Тема 7. Україна в роки повоєнної розбудови та подальших модернізацій радянської суспільно-політичної системи (1945-1991 рр.).
Повоєнна відбудова української економіки, її особливості у Західній Україні. Боротьба формувань ОУН-УПА з радянською репресивною машиною (1945-1953 рр.) та її сучасні оцінки. Нова хвиля сталінських репресій в Україні.
Основні риси політичного, економічного і духовно-культурного життя українського суспільства за часів хрущовської «відлиги» (1954-1964 рр.).
Україна на порозі системної кризи: економічні проблеми, «стабілізація» і закритість суспільства, ідеологічний диктат, дисидентство (1965-1985 рр.).
Україна в роки горбачовської «перебудови» (1985-1991 рр.).
1
Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Протягом 1941-1944 рр. територією України двічі прокотилася смертоносна хвиля війни: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, близько 30 тис. колгоспів, МТС та радгоспів, понад 16 тис. (80%) промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. шкіл, технікумів, вузів та науково-дослідних інститутів, понад 19 тис. бібліотек. Гітлерівці винищили близько 3,9 млн. цивільних, понад 2,4 млн. громадян примусово вивезли на каторжні роботи до Німеччини. У роки війни пішов із життя кожний шостий мешканець України. Загальні демографічні втрати сягнули майже 14 млн. осіб – третину загальної чисельності населення на 1941 р. Близько 10 млн. осіб залишилися без житла.
Тільки безпосередні збитки, завдані народному господарству України, становили 285 млрд. крб., що в п'ять разів перевищили витрати УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших підприємств протягом трьох довоєнних п'ятирічок разом узятих. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення і народне господарство України, становила майже 1 трлн 200 млрд. крб.
У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства, за яким планувалося довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Жебракувало сільське господарство, де за війну різко скоротилося поголів’я худоби, а в повоєнні роки воно отримувало всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками.
Ситуація ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та голодом 1946–1947 рр. Жахливо знову скоротилося поголів'я худоби. Однак, обов'язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Одночасно СРСР допомагав країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн. тонн зерна, а сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду. Міжнародна спільнота запропонувала допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду 1946–1947 рр., однак в умовах «холодної війни» Москва відмовилася від неї, як і від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»).
Відбудова зруйнованого народного господарства велась випробуваними командно-адміністративними методами, на базі державно-соціалістичної власності, за панування колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві, практично повної відсутності матеріально-економічної зацікавленості працівника в розвитку виробництва, в умовах тотального ідеологічного контролю.
Ціною надзвичайного напруження сил людей, в умовах забезпечення пріоритетного розвитку саме важкої індустрії перед селом і добробутом громадян, до 1950 р. були, в основному, загоєні рани війни. Відроджені шахти Донбасу, підприємства промисловості дозволили перевищити рівень 1940 р. на 15%. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. А от валова продукція села у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Покращився рівень освіти, науки, культури.
Процес відбудови у «возз'єднаних» районах УРСР відбувався набагато складніше, ніж на сході республіки. Характер змін, що відбулись у процесі відбудови в Західній Україні, суперечливий і неоднозначний. Було докорінно модернізовано економічний потенціал регіону, реконструйовано старі заводи і фабрики, відбудовано і споруджено 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. В 1945-1946 рр. у Львові стали до ладу заводи – електроламповий, інструментальний, сільськогосподарських машин та ін. До Львова прибуло 14 тис. робітників і майже 2 тис. інженерів для надання допомоги місцевим кадрам. Обсяг валової продукції промисловості за п'ять років (1946-1950 рр.) збільшився в 3,2 рази. Одночасно радянська модель індустріалізації переносила на західноукраїнські землі диспропорції в розвитку окремих галузей: легка і харчова відставали, важка і хімічна домінували. Крім того, галузі існували як частина загальносоюзної системи, з цілковитою залежністю від союзного центру. Під час спорудження нових об'єктів, майже не враховувались екологічні аспекти функціонування підприємств.
Отже, роки післявоєнної відбудови економіки України були дуже важкими, виснажливими, система концентрації коштів для відбудови промисловості й військово-промислового комплексу ставала на заваді підвищенню життєвого рівня народу. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби ВПК. Всупереч голоду, нестачі найнеобхіднішого та репресіям тоталітарного режиму, народ героїчними зусиллями з вірою у краще майбутнє підіймав з руїн міста, села, відроджував промисловість і сільське господарство.
