Тема 3. Українські землі у складі Австрійської (Австро-Угорської) та Російської імперій.

1. Розподіли Речі Посполитої та доля українських земель. Територіально-адміністративний устрій та соціально-економічний розвиток українських земель у ХІХ – на початку ХХ ст.

2. Активізація українського суспільно-політичного і національного руху. Піднесення національної самосвідомості на рубежі ХІХ-ХХ ст.

3. Український національно-демократичний рух в роки Першої російської революції 1905-1907 рр. Політична реакція та аграрна реформа П. Столипіна і Україна.

4. Українські землі напередодні та в роки Першої світової війни. Подальший розвиток ідей українського національного самовизначення.

1. У 70-90-х роках XVIII ст. Росія, Австрія та Прусія розділили між собою територію ослабленої Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.). До Російської імперії відійшли землі Правобережної України – Київщина, Волинь, Холмщина, Поділля. Західноукраїнські землі (Галичина, Буковина й Закарпаття) потрапили до складу Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії.

Українські землі у складі Російської імперії поділялись на Лівобережну Україну (Малоросія), Південно-Західний край і Новоросію. На середину XIX ст. тут налічувалось 9 губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська (Лівобережна Україна); Київська, Подільська, Волинська (Південно-Західний край); Катеринославська, Херсонська, Таврійська (Новоросія), які підпорядковувались Малоросійському, Київському та Новоросійсько-Бесарабському генерал-губернаторствам.

На чолі губерній стояли губернатори, яких призначав і звільняв цар. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори. Їм підпорядковувалася не лише місцева адміністрація й поліція, а також розквартировані на території губернії війська. У повітах, які входили до складу губерній, владу здійснювали справники. Повіти ділились на стани, які очолювали поліцейські пристави.

Не було адміністративної єдності і в українських землях, які знаходились у складі Австро-Угорської імперії. Східна Галичина поділялася на 12 округів (дистриктів), а Буковина виступила окремим округом з центром у місті Чернівцях.

На землях, які перебували під владою Австро-Угорської імперії, було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині – президент крайового управління. Повітову ланку очолювали старости. Містами управляли магістрати (до 1870 р.), а пізніше – міські ради як орган самоврядування

Закарпаття адміністративно підпорядковувалось Угорському королівству. Його територія поділялась на чотири адміністративні одиниці – «жупи».

Протягом ХІХ – на початку ХХ ст. на території України, яка знаходилася під владою Російської імперії, сталися суттєві зміни в соціально-економічному розвитку. Відміна кріпосного права (1861 р.) та реформування усіх сторін суспільного життя сприяли подоланню економічної кризи та відкривали перспективи для подальшого розвитку українських земель. На початок ХХ ст. Україна перетворилася на один з головних економічних районів Російської імперії. В той же час значно збільшилася експлуатація народних мас, що посилювало напруженість у суспільстві і призводило до загострення соціальних протиріч.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були економічно нерозвинутим регіоном. Сільське господарство було основою економіки. Активного розвитку капіталізм набув після реформ 1848 р. Особливо розвивалася нафтовидобувна промисловість.

Західноукраїнські землі тривалий час залишались колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу і майже не мали важкої промисловості. Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту краю становила сировина. Посилилася соціальна диференціація, зросла еміграція українців. До 1914 р. за кордон їх виїхало близько 1 млн.

2. В Україні у ХІХ ст. відбувався процес національного відродження. На початку 30-х рр. XIX ст. у Львові виникла організація «Руська трійця» (1830-1837 рр.). Її засновники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький активно виступили на захист рідної української культури. У 1834 р. вийшов їхній збірник «Зоря», а наприкінці 1836 р. «Русалка Дністровая».

Під впливом революції 1848 р. галицька інтелігенція для обстоювання своїх прав створила політичну організацію – Головну Руську Раду, яка активно боролася за права українського населення. Для цього використовувалась трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39 депутатських місць. Рада була ліквідована у 1851 р. реставрованою австрійською монархією.

У 1846 р. в Києві створюється Кирило-Мефодіївське товариство. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерський. До складу товариства входив Тарас Шевченко. Програма товариства передбачала визволення слов’ян від самодержавного гніту та об'єднання їх в одну рівноправну федеративну державу. Україна та Київ бачились членам товариства як центр слов'янського світу. Ці положення містились у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». У березні 1847р. товариство було розгромлено, а його членів суворо покарано.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мало велике значення, тому що це була перша спроба інтелігенції перейти до політичного етапу національного розвитку.

