Тема 1. Давньоруська держава Київська Русь. Галицько-Волинське князівство. Запорозька Січ та реєстрове козацтво – ядро української державності.

1. Походження Давньоруської держави, її становлення і розквіт.

2. Занепад Київської Русі в умовах політичної роздрібненості. Монголо-татарська навала. Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі.

3. Українські землі під владою Литви та Польщі (XIV – перша пол. XVІІ ст.). Виникнення і розвиток українського козацтва. Запорозька Січ та її устрій.

4. Національно-визвольний рух. Козацько-селянськi повстання наприкiнцi XVI — на початку XVII ст.

1. Протягом тривалого часу існували дві концепції або точки зору, які пояснювали походження Давньоруської держави – норманська (Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шльоцер), яка пов'язувала утворення Київської Русі зі скандинавською народністю, та автохтонна, антинорманська (М. Ломоносов), яка наголошувала, що Київську Русь заснували саме слов'яни. На позиціях норманізму твердо стояв український історик Д. Дорошенко, автохтонної концепції дотримувалися відомі українські історики – М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

Існують гіпотези - компромісна (В. Ключевський) і хозарська (О. Пріцак).

Етап становлення Київської Русі пов'язаний з правлінням князів Олега (882-912), Ігоря (912-945), княгині Ольги (945-964) та князя Святослава (964-972 рр.). В цей період (882-972) завершується процес об’єднання східнослов’янських племен, відбувається зміцнення державного і господарського життя Давньоруської держави.

Князювання Володимира Великого (980-1015) стало початком етапу розквіту в історії Київської Русі. Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів важливі реформи: адміністративну, військову та релігійну (988 р.). Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земельним».

Період княжіння Ярослава Мудрого (1019-1054) вважається апогеєм розквіту Київської Русі, коли активно розвивалися ремесла, архітектура, культура та освіта. Ярослав сприяв укладанню збірника законів давньоруського права «Руської правди». З метою запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, він дбав про збереження цілісності держави на основі сеньйорату – принципу старшинства у розподілі земель і політичної влади в межах родини. Саме за часів князювання Ярослава надзвичайно зріс міжнародний авторитет Київської Русі. Після смерті Я. Мудрого розпочалися чвари і запеклі сутички між князями, які поклали початок періодові політичної роздрібненості Київської держави.

2. Володимиру Мономаху (1113-1125) все ж вдалося відновити великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель. Він був видатним державним діячем. Володимир Мономах поновив «Руську правду» новими законами, які боронили бідних і покривджених. Він є автором «Повчання дітям», в яких виклав поради, як правити державою, обґрунтував правила та норми моралі.

Син В. Мономаха Мстислав (1125-1132) також тримав вкупі руські землі та зберігав владу над дедалі більшим числом князів. Зі смертю у 1132 р. Мстислава – останнього могутнього київського правителя – завершилася історична доба, коли Київ був головним адміністративно-політичним центром давньоруських земель.

Феодальну роздрібненість Київської Русі спричинила низка чинників: великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; зростання великого феодального землеволодіння; відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; частковий занепад Києва як торгового центру; посилення експансії степових кочівників (хозар, скіфів, половців).

Нищівного удару Києву у 1240 р. завдали монголо-татари. Зруйнування міста ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.

Стосовно наслідків монголо-татарської навали існують різні точки зору. Одні наголошують, що ординське іго не мало занадто негативного впливу на землі Русі, інші стверджують цілком протилежне. Та все ж, напевно, монголо-татарська навала не спромоглася зупинити розвиток земель Русі.

Спадкоємицею Київської Русі стала Галицько-Волинська держава, у розвитку якої слід виділити декілька етапів.

І етап (1199-1205) – утворення та становлення. 1199 р. – волинський князь Роман Мстиславич об’єднує Галичину і Волинь.

ІІ етап (1205-1238) – починається по смерті Романа – тимчасовий розпад єдиної держави, який характеризувався постійною боротьбою бояр за владу.

ІІІ етап (1238-1264) – об'єднання і піднесення, активна боротьба проти золотоординців під проводом видатного князя Данила Галицького, сина Романа.

ІV етап (1264-1323) – після смерті Д. Галицького починається новий період розвитку Галицько-Волинського князівства, означений стабільністю і піднесенням.

V етап (1323-1340) – Галицько-Волинська держава поступово занепадає.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало надійною опорою давньоруської державності.

3. У середині ХIV ст. землі Русі втратили свою правлячу династію і не змогли протистояти експансії могутніх сусідів – Литви та Польщі, до складу яких увійшла більшість давньоруських земель.

