• Способи форми дієслова

Способи дієслів

Спосіб виражає відношення дії до реальності. Є три способи дієслів: дійсний, умовний і наказовий.

Форми дієслова в дійсному, умовному або наказовому спо­собі називаються способовими. У реченні способові форми дієслова виступають у ролі присудків.

Дійсний спосіб означає реальну дію, яка відбувала­ся, відбувається або відбуватиметься: будували, будуємо, побу­дуємо. Дієслово в дійсному способі обов'язково має часову характеристику: реальна дія може відбуватися в минулому (писав, написав), теперішньому (пишу) або майбутньому (писа­тиму, буду писати, напишу) часі.

Умовний спосіб означає дію, можливу за певних умов або бажану: збудували б, закінчив би. Дієслово в умовно­му способі на час звичайно не вказує (учора написав би, зараз написав би, завтра написав би), тому й не має часових форм, за винятком віднесення можливої дії до минулого часу, коли дієслово в умовному способі таки вказує на минулий час (був би написав).

Наказовий спосіб означає наказ, заклик, прохан­ня, побажання діяти: розкажи, заспіваймо, збудуйте. Дія, на­звана дієсловом у наказовому способі, може відбуватися лише після повідомлення про неї, тому часова характеристика такої дії зайва: дієслово в наказовому способі часових форм не має.

Способові форми дієслів у контексті можуть набувати не­властивого їм значення, тобто одна форма може вживатися замість іншої.

Форма майбутнього часу дійсного способу в певному кон­тексті може виражати наказ, побажання, спонукання: / ти пої­деш із людьми, а тоді повернешся назад (Григорій Тютюнник). – Ну що ж, сину... – сказав дід зітхнувши. – Я б тебе й не пустив, так не маю права, бо... хто знає, як краще? Хай же Бог тобі помагає... Йтимеш отак навпростець, на Вербовий хутір, а тоді – як хоч, шляхом, а як хоч – навпростець... А як живий будеш, даси вістку... (І. Багряний).

Форма умовного способу іноді так само може передавати спонукання: Відпросився б ти в командира, прийшов би до мене хоч на часину (О. Гончар). Таточку, голубчику, ви б краще ле­жали (1. Тобілевич).

Форма наказового способу може виступати в значенні:

дійсного способу: А хтось у нашому загоні візьми та й пус­ти чутку, що я звідкись переписав той вірш (М. Стельмах);

умовного способу: Часом і досі здається мені, що й зараз поклепай косу хто-небудь під моїм вікном, я зразу помолод­шав би (О. Довженко).

Особа, рід і число.  Безособові дієслова

Дієслова в теперішньому й майбутньому часах дійсного способу та в наказовому способі змінюються за особами.

Дієслово в першій особі називає дію тієї осо­би чи осіб, хто говорить: (я) вважаю, (ми) подумаємо, (ми) скажімо.

Дієслово в другій особі називає дію тієї особи чи осіб, до кого звертаються: (ти) допоможеш, (ти) розкажи, (ви) керуєте, (ви) поясніть.

Дієслово в третій особі називає дію як особи чи осіб, так і предмета чи предметів, про кого або про що мо­виться: (він) малює, (вони) знайомляться, (дерево) зеленіє, (дні) минають.

Дієслова в минулому часі дійсного способу і в умовному способі за особами не змінюються – вони змінюються лише за родами й числами: радів, раділа, раділо, раділи; радів би, раділа б, раділо б, раділи б. Форми роду й числа дієслів тут виконують синтаксичну функцію – вказують на зв'язок між словами (день змінив ніч і день змінила ніч).

Число дієслова несе інформацію про кількість діячів. Однина вказує, що дія чи стан приписується:

а) одному виконавцеві (особі, тварині чи предметові): (я) допомагаю, (мотоцикліст) мчить, (мурашка) повзе, (листок) тріпоче,

б) сукупності однорідних предметів: (селянство) голосує, (молодь) вчиться, (листя) опадає, (жито) достигає,

в) предметам, шо не піддаються лічбі (речовинам, сферам діяльності, поняттям тощо): (вода) тече, (бджільництво) розвивається, (історія) не повторюється.

Перша особа множини вказує, що дію виконує мовець та ще одна чи більше осіб: (ми) пливемо, розмовляємо, поспішаймо.

Друга особа множини вказує на дію двох або більше осіб, до яких звернена мова: (ви) думаєте, зачекайте.

