22. Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю може досягати 100 осіб.

Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.

Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників. Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

Представники учасників можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Учасник вправі в будь-який час замінити свого представника у загальних зборах учасників, сповістивши про це інших учасників.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю вправі передати свої повноваження на зборах іншому учаснику або представникові іншого учасника товариства.

Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному капіталі.

Загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства.

Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників.

23. Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний (складений) капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного (складеного) капіталу, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного учасника.

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

24. Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

Засновницький договір про повне товариство, крім умов, передбачених статтями 4 і 66 цього Закону, повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі у справах товариства.

Ведення справ повного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників.

Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, яке повинно бути підписано рештою учасників товариства.

Якщо в засновницькому договорі визначаються декілька учасників, які наділяються повноваженнями на ведення справ товариства, то передбачається, що кожен з них може діяти від імені товариства самостійно. В засновницькому договорі може бути відзначено, що такі учасники мають право вчиняти відповідні дії лише спільно.

Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників на їх вимогу повну інформацію про дії, що виконуються від імені та в інтересах товариства.

25. Командитним товариство визнається товариство, в яком разом з одним або більш учасниками, які здійснюють ві імені товариства підприємницьку діяльність і несут відповідальність за зобов'язаннями товариства всі своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників), та які не беруть участі в діяльності товариства.

Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві. Повний учасник командитного товариств не може бути учасником повного товариства. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.

Стаття 81. Управління справами командитного товариства

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю.

У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно.

Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю по управлінню справами командитного товариства.

Засновницький договір про командитне товариство, крім умов, передбачених статтею 4 цього Закону, повинен включати розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства.

В засновницькому договорі стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

26. Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілу доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі статуту. Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами:

добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;

особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності підприємства;

відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;

демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при прийнятті рішень;

розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом (ст. 96 ГК України).

Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці та особи без громадянства. Чисельність членів виробничого кооперативу не може бути меншою, ніж три особи.

Рішення про створення виробничого кооперативу ухвалюється його установчими зборами. Виробничий кооператив набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Слід відмітити, що членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають статут кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову участь у діяльності кооперативу. Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих кооперативів, а також членами кооперативів інших типів (споживчих, житлових тощо).

Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви громадянина. Член кооперативу робить вступний та пайовий внески в порядку, визначеному статутом виробничого кооперативу.

27. Господарське об'єднання (ГО) — це організаційно оформлена група підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки різних форм власності, яка створюється з метою координації діяльності своїх учасників, об 'єднання їхніх зусиль для вирішення соціальних та економічних завдань.

Правове становище ГО визначається ГК України (статті 118-124), законами «Про банки та банківську діяльність» (ст. 26), «Про кооперацію» (статті 30-33), «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 26) та ін.

Основні риси ГО:

• господарські організації корпоративного типу;

• належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю їх учасників (у т. ч. координацію їх діяльності) і є вторинними структурами;

• вимоги до учасників ГО - наявність статусу юридичної особи;

• основна мета діяльності - координація діяльності учасників

Види ГО:

1) за ознакою засад створення - добровільні (створюються на договірних засадах, хоча в письмовій формі - як установчий документ - договір обов'язково має бути лише в асоціації, корпорації та промислово-фінансовій групі, в решті об'єднань - концерні та консорціумі укладення договору в письмовій формі закон не вимагає, передбачаючи обов'язкову наявність статуту; учасники добровільного об'єднання мають право виходу з нього із збереженням обов'язків за раніше укладеними договорами) і державні (створюються за рішенням Уряду або господарського міністерства (відомства) та виконують функції органу, уповноваженого здійснювати управління діяльністю державних підприємств - учасників об'єднання);

2) за ознакою ступеня централізації управлінських повноважень - асоціації (створюються з метою постійної координації господарської діяльності без надання об'єднанню права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з учасників), корпорації (створюються на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням об'єднанню окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників), концерни (учасники якого перебувають у повній фінансовій залежності від одного або групи підприємців, який (і) в зв'язку з цим отримують значні повноваження щодо управління діяльності решти учасників об'єднання);

3) за ознакою обов'язкового установчого документа - договірні (асоціації, корпорації, промислово-фінансові групи) та статутні (концерни та консорціуми);

4) за галузевою ознакою - галузеві, тобто господарські об'єднання підприємств певної галузі (транспорту, зв'язку, вугільної промисловості тощо), міжгалузеві (до складу яких входять господарські організації різних галузей економіки);

5) за територіальною ознакою - республіканські, обласні, міські тощо;

6) за ознакою терміну діяльності - створені на визначений термін (консорціум як тимчасове об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети, а також промислово-фінансові групи) та без визначення строку діяльності (асоціації, корпорації, концерни);

7) за ознакою наявності чи відсутності у об'єднання статусу юридичної особи - господарські об'єднання, які мають статус юридичної особи асоціації, корпорації, концерни, консорціуми і господарські об'єднання, які не мають такого статусу (до них належать промислово-фінансові групи як особливий вид господарського об'єднання).