В умовах, коли Наддніпрянщина переживала трагедію голоду 1946-1947 рр. і труднощі відбудови, в Західній Україні розгорнулася насильницька і всеохоплююча радянізація всіх сторін соціально-економічного і культурного життя краю, до якої активно залучалися працівники партійно-комсомольського, державного апарату, правоохоронних органів і держбезпеки, культури й освіти з інших регіонів Радянського Союзу, переважно зі Східної України. Їх направляли на заводи, фабрики, у радянські установи, партійні, комсомольські органи, МТС, школи, вузи, технікуми тощо. Лише в сільські школи західноукраїнських областей у 1944-1950 рр. було направлено майже 44 тис. учителів, у Західну Україну прибуло 20 тис. кваліфікованих робітників, чимало інженерно-технічних працівників, спеціалістів сільського господарства. Формувалась мережа партійних і комсомольських організацій, профспілки. У 1950 р. у Західній Україні налічувалося 88 тис. комуністів проти 31 тис. у 1946 р. У грудні 1945 р. ЦК КП(б)У створив спецвідділ по західних областях. Згодом подібні підрозділи було організовано в галузевих міністерствах, інших управлінських республіканських структурах. Питаннями щодо західних областей відав один із заступників голови уряду, а в міністерствах – один із заступників міністра.
За короткий час було створено радянський, партійний, господарський і карально-репресивний апарат, який контролював усі сфери життя західних українців. Представників місцевого населення в цьому апараті на 1946 р. було лише 13%. Більшовицький центр їм не довіряв і керував краєм за допомогою вимуштруваних на сході, чужих місцевому населенню кадрів фактично колоніальної адміністрації.
Серйозною проблемою для влади став спротив селян Західної України примусовій колективізації, яку було здійснено, в основному, на протязі 1948-1949 рр. До середини 1950 р. в 7190 колгоспах об'єднали 98 % селянських господарств. Факти свідчать: протягом 1945-1950 рр. з політичних міркувань було репресовано, здебільшого депортовано без суду, слідства й навіть без письмового звинувачення 300-500 тис. західних українців, серед яких і так звані співучасники і посібники угруповань ОУН – УПА.
З приходом радянської влади в Західній Україні розпочався наступ на греко-католицьку церкву, яка об'єднувала понад 5 млн. віруючих і була найсильнішою ланкою між українцями й Заходом, духовним натхненником українців у національно-визвольних змаганнях.
Смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андрія Шептицького стала початком до наступу проти УГКЦ. 11 квітня 1945 р. заарештували всіх українських греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Й. Сліпим: «добровільно» возз'єднатися з московським православ'ям вони відмовились.
«Самоліквідація» греко-католицької церкви відбулася 8-10 березня 1946 р. на Львівському соборі. За прямою вказівкою Сталіна акція була розроблена НКВС. Під натиском чекістів з порушенням всіх канонів була «скасована» Брестська унія та проголошено «возз'єднання Української греко-католицької церкви з православ'ям і повернення назад до матірної руської церкви». Греко-католицька церква офіційно перестала існувати. В 1949 р. таким чином була ліквідована греко-католицька церква і на Закарпатті. Понад 1400 священиків, що не приєдналися, і 800 монахів і монахинь було заслано до Сибіру, а 200 – розстріляно. Офіційне переслідування греко-католиків супроводжувалося пограбуванням і закриттям церков, розгоном віруючих з богослужінь, нищенням ікон. Церква на довгий час була загнана у підпілля. Львівський собор назавжди залишиться актом брутального насильства над сумлінням українців Західної України.
Радянізація, насильницька колективізація, ліквідація УГКЦ лише посилили нещадний терор ОУН-УПА проти сталінського тоталітарного режиму в краї за сильної підтримки населення. Загалом у ході збройних акцій УПА і підпілля ОУН загинуло близько З0 тис. цивільних (партійні, державні функціонери, голови колгоспів, керівники підприємств, учителі, лікарі тощо) і понад 25 тис. військовослужбовців, міліціонерів, прикордонників. Загони УПА, зберігаючи високу боєздатність у 1944-1946 рр., контролювали на території Західної України до 150 тис. км ² з альтернативними національно-державними органами влади.
Москва зосереджувала проти повстанців в різні періоди боротьби грізну репресивну машину чисельністю від 200 до 40 тисяч військовиків, були утворені Львівський і Прикарпатський військові округи, у всіх районних центрах розміщені військові частини, сильні гарнізони із військ МВС і НКВС, формувалися винищувальні батальйони (так звані яструбки) з місцевих жителів, до яких залучалися навіть недавні вояки УПА. Всюди була запроваджена комендантська година, проведений перепис населення.
Головним методом боротьби з УПА і підпіллям ОУН стали масовані жорстокі репресії. В перші повоєнні місяці було проведено три широкомасштабні анти повстанські операції, а в подальшому – біля 40 тис. локальних військово-каральних операцій, в ході яких знищили 36 тис. і полонили 46 тис. повстанців.
Змістом боротьби УПА на першому етапі (1944-1946 рр.) було відкрите протистояння великих з’єднань, контрнаступ, а на другому етапі (1947-1950 рр.) – переважали підпільна боротьба, напади мобільних груп вояків УПА та затухання повстанського руху після загибелі в березні 1950 р. командувача УПА Романа Шухевича. Окремі збройні відділи підпілля у краї діяли до середини 1950-х років. Повстанці, які перебралися на Захід, заснували закордонні частини ОУН.