У 1891 р. утворилася таємна організація «Братерство тарасівців» (засновники: харківські студенти І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич та студент Київського університету В. Боровик), яка стояла на засадах відродження і єдності української нації. На початку 1890-х років ідеї цієї організації поширилися в інших містах України. У 1893 р. поліція провела арешти серед тарасівців, пізніше братерство було розгромлене.

У 1890 р. в Галичині виникла перша українська політична партія – Русько-Українська радикальна партія (РУРП). (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та ін.). Партія стояла на захисті інтересів селянства та національних прав українського народу. Згодом на західноукраїнських землях виникли інші партії: Українська національно-демократична партія; Русько-український християнський союз; Українська соціал-демократична партія.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. активізувався національний рух в східній Україні. У 1897 р. на нелегальному з'їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, саме тому в 1900 р. у Харкові була створена перша на східноукраїнських землях українська політична організація – Революційна українська партія (РУП) (Д. Антонович, Л. Мацієвич, М. Русов). Мета партії – боротьба за створення незалежної української держави.

Невдовзі в РУП відбувся розкол і з’явилися нові партії (Українська народна партія, Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська радикальна партія та ін.)

3. Перша російська революція 1905-1907 рр. активізувала національно-демократичний рух в східноукраїнських землях. Незважаючи на розбіжності, практично всі українські політичні сили відстоювали у 1905-1907 рр. ідею автономії України у складі Росії.

Українці вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української мови і культури. Царизм змушений був піти на послаблення національного гніту. Російська імперія була вже неспроможна зупинити революцію репресіями. 17 жовтня 1905 р. оголошено царський маніфест про свободу слова, друку, про перетворення Росії в конституційну монархію. Законом від 21 листопада 1906 р. було дозволено видавати літературу національними мовами, випускати газети й журнали, створювати культурно-освітні товариства, відкривати національні театри.

В Україні виникли культурно-освітні товариства «Просвіта». У багатьох містах відкривали українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства. З кінця 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою.

У виборах до першого російського парламенту – Державної думи в 1906 р. та 1907 р. приймали участь і українці. У І та ІІ Думах діяла Українська думська громада. Вона виступала з вимогами введення навчання українською мовою та заснування в університетах кафедр українознавства, готувала законопроекти про автономію України та місцеве самоврядування.

Після поразки революції 1905-1907 рр. і наступу реакції майже усі українські політичні партії припинили свою діяльність включно до 1917 р. Лише радикально-демократичним діячам вдалося у 1908 р. заснувати Товариство українських поступовців (ТУП), котре стало єдиною діяльною організацією у Наддніпрянщині в цей період.

Під впливом революції 1905-1907 рр. правляча верхівка Росії усвідомила необхідність проведення широких соціально-економічних змін. Особлива увага покладалася на аграрну реформу.

Запропонована П. Столипіним аграрна реформа передбачала по-перше, руйнування общини і закріплення за кожним власником належної йому частини надільної землі; по-друге, надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк, який скупав землі поміщиків і продавав їх селянам; по-третє, переселення частини селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії. Стержнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію.

В Україні реформа П. Столипіна мала значний успіх. Це пояснювалося особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин.

Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося. Не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння, певною мірою зазнала краху і переселенська політика.

4. Боротьба за територіальний перерозподіл світу привела до Першої світової війни (1914-1918 рр.). Війна носила загарбницький характер. Українські землі не лишились осторонь цієї трагедії. Вони стали центром зазіхань ворогуючих сторін: Австро-Угорщини, Німеччини та Росії. Трагедія українців полягала в тому, що їм довелося воювати на боці двох ворогуючих імперій, тому війна для них була фактично братовбивчою.

Найбільш відомі бойові операції на українських землях: Галицька битва (серпень-вересень 1914 р.), яка завершилася страшною поразкою австрійських військ. В результаті операції Росія зайняла Галичину й Буковину. В 1915 році після наступу Німеччини Західна Україна знову перейшла під контроль країн Троїсного союзу. У 1916 р. (червень вересень) відбулася наступальна бойова операція – Брусиловський прорив, в результаті якого Росія знов зайняла Південну Галичину і Буковину. Під час бойових дій на території західноукраїнських земель українці зазнавали репресій та переслідувань. Війна спричинила економічну розруху.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада. За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (2,5 тис. осіб.), який взяв активну участь у воєнних діях.

Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук та ін.) заснували у Відні свою організацію – Союз визволення України (СВУ). Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою, надання рівних прав і свобод представникам усіх національностей тощо.

Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). На цій позиції стояла і частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою. Відомі представники українського руху Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!»

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків та понад 1,5 тис. промислових споруд. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. – лише 2849. У цей час у селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків.