Семинар № 6

1. «Автономізація» УСРР

2. Політика коренізації в Україні

3. Формування тоталітарного режиму в СРСР і Україні

1.«Автономізація» радянських республік.

Прагнення працівників центрального партійно-державного апарату включити УСРР та ін. формально незалежні республіки до складу Російської Федерації на правах автономних. «Автономізація» республік означала юридичне закріплення тих реальних, але замовчуваних більшовицькою пропагандою процесів передачі владних повноважень з республік у московський центр, які тривали від початку їх радянізації.

28 грудня 1920 р. представники Росії В. Ульянов-Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, та представник України X. Раковський — з другого, підписали договір про військовий і господарський союз. У преамбулі документа підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав, а також усвідомлення ними необхідності об'єднати сили. З факту колишньої належності території України Російській імперії, вказувалося у ст.2, для УСРР не випливало жодних зобов'язань.

Проте зміст договору суперечив преамбулі. Оголошувалися об'єднаними 7 наркоматів: військових і морських справ, ВРНГ і УРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці* шляхів сполучення, пошт і телеграфу. Якщо взяти до уваги, що злиття наркоматів під час війни пояснювалося насамперед необхідністю зосередити максимум зусиль на відсічі ворогові, то закріплення цього у повоєнних умовах свідчило про те, що Ленін та ін. керівники партії і держави насправді ігнорували суверенітет формально незалежних республік. Перетворення органів державного управління Росії на загальнофедеративні означало на ділі фактичне включення республік у кордони Росії на правах автономних.

У цій ситуації в партійному керівництві сформувалися два підходи до визначення перспектив міжреспубліканських відносин. Бшьшість членів центрального керівництва вважала, що національні республіки мають бути юридично «автономізовані». Найпослідовнішим виразником централізаторської, тобто об'єктивно великодержавницької, лінії був нарком у справах національностей Росії Й. Сталін. Навпаки, більшість керівних працівників республіканських органів вважала, що після війни є підстави зменшити рівень централізації управління, з тим щоб права республік повніше відповідали їхньому незалежному статусові.

У практичній роботі апаратні працівники російських центральних відомств мало зважали на юридичний статус України як незалежної держави. З ініціативи X. Раковського, якого турбувало таке «випаровування» суверенітету, ЦК КП(б)У звернувся у березні 1922 р. до більшовицького центру з пропозицією конкретизувати відносини РСФРР і УСРР. Аналогічні пропозиції надійшли від Білорусії та закавказьких республік.

Політбюро ЦК РКП (б) 10 серпня визнало доцільним створити комісію для підготовки на черговий пленум проекту вдосконалення відносин між республіками. Днем пізніше оргбюро ЦК затвердило персональний склад комісії, на чолі з В. Куйбишевим. Усі включені до неї члени ЦК РКП(б), за винятком Раковського, були прибічниками «автономізації» республік.

Розроблений Сталіним проект резолюції «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Росії на правах автономних. У другій пол. серпня сталінський проект надійшов на обговорення в ЦК компартій республік. Ініціатива Раковського дала протилежний результат.

Ленін не брав участі в цій роботі через хворобу. Після ознайомлення з матеріалами комісії оргбюро, яка більшістю голосів прийняла ідею «автономізації», він написав листа з іншими пропозиціями: Російській і Закавказькій федераціям разом з Україною і Білорусією утворити на рівних правах нову федерацію. Жовтневий пленум ЦК РКП(б) погодився з ним.

Однак тенденція будувати державу на взірець державної партії виявилась уже під час роботи конституційної комісії у складі Й. Сталіна, М. Калініна, Г. Пятакова, X. Раковського і Г. Чичеріна, а також представників від ЦК компартій республік. Комісія висловилася за створення наркоматів трьох типів — злитих, об'єднаних і автономних. Злиті наркомати з «безроздільною владою» мали діяти на всій території нової федерації, не розрізняючи республіканських кордонів. їх було п'ять, і вони діяли саме так з 1919 р. Ще п'ять наркоматів планувалося зробити об'єднаними. Вони відрізнялися від злитих лише тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Самостійність у республіках зберігали тільки 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Отже, для мирних умов пропонувалася така схема державного управління, яка більшою мірою обмежувала права республік, ніж рішення про об'єднання найважливіших наркоматів, відоме під назвою «воєнно-політичний союз».

Далі події розвивалися за сценарієм, ретельно опрацьованим у ЦК РКП(б). 10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. Він схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до всіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення єдиної держави і запропонував скликати загальносоюзний з'їзд відразу після закінчення роботи X Всеросійського з'їзду Рад. Останній відкрився у Москві 23 грудня. В ньому взяли участь представники всіх республік, обрані делегатами всесоюзного форуму. І Всесоюзний з'їзд почав роботу ЗО грудня. Він затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Було обрано ЦВК СРСР і чотирьох голів ЦВК, від України — Г. Петровського.

Чужою нотою у цьому бездоганному в організаційному відношенні сценарії виявився лист Леніна «До питання про національності або про «автономізацію», написаний у день роботи І з'їзду Рад СРСР. У перших рядках цього документа він висловлював жаль, «що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіціально називають, здається, питанням про союз радянських соціалістичних республік». Далі пропонувалося на наступному з'їзді Рад СРСР залишити союз тільки для двох відомств — військового і дипломатичного, а в усіх інших відношеннях відновити повну самостійність республік. Але Ленін запізнився. Йому не вдалося надрукувати лист «До питання про національності або про «автономізацію». Цей документ побачив світ тільки після XX з'їзду КПРС.