Сучасні оцінки українського національно-визвольного руху 1940-1950-х рр. викликають значний суспільний резонанс в нашому сьогоденні. Невизначеність офiцiйної позиції держави щодо цього руху стоїть на завадi консолiдацiї українського народу й створення здорової конструктивної атмосфери, вкрай необхідної нашій країні. Значною мірою цьому сприяють стереотипи, стверджені в свiдомостi поколінь радянською пропагандою. Значна частина громадян та iсторикiв не здатна об'єктивно оцінити події більш як п’ятдесятилітньої давнини i віддати належне героям, полеглим в рядах повстанців за свободу свого народу. Вирішення цієї проблеми можливе лише за умови якнайширшого дослідження рiзноманiтних аспектів становлення та розвитку руху ОУН і УПА.
Трагічними сторінками в житті західних українців стали «добровільно-насильницьке» переміщення в 1946 р. понад 480 тис. українців Закерзоння (Польща) на територію УРСР за згоди СРСР і так звана операція «Вісла» (1947 р.) з насильницьким переселенням польськими військами понад 140 тис. українців із Південно-Східної до Північно-Західної Польщі, де їх спеціально розпорошили серед інших етносів. Таким чином, поляки нарешті розв'язали «українську проблему», що стояла протягом століть. Спротив депортації активно вели формування УПА. Ця акція не лише підірвала базу ОУН-УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі. Протягом довгих повоєнних десятиліть ці акти геноциду значно заважали розвиткові українсько-польських відносин.
У повоєнні роки особливо складним та суперечливим було суспільно-політичне життя. Фактично кремлівський вождь зініціював нову хвилю сталінських репресій, зокрема в Україні.
У березні-грудні 1947 року (замість М. Хрущова) пост Першого секретаря ЦК КП(б)У займав Л. Каганович, запеклий антиукраїніст, призначений для організації та проведення «операції Вісла», ліквідації націоналістичного підпілля УПА. Посилились репресії проти української інтелігенції, звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі», широкі чистки серед українських національних кадрів. З грудня 1949 р. повернутого на посаду на два роки М. Хрущова знову замінили на Л. Мельникова, який також значно посилив боротьбу з українством, ігноруючи його національні традиції та культуру. Антиукраїнські ідеологічні кампанії, ніби хвилі, переслідують відомих діячів української культури, освіти, науки.
Завдання з посилення ідеологічного контролю над суспільством старіючий Сталін поклав на секретаря ЦК ВКП(б) Андрія Жданова. Протягом 1946-1949 рр. «ждановщина» знищила практично всі попередні здобутки української культури. Період «політичних ігор» з Україною та українцями закінчився. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК КП(б)У про небезпеку українського націоналізму засуджує «Нарис історії української літератури». Змінюється склад редакційних колегій журналів «Вітчизна», «Перець». З'являються погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка. Засуджено «Історію України», видану у 1943 р., відновлено широкомасштабну кампанію проти «українських буржуазно-націоналістичних істориків». Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що росіянам у ній відведено не досить помітне місце. Українські енциклопедичні видання звинувачувалися у зосередженості на вузько національних темах. Зазнав переслідувань і В. Сосюра за вірш «Любіть Україну», котрий у 1944 р. був відзначений Сталінською премією. Репресіям та переслідуванням були піддані представники інших національностей в Україні (зокрема, татари, євреї).
Отже, в повоєнні роки героїзм відродження економіки супроводжувався русифікаторським наступом на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис, що завдало значної шкоди прогресивному розвиткові українського суспільства.
2
5 березня 1953 р. помер Й. Сталін, що мало неабиякий вплив на внутрішньополітичне життя в СРСР, на міжнародну ситуацію загалом. Здавалося, створюються умови змін на краще. Однак, змінилися лише акценти тоталітаризму: група партійних керівників на чолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і в липні 1953 р. прийшла до влади.
Період по смерті Сталіна (березень 1953 р.) до жовтня 1964 р., при всій своїй суперечності, ввійшов в історію як хрущовська «відлига». Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Найбільш рішучим кроком десталінізації стала реабілітація жертв «великого терору», особливо після XX з'їзду КПРС, де М. Хрущов знайшов мужність частково викрити злодійства особисто Сталіна та його режиму. Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули справи на майже 5,5 млн. осіб, з яких 2,7 млн. осіб (58,2%), на яких справи були заведені в репресивних органах України. Почалась часткова ліквідація сталінського ГУЛАГУ (Главное управление лагерей). Зокрема, до 1957 р. було звільнено понад 65 тис. бійців ОУН-УПА.
