14. Суспільний та індивідуально-особистий зміст свідомості. Їх взаємозв’язок

Суспільна свідомість разом з індивідуальною утворює те, що зазвичай називають духовністю особистості, суспільства, народу, держави, людства. У системі духовності свідомість індивідів і свідомість їхніх соціальних спільнот, тобто індивідуальна і суспільна свідомість, становлять діалектичну єдність. Індивідуальна свідомість формується і розвивається під впливом суспільної свідомості, а суспільна свідомість поглиблює свою сутність і поповнює свій зміст за рахунок індивідуальної. Суспільна свідомість за обсягом значно перевищує індивідуальну. Далеко не всі компоненти суспільної свідомості в їх складній і суперечливій взаємодії, різнорівневому відображенні суспільного буття перетворюються в процесі соціалізації індивіда на його свідомість. Водночас індивідуальна свідомість глибша за суспільну: у підсумку саме вона перетворюється на керівництво діями індивідів. Індивідуальна свідомість може також, хоч і тимчасово, виходити за межі суспільної свідомості. Нові ідеї, як правило, виникають у свідомості індивідів — учених, спеціалістів, професіоналів, досвідчених практиків. Якщо вони здобувають визнання соціальних спільнот, то поповнюють арсенал суспільної свідомості. Цей процес перетворення індивідуального на суспільне може бути тривалим за часом. Отже, носієм суспільної свідомості є суспільство, носієм індивідуальної свідомості — індивід. Пріоритетним у діалектиці індивідуальної і суспільної свідомості, провідною суперечністю між ними е суспільна свідомість.

15. Сутність та джерела наукових революцій

Залежно від цього, як розуміти науку і який із її аспектів брати до уваги, поняття "наукова революція" може ухвалювати більш більш-менш широкий сенс. Наукова революція - це закономірний і періодично повторюється в історії науки процес якісного переходу від одного способу пізнання до іншого, який відображає більш глибинні зв'язки і відносини природи. У ході наукової революції відбувається виділення якісно нового типу об'єктів, різка зміна системи методологічних установок пізнання, ідеалів пізнання, критеріїв оцінки результатів пізнання, критика старих і затвердження нових цінностей пізнання. Концепція соціологічної та психологічної реконструкції і розвитку наукового знання пов'язана з ім'ям та ідеями Т. Куна, викладеними в його широко відомій роботі з історії науки "Структура наукових революцій" [5]. У цій роботі досліджуються соціокультурні та психологічні фактори в діяльності як окремих вчених, так і дослідницьких колективів. Кун вважає, що розвиток науки являє собою процес почергової зміни двох періодів - "нормальної науки" та "наукових революцій". Причому останні набагато більш рідкісні в історії розвитку науки в порівнянні з першими. Соціально-психологічний характер концепції Куна визначається його розумінням наукової спільноти, члени якого поділяють певну парадигму, прихильність до якої обумовлюється положенням його в даної соціальної організації науки, принципами, сприйнятими при його навчанні та становленні як ученого, симпатіями, естетичними мотивами і смаками. Саме ці чинники, на Куну, і стають основою наукового співтовариства. Не менше заперечення викликало розуміння Куном наукових революцій. Критика в цьому напрямку зводиться насамперед до звинувачень в ірраціоналізмі. Найбільш активним опонентом Куна в цьому напрямі виступає послідовник Карла Поппера І. Лакатоса. Він стверджує, наприклад, що Кун "виключає будь-яку можливість раціональної реконструкції знання", що з точки зору Куна існує психологія відкриття, але не логіка, що Кун намалював "надзвичайно оригінальну картину ірраціональної заміни одного раціонального авторитету іншим". Як видно з викладеного обговорення, критики Куна основну увагу приділили його розуміння "нормальної науки" і проблеми раціонального, логічного пояснення переходу від старих уявлень до нових. 

16. Кант – основоположник німецької класичної філософії.Засновником німецької класичної філософії є Иммануил Кант (1724-1804). У інтелектуальному розвитку Кантавиділяють два періоди: докритичний і критичний. Але специфічна кантівська філософія, що заклала основи усієї німецької класичної філософії, сформувалася в так званий критичний період, після публікації ним трьох "Критик" - "Критики чистого розуму" (1781 г), "Критики практичного розуму" (1788 г), "Критики здатності судження" (1790 г). Кант вважає, що наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не може бути. Наші знання накопичуються^ але сутність речей залишається недосяжним горизонтом.  Тому  Кант  виступає  агностиком   (від  грец. а-заперечення, Б1105'1^ — знання; недоступне пізнанню), оскільки заперечує пізнаваність сутності. Насправді, пізнаючи явище, ми пізнаємо в деякій мірі і сутність речей.Практична філософія, вважає Кант, вивчає суспільство, проблеми людської свободи і відповідає на питання: що я повинен зробити? на що я можу надіятись? хто така людина? Він розглядає людину як істоту, що існує як у «світі явищ» (тобто проявляється як емпірична, природна істота), яка підкоряється законом природи, так і в світі «речей в собі», де людина повинна підкорятись категоричному імперативу — моральному закону, обов'язку, совісті.

«Критика чистого розуму» (нім. Kritik der reinen Vernunft) — філософська праця Іммануїла Канта, вперше опублікований в 1781 році. Вважається однією з найбільш фундаментальних робіт в історії філософії і головним твором філософа. Ключове питання Критики — дослідження пізнавальної можливості розуму, у відриві від знань, одержуваних емпіричним, тобто шляхом досвіду. На шляху свого дослідження, філософ висвітлює питання простору і часу, можливості доказу за допомогою розуму існування Бога та ін^[1].Твір є результатом більш ніж десятирічного обмірковування, проте написання самого тексту зайняло кілька місяців. Ймовірно , Критика є об'єднанням текстів, написаних автором протягом декількох років. В результаті після виходу роботи в світ , читачі скаржилися на її зайву складність , що заважало розумінню ідей автора .