батько (М. Коцюбинський). Пряма мова при цьому становить окреме речення або кілька речень.

При прямій мові є слова автора, які вказують, кому нале­жить дане висловлювання чи думка. Слова автора, як правило, містять дієслова на позначення процесу мовлення (сказав, промовив, обізвався, відповів, вигукнув, прошепотів, бовкнув, додав), думання (подумав, засумнівався, згадав, міркував, роз­мірковував, вирішив, розсудив), емоційного стану мовця (зрадів, повеселів, розчулився, розхвилювався, зітхнув, засумував, зажу­рився, похнюпився, завагався, скинувся, здригнувся), мети мов­лення (поцікавився, нагадав, утішив, заспокоїв, турбувався, за­питав, перепитав, просив, умовляв, звелів, наказав, запропону­вав, поскаржився, пожалівся). Слова автора використовуються для характеристики як самого мовлення, так і персонажів, об­ставин, за яких відбувається мовлення. Вони можуть стояти перед прямою мовою, після неї або всередині.

Якщо слова автора вжито перед прямою мовою, то в них звичайно стоїть спочатку підмет, потім – присудок; якщо ж після чи всередині – то спочатку йде присудок, потім – під­мет: Бабуся питає: «А що, дітки? Чого прийшли, мої соколя­та?» «А що, дітки? – питає бабуся. – Ного прийшли, мої соколята?» (Марко Вовчок). «А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?» – питає бабуся.

Різновидом прямої мови є діалог. Діалог – це розмова двох або більше осіб. Окремі повідомлення й запитання, з яких складається діалог, називаються репліками. При реплі­ках слова автора часто бувають відсутні. (У драматичних творах слова автора називаються ремарками.) Приклад діалогу:

– Мамо! А чи сонце має діти?

– Має.

– Аде ж вони?

– Де? а на небі... оті зірочки, що вночі сяють, то се діти сонцеві... (М. Коцюбинський).

Розділові знаки при прямій мові і словах автора

Пряма мова в тексті може виділятися трьома способами:

а) береться з двох боків у лапки разом із знаком питання знаком оклику, трьома крапками (крапка і кома виносяться за лапки): «А я вже бачив день.» – «Коли?» – «Не знаю». – «Який же він?» – «Хороший. Дуже славний...» – «Ет, – байдуже озвалася матуся, – то був не день, то сполох був, та й годі». (Леся Українка); цей спосіб оформлення прямої мови застосовується найчастіше під час передавання невисловлених думок, окре мих невеликих реплік, під час цитування, згадування;

 б) у діалогах починається з абзацу, і перед нею ставиться тире, що характерне для передавання живого мовлення:

– Вставай, сину, підемо. Протираю од сну очі.

– Куди, мамо?

– О, а хіба ти забув: підемо дивитись, як сонце сходить. Ти ж просив, щоб тебе збудили. Вставай. – підводить  мене (С. Васильченко);

в) у драматичних творах пишеться після назви дійової осо­би і крапки: Хлопчик. У мене вуха померзли... Наталка. Насунь шапку!(М. Старицький).

В усіх випадках пряма мова починається з великої букви.

Розділові знаки при словах автора вживаються по-різному залежно від того, де стоять слова автора.

Якщо слова автора стоять:

а) перед прямою мовою – після них ставиться двокрапка: У цілого війська девіз був один: «За волю, за рідну країну!» (Леся Українка);

б) після прямої мови – перед ними ставиться тире, крапка замінюється на кому (знак питання, знак оклику, три крапки на кому не замінюються): «Скинься, рибо», –   думаю, – скидається риба (О. Довженко). «Ось я йду!» – обізвалась Зима (Леся Українка);

в) у середині прямої мови – вони виділяються з обох боків комами й тире; проте якщо розрив робиться між двома реченнями, то після слів автора ставиться не кома, а крапка й тире: «Мої друзі – вбогі бідолахи, – говорить Кармель, – от мої друзі!» «Яких же я людей бачу? – одказує Кармель. – Багатих та вбогих» (Марко Вовчок); якщо ж у словах автора є дієслово чи інше слово на позначення мовлення, яке стосується наступної части­ни прямої мови, то після слів автора ставиться двок­рапка й тире: – Чи бачили таке! – сказав батько і, помовчавши, додав: – Готовий хлібороб, одним словом (А. Головко).