Неоднозначні події відбувалися в суспільно-політичному житті. Хрущовська «відлига» привела до часткової лібералізації суспільного життя. На всіх рівнях – у партії, трудових колективах, творчих спілках – йшла ревізія сталінізму, тоталітаризму, командно-адміністративних методів управління.
«Відлига» мала вплив на сферу культури. Послабилася політика самоізоляції, пожвавилися поїздки за кордон, обмін делегаціями, туризм, виставки в мистецтві та культурному житті, щоправда, під контролем КДБ.
У 1954 р. надзвичайно помпезно відзначили 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, де історичний шлях українців розглядався виключно під великоруським кутом зору. Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 р. прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією, а Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина. Сьогодні Крим є невід’ємною складовою частиною України. Позитивним наслідком ювілею стало зростання інтересу населення України до своєї історії та її національних героїв. У 1957 р. засновують "Український історичний журнал", з'являється монографія Івана Крип'якевича "Богдан Хмельницький".
Політична «відлига» призвела до нової хвилі «українізації». М. Рильський, Н. Рибак, С. Крижанівський поставили питання про збереження і розвиток української мови, в першу чергу в освіті, культурі, кіно та мистецтві.
Подією історичної ваги стало «шістдесятництво» в Україні. Шестидесятниками називали видатних українських митців, які відкрито виступили проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Українська культура збагатилася новими творами О. Гончара, М. Стельмаха, В. Сосюри, Д. Павличка, Л. Костенко, І. Драча, В. Симоненка, Б. Олійника, В. Коротича, В. Стуса, І. Дзюби, І. Світличного.
Політична «відлига» сприяла появі дисидентства – антирадянського руху ліберально-демократичного, анти тоталітарного спрямування. Проте мирне співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було недовгим. З 1957 р. за вказівкою М. Хрущова розпочався черговий наступ на церкву та релігію. До 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх релігійних установ. Посилились русифікаторські тенденції в системі народної освіти, переслідування дисидентів, для яких Хрущов особисто вимагав смертної кари. Наприкінці 1950-х – початку 1960-х років сформувався український дисидентський рух. У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована у 1959 р. Л. Лук'яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет Московського університету, а після цього був направлений на партійну роботу до Західної України. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це юрист-дисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук'яненком були засуджені В. Луцьків, І. Кандиба та ін. В 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов'язано з Київським університетом ім. Т.Г. Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови. Переслідувань зазнало шістдесятництво.
За «відлиги» здійснювалися економічні реформи. Галузеве управління промисловістю замінили територіальним. Замість галузевих міністерств керівництво промисловістю республіки перейшло до територіальних рад народного господарства — раднаргоспів. Уряд України дістав під своє керівництво майже 10 тис. промислових підприємств, виділених в 11 економічних адміністративних районів – раднаргоспів. Україна за часів «хрущовської «відлиги» перетворилась на один з найбільших регіонів машинобудування, металургії, хімії, видобутку вугілля та газу – паливно-енергетичну базу СРСР. Протягом 1955-1965 рр. виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів – в 11 разів, екскаваторів – у 17 разів тощо. Однак Хрущов не наважився на введення госпрозрахунку з максимумом самостійності підприємств та активізації процесів матеріального і морального заохочення трудящих. Половинчасте реформування промисловості не дало очікуваних результатів. Екстенсивний метод господарювання лишав більшість радянських товарів конкурентноспроможності, левову частку радянського експорту становила сировина, нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств і навколишнього середовища.
Проте навіть окремий успіх хрущовських реформ вплинув на соціальну сферу суспільства. Відбувалось небачене за масштабами масове житлове будівництво, мільйони людей з підвалів і комуналок переселились у світлі та затишні квартири. Грошова реформа 1961 р. стабілізувала карбованець. Дещо зросли зарплата і добробут людей, в багатьох сім'ях з'явилися товари, про які навіть не можна було мріяти у сталінську добу: телевізори, магнітофони, холодильники, пральні машини.
Українське село як основний виробник сільгосппродукції на середину 1950-х років ще залишалося напівзруйнованим, а колгоспники – безправними. Селяни отримали паспорти, право на щомісячний аванс. Підвищувалися заготівельні ціни на сільгосппродукцію, восени 1953 р. з колгоспів списали всю заборгованість минулих років по поставках продукції тваринництва. Протягом 1950-х років проведено укрупнення колгоспів, ліквідовано МТС з передачею їх колгоспам, що частково зменшило апарат управління. Майже вдвічі послабили податок на особисті господарства селян. Продуктивність праці на селі зросла.
Велику роль у планах М. Хрущова займала цілинна програма, як ще одна спроба екстенсивним шляхом вирішити долю продовольчої проблеми. 1956 р. на полях Західного Сибіру, Казахстану і Північного Кавказу працювало понад 75 тис. кращих представників української молоді. Навіть в Україні увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та врожайності, а на розширення територій під зернові, кукурудзу, площу під якою подвоїли. Певне збільшення обсягів зерна за рахунок цілинних земель «окрилило» М. Хрущова і він пішов ва-банк на семирічку (1959–1965 рр.). Однак, заплановані необґрунтовані, нереальні темпи зростання були зірвані екстенсивними методами ведення сільського господарства.
