1. Формування основних рис Візантійського мистецтва. Три напрямки: народне мистецтво, архітектура (готика), коштовні прикраси.

Візантійська імперія виникла в IV ст. після розпаду Римської імперії в її східній частині й існувала до середини XV ст.

Становлення візантійської культури відбувалося в обстановці глибоко суперечливого ідейного життя Візантії. Це був час складання ідеології візантійського суспільства, оформлення системи християнського світогляду.

Візантійська культура є витоком досить багатьох ліній духовного розвитку країн Західної Європи та православного Сходу. Візантійці, вважаючи себе наступниками древніх римлян (ромеїв), двічі офіційно поривали з Римом: наприкінці IV ст., коли східна частина Римської імперії виокремилась у самостійну державу з новою столицею Константинополем (древній Візантій), та 1054 р., коли остаточно було розірвано духовно-релігійні зв’язки з Римом і відбувся поділ християнського віросповідання на православне (східне) та католицьке (західне).

Візантія була прямим спадкоємцем греко-католицької античності, протягом її існування відбувався певний синтез духовних засад Сходу та Заходу. Візантійська культура справила величезний вплив на культури Південної та Східної Європи. Незважаючи на наявність у візантійській культурі різнорідних культурних елементів, вона являє собою своєрідний та самоцінний тип культури.

Характерною рисою візантійської культури була її традиційність, прагнення в усіх галузях життя наслідувати канони, що склалися ще в епоху античності і еллінізму та були збагачені християнством. Але домінантою як суспільних, так і культурних відносин слід називати постійну ідейну боротьбу старого з новим.

Розрізняють кілька періодів у розвитку цієї культури.

1. Власне оригінальна культура Візантії починає складатися в другій половині VI ст., а її становлення завершується у VIII—IX ст. за часів правління ісаврійських імператорів;

2. період вірменської (або Македонської) династії IX—X ст. характеризується розквітом як імперії, так і її культури.

3. ХІ—ХІІ ст. вважаються періодом найвищого піднесення культури Візантії, що було зумовлено розвитком візантійських міст.

4. Четвертий похід хрестоносців на початку ХІІІ ст., захоплення та варварське пограбування Константинополя 1204 р. завдало непоправного удару Візантійській імперії.

5. У XIV—XV ст. візантійська культура переживає новий етап розвитку, але в XIV ст. турки-османи захоплюють майже всі володіння Малої Азії й агонія Візантії продовжується до 1453 р., коли Константинополь було захоплено та розгромлено турками. Турецьке завоювання підірвало культуру Візантії, хоча традиції, започатковані нею, і далі продовжували розвиватись та поширюватися серед культур як Заходу, так і Сходу.

Візантія - країна церков та монастирів, семи Вселенських соборів, найавторитетніших учителів церкви, батьківщини християнської містики. Вона відома як наставниця слов´янського світу, оплот християнства, берегиня культури від варварства.

Своєрідність візантійської культури полягає в тому, що вона розвивалася на перехресті декількох цивілізацій - пізньоантичної, східної та новонародженої середньовічної. До її творення прилучилися поліетнічні народи, що проживали на території імперії: сирійці, фракійці, вірмени, грузини, іудеї, греки, римляни тощо. Грецька мова стала державною мовою Візантії з кінця VI-VII ст., витіснивши з державно-адміністративних сфер латину. Грецька культура становила основу візантійської культури. Власні глибокі традиції тут об´єднувалися з терпимістю до культури інших народів, які емігрували в імперію. Візантійська культура завжди користувалася творчим набутком інших народів.

Провідна тенденція візантійської культури - це її цілісність. У ній неможливо простежити динамічну зміну епох, що відрізняються одна від іншої. Усе візантійське тисячоліття необхідно розглядати як одну велику епоху історії культури, що не може не вражати своєю єдністю й поєднанням християнських та світських елементів у культурі. Ця велика спадщина сублімувалася в національні культури багатьох народів, у тому числі й українського.

Візантійська культура - це культура переважно християнська. Православ´я було головним і визначальним фактором цілісності держави. Збереження його чистоти - священна мета всієї візантійської культури. Вірність церкві - найвища цінність для візантійця. Головним завданням мистецтва було представляти принципи християнської віри.

Образотворчому мистецтву Візантії характерні самобутність, гармонійність художніх принципів, глибина образів та змісту, різноманітність форм та кольорів, досконалість техніки. Поєднання цих рис зробило візантійське мистецтво одним з найбільших досягнень світової культури. Візантійські майстри зуміли зберегти складну техніку образотворчого мистецтва античності, разом з тим, вони поповнили її новим символічним змістом. На зміну античному мистецтву, що прославляло людину у її земній красі, прийшло мистецтво, що прагнуло прославити людей над тлінним світом. Була розроблена ціла естетична теорія образу та символу. Блиск і парадність, золото та мармур, краса і сяйво стали символами духовного блаженства, а живопис допомагав людині осягнути самого бога.

