история украины

У 70-х — середині 80-х років в культурному житті України посилюються процеси ідеологізації та русифікації.

Під русифікацією розуміють систему заходів радянського керівництва в союзних неросійських республіках, яка передбачала масове вивчення російської мови в умовах часткового скорочення вивчення рідної мови. В радянських республіках, в тому числі в Україні, політика русифікації підтримувалась місцевим партійним і державним керівництвом. Ідеологізація в національній політиці передбачала пропаганду і реалізацію ідеї зближення та злиття націй в СРСР в єдину спільність — «радянський народ».

На початку 70-х років країна і радянський народ готувались до святкування ювілею — 50-річчя утворення СРСР. Уже тоді з'явилась теза про відсутність проблем в розвитку національних процесів і автоматичне зближення та злиття націй. В офіційних документах і численних публікаціях з'явились висновки про те, що розквіт і зближення націй привели до створення нової соціальної і інтернаціональної спільності людей — «радянський народ». Л. Брежнєв висунув тезу про те, що національне питання в СРСР вирішене повністю й остаточно. Його підтримав український лідер В. Щербицький, на думку якого, «ніякої так званої «національної проблеми», про яку так багато говорять наші вороги за кордоном, в нашій республіці не існує. Національне питання у нас вирішене правильно, по Леніну». Насправді в національних відносинах становище було не таким простим, ігнорувались духовні потреби різних груп населення як корінних так, і некорінних національностей. Особливо це відчувалось в проблемі мови.

11 листопада 1978 року, у відповідності з закритою постановою ЦК КПРС, Міністерство освіти УРСР направило на місця директиву «Про удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки». Ця директива поклала початок широкомасштабної кампанії «русифікації» в Україні. В республіці продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків.У результаті в республіці до кінця 70-х років в обласних центрах залишилось усього 28 відсотків українських шкіл, тоді як російські школи становили 72 відсотки. Значно зменшилась кількість українських шкіл в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській і Харківській областях. В Криму не залишилось жодної української школи.

У 1983 році була прийнята чергова постанова, яка передбачала додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови, одним з яких планувалось ввести надбавки та пільги усім вчителям російської мови, які працюють «в особливо складних умовах». В Україні удосконалювались програми з вивчення російської мови і літератури, збільшувалась кількість шкіл з поглибленим вивченням російської мови. Одночасно з цим розширився набір студентів у вищі навчальні заклади на факультети російської мови та літератури. Зріс випуск книжок для дітей, надрукованих російською мовою. І усе це відбувалось на тлі значного скорочення кількості видань українською мовою.

Подальшому процесу ідеологізації та русифікації в Україні сприяла реформа загальноосвітньої школи 1984 р. Політика русифікації призвела до негативних наслідків. У республіці переважали дитячі дошкільні заклади, навчання в яких проводилось російською мовою. Знання російської мови давало переваги для вступу до вищих навчальних закладів, що стало вагомою причиною переходу учнів з українських шкіл до російських. Значно скоротилось використання української мови в державній, партійній, соціально-політичній та культурно-освітній сферах. Русифікувались вищі навчальні заклади. Навіть в столиці Україні — Києві викладання дисциплін українською мовою проводилось усього на деяких факультетах лише одного навчального закладу — університету.

Результатом такої багатолітньої цілеспрямованої політики стало майже повне витіснення української мови російською із усіх сфер суспільного життя. Українська мова збереглася лише на селі та в середовищі незначної частини інтелігенції, переважно гуманітарної.

73

Перебудова почалася в СРСР у квітні 1985 р. її метою було виправити деформований соціалізм, вряту­вати систему,Почалися процеси демократизації суспіль­ства, активізація громадської думки, поліпшення еко­номічних показників тощо. Проте перебудова гальму­валась через спрощений командний підхід до реформування.Замість зміцнення СРСР перебудова привела його до розпаду.На першому етапі перебудови була оприлюднена її стратегія: нове політичне мислення, радикальна еко­номічна реформа, демократизація всієї політичної структури.У перші роки перебудови Україна залишалась під контролем консерваторів, яких очолював перший

