психология / 31
.doc31) Теоретичні напрями досліджень спілкування і взаємодії .
Проаналізуємо визначення, які давали спілкуванню різноманітні автори.
М.С. Каган розглядає спілкування як один з видів людської діяльності, якому властиві відповідна структура і атрибути.
Л.П. Буєва (1978) припускає, що “ спілкування є безпосередньо спостерігаєма і переживана реальність і конкретизація суспільних відносин, їх персоніфікація, особова форма. Суспільні відносини при цьому складають зміст процесу (дії об’єктивних суспільних законів і відносин), а спілкування – його індивідуалізовані форми”.
В.М. Соковкин (1974) аналізує людське спілкування як комунікацію, як діяльність, як відносини, як взаєморозуміння і взаємовплив.
З точки зору А.Н. Леонтьєва, спілкування слід розглядати як визначену сторону діяльності, тому що воно присутнє в будь-якій діяльності в якості її елемента. Саму ж діяльність можна розглядати як необхідну умову спілкування .
Спробу інтегрувати в межах єдиної концепції різноманітні соціально-психологічні підходи до проблеми спілкування здійснила Г.М. Андреєва. Характеризуючи спілкування , вона виділила в ньому три взаємопов’язані сторони: комунікативну (обмін інформацією між тими, хто спілкується), інтерактивну (організація взаємодії тих хто спілкується) і перцептивну (процес сприйняття одне одного партнерами і встановлення на цій основі взаємопорозуміння).
Поряд з вище переліченими авторами, значення спілкування і його вплив на розвиток особистості вивчали такі радянські психологи, як Б.Г. Ананьєв і В.М.М’ясенцев.
Дослідження Б.Г. Ананьєва (1969) націлені на глибоке і всебічне вивчення спілкування , велике значення має осмислення вже здійсненого в цій галузі в минулому, як в психології, так і в суміжних з нею науках.
Б.Г. Ананьєв підкреслює, що особливою і головною характеристикою спілкування як діяльності є те, що через нього людина будує свої відносини з іншими людьми.
Діалектика соціальних перетворень у нашій країні передбачає зростання ролі людини в суспільстві, її ділової, комунікативної, підприємницької, організаторської активності, її професійних якостей і психологічних властивостей, уміння взаємодіяти з різними людьми та в різних соціальних спільнотах.
Ідеться про переорієнтацію мислення особистості, формування за нових умов навичок взаємодії індивіда із соціумом, що постійно змінюється, про особливості регуляції поведінки людей у соціальних групах, механізмів взаємовпливу, взаємостосунків, самовдосконалення та самоактуалізацію особистості, запобігання невдачам, стресам, хвилюванню за екстремальних умов, розв'язання конфліктів тощо.
Сучасна епоха визначає також перехід на всіх рівнях взаємодії (міжнаціональних, міждержавних, міжособистісних) від домінанти конфронтації до домінанти діалогу, від пріоритету сили до пріоритету переконання.
Отже, актуальність соціально-психологічних досліджень як теоретичного, так і прикладного характеру очевидна, адже вищеназвані проблеми сьогодення за своєю суттю саме соціально-психологічні.
Нова парадигма скоріше за все охоплюватиме не щось одне з відносин системи «індивід — група — суспільство», а всю систему. Отож, окрім продовження розвитку соціально-психологічних досліджень, спрямованих на вивчення процесів групової взаємодії (співвідношення «індивідуального» і «групового», рівень ефективності лідерства, більшість-меншість, прогресивний і регресивний, кризовий і стабільний розвиток особистості і групи, особливості взаємовпливу, сприйняття людьми один одного, прогнозування та коректування різних рівнів конфліктів, адаптація — дезадаптація, альтруїзм і апатія, аномальна поведінка, соціально-психологічні чинники суїциду тощо), значно ширше вивчатимуться відносини «суспільство — індивід», «група — суспільство», про що свідчить зростання кількості досліджень у галузі прав людини й різного роду меншин, етики управління й бізнесу (відносини «підприємці — суспільство», «керівник — організація»), взаємної відповідальності суспільства й особистості, суспільства та різних соціальних груп і спільнот, соціальної психології релігії.
Можна з істотною часткою впевненості говорити про те, що предметом вивчення соціальної психології стануть великі соціальні групи (етнічні, релігійні та ін.), крос культури і, порівняльні дослідження.
Підтвердженням цього є зростання зацікавленості соціально-психологічних дослідників названою проблематикою. Вітчизняна соціальна психологія має збагнути ті надбання, які вже виявлені європейськими соціальними психологами. Йдеться передусім про дослідження таких соціально-психологічних феноменів, як соціальна ситуація, соціальний стереотип, соціальний конфлікт, соціальна справедливість, соціальний ритуал.