Польська «жорстка експансія» на давньоруських землях суттєво відрізнялася від литовської «бархатної експансії». Польський уряд з самого початку свого ствердження намагався перетворити ці землі на свої провінції, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити католицизмом православ'я.

На приєднаних до Литви землях руські князі, навпаки, зберігали свою автономність. У другій половині XIV ст. відбувається «ослов'янення» литовських правителів: розширюється сфера впливу руського православ'я на терени Литовської держави; відбувається утвердження «Руської правди» як державно-правової основи і визнання давньоруської мови офіційною мовою Великого князівства Литовського.

Після укладення Кревської унії (1385 р.) між Литвою та Польщею колишні землі Русі поступово та неухильно втрачають свою автономію у Великому князівстві Литовському до рівня звичайних провінцій вже у другій половині XV ст.

Подальше польсько-литовське зближення призвело до підписання Люблінської унії (1569 р.) з утворенням єдиної держави Річі Посполитої, частиною якої стали українські землі. В результаті нечувано зростає соціально-релігійне та культурно-національне гноблення українського народу з боку польських магнатів.

Наприкінці ХV ст. виникає українське козацтво. «Козак» з тюркського означав стражника, вільну людину-авантюриста, вправного вершника, воїна-найманця.

Існує декілька версій походження козацтва: автохтонна, соціальна, захисна ін.

Серед основних причин виникнення козацтва, перш за все, були економічні чинники. Наявність вільних, незаселених земель на півдні сприяла їх освоєнню українською людністю. Вздовж Дніпра та його численних притоків і йшов процес формування козацтва. Перша згадка про козаків в Україні датована 1482 р.

Крім економічних причин виникнення козацтва, були соціально-політичні. Вони пов'язані з протестом народу України проти зростаючого соціального, національного, релігійного гніту польсько-литовських феодалів та необхідністю надійного захисту від спустошливих набігів турецько-татарських орд.

Осередком козаччини стало Запоріжжя. Перше укріплення на дніпровському о-ві Мала Хортиця близько 1552 р. збудував князь Дмитро Вишневецький (Байда).

Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію, що мала два поділи – військовий і територіальний. Військо розподілялося на полки, якими командували виборні полковники, полки – на сотні на чолі з сотниками. Кілька сотень утворювали курені, якими керували отамани.

На Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний та адміністративний устрій, основою якого були засади військової демократії. Вищою владою на Січі вважалася Військова рада за участю усіх козаків. Запорозьку військову старшину складали кошовий, суддя, писар, осавул. Під час військових походів очолював козацьке військо виборний гетьман. Безпосередньо ж Січчю відав кошовий отаман.

Військовими клейнодами (знаками) запорозького війська були корогви (прапори) і бунчук. Ознакою влади гетьмана була булава.

На початок XVII ст. сформувалося три категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які перебували на службі польського уряду; запорожці, які жили поза межами Речі Посполитої, та нереєстрове козацтво, яке складало величезну більшість козацтва, але не мала офіційно визнаного статусу.

Слід підкреслити, що реєстрові козаки, ставши на службу Речі Посполитій, не ополячувалися, не цуралися віри й мови батьків, свято дотримувалися січових традицій, звичаїв, а синів своїх посилали на Запорізьку Січ для військового гарту.

В історії українського народу Запорізька Січ відігравала значну роль. Вона була осередком боротьби із зовнішніми ворогами, провідною силою народу за соціальне та національне визволен­ня. Запорозька Січ та реєстрове козацтво стали ядром нової української державності.

4. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591-1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625-1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

У кінці XVI ст. надзвичайно широкого розмаху набули два козацько-селянських повстання: 1591-1593 рр. (Криштоф Косинський) та 1594-1596 рр. (Северин Наливайко).

Найбільш відомі повстання першої половини XVIІ ст.: 1625 р. (Марко Жмайло); 1630 р. (Тарас Федорович); 1637-1638 рр. (Павло Бут, Яков Острянин і Дмитро Гуня).

Повстання були придушені польським урядом. Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом тощо.

Після придушення козацько-селянських повстань польський уряд видав «Ординацію Війська Запорізького» (січень 1638 р.), яка повністю знищила козацьке самоврядування.

Селянсько-козацькі повстання хоч і зазнали поразки, але мали велике історичне значення. В них українські народні маси набували досвіду боротьби, гартували свою волю і прискорювали формування національної самосвідомості.