Тема 4. Україна у добу національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.

1. Українська Центральна Рада та її державотворча діяльність. Універсали: від вимог автономії до незалежності Української Народної Республіки.

2. Гетьманат «Українська держава» Павла Скоропадського: соціально-політичні здобутки і прорахунки. Повстансько-партизанський рух проти австро-німецьких військ та гетьманського режиму.

3. Директорія, суперечливість її внутрішньої і зовнішньої політики. Створення і трагічна боротьба ЗУНР за незалежність. «Злука» українських земель 22 січня 1919 р.

4. Польсько-радянська війна і Ризький мир. Підсумки та уроки Української національно-демократичної революції.

1. Після перемоги Лютневої демократичної революції 1917 р. в Росії склалися сприятливі умови для піднесення національно-визвольної боротьби українського народу. 4 березня 1917 р. в Києві виникає громадсько-політичне об’єднання Українська Центральна Рада (УЦР) (голова М. Грушевський). Представляючи інтереси українського народу, ЦР за короткий період свого існування з березня 1917 по квітень 1918 р. пройшла складний шлях від громадської організації до ініціатора відновлення української державності.

10 червня 1917 р. ЦР прийняла І Універсал, у якому проголосила автономію України і підкреслила, що «однині самі будемо творити наше життя». Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду – Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком.

Події в Україні занепокоїли Тимчасовий уряд Росії, який у липні надіслав до Києва делегацію на чолі з О. Керенським для ведення переговорів з Центральною Радою. В результаті зустрічі сторони дійшли згоди про вирішення питання автономії після скликання Всеросійських Установчих зборів і порозуміння Ради з національними меншинами. 3 липня 1917 р. це знайшло відображення у ІІ Універсалі Центральної Ради. ІІ Універсал ослабив авторитет УЦР і посіяв у свідомості широких мас недовір’я до неї. В країні наростала політична криза. Її свідченням став збройний виступ полку ім. Полуботка. В ніч з 17 на 18 липня близько 5 тис. полуботківців захопили частину центру Києва й закликали УЦР проголосити державну незалежність. Повстання було придушене.

Влітку 1917 р. відбувається загострення конфліктних стосунків між Центральною Радою і Тимчасовим урядом Росії, який 4 серпня видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», що суттєво обмежувала права України. До осені ситуація ще більш загострилася.

Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 р. змінилася політична ситуація і в Україні. УЦР не підтримала повстання російських більшовиків. 7 листопада 1917 р. вона видає III Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР).

Конфлікт між більшовиками та Центральною Радою наростав з кожним днем. Більшовики України й Росії розпочали послідовний наступ проти зростаючого українського руху, готуючись до збройного перевороту. Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917 р. став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до УЦР, який надійшов до Києва радіотелеграфом 4 грудня. У цьому документі робилися грубі втручання у внутрішні справи України. Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 p., УЦР знаходилася у стані війни з більшовицькою Росією. Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли більшовицькі війська почали наступ на УНР.

11 січня 1918 р. був ухвалений IV Універсал, в якому зазначалося, що УНР стає самостійною державою українського народу. Ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР. Але цей важливий документ було проголошено занадто пізно, більшовики просувалися швидко і встановлювали радянську владу в українських містах.

Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. 26 січня 1918 p. між УНР і країнами німецького блоку було підписано мирний договір. Не знайшовши формули компромісного рішення з більшовиками, нові союзники УНР розпочали широкомасштабний наступ. Під тиском армії німецького блоку більшовики на початку березня залишили Київ.

2. Розуміючи, що УЦР не може гарантувати централізованої влади, німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні. Невдовзі ставку було зроблено на колишнього царського генерала П. Скоропадського. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту в українських землях виникло нове державне утворення – гетьманат «Українська держава».

Серед успішних дій П.Скоропадського слід виділити досягнення в економічній сфері: налагодження грошового обігу, вдосконалення грошової системи, створення державного бюджету тощо. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот.

За доби гетьманату певних успіхів було досягнуто в культурі та освіті: функціонувало понад 150 українських шкіл; створено державні університети у Києві і Кам’янець-Подільському; відкрито Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей та інші заклади. 14 листопада відбулася урочиста церемонія відкриття Української академії наук, президентом якої став В.Вернадський.

Уряд П. Скоропадського розширив міжнародні контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Францією, Англією, Росією.

Серед прорахунків П. Скоропадського слід виділити реставрацію дореволюційних порядків на селі, односторонню орієнтацію на крупних землевласників і буржуазію, що в свою чергу відштовхувало від нього селянство, інтелігенцію та робітників. Багато українців вважали, що гетьман занадто прихильний до росіян, представників колишньої царської верхівки, які не приховували негативного відношення до української державності. Нарешті, успіхи гетьманату були пов’язані із зовнішньою силою – окупаційними військами Німеччини та Австро-Угорщини. На протязі періоду правління П. Скоропадського спостерігалося взаємне суперництво між гетьманом і німецькою адміністрацією за вплив в Україні. Німеччина прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу і заважала послідовній розбудові держави.