Але позитивні зміни тривали недовго. Підсобні господарства колгоспників оголосили джерелом нетрудових доходів, їх власники обкладались величезними податками, а місцева влада пильно контролювала діяльність громадян, які не були членами колгоспів, їм навіть обрізали ділянки землі в межах не більше 15 соток.
Повернення до адміністрування призвело до волюнтаризму, багато родючих земель були зайняті під посіви кукурудзи. Посуха 1963 р. негативно вплинула не тільки на сільське господарство, де загострилися проблеми в тваринництві, але й на всю соціальну сферу СРСР. З'явився дефіцит хлібобулочних та м'ясо-молочних продуктів. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 pp. – лише на 3%. За доби М. Хрущова СРСРвперше здійснив імпорт зерна.
Намагаючись ліквідувати бюрократизм партноменклатури, Хрущов розпоподілив апарат за виробничим принципом: партійні, радянські і комсомольські органи на промислові і сільські.
Економічна криза в СРСР остаточно визначила згортання реформ і повернення до неосталінізму: розстріл робітничого страйку у Новочеркаську (1962 p.), жорстке придушення робітничих страйків у Кривому Розі, Дніпропетровську, Одесі, Донецьку.
Партапарат давно очікував можливості відлучити від влади М. Хрущова, який робив спроби здійснити часткові реформи, що не чіпали фундаментальних засад системи, створеної за Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані та непослідовні реорганізації в галузі економіки, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки в зовнішній політиці — все це звело нанівець «хрущовську відлигу» і покладало край надіям на краще. Загальне незадоволення народу було скероване опонентами проти стилю та методів керівництва М. Хрущова, які викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного становища і не бажала цього втрачати.
Жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС усунув Хрущова з вищих партійних і державних посад. Неосталіністи на чолі з Л. Брежнєвим зупинили реформи з часткової лібералізації радянського суспільства. Хоча реформи М. Хрущова носили непослідовний і незавершений характер, проте, вони відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства і України.
3
Отож, у жовтні 1964 р. М. Хрущов був звільнений з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Новим вождем став Л. Брежнєв. Завершилося «велике десятиліття», очікування якого, пов'язані з оздоровленням суспільства, економічним зростанням, підвищенням життєвого рівня народу, розвитком національних культур, виявилися марними, що цілком закономірно. М. Хрущов і його наступники були членами однієї партії, оборонцями комуністичної системи.
Під кінець «хрущовської відлиги» ставали дедалі помітнішими посилення ідеологічного пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи, намагання звести все до часткової критики лише однієї особи – Сталіна, а згодом і відродження курсу неосталінізму за часів брежнєвського періоду. Масово порушуються права людини, стають правилом переслідування за погляди, котрі відрізнялися від офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним. Але в суспільстві не зникали ідеї боротьби проти режиму.
Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських дисидентів була праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Влада відповіла посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в день прем'єрного показу кінофільму «Тіні забутих предків» представники української творчої інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦК Компартії України публічно роз'яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань постраждали Є. Сверстюк, В. Стус, М. Вінграновський, М. Коцюбинська, А. Матвієнко, М. Шаповал і ін.
Майже 20-літня «ера» Л. Брежнєва розпочалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення і, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва. На практиці хрущовські реформи було згорнуто. У березні 1965 р. відбувся Пленум ЦК КПРС з розвитку сільського господарства, що заклав майже виключно екстенсивні шляхи розвитку села. Був затверджений новий порядок заготівель сільгосппродукції, тверді плани її закупівлі, хоча вводилися надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих сільгоспрайонах. Корінних змін не планувалося. У вересні 1965 р. Пленум ЦК КПРС вніс зміни в управління промисловістю, замінив децентралізовану систему управління (раднаргоспи) на випробувану централізовану. Хоча й передбачалися посилення економічного стимулу на виробництві, розширення госпрозрахунку, ефективної системи стимулювання, скорочення числа диктованих зверху показників.
Подальший розвиток подій, здавалося б, підтвердив вірність шляху, обраного новим керівництвом. Результати восьмої п'ятирічки (1965—1970 рр.) були досить обнадійливими та найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. Зміни на краще сталися в сільському господарстві України, валова продукція за восьму п'ятирічку зросла на 16,6%.
