Додаткова література

Андрос Є. На шляху до Європи // Сучасність. – 2002. – № 2. – С. 87-90.

Бахтєєв Б. Країна непередбачуваної стабільності // Сучасність. – 2002. – № 2.– С. 91-95.

Блеск и нищета украинского национализма // Зеркало недели. – 2002. – 12 янв. – С. 3.

Бовуа Д. Така лукава «потрійна єдність» (СНД) // Політика і час. – 1998.-№ 3. – С. 61-67.

Гальчинський А.С. Помаранчева революція і нова влада. – К.: Либідь, 2005. – 368 с.

Ємець Т. Розселення українців у ХХI столітті // Сучасність. – 2001. – № 9. – С. 76.

Заєць О. Вимоги Ради Європи до законодавства України про свободу совісті: між правдою та вигадками // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/analytic/42562/

Канігін Ю. Ми – народ історичний // Дніпро. – 1996. – № 5/6. – С. 89-102

Костюк Г. Україна на порозі 2000 р. // Сучасність. – № 1. – С. 136-140.

Кремень В. Орієнтири на майбутнє. Росія – Україна – Білорусь: чи можливий східнослов'янський трикутник? // Політика і час. – 1995. – № 4. – С. 24-35.

Кузьо Т. Європа чи Євразія? Стратегія для України // Розбудова держави. – 1996. – № 8. – С. 14-16.

Кульчицький С. Державотворчий процес в Україні (Підсумки першого п’ятиріччя) // УІЖ. – 1996. – № 6.

Куць О. «Змова трьох більшовицьких зубрів»: міфи та реальність // Березіль. – 1998. – № 5-6. – С. 134-151.

Липа Ю. Призначення України // Дніпро. – 1996. – № 11/12. – С. 53-81.

Лосєв І. Деукраїнізація на тлі незалежності // Укр. культура. – 2002. – № 8. – С. 3-4.

Лук’яненко Л. Чи історія України – бездержавність? // Віче. – 1995. – № 9. – С. 44-57.

Мойсеїв І. Національна еліта, її культурна і політична роль // Розбудова держави. – 1996. – № 8. – С. 11-13.

Політична історія України. ХХ ст.: У 6 т. / Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. – К.: Генеза, 2002-2003. Т. 6: Від тоталітаризму до демократії (1945-2002) / О.М. Майборода, Ю.І. Шаповал. О.В. Гарань та ін. – К., 2003. – С. 441-678.

Полохало В. Прощання України з ХХ століттям // Політика і культура. – 2000. – № 48. – С. 16-17.

Кирпичев Ю. РПЦ теряет Украину? Нет, репутацию // Зеркало недели. – 2012. – 10 авг. (№ 27).

Слюсаренко А., Томенко М. Спроба класифікації політичних партій України // Політологічні читання. – 1992. - № 1.

Філіпенко А. Економічний союз СНД: за і проти // Політика і час. – 1995. – № 9.

Чемерис В. Президент: Роман-есе. (Про Л.М. Кравчука). – К., 1994.

Яблонський В.М. Сучасні політичні партії України: Довідник. – К.: Лексикон, 1996.

Яворівський В. Що ж ми за народ такий?…(Філософсько-політологічний огляд буття сучасної України, її жагучих проблем через призму складної, трагічно-героїчної української історії, якої вдосталь не на одну велику націю) // Дзвін. – 2001. – №№ 7-12; 2002. – №№ 1-4.

Методичні рекомендації

При розгляді першого питання теми зверніть особливу увагу на:

• стартові умови, зовнішні та внутрішні чинники незалежної української держави;

• прийняття Верховною Радою УРСР Акту незалежності України 24.08.1991 року, підготовка і проведення республіканського референдуму 1 грудня 1991 року з питань незалежності України та перші вибори Президента України;

• перехідний період (1990-1996 рр.) від «уламка радянської імперії» до власної державності, від формального до реального суверенітету України як «нейтральної, без'ядерної, позаблокової держави»;

• тяжіння пострадянських керівників України до командно-адміністративних методів управління в політиці та економіці, пріоритет держави над особою громадянина;

• становлення основних атрибутів суверенної влади та її головних структур в умовах невизначеності та незбалансованості їхніх повноважень;

• механічне поєднання елементів парламентаризму, президентства і радянської влади призвело до тривладдя та їх хронічного жорсткого протистояння;

• дострокові вибори депутатів Верховної Ради України і місцевих рад (бер. 1994) та Президента України і перші вибори губернаторів в регіонах (черв. – лип. 1994);

• загострення протистояння двох гілок влади – законодавчо-розпорядчої та виконавчої – Верховної Ради і Президента України, місцевих рад і губернаторів;