У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху. У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тис. осіб. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта стабільності. В цій ситуації гетьман намагався заручитися підтримкою генерала А. Денікіна і Антанти. Він офіційно скасував державну самостійність України, проголосив федеративний союзу з небільшовицькою Росією, створив уряд «український за формою, але московський за змістом». Але ці дії вже не могли врятувати ситуацію.

Восени 1918 р. в умовах загострення кризи, активізували свою діяльність українські політичні партії. Ще в серпні 1918 р. вони організували Український національний союз (УНС), головою якого став В. Винниченко. На базі УНС для боротьби з гетьманом 14 листопада у Києві була утворена Директорія (В. Винниченко – голова, С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, О. Андрієвський). 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади.

3. Приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Але Директорії не вдалося надовго втримати владу, її внутрішня політика була вкрай суперечливою. Наприклад, було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 десятин землі, а власність польських, австрійських та німецьких поміщиків лишалася недоторканою. В січні 1919 р. були проведені вибори до «Трудового конгресу», але реальної законодавчої влади створено не було. Директорію роздирав внутрішній конфлікт через політичний вибір. Одна група на чолі з В. Винниченком віддавала перевагу системі рад, виступала за союз із радянського Росією в боротьбі проти Антанти. Інша на чолі із С. Петлюрою агітувала за національне визволення, створення сильної армії та інших державних інституцій самостійної України, шукала порозуміння в Антантою проти більшовиків.

Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до військової диктатури на чолі з С. Петлюрою.

Внаслідок революційних подій у Галичині у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), президентом якої став Є. Петрушевич, а головою уряду К. Левицький.

Уже з перших днів свого існування ЗУНР пройшла через низку серйозних випробувань, одним з яких була війна з поляками. 22 січня 1919 р. сталася подія історичного значення – спроба об’єднання УНР і ЗУНР («Акт злуки»), що свідчило про прагнення українського народу жити в незалежній соборній державі.

У січні 1919 р. почався другий наступ радянських військ на територію України. 5 лютого війська УНР залишили Київ, а навесні радянська влада була встановлена майже на всій території України. Більшовики проводили політику «воєнного комунізму», що відштовхнуло від них населення України.

В цей час на території України йшла громадянська війна, яка мала свої особливості: значна кількість претендентів на владу в українських землях (більшовики, білогвардійці, поляки, Директорія, місцевий повстанський рух тощо); різновекторність політичних, економічних, національних орієнтацій воюючих сторін; пасивність основної маси населення України, яке у своїй більшості стало жертвою експансії та об'єктом насилля і т ін.

У 1919 р. А. Денікін розпочав наступ на Україну, влітку його війська прорвали фронт і швидко захопили Україну. У 1919-1920 рр. УНР опинилася у «трикутнику смерті»: на півночі більшовики, на півдні – війська Антанти та А. Денікіна; на заході – польська армія. В свою чергу більшовики у листопаді почали черговий наступ на Україну. 16 грудня 1919 р. вони втретє взяли Київ і до середини лютого 1920 р., витіснивши А. Денікіна й армію С. Петлюри, оволоділи всією Україною. Задекларовані ними політична лінія та економічна стратегія були більш м'якими та поміркованими порівняно з попередніми періодами. Це забезпечило радянському режиму певною мірою стабільну соціальну базу та підтримку.

4. 21-24 квітня 1920 р. між Польщею й УНР був укладений Варшавський договір: Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С.Петлюрою як верховну владу в державі; польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України; українському населенню в Польщі, як і польському – в Україні гарантувалися національно-культурні права; УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель.

Цей договір став трампліном для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 р. об'єднані польсько-українські військові формування почали активні бойові дії. 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Оговтавшись від несподіваного удару, Червона армія 14 травня розпочала контрнаступ. Бойові дії з перемінним успіхом тривали до жовтня 1920 р., коли між Польщею та радянською Росією було укладено перемир'я. 18 березня 1921 р. між протидіючими сторонами було укладено Ризький мирний договір, суть якого полягала у визнанні Польщею існування УСРР та переході під контроль Польщі Підляшшя, Холмщини, Західної Волині та Західного Полісся.

Основними причинами поразки Української національної революції були: низькій рівень національної самосвідомості українців, який був викликаний багаторічною політичною неволею; національна інтелігенція, яка очолила визвольні змагання, не змогла виробити чіткого плану дій; слабкість соціальної бази Української Народної Республіки; відсутність організованої регулярної армії і належного контролю за нею; відсутність певного досвіду в питаннях державницьких справ та зовнішньої політики. Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені та отримати реальну підтримку інших країн.

Національно-визвольні змагання 1917-1921 рр. ще раз підтвердили, що роз’єднаність політичних сил не може позитивно впливати на стан справ; будь-яка політична сила, яка бере владу і відповідальність на себе перед народом, має діяти рішуче і послідовно в інтересах широких верств населення; якою б не була вага зовнішніх чинників та сил у державотворчому процесі, опору завжди слід шукати всередині країни.