Неабияке значення має подальше вивчення резервних можливостей міждисциплінарних зв'язків соціальної психології (перш за все з акмеологією, етнопсихологією, психологією управління, віковою і педагогічною
Розвиток соціально-психологічних досліджень, спрямованих на вивчення всієї системи відносин «індивід — група — суспільство».
Традиційне вивчення взаємозв'язку особистості й групи в наш час набуває особливої ваги, адже зростає кількість конфліктів (від міжособистісних до міжрегіональних), актуальною стає суїцидальна поведінка людини, активізувалися такі процеси, як групова поляризація та групова ізоляція тощо.
У зв'язку з цим соціально-психологічного переосмислення потребує проблема співвідношення «індивідуального» і «соціального» («групового») як на теоретичному рівні, так і на прикладному. Для її розв'язання актуальною є постановка питання про роль власної активності людини в її взаємодії з групою, яка може бути як розумною, доцільною, так і немотивованою, «надситуативною». Таке розуміння активності людини у взаємодії з соціумом (мотивована і немотивована активність може мати як позитивні так і негативні наслідки) дає змогу з нових позицій підійти не лише до проблеми пізнання психічного як регулятора соціального процесу, інтуїції, творчої діяльності особистості, а й констатувати факт існування поруч із людиною статечною, розважливою людини ризикової, тієї, яка випробовує свою долю. Ризикова активність у цьому разі розглядається як перемога над собою, над складною ситуацією, як самозагартування за складних умов взаємодії з іншими людьми, як подолання страху в налагодженні контактів, набуття вмінь вирішувати нестандартні завдання, як ситуація вибору між двома можливими варіантами: менш привабливим, але більш надійним, і привабливішим, але менш надійним у досягненні мети. У зв'язку з неоднозначністю, динамічністю і складністю соціальної ситуації та соціальних відносин ризикова активність особистості у взаємодії з іншими є неминучим фактом.
Вищесказане дає змогу розглядати людину як самодостатню, вільну особистість із власним джерелом активності й розвою, самоактуалізація якої полягає в подоланні негативних зовнішніх і внутрішніх чинників та в урахуванні позитивних умов у своєму прогресивному розвиткові. Як бачимо, підпорядкування «груповому», «зовнішньому», «суспільному» здійснюється не безпосередньо, а опосередковується власною активністю індивіда та можливостями суб'єктивного відображення соціуму. Отже, жодні зовнішні впливи самі по собі не можуть спричинити активність людини, якщо вони не стануть мотивами, не набудуть суб'єктності в особистості. Таким чином, розвиток особистості у взаємодії із соціумом є процесом, коли при відображенні, ціннісному відношенні та засвоєнні соціального досвіду здійснюється перехід від абстрактної можливості володіти соціальним статусом до реальної можливості й перетворення останньої в регулятор соціального процесу, в дійсність як результат, як сукупність усіх реалізованих можливостей, наданих людині.
За умов демократичного суспільства потребують детального вивчення проблеми нормативного впливу групової меншості. Жорстокість, грубість членів групи стосовно індивіда породжують його аномальну поведінку (конфлікт, суїнид, агресію, грубість до членів групи тощо). Дослідження, які ведуться в цьому напрямі, фрагментарні, вони більше відтворюють політичні й соціальні моменти, ніж закономірності становлення й розвитку соціально-психологічної реальності. Отже, ця група досліджень також потребує не лише теоретичного, а й практичного осмислення.
Перспективність розвитку соціальної психології зумовлена також її зв'язками з іншими галузями психологічної науки. Передусім з тими, які донедавна тільки частково розроблялися в нашій вітчизняній науці (зокрема з акмеологією, етнопсихологією), а також з тими, які в наш час погребують теоретичного переосмислення й удосконалення (психологія управління, вікова й педагогічна психологія та ін.).
Інтенсифікація міжнародних зв'язків, зростання кількості економічних, культурних та інших відносин між державами актуалізують значення в рамках розробок проблем міжнаціонального спілкування: професіоналізм сучасної комунікативної діяльності передбачає наявність у спеціалістів знань і вмінь з питань національно-психологічної детермінації ділових міжнародних переговорів, неформального спілкування з представниками різних національностей, шо зумовлює вивчення соціокультурних та етнопсихологічних особливостей сприймання учасниками комунікативного процесу специфіки міжнаціональних стосунків та спілкування.
Перспективною у зв'язку з цим є постановка питання про пошук шляхів регуляції ділового спілкування як усередині однієї етнічної групи, так і на міжнаціональному рівні.
Означені проблеми донедавна недостатньо розв'язувались у межах психології.