Однак, успіх був тимчасовий. Акцент робився на безоглядній експлуатації сировини, зокрема нафти й газу, на досягненні щонайменшого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала традиційний шлях екстенсивного розвитку. Швидко зростала чисельність робітників, однак, приріст промислової продукції постійно падав. Якщо за 1966-1970 рр. він становив в Україні 50%, то за 1981-1985 рр. – лише 19%. Безгосподарність у використанні землі у 1965-1985 рр. зменшила посівні площі в Україні більш, ніж на мільйон гектарів. Кращі чорноземи нерідко передавалися під будівництво, ставали дном штучних морів. Невпинно погіршувалися умови праці та життя на селі, внаслідок чого протягом 1966-1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн. осіб. Серйозні нарікання викликав життєвий рівень народу, який до того ж підтримувався за рахунок нещадної експлуатації та розпродажу національних природних багатств, обсяг яких катастрофічне зменшувався. Це безпосередньо стосувалося і України. Залишковий принцип фінансування призвів до зубожіння у сферах освіти, науки, культури, медицини. Поряд з цим, як і раніше, величезні ресурси направлялися на розвиток військово-промислового комплексу.
Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування об’єктивних економічних законів, інтелектуальна обмеженість і фізична неспроможність Л. Брежнєва до належного керівництва країною – все це посилювало кризові явища і процеси в СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшла до своєї катастрофи. Зростало загальне невдоволення брежнєвською «стабілізацією» не тільки серед робітників та селян, інтелігенції, а й серед частини партфункціонерів.
Виявом протесту проти збанкрутілої політики правлячої партії стало посилення правозахисного руху, проти його учасників влада широко застосовувала репресивні методи. В січні-травні 1972 р. в Україні, де П. Шелеста на посту першого секретаря ЦК КПУ змінив В. Щербицький, провели нові масові арешти. На цей раз жертвами стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін. Новим кроком у розвитку українського правозахисного руху стало створення у 1976 р. Української Гельсінської групи (УГС), до якої входили М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, Н. Строката, М. Матусевич та ін. У 1977-1978 рр. відбулися суди над провідними членами групи.
Репресії поєднувалися з посиленням ідеологічного тиску на суспільство. У міжнаціональних відносинах йшла орієнтація на злиття націй і штучне утворення «нової історичної спільноти — радянського народу». Посилювалася русифікація. Глибока економічна криза, низький життєвий рівець народу, політико-ідеологічний пресинг у духовній сфері, наростання проблем у зовнішній політиці – такими були характеристики СРСР кінця 1970-х – початку 1980-х років.
4
Смерть Л. Брежнєва в 1982 р. стала кінцем «ери стабілізації», але не змінила ситуації в країні. Чергові наступники Л. Брежнєва, тяжко хворі Ю. Андропов і К. Черненко, також невдовзі (у 1984 р. і 1985 р., приєдналися до своїх попередників. Це виглядало як трагічна «гонка катафалків» на Красній площі 2.
Настав час тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова, першого з покоління радянських лідерів, які формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консерваторів партноменклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи, проголошує новий стиль керівництва, наближеного до народу, закликає до гласності та плюралізму в управлінні державою у межах соціалістичного вибору.
Горбачовські реформи в України наразилися на глобальну катастрофу: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської АЕС. Радіоактивна хмара покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом – Польщі та Скандинавії. Москва намагалася приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.
«Перебудова» в стабільній Україні за останніх років В. Щербицького практично гальмувала. Лише у вересні 1989 р. після зміни В. Щербицького на В. Івашка, в Україні, як красномовно сказав М. Горбачов, «процес пішов».
Знакові події, що засвідчили неспинний рух України до незалежності:
Вересень 1989 р. Створення Народного Руху України, опозиційного КПРС.
Листопад 1989 р. Створено передвиборний опозиційний Демблок, який вимагав скасування монополії КПРС на владу, впровадження реальної багатопартійності та рівноправності усіх форм власності, ухвалення демократичної Конституції України.
Січень-лютий 1990 р. Масові акції під проводом опозиції за участі близько 2 млн. осіб. Під тиском демократичних сил з січня по квітень 1990 р. у відставку пішли 11 із 25 перших секретарів обкомів КПУ.
Березень 1990 р. До Верховної Ради УРСР обрано понад 120 представників Демблоку, які сформували першу офіційну опозиційну фракцію – Народну Раду. Одночасно на місцевих виборах зазнали поразки понад 100 перших секретарів міськкомів, райкомів і обкомів партії, близько 90 голів міськвиконкомів і районних рад попереднього скликання.
Травень-грудень 1990 р. Установчі з'їзди ряду українських партій – Республіканської, Демократичної, Народної, Зелених, СДПУ, ПДВУ тощо. Багатопартійність стає фактом політичного життя УРСР. Розгорталася криза в КПУ. До кінця 1990 р. дані вступу-виходу в КПУ зрівнялися.