Третя особа множини означає, що дію виконують два або більше діячів без участі мовця: (люди) радіють, (хмари) збира­ються, (квіти) пахнуть.

Особові й числові форми дієслів у контексті можуть набу­вати невластивих їм значень.

Форма першої особи однини й множини може позначати дію, не пов'язану з конкретною особою (у загадках, прислі­в'ях, приказках): Мету-мету – не вимету, несу-несу – не винесу, пора прийде – само вийде. То снідаю, то обідаю – /погуляти ніколи. Як робимо, так ходимо, Як дбаємо, так маємо (Нар. творчість).

Форма першої особи множини в науковому й публіцистич­ному стилях позначає автора із співучастю читача: Нагадаємо один показовий у цьому відношенні епізод. У першій половині 1906 року в Києві виходив український сатиричний журнал «Шершень» (О. Ставицький). Як бачимо, імпершовіністів страхало відрод­ження України навіть на правах автономії (Р. Іванченко).

Форма другої особи однини й множини вживається в уза­гальнено-особовому значенні (у прислів'ях, приказках, опи­сах): Коли починаєш, думай про кінець (Нар. творчість). Та пісня має в собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зловити (М. Коцюбинський). Ви дивитесь і дивуєтесь; вам здається, що ви їдете не по вбитій дорозі зеленого степу, а якимсь невідомим краєм краси та чару та вільного пахучого по­вітря (Панас Мирний).

Форма другої особи множини при звертанні до співбесід­ника, зокрема до старшої людини, виражає ввічливість: Під­скочив Петро, схопив діда Савку за плече: – А що, діду, не мо­жете? Здаєтеся? (С. Тельнюк).

Тільки форму третьої особи однини мають безособові дієслова: Фортунить вам, Маріє Кирилівно, просто інший раз аж не віриться (1. Левада).

Форма третьої особи множини вживається в неозначено-особовому значенні: Багато таких суден тепер списують, рі-жуть, вантажать на платформи й відправляють на мета­лургійні заводи (О. Гончар).

Частина дієслів, змінюючись за способами й часами, не змінюється, проте, за особами, родами й числами. їх назива­ють безособовими. Вони вживаються тільки або у формі 3-ї особи однини, або у формі середнього роду: світати – світа­ло, світає, світатиме, світало б, нехай світає; щастити – щастило, щастить, буде щастити, щастило б, нехай щастить. Ці дієслова переважно означають:

а) явища природи: розвидняється, дніє, вечоріє, смеркає, мрячить, похолодало, замело;

б) стан людини: морозить, лихоманить, не спиться, хочеться, кортить, живеться, працюється, не сидиться;

в) уявлення про долю: щастить, таланить, фортунить;

 г) міру наявності чогось: не вистачає, бракує.

У безособовому значенні можуть вживатися й деякі особові дієслова: Пахла земля, пахли недавно зрубані дерева... (Г. Хоткевич). Над Ташанню пахло вербовими кладками (Григорій Тютюнник). У першому реченні від дієслів пахла, пахли ставиться питання хто? що? (отже, ці дієслова пов'язуються з особа­ми), у другому – від дієслова пахло такого питання поставити не можна (отже, воно тут вжите в безособовому значенні).

Безособові дієслова виступають у ролі присудків у безособо­вих реченнях. При них підмета не буває, але нерідко потрібен додаток у родовому, давальному, знахідному чи орудному відмін­ку: мені не спиться, йому не вистачає грошей, дорогу замело снігом.

Деякі дієслова не вживаються у формі 1-ї і 2-ї осіб через своє лексичне значення (дії, названі ними, не можуть викону­ватися людьми), наприклад: текти, капати, жевріти, мину­тися, телитися, ягнитися, колоситися, рясніти тощо.

Дійсний спосіб. Часи дієслова

Дієслова в дійсному способі мають форми минулого, давноминулого, теперішнього й майбутнього часів.

Час дієслова визначається за моментом повідомлення про дію.

Минулий час означає дію, яка відбувалася або відбу­лася до повідомлення про неї: читав, писала, слухали, ухвалили, доповів, доповнила.

Минулий час дієслів недоконаного виду означає тривалу або повторювану дію без зв'язку з теперішнім часом: Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом. Чи то так сонеч­ко сіяло, чи так мені чого було? (Т. Шевченко).