секретар ЦК Компартії України Б. Щербицький. Республіка аж до 1989 p., поки М. Горбачов не зняв В. Щербицького з посади, була справжнім заповідни­ком застою.Одним з перших гасел перебудови було «приско­рення». Малося на увазі прискорення темпів еконо­мічного розвитку. Гласність, яка почала висвітлювати і економічне життя України, давала інформацію, яка змушувала задумуватись навіть найбільших оптимістів. Масштаби економічної кризи України давали мало підстав для покращення життя і добробуту народу.Тим не менше перебудова управління економікою в Україні набула великих розмірів. Було ліквідовано 103 республіканських органи управління, управлінські функції центру були передані місцевим органам, підприємствам та об'єднанням. Було також ліквідо­вано 14 міністерств і відомств, 83 організації серед­ньої ланки. Були також реогрганізовані 1 500 під­приємств, цехів, дільниць та інших структурних під­розділів. Майже на 80 тис. чоловік скоротився управ­лінський аппарат.Принизливість і небезпеку цілковитої залежності від Москви громадяни

України особливо гостро відчу­ли в 1986 p., коли 26 квітня сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС.Тільки через дев'ять днів після катастрофи на Чорно­бильській АЕС про неї було оголошено офіційно. Катастрофа на Чорнобильській АЕС стала своєрід­ним каталізатором, що прискорив процес здобуття не­залежності України.На третьому етапі зароджується багатопартійність в Україні. Була створена Українська демократична спілка, політизує свою діяльність Українська Гельсін­ська Спілка (УГС). Під тиском громадськості в жовт­ні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР».Політичний плюралізм сприяв появі масових рухів та організацій. Восени 1989 р. у Києві відбувся уста­новчий з'їзд Народного руху України (НРУ), міцніє робітничий рух.Цією активізацією низів суспільства ознаменувався четвертий етап перебудови.

П'ятий етап перебудови ознаменувався загострен­ням протиріч у суспільствіУ цей час (лютий — гру­день 1990 р.) відчутним став спад в економіці. Полі­тичне життя України набуває більш активних форм. Головною його подією стали березневі вибори 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради УРСР. У ново­му парламенті утворилась більшість (група 239) і опо­зиція — Народна рада (125 осіб). Парламентська опо­зиція з перших днів відіграла помітну роль у по­літичній сфері. Саме з її ініціативи 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний, сувере­нітет України. Опозиція влаштувала масові страйки восени того ж року. У результаті масової жовтневої голодовки студентів у 1990 р. змушений був піти у відставку голова уряду республіки В. Масол.Одночасно з активізацією народних мас відбувається радикалізація політичних сил — партій і організацій. Так, НРУ на своєму з'їзді у жовтні 1990 р. висуває гас­ло: «Від народного руху за перебудову — до народного руху за відродження суверенітету України»,

Кінець перебудови припадає на грудень 1990 р. — серпень 1991 р. Це одночасно і шостий її етап. Ката­строфічним став спад виробництва. Для подолання кризових явищ були спроби зробити Україну неза­лежною.

74

в серпні 1991 р., відбулися події, які кардинально змінили долю багатьох народів колишнього Радянського Союзу, зробили можливим втілення багатовікового прагнення українського народу до незалежної держави.18 серпня

Увечері 18 серпня на дачі в Криму був блокований Президент СРСР Михайло Горбачов. Його дачу в Форосі відвідали члени ДКНС і запропонували добровільно скласти із себе повноваження. Горбачов відмовився це зробити.

О 6 годині ранку 19 серпня 1991 року теле- і радіоканали передали повідомлення з Москви про створення Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС) (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению, ГКЧП) і звернення ДКНС до радянського народу.У зверненні путчисти оголосили про введення надзвичайного стану у деяких районах СРСР, припинення виходу більшості ЗМІ. Також віце-президент СРСР Янаєв, нібито через хворобу Горбачова, бере на себе обов'язки глави держави.

У «Постанові №1 ДКНС» було перераховано перелік заходів, якими мав бути збережений СРСР.

Оголошено недійсними закони та рішення органів влади та управління союзних республік, що суперечили законам СРСР. Це був сигнал Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Молдові та Україні, котрі вже ухвалили Декларації про державний суверенітет.

Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, «що чинять перешкоди нормалізації ситуації» (таким визнали би, зокрема Народний Рух України, УНА-УНСО).