Слова автора, коли вони стоять у середині чи після прямої мови, звичайно починаються з малої букви. Але якщо слова автора становлять певну додаткову інформацію, то тоді вони можуть починатися з великої букви: – Ні-ні! – Злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною: – Ні-ні! – В пам'яті зринула Лук'янівська в'язниця... Київське ОГПУ– НКВД... – Отак! Утікав, утікав і потрапив назад... (І. Багряний).

Якщо слова автора охоплюють пряму мову, то перед прямою мовою ставиться двокрапка, а після неї кома й тире або тільки тире: Я кричу: «Хто в Бога вірує, рятуйте!» – а вони з обох боків шмагають (О. Стороженко).

Якщо репліки беруться в лапки й записуються підряд без слів автора, то між ними ставиться тире: «Мамо, – питаю,– то льони цвітуть?» А мати сміються: «То, – кажуть, – Дніпро». – «А чого він такий синій?» – «Від неба», – кажуть (О. Гончар).

Заміна прямої мови непрямою

Чуже висловлювання, передане від імені оповідача разом із словами автора, називається непрямою мовою.

Коли чуже висловлювання передають від себе, тобто не­прямою мовою, то слова автора роблять головним реченням, а пряму мову – підрядним. Підрядне речення ставиться після головного і приєднується до нього:

якщо воно походить із розповідного речення – сполучниками що, наче, ніби, мов: А дід каже, що колись комарі були великі (О. Довженко). Пан поїхав до міста й пожалівся, ніби Джеря бунтує громаду (1. Нечуй-Левицький);

якщо воно походить із спонукального – сполучниками щоб, аби, хай: Моліте Господа, дівчата, моліте Господа, щоб мати і вас отак не завдала за генерала, за палати і вас отак не продала (Т. Шевченко). Гринько проводжав Варвару й безперестанку намовляв її, аби ішла за нього заміж (Л. Мартович);

якщо воно походить із питального – сполучником чи       або сполучними словами хто, що, який, чий, котрий, скільки, як, де, куди і т. д.: В степу, як і в морі, зустрівши людину, не питають, чого вона тут і звідки (О. Гончар). Порадь мені, Зірнице-мати, де мені пари шукати (Леся Українка).

При цьому:

а) у непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від імені якої тепер передається; чуже висловлювання: «Я, коли виросту, теж садівником буду!» – не зводячи очей з дядька Степана, палко промовив Юрко (І. Цюпа). – Юрко, не зводячи очей з дядькам   Степана, палко промовив, що він, коли виросте, теж са­дівником буде;

б) у непрямій мові опускають вигуки, повторення, іноді – вставні слова, частки; а звертання – або опускають, або -роблять підметами чи додатками: – Мамо! – запитав Юра. – А чому дерева зелені?(Ю. Смолич). – Юра за­питав у мами, чому дерева зелені. Або: – Годі! Не віщуй, старий, невідь-чого! – гукнув хтось (О. Кониський). – Хтось гукнув до старого, щоб той не віщував невідь-чого;

в) після непрямого запитання знак питання не ставиться: «Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого?» – допитувалась -мати (С. Васильченко). – Мати допитувалась, чого його    понесло в поле.

Інші способи передавання чужого мовлення

Чуже мовлення може ще передаватися невласне прямою мовою, вільною прямою мовою, здогадною прямою мовою та у формі переказу.

Невласне пряма мова поєднує в собі властивості прямої й непрямої мови. Вона характерна для художнього та деяких жанрів публіцистичного стилю.

Як і пряма мова, вона висловлюється від імені того, хто говорить, і зберігає його мовні особливості. Проте в ній, як і в непрямій мові, замість форм першої та другої осіб, як правило, виступає форма третьої особи. Слів автора немає. Ав­тор ніби ототожнюється зі своїм героєм. Ось як, наприклад, письменник передає думки свого героя невласне прямою мовою: Підрубував учитель. Лівою рукою смикав пружний сто­вбурець, дужо відгинав убік і розмахував сокирою... З кожним таким помахом робився дедалі злішим. На себе. Передовсім на себе, А на! А ось тобі. Ось! Падай викоріненою жертвою. Па­дай. Бо дурень. Бо його життя так нічого й не навчило. Нічо­го (Б. Тимошенко).