Минулий час дієслів доконаного виду може означати:

а)  завершену минулу дію, наслідки якої тривають і в теперішньому часі: Чую, що смерть, потайна й ненажерная, в вічні обійми мене обхопила (В. Мова);

б) завершену минулу дію без зв'язку з теперішнім часом: Та на зорі, в золотаву пору птиці зелені рвонулись вгору. Тільки злетіть не змогли, не зуміли: переплутались крила (Л. Костенко).

Давноминулий час означає дію, шо відбулася чи відбувалася перед іншою минулою дією: рушив був (та й зупи­нився), домовилися були (але нічого не вийшло), збиралися були (та не поїхали).

Теперішній час означає дію, яка відбувається під час повідомлення про неї. Проте ця дія може відбуватися по-різному:

а)  у певний конкретний проміжок (актуальний час): Сосни шумлять, і дроти гудуть, і дощ накрапає – так ніби й вдома. Лиш серце щемить, мов на страту ведуть, і щелепи зводить страшна оскома (1. Багряний);

б) постійно, періодично (неактуальний час): Земля обертається навколо Сонця (3 підручника). / все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю, як я тебе згадаю, у грудях серце з туги, з жалю гине (Леся Українка). Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, з-під собак-гончаків і на засідах (Остап Вишня).

Форму теперішнього часу мають тільки дієслова недоконаного виду.

Майбутній час означає дію, шо відбуватиметься чи відбудеться після повідомлення про неї. Дієслова в майбут­ньому часі мають три форми:

просту доконаного виду: прочитаю, розглянемо, збудують;

складну (синтетичну) недоконаного виду: писатиму, чита­тимете, виступатимуть;

складену (аналітичну) недоконаного виду: будемо писатибудете вдосконалювати, будуть працювати.

Останні дві форми за своїм значенням синонімічні.

Часові форми дієслів у контексті можуть набувати невлад тивих їм значень, тобто одна форма може вживатися замість іншої.

Форма теперішнього часу може вживатися для позначення дії, що відбувалася в минулому:

а)  в емоційних розповідях про несподівані випадки, про насичені пригодами події: Пішов я з рушницею в ліс, може, думаю, де зайця підніму. Вийшов на личакову поляну – зирк! – а передо мною, ну, не далі як до комори, стоять дві [кози] й дивляться на мене... Не витримав: приложився – б-бах! Одна на місці! А друга втекла! Я біжу до неї і світу під собою не бачу! Прибіг, здіймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! (Остап Вишня);

б)  в розповідях про нерегулярно повторювані дії (зі вставним словом було): Було, роблю що, чи гуляю, чи Богу молюся, усе думаю про його (Т. Шевченко);

в)  в описах природи для створення ефекту присутності: Ліс чимдалі густішає. Праворуч і ліворуч великі дерева – дуби й берези, а де-не-де трусить листом боязка осика (1. Сенченко);

г) в описах історичних подій (історичний час): Наприкінці березня 1917 року в Києві заявляє про себе нова україн­ська державотворча сила. За ініціативою відомого ук раїнського громадського діяча адвоката Миколи Міх-новського збирається військовий з'їзд (Р. Іванченко).

Якщо форму майбутнього часу доконаного виду вжито поряд із формами минулого й теперішнього часів, то ця форма вказує на дію, шо відбулася в минулому: Дощі випадали що­денно. Вискочить сонце на мить на блакитну поляну, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу – / знов лізуть на нього важкі розтріпані хмари (М. Коцюбинський). У цьому уривку, де йдеться про минуле, дієслово випадали вжито в минулому часі, вискочить і гляне – в майбутньому, лізуть – у теперішньому. Іноді на минулий час вказує вжите в реченні вставне слово було: Було, вийду, сяду на призьбі, прислухаюся, придивляюся (Марко Вовчок).

Зрідка, щоб підкреслити неминучість якоїсь дії, минулий час вживають у значенні теперішнього або майбутнього. На­приклад, Лісовик у «Лісовій пісні» Лесі Українки, застерігаю­чи Мавку від підступності людських стежок, каже: «Обминай їх, доню: раз тільки ступиш, і пропала воля!». Форму дієслова пропала тут вжито в значенні пропаде.