• владна криза і Конституційний договір (05.1995 р.) між Верховною Радою України і Президентом України, прийняття (28.06.1996 р.) Конституції України – Основного Закону незалежної української держави;

• етапи формування багатопартійності в умовах плюралізму політичної думки:

1. 1990-1997 рр. – слабкі та не чисельні партії з невизначеною соціальною базою;

2. 1998-2004 рр. – політична структуризація правлячих еліт (понад 130 партій);

3. з 2005 року – суперечлива тенденція політичної структуризації суспільства шляхом укрупнення політичних сил, які фактично не презентують суспільство;

• вибори 1998 і 2002 рр. до Верховної Ради України на мажоритарно-пропорційній основі – посилення центристських і правих політичних сил (провладний політичний блок «За єдину Україну» і «Наша Україна» В. Ющенка);

• переобрання Президентом України Л.Д. Кучми (1999 р.), «оксамитова» парламентська революція (лютий 2000 р.) та спроби посилення адміністративно-президентської вертикалі влади;

• касетний скандал «Гонгадзегейт» (осінь 2000 р.) та жорстке протистояння опозиційних сил (О. Мороз, Ю. Тимошенко, В. Ющенко) наступу кучмізму;

• події 9 березня 2001 року і відставка уряду В. Ющенка (з ув’язненням віце-прем'єра Ю. Тимошенко) як ознаки рішучого консолідованого наступу консервативних сил;

• призначення президентом Л.Д. Кучмою чергових прем'єрів – поміркованого А. Кінаха (2001 р.) та радикал-консерватора В. Януковича (2002 р.) в умовах системної політичної кризи в державі на фоні її міжнародної ізоляції;

• загострення владних протиріч, корупція та протекціонізм у державних структурах як суттєві чинники Помаранчевої революції 2004 року;

При висвітленні другого питання слід показати:

Провал спроб економічних реформ за президентства Л. Кравчука:

• традиційно-історична прикутість української економіки до російської, де було обрано варіант «шокової терапії», призвело до лавини інфляційно-стагнаційних процесів в умовах помірно-ліберального курсу президентства Л. Кравчука;

• неспроможність партійно-комсомольської номенклатурної еліти (урядів В. Масола, В. Фокіна, Л. Кучми, Ю. Звягільського) на чолі з президентом Л. Кравчуком подолати економічну кризу адміністративними методами управління;

• уповільнення та спотворення характеру і основних напрямів ринкових реформ на фоні необґрунтованого послаблення нормативно-регуляторної функції держави;

• зростання тінізації в економіці та фінансах (відповідно 60% і 40% влітку 1994 р.) та її руйнівні наслідки для соціально-економічної сфери.

Проблеми реалізації соціально-економічного курсу президента Л. Кучми:

• спад виробництва, розшарування суспільства на бідних (65%) та багатих (10%) і знищення середнього класу, звуження управлінсько-регулюючих функцій держави;

• основні напрямки реформ з 1994 р.: фінансова стабілізація і структурна перебудова на базі розширення приватного сектору, децентралізації управління, лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків, контрольованої лібералізації цін;

• ліберально-монетаристська модель МВФ для України та подальше звуження соціальної бази реформ (багаті багатіють, бідні біднішають), зростання «тінізації» та криміналізації економіки, соціальної напруги в 1994-1997 рр.;

• грошова реформа 1996 року та відносна валютна стабілізація українського ринку;

• президентська програма антикризових дій 1997 року – чергова спроба корекції соціально-економічного курсу реформ (роздержавлення та корпоратизація підприємств, велика приватизація («прихватизація») бюрократично-чиновницьким апаратом в інтересах приближених до президента фінансово-промислових груп (дніпропетровського, київського, харківського, донецького олігархічних кланів);

• подальше включення України у світовий економічний простір та загострення негативних економічних процесів за прем'єрства В. Пустовойтенка (1997-1999 рр.);

• спроби виходу з системної економічної кризи за прем'єрства В. Ющенка (1999-2001): суттєві успіхи реформ та реальні протиріччя з олігархічним капіталом;

• відносна стабілізація за урядів А. Кінаха – В. Януковича, протиріччя між ростом ВВП та низькою доходною частиною бюджету (багаті клани – збідніла країна).