31. Право колективної власності - це юридично визначене і забезпечене право організації - юридичної особи, створеної на базі об'єднання майна її членів (учасників), використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і в інтересах її членів (учасників).

При праві колективної власності суб'єкт, який передав своє майно до такої власності, втрачає на цю річ право власності, отримуючи натомість зобов'язальні (корпоративні) права щодо нового власника - організації корпоративного типу, членом (учасником) якої став цей суб'єкт, а саме: а) право на отримання грошового чи майнового еквівалента своєї частки в майні нового власника - юридичної особи у разі виходу зі складу її учасників (членів); б) право участі в розподілі майна юридичної особи у разі її ліквідації; в) право на отримання частини чистого прибутку (дивідендів) суб'єкта колективної власності; г) право участі в управлінні справами юридичної особи, що діє на базі колективної власності, якщо інше не передбачено її установчими документами.

Суб'єктом права колективної власності є організація корпоративного типу зі статусом юридичної особи.

Об'єктами права колективної власності можуть бути:

- статутний (складений) капітал юридичної особи - суб'єкта права колективної власності, створений за рахунок вкладів (пайових внесків) її учасників (членів);

- викуплене членами трудового колективу, іншими фізичними та юридичними особами майно державного підприємства шляхом його акціонування;

- кредити банків, отримані суб'єктом права колективної власності;

- виготовлена продукція, отримані доходи та інше майно, набуте суб'єктом права колективної власності на законних підставах (субсидії, дивіденди від цінних паперів тощо).

Однак не може бути об'єктом права колективної власності майно, вилучене з обороту, в т. ч. цілісні майнові комплекси, на базі яких здійснюється діяльність, що є монополією держави (діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів).

Як правило, суб'єкт права колективної власності сам використовує належне йому майно своєю владою і в інтересах його учасників (членів). При цьому він може використовувати такі правові форми реалізації права колективної власності:

- право господарського відання при створенні суб'єктом права колективної власності унітарного підприємства-невласника, що має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;

- право оперативного управління щодо створеної суб'єктом права колективної власності юридичної особи, якщо діяльність останньої фінансується засновником.

32. Право власності – основне речове право у сфері господарювання. Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності на свій розсуд одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (або їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання, чи праві оперативного управління або на основі інших форм правового режиму майна.

Організаційно-установчі повноваження власника – ст. 135 ГК.

Право господарського відання – воно є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником, або уповноваженим ним органом, з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника, у випадках, передбачених ГК та іншими ЗУ.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб’єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений орган, не втручаючись в оперативну господарську діяльність підприємства.

Правом оперативного управління – визнається речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником, або уповноваженим ним органом, для здійснення некомерційної господарської діяльності у межах, встановлених ГК та іншими ЗУ, а також власником майна, або уповноваженим ним органом.

Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений орган. Майє право вилучати у суб’єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується та майно, що використовується не за призначенням.

Право господарського відання і оперативного управління захищається законом аналогічно до положень, що встановлені для захисту права власності.

Право господарського відання – це особливе речове право, що близьке за своїм змістом до права власності. Відмінність полягає у тому, що суб’єкт господарювання користується і розпоряджається не всім майном власника, а лише тим, що за ним закріплено. Частіше за все, правом господарського відання держава наділяє свої державні підприємства. Держава як власник може встановлювати межі повноважень суб’єкта господарювання, які є вужчими, ніж повноваження власника.

Господарюючий суб’єкт, що знаходиться в певній залежності від державний повинен бути відмежований від втручань з її боку в оперативну господарську діяльність.

Правом оперативного управління частіше за все наділяються державні ЮО, організації, що знаходяться на державному бюджеті, тобто фінансуються з державного бюджету. Наприклад, це можуть бути науково-дослідні інститути.

Правом господарського відання наділяються саме фінансовані державні суб’єкти господарювання. Наприклад, заводи, фабрики.

Право оперативного використання характеризується тим, що суб’єкт господарювання здійснюючи некомерційну господарську діяльність володіє, користується і розпоряджається майном, але тільки за призначенням і цілями фінансування, особливо обмеженим тут є повноваження по розпорядженню майном.