Основу візантійської культури становили два напрямки у своїй єдності - імператорська влада і християнська православна віра. У Візантії, на відміну від Західної Європи, зберігся культ імператора з необмеженою владою та централізоване управління, а православна церква Візантії розглядалась як складова держави, підпорядкована "самодержавству". У візантійському мистецтві об´єднані в єдину художню систему витончений спіритуалізм і видовищна пишність. Візантійське мистецтво об’єднало ці два напрямки в єдину художню систему, суворо нормативну, канонічну, просякнуту духом урочистого і таємничого церемоніалу.

Духовне життя візантійського суспільства відзначалося драматичним напруженням у всіх сферах мистецтва. Художня творчість усе більше відзначалася відвертістю та емоційністю, народною наївністю і цілісністю сприйняття світу, несподіваним об´єднанням містицизму з життєвим побутовим колоритом і діловим практицизмом.

Архітектура

Середньовічні архітектурні форми суттєво відрізнялися від пізньоантичних. В античних храмах класичного типу велику увагу приділяли зовнішньому оздобленню будівлі (екстер’єру) та зовсім незначну – внутрішньому (інтер’єру). У середині храму стояла статуя божества, а всі обряди та святкування відбувалися на площі, біля будівлі. Увійти в середину святилища дозволялось тільки жерцям. Віряни не виступали учасниками релігійних церемоній, спостерігали за ними зовні. Християнський храм, на відміну античному, сприймався як своєрідне житло Бога, місце, де збиралися віряни для молитви та здійснення обряду таїнств. Тому організація внутрішнього простору була головним завданням зодчих. Як смиренний християнин, з багатим духовним життям, храм повинен бути підкреслено строгим у екстер’єрі.

Візантійська архітектура виникла після 330 р. н.е. значний вплив на її розвиток мала культура античності, основні принципи якої знайшли своє втілення у найяскравіших взірцях архітектурного мистецтва Візантії. Це храм св. Софії (532-537) у Константинополі, при споруджені якого використовували різнокольоровий мармур і майоліку; Сан-Вітале (526-547); значна кількість соборів-базилік і палаців.

У культовому будівництві переважали дві архітектурні форми: базилікальна та хрестово-купольна. Базиліка – це прямокутна, витягнута в довжину будівля, розділена колонами на три, п’ять і більше повздовжніх нефів. Середній неф, як правило, ширший та вищий від бокових. У східній частині базиліки, що закінчувалась апсидою, розміщувався вівтар, а у західній – вхід. Повздовжні нефи пересікалися трансептом (поперечний неф), тому будівля в плані мала форму хреста – головного символа християнства. У формі базиліки часто будували і християнські храми.

Другий тип храму – хрестово-купольний, будівля якого квадратна у плані, чотири внутрішніх стовпи ділять простір на дев’ять частин, увінчаних арками, і підтримують купол, що знаходиться в центрі. Купол символізує небеса. Напівциліндричні зводи, що приєднуються до купола, пересікаючись, також утворюють рівносторонній хрест. Тип храму-базиліки пізніше утвердився у Західній Європі, а у Візантії та на Сході переважав тип хрестово-купольного храму, що став основою візантійської архітектури пізнішого часу.

Шедевром архітектурного зодчества Візантії є храм Св. Софії (Премудрість Божа) у Константинополі, збудований у 532–537 рр. за наказом імператора Юстиніана. Цей храм є поєднанням двох конструктивних принципів – базилікального плану з купольним перекриттям. Його називають восьмим чудом світу, тому що він є найграндіознішим за замислом і технікою будівництва, рівного якому не було у середньовічному світі. Гігантський купол храму, у діаметрі якого складає 32 метри, опирається на барабан із сорока вікнами, у які проникає сонячне світло, створюючи неповторне видовище. Багате оздоблення стін і підлоги храму мармуровими плитами, різні капітелі колон, різнокольорові мозаїки підкреслюють його велич і створюють відчуття свята. Здійснили це грандіозне будівництво два архітектори – Ісидор із Мілета та Анфімій із Тралл.

Необхідно відзначити і такий суттєвий момент як злет світської архітектури і образотворчого мистецтва у Візантії. Так, у Константинополі збудовано палац Вріас. Його, як і інші палаци, оточували парки з фонтанами, екзотичними квітами й деревами. Отже, в архітектурі розвивалась світська палацова та паркова культура. Крім того, в Константинополі, Нікеї та інших містах будувалися міські стіни, суспільні й приватні забудови.