При розгляді третього питання зверніть увагу на:

• прем'єрство Ю. Тимошенко (2005 р.) як менеджера соціально-економічного курсу В. Ющенка «Назустріч людям» та пріоритети коаліційного «помаранчевого» уряду;

• протиріччя коаліційної «помаранчевої» команди (прагматично-ліберальних «любих друзів» В. Ющенка і радикальної команди Ю. Тимошенко) щодо якості і процесу подальших соціально-економічних реформ та відставка уряду Ю. Тимошенко;

• пошуки можливих компромісів еліт новим урядом Ю. Єханурова та їх наслідки;

• парламентські вибори 2006 і (дострокові) 2007 років та загострення протистояння політико-економічних еліт за часів прем’єрств В. Януковича і Ю. Тимошенко;

• президентські вибори 2010 року і перемога В. Януковича під гаслами «Все для людей», «Покращення вже сьогодні»;

• основні напрями економічних реформ президента В. Януковича та їх реалізація;

• об'єктивні і суб'єктивні чинники подальшого загострення соціально-економічних проблем, підвищення рівня протистояння еліт, влади і суспільства.

Українська церква в незалежній державі:

• «релігійний ренесанс» 1990-х років в Україні на основі повної духовної свободи: зростання кількості релігійних громад, розширення спектру конфесій;

• зростання напрямків та загальної кількості нетрадиційних релігійних культів;

• проблеми розколу українського православ'я: УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ;

• велике неокультове будівництво за підтримки бізнесу та влади;

• політизація церкви на фоні законодавчого відокремлення релігії від держави;

При висвітленні четвертого питання важливо показати:

• Декларацію про державний суверенітет України (16.07.1990 р.) і Акт проголошення незалежності України (24.08.1991 р.) як віхи становлення суб’єкта геополітики;

• становлення української дипломатії, визнання незалежності України світовим співтовариством у 1991-1994 рр. як нейтральної і позаблокової країни;

• процес добровільного ядерного роззброєння України у 1992-1996 рр. за гарантій національної безпеки України з боку США і Росії та його наслідки;

• Конституція України (28.06.1996 р.), Закони України «Основні напрями зовнішньої політики України» (від 02.07.1993 р.) і «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (від 01.07.2010 р.) – базові документи демократичної, без’ядерної та позаблокової Української держави;

• зовнішньополітичні пріоритети української дипломатії у 1994-2004 роках – від багатовекторності до європейського вибору;

• відсутність національного консенсусу з питань внутрішнього розвитку та стратегії зовнішньої політики як суттєві перепони успішного руху України до Європи;

• партнерство та співробітництво з Європейським Союзом, зі структурами НАТО;

• поглиблення традиційних взаємовідносин з центральноєвропейськими державами, країнами Балкан та Балтії;

• стратегічне співробітництво з США (більш політичне, ніж економічне) як одним зі світових гарантів збереження українського суверенітету (поряд з Росією та ЄС);

• стратегічне партнерство з Росією та країнами СНД (насамперед економічне), проблеми інтеграції України як асоційованого члена СНД в її економічні структури;

• перманентне загострення україно-російських відносин та їх розв'язання;

• активне співробітництво з Індією, Іраном, Китаєм, Кореєю, Туреччиною, Японією;

• активізація взаємовідносин з країнами Близького Сходу та Північної Африки;

• пошук політичних та економічних відносин з країнами Латинської Америки;

• співпраця з ООН та її структурами, МВФ, ЄБРР, Світовим банком, СОТ;

• взаємозалежність української зовнішньої політики та ефективної економіки.

Українська діаспора та її характерні ознаки:

• україно-американці – це понад 1.250 тис. чол., 21-е місце серед етногруп США;

• україно-канадці – у найсприятливішому середовищі багатокультурного канадського суспільства (близько 800 тис. чол., 5-те місце серед етногруп, 3% насел. Канади);

• більшість українців у Великобританії, Німеччині та Франції насолоджується західноєвропейським життям, в Італії, Португалії, Іспанії – численні заробітчани;

• українські громади у Східній Європі налічують понад 500 тис. чол., зокрема, в Румунії та Польщі (250 тис. чол.) їх становище складне, а в Чехії і Югославії – найсприятливіші умови як для етногруп;

• українська громада в Австралії – 30-тисячна найорганізованіша та найактивніша, дуже високоінтелектуальна етногрупа у мм. Аделаїда, Мельбурн, Сідней, що вирізняється серед представників всієї світової української діаспори;

• найбідніші українські етногрупи в Бразилії та Аргентині;

• в Російській Федерації – найбільша за чисельністю (6 млн.) українська діаспора (великі міста, Алтай, Далекий Схід, Кубань, Поволжя, Сибір, Урал, Якутія), зрусифікована, найменше згуртована в плані культурно-національної автономності;

• українці в Казахстані, Середній Азії, Закавказзі (біля 1 млн.) – середній клас службовців, робітників, інтелігенції, що належить до російськомовних етногруп.