история_культуры / 40
.doc40) Відродження національного кінематографа в умовах незалежності.
Загальна криза в державі позначилась на кіномистецтві. Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилась кількість глядацьких залів. Малі зали більшості кінотеатрів були віддані комерційним структурам. У 1994 р. коштом державного бюджету було завершено лише дев'ять українських кінофільмів. Не краще становище й нині. Тим більш прикро, що частина українських стрічок залишилась на полиці, в кращому випадку — для прем'єрного або фестивального показу.
В Україні немає державної підтримки кіноматографу, низький рівень кіноосвіти. Зовсім відсутня кінопреса.
Разом з тим є приклади, які вселяють надію розвитку кіномистецтва. Початком було проведення у березні 1995 р. кіновернісажу «Нове українське кіно» у Москві, який стартував показом повнометражного документального фільму «Прощай, СРСР» режисера О. Роднянського. Кіновернісаж організували Головне управління культури Києва і Міжнаціональна корпорація «Фільммаркет» за сприяння Посольства України в Російській Федерації та за участю Комітету з питань культури уряду Москви і московського Кіноконцерту. В його програмі 16 повнометражних ігрових фільмів, 11 документальних, 12 анімаційних та 5 короткометражних дебютних картин, знятих останнім часом на київських та одеських студіях. Серед них — стрічки як знаних режисерів — М. Іллєнка, В. Дахна, М. Мащенка, А. Сирих, так і молодих талановитих постановників — С. Маслобойщикова, В. Кастеллі, О. Чорного, В. Домбровського та ін.
На екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми «Казка», «За ніччю день іде», В. Артеменка «Ой, на горі калина», «Солдатські вдови», «З матір'ю на самоті». Знято ряд короткометражних картин режисерів-початківців О. Чорного, В. Домбровського, І. Миленка, Н. Андрійченко та ін.
У вересні 1997 р. у Парижі демонструвався кінофільм київського режисера В. Криштофовича «Приятель покійника». Ця стрічка була показана на Каннському кінофестивалі. Нею зацікавився французький кіноактор Ален Делон, який, перебуваючи в Києві, зазначив: «Я готовий зніматися в українському кіно».
Складна сьогодні ситуація у сфері кінематографу. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів щороку. Нині виробництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок — більш як удвічі, щорічне відвідування кінотеатрів помітно зменшилося. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно». Попри те фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) 1990р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Ільєнка, «Астенічний синдром» К. Муратової та «Голос трави» Н.Мотузка мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні. Успіхом вітчизняних кінематографістів став фільм В. Криштофовича «Приятель небіжчика».
Сьогодні в Україні проходять численні фестивалі ігрового, документального, анімаційного, дитячого, молодіжного кіно. Але стрічок українських авторів на них представлено дуже мало. Підготовку фахівців кіномистецтва розгорнув КНУКіМ. Але на жаль, поки що ми не можемо говорити вголос про успіхи нашого кіно.
"Віва, Москва!" - гукали глядачі МКФ у Мар-дель-Плата після перегляду фільму "Тіні забутих предків", вітаючи делегацію з Києва. Вони й гадки не мали, що існує таке географічне поняття, як Україна.
Важко змиритися з тим, що відродження національного кіно так і не відбулося, і світ так і не дізнався про існування кінематографічної країни – України.