Творення форм минулого і давноминулого часу

Форми минулого часу творяться від основи інфінітива:

а)  для чоловічого роду – за допомогою суфікса -в або без нього, якщо основа закінчується на приголосний: читав, мандрував, розцвів, побіг, затих', причому о, є в закритому складі чергується з і: мести – мів, везти – віз, могти – міг, рости – ріс,

б)  для інших родів і для множини – за допомогою суфікса -л- та закінчень -а, -о, -и: розцвіла, розцвіло, розцвіли, затихла, затихло, затихли', чергування о, є з і в цих формах не відбувається: мести – мела, мело, мели', рости – росла, росло, росли.

Суфікс -ну- при цьому може випадати: мерзнути – мерз, збліднути – зблід, заслабнути – заслабії заслабнув), стерпну ти – стерп (і стерпнув); але: стукнути – стукнув, гукнути – гукнув, крикнути – крикнув.

Дієслова в минулому часі за особами не змінюються, змі­нюються тільки за родами (в однині) і числами: (я, ти, він) ріс, (я, ти, вона) росла, (я, ти, воно) росло, (ми, ви, вони) росли.

Форми давноминулого часу творяться приєднанням до форм минулого часу відповідних форм минулого часу дієслова бути: почав був, почала була, почало було, почали були.

Дієслово в давноминулому часі виражає дію, що тривала якийсь час, але була перервана іншою дією в минулому: Лу-каш нахиляється, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези (Леся Українка). Я вже зібрався був, та не поїхав через родинні обставини і влаштував­ся на роботу в редакцію харківської газети (О. Довженко). Віл щось почав був говорити, та судді річ його спочатку перебили (Є. Гребінка).

Від давноминулого слід відрізняти форму минулого часу з вставними словами було, бувало, які не вказують, що дана дія передувала якійсь іншій дії: За медом, було, приїздили купці з Харкова, з Білгорода (О. Стороженко). Ти пам'ятаєш того ве­ликого чорного парасоля, як ми, бувало, під ним удвох від дощу ховались? (Леся Українка). Щоправда, трапляються випадки, коли для творення давноминулого часу використовують і фор­му було: – Ви, діточки, не скучайте за братиком, – почала було мати, та голос ввірвавсь і завмер (Марко Вовчок). Така форма дієслова не виділяється комами. Слова ж було, бувало, вжиті як вставні, треба виділяти комами.

Змінювання дієслів у теперішньому і простому майбутньому часах

Дієслова в теперішньому і простому майбутньому часах (доконаного виду) однаково змінюються за особами й числа­ми. За характером особових закінчень дієслова поділяються на першу, другу та архаїчну дієвідміни.

До І дієвідміни належать дієслова, які в закінченнях усіх осіб, крім 1-ї особи однини і 3-ї особи множини, мають є (на письмі – також є), а в 3-й особі множини – закінчення -уть (на письмі – також -ють): кажеш, каже, кажемо, кажете, кажуть; зуміє, зумієш, зуміємо, зумієте, зуміють.

До II дієвідміни належать дієслова, які в закінченнях усіх осіб, крім 1-ї особи однини і 3-ї особи множини, мають и, і (на письмі – ї), а в 3-й особі множини – закінчення -ать (на письмі – також -ять): мовчиш, мовчить, мовчимо, мовчите, мовчать; склеїш, склеїть, склеїмо, склеїте, склеять.

В українській мові немає таких дієслів, що в якихось фор­мах належали б до 1 дієвідміни, а в якихось – до II: якщо дієслово в будь-якій особовій формі має закінчення І діє­відміни, то й у всіх інших формах матиме звукову характери­стику цієї дієвідміни; те саме стосується й дієслів II дієвідміни.

Отже, дієслова 1 та II дієвідмін на письмі мають такі осо­бові закінчення: 

Число	Особа	1 дієвідміна	II дієвідміна
Однина	1-а 2-а 3-я	-у, -ю -еш, -єш -є, -є	-У, -ю -иш, -їш -ить, -їть
Множина	1-а 2-а 3-я	-емо, -ємо -ете, -єте -уть, -ють	-имо, -їмо -ите, -їте -ать, -ять

До архаїчної дієвідміни належать дієслова дати, їсти й повісти та префіксальні похідні від них на зразок дода­ти, продати, виїсти, розповісти тощо (суфіксальні похідні діє­слова давати, поїдати, відповідати належать до І дієвідміни). Змінюються вони так: 

Число	Особа	Дати	ЇСТИ	Повісти
Однина	1-а 2-а 3-я	дам даси дасть	їм їси їсть	повім повіси повість
Множина	1-а 2-а 3-я	дамо дасте дадуть	їмо їсте їдять	повімо повісте

 3-й особі множини дієслова на -повісти не вживаються, їхнє значення тут передається іншими словами: повісти, роз­повісти – розкажуть; відповісти – дадуть відповідь; допові­сти – повідомлять, прозвітують.