На письмі невласне пряма мова ніяк не виділяється. Вона виступає переважно у вигляді групи емоційно забарвлених ре­чень, які раптом чи поступово вклинюються в текст розповіді. Іноді навіть важко встановити, де вона починається і де закін­чується: Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій матері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Але він мовчав. Нехай любить її такою, якою пам'ятає (1. Багряний).

Вільна пряма мова передає чуже мовлення у формі непрямої з вкрапленнями пунктуаційно неоформленої прямої мови. Вона використовується в публіцистичному та науково­му стилях для стислого викладу змісту чийогось виступу, статті тощо: Але скільки треба мати зарозумілості, щоб викидати такі-от безвідповідальні словеса. От вам найсильніший удар по наших засадах. «Чи може» (пише Юринець) серйозний письмен­ник порівнювати без застережень Лютера – виразника слабої, кволої, не здібної ще до історичної творчості німецької буржуазії, Лютера, що віддавав селянство на поталу поміщику, – порівнювати з енергійною сміливою й цільною в своїх класових стремліннях постаттю Бебеля? (М. Хвильовий).

Здогадна пряма мова передає ймовірні думки якоїсь особи, що випливають з її вчинків, жестів, міміки. Вона вводиться за допомогою вставного слова мовляв чи мов: Він з усмішечкою витягнув з кишені перев'язану мотузочком пачку грошей, підкинув її вгору, зловив і на мигах показав: бери, мовляв (М. Стельмах). А деякі [жаби] позлазили на нього та ще і; сміються звідтіля: – Не боїмось, мов, короля! (Л. Глібов).

Під час передавання чужого мовлення у  формі  переказу можливі два випадки:

а) чуже мовлення відтворюється більш-менш дослівно; тоді вживаються вставні слова на зразок як кажуть, як сказав такий-то, як вважає такий-то, на думку така то  за словами такого-то і под.: Природа, як сказав Григорій Сковорода, – усьому початкова причина й рушійна сила;        

б) чуже мовлення відтворюється в загальних рисах, передається лише його зміст; тоді воно оформлюється у витечеляді додатка до дієслова-присудка із значенням говоріння чи думання: Григорій Сковорода вважав природу початковою причиною всьому й рушійною силою.

Цитати

Цитата – це дослівно наведений уривок з якогось тексту для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки.

Цитата обов'язково береться в лапки. У цитаті не можна нічого змінювати, навіть розділових знаків.

Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній позначаються трьома крапками: Слово для Лесі Українки – цей «гострий, безжалкний меч..., що здійма вражі голови з плеч».

Цитування буває двох видів: у вигляді прямої мови й у вигляді непрямої мови.

Якщо цитата наводиться у вигляді прямої мови, то розділові знаки при ній ставляться так само, як і при прямій мові: Шевченко був глибоко переконаний, що український народ порве кайдани колоніалізму, тому й заявляв: «Встане правда/ встане воля!» «Борітеся – поборете» – закликав він.

Якщо цитата наводиться як складова частина в авторському реченні, то до неї ставляться такі самі вимоги, як і до непрямої мови (цитата береться в лапки й по­чинається з малої букви): Поета не лякає, що, може, десь у «снігу на чужині» доведеться йому загинути, «в неволі плачучи», умерти. Йому болить лише те, що «Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...»

Якщо цитата подається у формі вірша, то вона в лапки не береться: Тарас Шевченко вірив у велике майбутнє України й українського народу і палко закликав своїх земляків:

І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь, Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають...

Вказівка на джерело, звідки виписано цитату, подається в дужках безпосередньо після цитати або у виносці внизу сто­рінки: «Українське слово не просто заявило про своє воскресін­ня: воно довело на повен голос, що не підвладне ні русифікації, ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно – велике слово велико­го народу» (Харчук Борис. Слово і народ // Мово рідна, слово рідне/.. – К.: Веселка, 1989. – С 155).