Реакція на заяву ДКНС у різних республіках була неоднаковою. Лідери Литви, Латвії та Естонії не визнали ДКНС не тільки тому, що він не відповідає Конституції СРСР, але й тому, що більше не вважали себе частиною Радянського Союзу.

Керівники Російської Радянської Федеративної соціалістичної республіки Борис Єльцин (Президент РРФСР), Руслан Хасбулатов (в. о. голови Верховної Ради РРФСР) та Іван Сілаєв (голова Ради Міністрів РРФСР) відразу зайняли чітку позицію — це «правий, реакційний, антиконституційний заколот». У зверненні «До громадян Росії» (19 серпня 1991 р., 9 година ранку, тобто через три години після проголошення ДКНС) вони закликали громадян Росії дати гідну відповідь путчистам, неухильно виконувати закони і укази Президента Росії, а також терміново скликати надзвичайний З'їзд народних депутатів СРСР і надати на ньому слово Михайлу Горбачову.

20 серпня о 1-й годині ночі почався політичний страйк на 5 з 13 шахт об'єднання «Воркутавугілля», до 12 години 20 серпня припинили роботу ще 3 шахти, до кінця дня до страйку приєдналося ще 5 шахт.

На засіданні президії міської Ради Новосибірську було прийняте рішення не визнавати ГКЧП і підкорятися указам Президента Росії.

Опівдні біля Будинку Рад Російської Федерації почався мітинг громадськості столиці, дозволений віце-мером Москви Юрієм Лужковим і організований рухом «Демократична Росія», радами трудових колективів Москви та області.

Президент Росії Борис Єльцин узяв на себе виконання обов'язків Головнокомандувача збройними силами на всій території Російської Федерації.

З 10 до 13 години тривав мітинг протесту на Палацевій площі Ленінграду, в ньому брало участь більше 300 тисяч демонстрантів (наймасовіший в історії міста). Мітинг одноголосно ухвалив декларацію про підтримку указів російського парламенту, рішень міськради і мерії Ленінграду.

21 серпня близько 1:00 у Москві, в тунелі на перетині вулиці Чайковського і Новий Арбат, юрба блокувала 8 БМП Таманської дивізії. При нервово-хаотичному маневруванні БМП загинули три особи: Дмитро Комар, Володимир Усов, Ілля Кричевський. До того часу підкорятися указам ГКЧП відмовилася більшість місцевих властей. Провал путчу став очевидним.

О 18:00 були включені засоби зв'язку Михайла Горбачова. Літак президента СРСР, на борту якого були Крючков, Язов, Бакланов і Тізяков, вилетів у Форос. З аеропорту «Внуково-2» в той же день у Форос вилетів інший літак. На його борту були Сілаєв, Бакатін, Руцькой, Примаков і 10 народних депутатів ВР РРФСР.

Вже на другий день путчу почалося братання військ з народом. На третій день — 21 серпня стало зрозуміло, що змова ГКЧП провалилася.

У Москву були введені війська і бойова техніка. 21 серпня близько 12 години кілька десятків танків наблизилися до Білого дому (уряду РРФСР).

Об 11:45 перші колони демонстрантів вступили на Манежну площу. Вони несли гасла: «Фашизм не пройде!», «Волю!», «Язова, Пуго, Крючкова — під суд!». Демонстранти з криками «Фашист!» вигнали з площі лідера Ліберально-демократичної партії СРСР Володимира Жириновського. Далі демонстранти рушили до Білого дому.

О 12:00 біля Білого Дому (уряду Росії) почався санкціонований мітинг, в якому взяло участь не менше 100 тисяч людей. Там до них вийшов президент РРФСР Борис Єльцин і з танка зачитав звернення до росіян. Створення ДКНС оголошувалося державним переворотом, а його члени — державними злочинцями.

Близько 14:00 ті, що зібралися біля Білого дому, почали спорудження барикад. Моссовєт був узятий під охорону військ, що потім, на настійну вимогу депутатів, були евакуйовані. Увечері пройшли студентські демонстрації в центрі Москви.

О 21:00 по центральному телебаченню у програмі «Час» повідомили про запровадження у столиці комендантської години з 23:00 до 5:00. Люди чекали штурму Моссовєта, який так і не відбувся.У ніч на 22 серпня на літаку російської делегації, що летіла в Крим, повернувся Горбачов з сім'єю. Ще до відльоту він заявив, що повністю контролює ситуацію.