Дієслово бути в теперішньому часі в усіх особах має фор­му є. Лише в художній літературі можуть траплятися архаїчні форми 2-ї та 3-ї осіб ecu, єсть, есте, суть. У майбутньому часі дієслово бути має закінчення І дієвідміни: буду, будеш, будеЛ будемо, будете, будуть.

Для особових форм дієслова характерні такі особливості:

а) ненаголошені є (є) та и (ї) у закінченнях у вимові звучать майже однаково, наприклад: пишемо звучить майже як [лишимо], будуєш – майже як [будуйіш], сушите наближається до [сушете]; це треба мати на увазі під час написання особових форм дієслова;

б) буквосполучення -шся в 2-й особі однини читається як с'с'а (вчишся [учис'с'а], пнешся [пнес'с'а]); буквосполучення -ться в 3-й особі однини й множини (яке, до речі, завжди пишеться з м'яким знаком) звучить як ц'ц'а  (вчиться [учиц'ц'а], вчаться [учац'ц'а]);

в) у 3-й особі однини дієслова II дієвідміни обов'язково мають у кінці м'який звук тЛ просить, бачить, гоїть (в усній мові можна почути просе, баче, гоє);

г) у 1-й особі множини в кінці виступає звук о: ведемо, говоримо, будуємося; форми без кінцевого о (ведем, го­ворим, будуємся) допустимі лише в розмовній мові та в поезії;

Г) у закінченнях 1-ї та 2-ї осіб множини -емо, -имо, -ете,   -ите перший голосний ніколи не буває наголошеним, наголос падає або на останній голосний закінчення, або на голосний основи: йдемо, мджемо, мовчимо, ходимо;    йдете, можете, мовчите, ходите.

Визначення дієвідміни дієслова

Дієвідміну дієслова можна визначити:

а)  за 3-ю особою однини, якщо наголос падає на закінчення: веде, береже, принесі (І дієвідміна); біжить, кричить, шумить (II дієвідміна);

б)  за 3-ю особою множини за закінченнями -уть (-ють) і -ать (-ять): пишуть, виконують, клопочуться (І дієвідміна); нівечать, чистять, дивляться (II дієвідміна).

Безпохибно дієвідміна дієслова визначається за основою інфінітива (неозначена форма без суфікса -ти: працюва-ти, терпі-ти, чисти-ти, допомог-ти).

Якщо основа інфінітива закінчується суфіксами -і- (-Ї-), -и- або після шиплячого -а- і цей суфікс у 1-й особі однини випадає, то дієслово належить до II дієвідміни. Якщо дієслово не відповідає цим умовам, то воно належить до 1 дієвідміни.

Наприклад, дієслова гуркотіти – гуркочу, гоїти – гою, ходити – ходжу, бачити – бачу, кричати – кричу, одержати – одержу (у яких суфікси -і-, -и- та після шиплячого -а- випа­дають) належать до II дієвідміни: гуркотиш, гуркотить... гур­котять; гоїш, гоїть... гоять. Дієслова молоти, боротися, в'я­нути, класти, повзти, гуркотати, дихати, стругати (у яких немає суфіксів -і-, -и- та після шиплячого -а-), радіти – ра­дію, синіти – синію, бажати – бажаю, помічати – помічаю (у яких ці суфікси не випадають) належать до 1 дієвідміни: гуркочеш, гуркоче... гуркочуть; радієш, радіє... радіють. У дієсло­вах бити, лити, жати, почати тощо звуки и та а не є суфікса­ми (входять до кореня), тому ці дієслова належать також до І дієвідміни: б'єш, б'є... б'ють.

Із цього правила є винятки:

а) дієслова хотіти, гудіти, сопіти, ревіти, іржати (хоч у них суфікси -і-, -и- та після шиплячого -а- випадають) належать до І дієвідміни: хочу, хочеш, хоче... хочуть; сопу (не «соплю»), сопеш, сопе... сопуть (не «соплять»);

б) дієслова бігти, боятися, стояти, спати (хоч у них немає відповідних суфіксів) належать до II дієвідміни: біжиш, біжить... біжать.

Дієслово сукати може належати як до І дієвідміни (сукаю, сукаєш і т. д.), так і до II дієвідміни (сучу, сучиш тощо).