28 червня 1990 р. ВР почала розгляд питання про державний суверенітет УРСР. Воно було прискорене і радикалізоване ситуацією, яка склалася з початку липня, коли 63 народних депутати на чолі з тодішнім головою ВР В. Івашком без дозволу сесії відбули до Москви на XXVIII з'їзд КПРС. 5 липня В. Чорновіл оголосив вимогу про відкликання депутатів-комуністів з Москви до парламентської роботи. Ідею відкликання підтримали понад 300 депутатів, у тому числі близько 200 комуністів. Більшість делегатів з'їзду КПРС повернулася до Києва, визнавши пріоритетність національних інтересів над партійною дисципліною. В. Івашко, який обрався заст. генсека ЦК КПРС М. Горбачова, зігнорував це рішення і подав у відставку з посади голови ВР України.
Компартію України після ліберального В. Івашка очолив твердий консерватор С. Гуренко, під керівництвом якого у парламенті робилися неодноразові спроби призупинити бурхливі і некеровані комуністами перебудовчі процеси в Україні.
У такій ситуації, під акомпанемент шахтарських страйків і мітингів опозиції, конституційною більшістю ВР 16 липня 1990 р. було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України. Декларація зафіксувала низку принципових моментів: регулювання діяльності держави правовими нормами, закріпленими Конституцією та законами; розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; гарантування громадянам УРСР норм і свобод, визнаних підписаними УРСР міжнародними угодами; проголошення власністю народу УРСР всіх багатств землі, водних та інших ресурсів, повітряного простору, які перебувають у межах УРСР, визнання їх матеріальною основою суверенітету; визнання усіх форм власності та їх захист; проголошення права на власні збройні сили; декларування наміру стати в майбутньому нейтральною позаблоковою і без'ядерною державою; проголошення України суб'єктом міжнародного права; констатація можливості укладання союзного договору тільки на засадах цієї Декларації.
Літо-осінь 1990. У розвиток положень Декларації ухвалені Закон про економічну самостійність України та низка інших актів, за якими підприємства із союзної власності переходили у республіканську.
Жовтень 1990 року. У Києві та інших містах України відбуваються масові студентські акції, так звана "революція на граніті". Під їх впливом 24 жовтня Верховна Рада ухвалює зміни і доповнення до Конституції УРСР, за якими скасовується стаття про керівну роль КПРС, легалізуються багатопартійність, верховенство законів республіки на її території, а Верховний Суд УРСР стає органом найвищого судового контролю. Іншими словами, УРСР де-юре фіксувала свій статус як члена радянської конфедерації, у той час як Москва прагнула "оновленої федерації". Саме тоді серед депутатів від КПУ стався розкол на "суверен-комуністів" та "комуністів-ортодоксів".
17 березня 1991 року. Понад 80% виборців України сказали «так» на запитання республіканського референдуму щодо входження до Союзу суверенних республік на умовах Декларації про державний суверенітет, тобто на засадах конфедерації.
Квітень 1991 року. Президія Верховної Ради УРСР призупиняє на території України дію одного з економічних указів президента СРСР М. Горбачова, чим переводить питання про участь УРСР в СРСР на конфедеративних засадах у практичну площину.
Липень 1991 року. ВР відкладає до 15 вересня питання щодо підписання Україною Союзного договору, яке було заплановано М. Горбачовим на 20 серпня і фактично виходить із так званого Ново-Огарьовського процесу вироблення і підписання нової Союзної угоди. На початку цього процесу, у другій половині квітня 1991 року (коли у резиденції президента СРСР Горбачова делегації ряду республік обговорювали проект союзного договору), УРСР заявляла про особливу позицію, вимагаючи утворення максимально вільної конфедерації або співдружності суверенних республік.
Таким чином, Україна і ціла група інших союзних республік (країни Балтії, Молдова, Грузія) в період перебудови крок за кроком йшли (більш чи менш послідовно) шляхом усамостійнення і зупинити їх можна було тільки силою 3.
Зростаючий спротив горбачовській перебудові переважної більшості партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції М. Горбачова, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації.
Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском обставин керівництво республіки вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР», яким накреслила програму розвитку української мови як державної та мов нацменшин до 2000 р.
Йшло бурхливе становлення в Україні багатопартійної системи. В 1990 р. було створено 16 політичних партій. Партії демократичного, національно-державницького спрямування виступали за побудову незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України. Важлива подія 1990 р. – демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Найбільш масовою демократичною організацією став Народний Рух України. Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз, Демократичний союз студентів.
Нове політичне керівництво в Москві приймає рішення про видалення з Конституції СРСР статті про «керуючу і спрямовуючу роль КПРС». Це була принципово важлива перемога демократичних сил. Із 150 законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня Декларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність України як держави.
Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора «перебудови» — М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати, щоб його підписали союзні республіки.
Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві на чолі з ДКНС (ГКЧП рос.) у ніч на 19 серпня 1991 р., саме напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот.
Українське керівництво Верховної Ради зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони по суті підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України фактично були зігноровані.
Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. Виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України приймає Акт проголошення незалежності України. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт фактичної підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», а 30 серпня – постанову «Про заборону діяльності Компартії України».
Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. Акт проголошення незалежності України невдовзі був підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. за участю 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Одночасно першим Президентом України серед шести претендентів було обрано Л. Кравчука.
7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі пройшла зустріч «трьох слов'янських зубрів» – лідерів Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук). Вони провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і підписали угоду про денонсацію Союзного Договору 1922 р. та створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.
Сфера міжнародних відносин та зовнішньої політики за М. Горбачова була найважливішою ділянкою життя тогочасного радянського суспільства, де «нове політичне мислення», «гласність» та «перебудова» не залишилися деклараціями, а принесли вагомі результати. М. Горбачов розумів, що без подолання міжнародної ізоляції, в якій майже безперервно перебував радянський тоталітарно-комуністичний режим, надій на його реформування практично бути не може. Для досягнення цього були потрібні реальні кроки з боку Москви. І низку таких кроків до порозуміння зі світовою спільнотою СРСР вимушений був зробити.
Вперше було заявлено про те, що пріоритет повинен бути за загальнолюдськими цінностями, а мирне співіснування вже не розглядалося як специфічна форма класової боротьби. Нові тактичні й стратегічні установки з'явилися в поглядах СРСР на проблеми глобальної безпеки та роззброєння. У відносинах з соціалістичними країнами наголос став робитися на безумовній самостійності, повній рівноправності, невтручанні у внутрішні справи.
У зазначений період в Європі розгортаються серйозні геополітичні процеси, котрі наочно демонструють характер і напрямок змін у тогочасній системі міжнародних відносин. У стані глибокої кризи опинилися комуністичні режими в країнах так званого соціалістичного табору. Польща стає першою з держав, де комуністи програють демократичні вибори і втрачають владу. Розпадається Варшавський Договір. Офіційно про це було заявлено в лютому 1991 р. Припинила своє існування Рада Економічної Взаємодопомоги.
За таких умов радянське керівництво вже не могло практикувати ті засоби й методи зовнішньої політики, які вживалися протягом майже всього існування імперії. Певні позитивні зміни сталися і в здійсненні зовнішньополітичних повноважень республік СРСР. Постала можливість самостійного, без зазирання на Москву, прийняття окремих рішень з питань міждержавних відносин. Відчутні зрушення, пов'язані насамперед з відстоюванням українських національних інтересів, сталися в роботі Міністерства закордонних справ УРСР.
25 квітня 1990 р. колегія міністерства розглянула питання «Про участь МЗС УРСР в розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені». У прийнятому рішенні підкреслювалося, що в основу концепції має бути покладений новий розподіл обов'язків між загальносоюзними та республіканськими зовнішньополітичними відомствами, аби республіка мала більше можливостей у сфері розбудови двосторонніх відносин, насамперед із державами Центральної та Східної Європи. До цього слід додати, що на той період у представництвах УРСР в міжнародних організаціях, посольствах і консульствах, секретаріатах міжнародних організацій працювали 96 осіб.
Нові можливості для більш широкої реалізації національних інтересів у сфері міжнародних відносин з'явилися після того як 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У Х розділі цього важливого документу — «Міжнародні відносини» — наголошувалося на тому, що зовнішня політика України є демократичною і миролюбною. Декларація визначала основні напрями та пріоритети зовнішньої політики України. Спираючись на цей документ, республіка активізувала свою зовнішньополітичну присутність. Особливо це торкнулося розбудови двосторонніх дипломатичних відносин, розширення участі українських дипломатів у міжнародних організаціях. На кінець 1990 р. УРСР була учасником 172 міжнародних угод і 15 міжнародних організацій та понад 60 їхніх органів.
У 1990 р. подіями значної ваги стали двосторонні договори та угоди з Російською Федерацією, Угорською Республікою та Республікою Польща. Це були перші двосторонні угоди, укладені Україною після 1945 р. Почалася практика підготовки і затвердження урядом України своїх директив делегації УРСР для участі в роботі міжнародних організацій. Новою була і практика підготовки заяв уряду УРСР із міжнародних питань (агресія Іраку проти Кувейту; об'єднання Німеччини; Паризька зустріч у верхах тощо). Вперше за всю історію діяльності УРСР в ООН делегація республіки використала перебування на 45-й сесії Генеральної Асамблеї для налагодження двосторонніх відносин.
Таким чином, розглядуваний період став другим після 1944—1949 рр. періодом зростання зовнішньополітичної активності України як складової Радянського Союзу. УРСР зробила низку важливих кроків на шляху розширення своїх зовнішньополітичних повноважень, зміцнення свого міжнародного авторитету. Разом з тим республіка, як і раніше, не мала реальної власної зовнішньої політики і не була повноправним суб'єктом міжнародних відносин. Демократичні, національне свідомі сили українського суспільства, політичні партії та рухи дедалі більшою мірою усвідомлювали це і працювали для того, щоб наблизити час здобуття української державності.