33. джерелами формування майна підприємства є:

1)грошові та матеріальні внески засновників;2) доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; 3) доходи від цінних паперів; 4)кредити банків та інших кредиторів; 5) капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

Особливостями правового режиму майна державних підприємств є наступні характерні риси:1) підприємство не виступає власником майна, що обумовлює виконання розпоряджень власника і узгодження з ним загальних питань діяльності підприємства; 2) функціонування на основі державного майна, яке закріплюється за підприємством на праві повного господарського відання; 3) функції власника майна виконує галузеве Міністерство, до сфери управління якого відноситься дане підприємство.

По своїй структурі майно підприємств неоднорідне, в залежності від ролі у виробничому процесі майно може бути розділено на такі частини:1) основні фонди і оборотні кошти;2) нематеріальні активи; 3)спеціальні фонди; 4) резервні фонди.

Основні фонди - це матеріально - речові цінності, які використовуються у виробничій діяльності, яка перевищує 365 календарних днів з моменту введення їх в експлуатацію, вартість яких поступово зменшується в зв'язку з їх фізичним або моральним зносом.

Амортизація основних фондів і нематеріальних активів представляє собою поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань.

Оборотні засоби - це матеріально-речові цінності, які, як правило, вживають протягом одного виробничого циклу, і які відразу ж переносять свою вартість на готову продукцію (сировина, паливо тощо).

Необхідно зазначити, що майно, яке відноситься до оборотних засобів необхідно постійно оновлювати, що забезпечується шляхом встановлення нормативів власних оборотних засобів, які встановлюються самим підприємством, а для державних підприємств встановлюються на основі типових норм витрат.

Основні і оборотні фонди називають виробничими фондами.

Вартість нематеріальних активів визначається сумою витрат на їх придбання із врахуванням суми, яка затрачена для доведення їх до стану придатності використання.

Слід відмітити, що погашення вартості нематеріальних активів відбувається шляхом щомісячних амортизаційних відрахувань від собівартості продукції, виходячи з їх первинної вартості, термінів корисного використання.

До таких невиробничих фондів відносяться:

1) капітальні активи (або їх структурні компоненти), які віднесені до першої групи основних фондів, включаючи орендовані;

2) капітальні активи, які віднесені до другої і третьої груп основних фондів, які є невід'ємною частиною, розміщені або використовуються для забезпечення діяльності невиробничих фондів, що підпадають під визначення першої групи основних фондів або вилучені з місця ведення господарської діяльності платника податку та передані у безоплатне користування особам, які не є платниками цього податку.

Спеціальні фонди і резерви - це грошові кошти підприємства, які не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним цільовим призначенням, вказаним в законі або статуті.

Спеціальні фонди і резерви поділяються на такі види:

а) обов'язкові, тобто такі спеціальні фонди і резерви, які передбачені законом;

б) необов’язкові, тобто такі спеціальні фонди і резерви, які передбачені статутом.

Обов'язкові спеціальні фонди і резерви поділяються на такі види:

амортизаційний фонд, джерелом якого є амортизаційні відрахування при поновлені основних фондів;

інноваційний фонд, джерелом якого виступає собівартість продукції для фінансування та проведення науково-дослідної, дослідно-конструкторської діяльності, а також спрямованих на освоєння нових технологій.

34. Господарський договір - це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди зобов'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб), що грунтуються на оптимальному врахуванні інтересів сторін і загальногосподарського інтересу.

І. За ознакою підстав виникнення договірних зобов'язань розрізняють: Плановані договори укладаються на підставі прийнятого державного замовлення у випадках, коли таке прийняття є обов'язковим для певних суб'єктів: державних підприємств, підприємств-мопополістів, підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності чи контролюються державою; Регульовані договори укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.

II. За ознакою взаємного становища сторін у договірних відносинах господарські договори поділяють на:

· вертикальні - укладаються між нерівноправними суб'єктами - органом господарського керівництва та підпорядкованим йому підприємством (наприклад, державний контракт); певні умови договору є обов'язковим для підпорядкованої сторони і не можуть корегуватися навіть із застосуванням судової процедури (судового порядку розгляду переддоговірного спору);

· горизонтальні - укладаються між рівноправними суб'єктами; при цьому всі умови договору сторони погоджують між собою, а у разі виникнення спору можуть звернутися до суду.

III. За строками дії розрізняють:

· довгострокові договори - укладаються на строк понад 5 років (наприклад, концесійні договори, договір оренди цілісного майнового комплексу підприємства); в таких договорах організаційні елементи переважають майнові;

· середньострокові договори - строком дії від 1 до 5 років (наприклад, договори підряду на капітальне будівництво); організаційні елементи в подібних договорах урівноважені з майновими;

· короткострокові договори - строком дії до 1 року; в цих договорах переважають майнові елементи;

· разові договори укладаються на одну господарську операцію, містять зазвичай лише майнові елементи.