Борис Єльцин із прапором Росії під час мітингу з нагоди перемоги над ДКНС (22 серпня 1991.)

Після цього були заарештовані Крючков, потім Язов і Тізяков. Вранці того ж дня у Кремлі був заарештований Янаєв. Пуго знайшли мертвим з вогнепальним пораненням у своїй квартирі (офіційна версія: самогубство). О 12.00 коло Білого дому відбувся мітинг переможців.24 серпня

Знайшли мертвим прихильника ДКНС Маршала Радянського Союзу Сергія Ахромеєва, який наклав на себе руки.Вранці 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу, яку підписав перший віце-прем'єр Костянтин Масик, — «Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям». Її очолив державний міністр УРСР з питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій Євген Марчук. За регіонами були закріплені «відповідальні». Наприклад, тодішній міністр сільського господарства Олександр Ткаченко став слідкувати за Вінниччиною, Житомирщиною, Черкащиною та Закарпаттям, а міністр юстиції Віталій Бойко — Київщиною, Херсонщиною та Хмельниччиною. За всіма ознаками, перші рішення українського уряду були пропутчистськими. Не було жодним словом сказано про неконституційність ГКЧП, навпаки — йшлося про наведення дисципліни, посилену охорону режимних об'єктів, а також посилений контроль за діяльністю ЗМІ та використанням копіювальної техніки (чого якраз і вимагав ГКЧП).

Як справу першочергової державної ваги планувалося якомога швидше відправити студентів на сільгоспроботи (ізолювати найактивнішу частину молоді, спогади влади про переможне жовтневе (1990 р.) політичне голодування студентів на Майдані Незалежності були ще свіжими). У всіх виступах найвищих державних посадовців України 19-20 серпня 1991 р. проходила турбота «про врожай». На цьому, зокрема, наголошував у виступі по республіканському телебаченню тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук.

Партійні функціонери ЦК КПУ повністю підтримали путчистів. Масові видання «Радянська Україна», «Робітнича газета», «Сільські вісті», «Правда Украины» три дні друкували матеріали ГКЧП у повному обсязі. Свої ж коментарі та інтерв'ю мали лояльно-пафосний характер: «Країна живе надією і тривогами».

Натомість заколотників однозначно засудили політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союз українського студентства, «Меморіал», Товариство Лева, СНУМ. Донецькі шахтарі теж постановили не визнавати розпорядження ГКЧП, оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та її бойового загону в Україні — КПУ.24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом у СРСР…». За це проголосували майже всі депутати — від націонал-радикалів до комуністів-ортодоксів. 25 серпня Президія Верховної Ради України прийняла постанову про тимчасове припинення діяльності КПУ. 26 серпня Верховна Рада України створила тимчасову комісію для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади та управління, об'єднань і організацій в зв'язку з державним заколотом 19-21 серпня 1991 р. Виявлені документи довели безумовну причетність керівництва КПУ до безпосередньої підтримки ГКЧП.

75

Державне будівництво незалежної України ускладнювалося відсутністю відповідної законодавчої бази, перш за все нової Конституції, відповідно до якої необхідно було розробляти й приймати всі інші нормативно-правові акти. Конституція УРСР 1978 р. залишалася діючою до 1996 р,, до неї в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.

Основними державотворчими подіями й процесами в незалежній Україні є:

· заміна назви «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на назву держави «Україна» (закон від 17 вересня 1991 p.);

· визначення правового статусу населення законом від 8 жовтня 1991 р, «Про громадянство України»: громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти прийняття українського громадянства;

· прийняття закону «Про Державний кордон України» (4 листопада 1991 p.), яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину;

· прийняття Верховною Радою «Декларації прав національностей України» (1 листопада 1991 р.), у якій підкреслюється, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права;

· формування Збройних сил на основі закону «Про збройні сили України» (6 грудня 1991 р.) і воєнної доктрини України (19 жовтня 1993 p.), яка базується на без'ядерному і позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності озброєння, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником;

· створення Служби безпеки України (СБУ), компетенція якої полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки;

· затвердження Верховною Радою державної символіки України (січень—лютий 1992 p.): Державний Герб (тризуб), Державний Прапор (синьо-жовтий), Державний Гімн (музика Михайла Вербицького (1815—1870 pp.) до національного гімну «Ще не вмерла України...», текст Павла Чубинського (1853—1884 pp.); створення Національного банку України, Української фондової біржі, посольств і консульств, експортно-імпортних організацій;

· формування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової, відповідних владних інститутів;

· формування багатопартійної системи;

· розробка й прийняття нині діючої Конституції України (1996 р.) (конституційний процес триває, внесення змін до Конституції лишається актуальним питанням).