Іноді дієслова, подібні за звучанням і однакові або близькі за значенням, залежно від їхнього звукового оформлення мо­жуть належати до різних дієвідмін, наприклад: брязкотати – брязкочу, брязкочеш... брязкочуть і брязкотіти – брязкочу, бряз­котиш... брязкотять; слати – стелю, стелеш... стелють і сте­лити – стелю, стелиш... стелять; волокти – волочу, волочеш... волочуть і волочити – волочу, волочиш... волочать.

Зміни звуків в особових формах дієслів

Під час змінювання дієслів у теперішньому й простому майбутньому часах (доконаного виду) деякі приголосні чергу­ються. Це відбувається відповідно до правил чергування при­голосних, тобто чергуються г – з – ж, к – ц – ч, х – с – ш; д – дж, зд – ждж, т – ч, ст – щ. При цьому спостерігаються такі закономірності.

У дієсловах 1 дієвідміни чергування приголосних відбу­вається в усіх особах: могти – можу, можеш, може, можемо, можете, можуть; тесати – тешу, тешеш, теше, тешемо, тешете, тешуть; гуркотати – гуркочу, гуркочеш, гуркоче, гур­кочемо, гуркочете, гуркочуть; пекти – печу, печеш, пече, пече­мо, печете, печуть.

У дієсловах II дієвідміни чергування приголосних відбу­вається тільки в 1-й особі однини: водити – воджу, водиш, водить, водимо, водите, водять; їздити – їжджу, їздиш, їздить, їздимо, їздите, їздять; чистити – чищу, чистиш, чис­тить, чистимо, чистите, чистять; гуркотіти – гуркочу, гур­котиш, гуркотить, гуркотимо, гуркотите, гуркотять.

У дієслові бігти чергування г – ж відбувається в усіх осо­бах: біжу, біжиш, біжить, біжимо, біжите, біжать.

У дієсловах II дієвідміни, основа яких закінчується на губ­ний звук, у 1-й особі однини і 3-й особі множини перед закінченням з'являється м'який л': ловити – ловлю, ловиш, ловить, ловимо, ловите, ловлять; ломити – ломлю... ломлять;

робити – роблю... роблять; кропити – кроплю... кроплять; гра­фити – графлю... графлять.

Якщо звук л з'являється в дієсловах І дієвідміни, то він зберігається в усіх особах: сипати – сиплю, сиплеш, сипле, сиплемо, сиплете, сиплють.

Крім того, основи дієслів I дієвідміни порівняно з основа- ми інфінітива (неозначеної форми) зазнають таких змін:

а) суфікс -ува- змінюється на -уй-: будувати – будуй-у (-еш, -уть), працювати – працюй-у (-еш, -уть); а також у слові кувати – куй-у (-еш, -уть);

б)  у дієсловах із суфіксами -а-, -і-, які не випадають, перед закінченням з'являється звук й: бувати – бувай-у (-еш, -уть), бажати – бажай-у (-еш, -уть), радіти –радій-у (-еш, -уть); у дієсловах давати, ставати суфікс -ва- замінюється на -й: дай-у (-еш, -уть), стай-у (-еш, -уть); а також можливі два варіанти: плескати – плешу (-еш, -уть) і плескаю; стругати – стружу (-еш, -уть) і стругаю;

в)  у дієсловах, основа яких закінчується кореневим и, перед закінченням з'являється й: мити – мий-у (-еш, -уть), шити – ший-у (-еш, -уть), вити (видавати звуки) – вий-у (-еш, -уть); у кількох дієсловах корене­ вий и змінюється на й: бити – бй-у (-еш, -уть, на письмі: б'ю, б'єш і т. д.), пити – пй-у (-еш, -уть), вити (сплітати, скручувати) – вй-у (-еш, -уть), лити – л'л'-у (-еш, -уть);

г)  у кількох дієсловах в основі з'являється або зникає звук є: брати – беру, прати – перу, стерти – зітру, підперти – підіпру;

г) змінюються основи в дієсловах гнати – жену, слати (посилати) – шлю, слати (стелити) – стелю, молоти – мелю, сісти – сяду, іти – іду, їхати – їду, жити – живу, дути – дму (і дую), зняти – зніму, взяти – візьму, жати – жму (тисну) і жну (зрізую стебла), м 'я-ти – мну, тяти – тну, почати – почну, клясти – кляну (рідко клену), прип'яти (також прип'ясти, припнути) – припну, стати – стану, зів 'яти (і зів 'янути) – зів 'яну; змінюються основи й у дієсловах на -сти, у яких звук с походить від д або т: вести – веду, цвісти – цвіту.