76

Населення Землі зростає надзвичайно нерівномірно. За 1975-2000 pp. з 2,2 млрд приросту населення близько 90% приходиться на країни, що розвиваються.

У європейських, північно-американських державах, навпаки, смертність вища за народжуваність, корінне населенім зменшується і старіє. Основна дилема, яка постала перед керівниками держав - чи потрібно адаптувати національні економіки, соціальні програми до меншої кількості населення і більшої частки громадян похилого віку, чи варто компенсувати від'ємний природний приріст населення за рахунок еміграції.

Реально багатші держави не можуть припинити потік емігрантів з менш багатих держав і отримати роботу в політично стабільних державах Західної Європи та Північної Америки прагнуть сотні мільйонів осіб. Міграційні потоки в напрямку до Західної Європи та Північної Америки щороку зростають бо:

1) з кожним роком збільшується розрив в рівні життя між найрозвинутішими й найбіднішими державами;

2) у розвинутих державах одержують перемогу правозахисники, в результаті чого керівництво цих країн не може повністю заборонити в'їзд емігрантів;

3) високий природний приріст населення в багатьох країнах "четвертого світу";

4) в основі масових міграцій населення можуть лежати й міжетнічні, міжконфесійні протиріччя.

Уже нинішній рівень міграції жителів Азії в країни Євросоюзу та Північної Америки викликає стурбованість у політиків. Чимало роботодавців, економістів закликають уряди своїх країн збільшити квоти на надання легальної роботи емігрантам, натомість профспілки відстоюють протилежну точку зору, а крайні праві організації все частіше здійснюють терористичні акти проти емігрантів.

Чимало нелегальних емігрантів з Азії - торговці наркотиками, зброєю, людьми, члени терористичних організацій. Збільшення кількості нелегальних емігрантів призводить до росту рівня злочинності. Тому еміграційна політика сьогодні стає пріоритет-ним напрямком державного управління. Один із найважливіших сучасних напрямків європейської еміграційної політики - технічне та кадрове укріплення кордонів Євросоюзу з метою недопущення потоків нелегалів та імпорту злочинності.

Демографічна криза чітко проявляється й в Україні. Так, упродовж останнього десятиліття XX ст. в Україні рівень смертності перевищує рівень народжуваності.

За прогнозами експертів - демографів ООН демографічні тенденції призведуть до зниження чисельності жителів України до 44 млн. осіб уже до початку 2010 р. Зменшення частки дітей та молоді автоматично призводить до зменшення потреб у виховних, освітніх, розважальних та інших організаціях та закладах, які орієнтуються у своїй діяльності на дітей та молодь. Природно, зменшуються і потреби у відповідних кадрах, а це в основному - жінки з вищою освітою: вчителі, лікарі та ін.

Демографічна депресія загрожує підвищенням середнього віку працюючих, а це означає зниження здатності кадрів та підвищення і зміни кваліфікації. Збільшення в структурі населення частки осіб старшого працюючого і пенсійного віку лягає важкою ношею на економіку країни.

Населення України зменшується не тільки внаслідок зменшення народжуваності і росту смертності, але й в результаті еміграції, що різко зросла з початку 90-х років. Окрім виїзду на постійне місце проживання велетенських масштабів досягла нелегальна трудова еміграція в Росію, Польщу, Італію, Іспанію. За даними соціологічних опитувань, кожен п'ятий респондент готовий виїхати на роботу за кордон на кілька років, а кожен десятий - готовий залишити Україну назавжди[3, c. 115-117].Загострення екологічних проблем в Україні у 70-х — 80-х рр. Чорнобильська катастрофа та її наслідки.

У 1970—1980-і рр. в Україні, як і в цілому в СРСР, загострюються екологічні проблеми.

Незважаючи на безліч прийнятих нормативно-правових актів щодо охорони навколишнього середовища, стан вирішення цих проблем у країні був незадовільним. Партійні й господарські діячі, представники місцевих органів влади в УРСР ставилися до розв'язання екологічних проблем недбало, навіть злочинно. В Україні, де було зосереджено четверту частину промислового потенціалу СРСР, спорудження індустріальних гігантів відбувалося без урахування екологічних факторів. Екологічна напруженість в Україні була спричинена недосконалими технологіями виробництва, відсутністю ресурсозберігаючої техніки і маловідходних технологій, екологічно необґрунтованим розміщенням об'єктів атомної енергетики тощо. Промислові підприємства й відповідні відомства не були зацікавлені в збільшенні витрат на охорону навколиш¬нього середовища, тому що це підвищувало собівартість продукції, яку вони випускали. Більш вигідним було працювати без змін, ніж запроваджувати маловідходні й безвідходні технології.

Концентрація шкідливих речовин, що викидаються в атмосферне повітря в містах і промислових центрах значно підвищилася і почала перевищувати санітарні норми. Звичайним явищем стали кислотні дощі, які особливо небезпечні для здоров'я людей. В УРСР показник кількості викидів шкідливих речовин в атмосферу від промислових джерел на одиницю площі майже в 7 разів перевищував середньосоюзні. На території України знаходилось 12 міст, що мали найбільший рівень забруднення атмосфери. Швидке зростання кількості великих промислових міст (25) і кількості населення в них (46 %) перестало забезпечувати дотримування нормативів якості навколишнього середовища.

Без урахування екологічних вимог відбувався і розвиток галузей сільського господарства. Засолення ґрунту, затоплення і підтоплення великих територій відчутно позначилися на природній родючості угідь, призвели до зниження врожайності й підвищення витрат на виробництво сільськогосподарської продукції. Унаслідок посилення процесів ерозії ґрунту Україна втратила значну частину родючих чорноземів.

Інтенсивне ведення меліораційних робіт протягом тривалого часу спричи¬нило загострення екологічної ситуації в Україні. Так, після втілення проектів зі зрошення півдня України і Криму Каховське водосховище перетворилося на озеро; у результаті будівництва каналу «Дунай—Дніпро» сталося засолення земель в Одеській області; під водою опинилися 600 тис. гектарів родючих земель; були затоплені райони нижнього Подніпров'я — святині українського козацтва. У країні відбувався розвиток атомної енергетики, споруджувалися атомні електростанції. Офіційна преса запевняла в повній безпеці АЕС, а радянське керівництво ретельно приховувало від громадськості випадки аварійних ситуацій на атомних електростанціях. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильської АЕС — техногенна катастрофа планетарного масштабу. Радіоактивна хмара поширилася над територією Білорусі, Румунії, Польщі, Болгарії, Югославії, скандинавських країн, північно-західної частини Росії. Унаслідок аварії радіонуклідами забруднено понад 6,6 млн га сільськогосподарських угідь, 2,2 млн га лісових насаджень. З'явилася «зона відчуження» — територія, яка найбільше постраждала від радіації й була заборонена для проживання. Найбільшого радіоактивного забруднення за¬знали Житомирська, Київська, Чернігівська області. Причинами вибуху четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС визнано низьку якість проектування й обслуговування станції. Негативні наслідки вибуху в Чорнобилі ще довго будуть позначатися на здоров'ї поколінь. На вимогу європейських країн 15 грудня 2000 р. Чорнобильську АЕС було закрито. Ця аварія лягла великим тягарем на економіку України: скоротилося виробництво електроенергії; було відселено жителів тридцятикіломет-рової зони; нез'ясованим залишається майбутнє м. Славутича і працевлаштування його жителів; складним і дорогим є обслуговування об'єкта «Укриття» — саркофага над четвертим енергоблоком; необхідна соціальна допомога ліквідаторам і потерпілим внаслідок аварії.

Висновок. Екологічна ситуація в Україні в 1970—1980-х рр. характеризується як незадовільна. Розв'язання цих проблем можна було вирішити за допомогою системного підходу і врахування економічних можливостей держави. На межі XX—XXI ст. екологічні проблеми стали глобальними, і їх розв'язання є найважливішою умовою збереження й подальшого розвитку людства.