Творення складної і складеної форм майбутнього часу

Складна (синтетична) форма майбутнього часу (недокона-ного виду) утворюється додаванням особових форм дієслова (й)няти до неозначеної форми дієслова недоконаного виду (дієслово йняти збереглося лише у вислові я не йму віри, ти не ймеш віри і т. д.): 

Особа	Однина		Множина
1-а	знати + му – знатиму	знати +	мемо -	- знатимемо
2-а	знати + меш – знатимеш	знати +	мете -	- знатимете
3-я	знати + ме – знатиме	знати +	муть-	- знатимуть

Тому в цій формі після т перед м завжди пишеться буква и (кінцевий голосний неозначеної форми дієслова).

Складена (аналітична) форма майбутнього часу (недоко­наного виду) утворюється поєднанням особових форм діє­слова бути з неозначеною формою дієслова недоконаного виду: 

Особа	Однина	Множина
1-а	буду знати	будемо знати
2-а	будеш знати	будете знати
3-я	буде знати	будуть знати

Складна і складена форми майбутнього часу мають одна­кове значення. їх нерідко вживають упереміш, аби уникнути одноманітності: Україно!Доки жити буду, доти відкриватиму-тебе (В. Симоненко).

Творення форм наказового способу

Спеціальні форми наказового способу є лише для 2-ї особи однини (зроби) та 1-ї і 2-ї осіб множини (зробімо, зробіть).

Наказовий спосіб для 1-ї і 3-ї осіб однини та 3-ї особи множини твориться додаванням до дієслова в теперішньому часі або в майбутньому часі доконаного виду частки хай (не­хай): хай зроблю, хай зробить, хай зроблять.

Спеціальні форми наказового способу утворюються від основи теперішнього часу.

Для цього від 3-ї особи однини відкидаємо закінчення -є або -ить (пиш-е, підкреслить, сяд-е, стан-е, поміркуй-е, пробачить тощо), потім:

а) під наголосом та після збігу приголосних додаємо осо­бові закінчення -и, -імо, -іть: пиши, пишімо, пишіть; підкресли, підкреслімо, підкресліть; ці закінчення зберігаються й тоді, коли префікс ви- перетягує на себе наголос: випиши, випишімо, випишіть;

 б) у решті випадків кінцеві зубні приголосні основи по­м'якшуємо, інші – не пом'якшуємо і в 1-й особі множини додаємо закінчення -мо, а в 2-й – закінчення ' -те: сядь, сядьмо, сядьте; стань, станьмо, станьте;  поміркуй, поміркуймо, поміркуйте; пробач, пробачмо, ї,        пробачте.

Отже, у наказовому способі дієслова мають такі закінчення:

Число	Особа	Під наголосом та після збігу приголосних	В інших випадках
Однина	2-а	-и	-ь
Множина	1-а 2-а	-імо -іть	-(ь)мо -(ь)те

Дієслова пити, бити, вити, лити в наказовому способі збе­рігають кореневий голосний и: пий, бий, вий, лий. Дієслово їсти має такі форми наказового способу: їж, їжмо, їжте; тут відбулося чергування звука д (їда) із звуком ж (як у випадку завадити – заважати).

Форми наказового способу на зразок ходім, ходімте, да­вайте підемо (замість: ходімо), ідіте (замість: ідіть) не є нор­мативними, вони допустимі лише в розмовному стилі.

Форма 2-ї особи множини наказового способу вживається в разі ввічливого звертання до однієї особи: Не плачте, мамо, не треба (А. Малишко).

При наказовому способі, як правило, вживається звертан­ня: Зеленійте, домі і лужечки, і, орли, здіймайтесь ув імлі, розливайтесь, круті бережечки, по вкраїнській молодій землі! (А. Малишко).

Різних відтінків значенню наказового способу надає вид дієслова. Наказ чи прохання, висловлені дієсловом недоконаного виду, звучать не так категорично, як ті ж наказ чи про­хання, передані формою доконаного виду: заходьте і зайдіть, сідайте і сядьте.

Наказові надають відтінку інтимності частки -но, -бо, які пишуться через дефіс: іди-но, розкажи-но, послухай-бо, зачекайте-бо.