Архітектура "готика"

Назва "готика" походить від терміну, що означає художній стиль, що переважав у європейському мистецтві в XI-XV ст. Шпилі костьолів, що пнулися в небо. Готика як вічна спроба йти вгору, піднятись до небес. Найкрасивіший стиль архітектури - готика - поєднуючий витонченість і силу. Самі відомі готичні собори розташовані в Німеччині, Франції, Австрії і Іспанії. готичне мистецтво «пропагує» інтерес до людських почуттів, звертається до краси реального світу, повертається до індивідуальності Готичне мистецтво е символом квітучих торговельних І ремісничих міст-комун, що домоглися популярності й самостійності усередині феодального світу. Грандіозні готичні собори вирізнялися висотою, місткістю, ошатністю, видовищним і багатим декором. Для готичного стилю характерні гострі споруди, зі стрілчастими склепіннями, безліч кам'яного різьблення і скульптурних прикрас. Готичні форми в культовій архітектурі вже з'являються в період розквіту романського стилю (XII століття), У ХІІІ ст. готичний стиль досяг вершин — висока готика. Згасання припадає на XIV—XV ст. — полум'яна готика. Класичним вираженням готичного стилю є собор Паризької Богоматері, будівництво якого почалося в XI, а закінчилося в XIII ст. У більшості європейських країн, що лежать на північ від Італії, готичний стиль панував довго. У XV ст. у цих країнах переважав, можна сказати, пізньоготичний або проторенесансний стиль.

Живопис

Головними формами візантійського образотворчого мистецтва були монументальний храмовий (мозаїка, фреска) та станковий живопис - ікона, книжкова мініатюра.

Мозаїка – це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з натурального каміння, смальти, керамічних плиток. Фреска – техніка живопису водяними фарбами по сухій або свіжій штукатурці. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися у храмах та гробницях м. Равенни, колись великого культурного центру.

Особливе місце в образотворчому мистецтві належить візантійській іконі. Було створено ряд видатних іконографічних типів. Тематика цих шедеврів спиралася на Біблію й на християнську символіку.

Мистецтву притаманна неодмінна якість – нести в собі конкретне вираження художнього генія, художніх прагнень народу.

Народне мистецтво - це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура. Усі її види об'єднує основне - пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо.

Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно пов'язане з життям народу, було тільки народним. Поступово в класовому суспільстві мистецтво розмежовувалося на два русла - народне і професійне, тобто таке, що спираєтся на спеціальну, систематичну художню освіту.

У всі епохи народне мистецтво було фундаментом художньої культури.

Народна архітектура (будівництво) - один із важливих видів творчої діяльності народу.

Народні майстри, будівельники споруджували житло, господарські, виробничі та інші будівлі з дерева, глини, каменю, соломи, очерету тощо.

Народне декоративно-прикладне мистецтво - одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Пам'ятки кожної конкретної епохи показують, як люди навчились працювати з природними матеріалами і що з них виготовляти, яку силу надавати їм за допомогою символів-знаків (орнаменту) і що робило звичайні речі побутового призначення творами мистецтва. На всіх етапах історичного розвитку твори народного мистецтва, залишаючись невід'ємною частиною матеріальної культури, водночас є важливою галуззю духовної культури народу. Основи художнього, духовного, естетичного в них невіддільні від утилітарного, їхня єдність обґрунтовує глибоку життєву правду народного мистецтва.

У Х–ХІІ ст прикладне мистецтво у Візантії набуло особливого розквіту– чеканка, техніка перегородчастої емалі, різьблення по слоновій кістці, обробка напівдорогоцінного каміння, художня рельєфна кераміка, гравюра, художня обробка срібла та золота. У техніці мозаїки виконувалися невеликі іконки, причому кубики, з яких вони набиралися, були розміром з шпилькову голівку.

Процвітало у Візантії різьблення по слоновій кістці. Зразок цього мистецтва – трон архієпископа Максиміліана в Архієпископському музеї в Равенні.

Оригінальним видом візантійського прикладного мистецтва ХІ ст. є книжкова мініатюра (художнє оздоблення книги). Фігурні зображення виконувались прямо в текстах, на полях, а сам текст, ініціали та орнаментальні заставки вільно розміщувалися на листку пергамента. Усе разом мало вигляд єдиного художнього цілого. Цінними пам’ятками візантійської книжкової мініатюри є: знаменитий ватиканський Згорток Ісуса Навіна, виконаний для урочистого підношення візантійському імператору на честь його перемоги над варварами, Парижський Псалтир, Біблія королеви Христини Шведської (бібліотека Ватикана), книга пророка Ісаії (бібліотека Ватикана), книга Соломона (Королівська бібліотека в Копенгагені), Євангеліє у монастирі св. Катерини на Синаї, Євангеліє у Національній бібліотеці у Парижі.

Слід відмітити, що духовне життя у Візантії перебувало під суворим наглядом держави, будь-яка опозиційна думка заборонялася. А щось нове приймалось лише з дозволу двору та церкви. Особистість художника знаходилась на другому плані, а на творах та в документах його ім’я взагалі не писалось.

ЮВЕЛІРНЕ МИСТЕЦТВО

Виробництво ювелірних виробів - одне із самих прадавніх ремесел в історії людства. З незапам'ятних часів ювелірні вироби із золота, срібла й дорогоцінних каменів були мірилом багатства й влади панівних класів.

Зацікавлення предметами розкоші візантійського виробництва як у народів Східної, так і Західної Європи виникло не випадково. Адже в часи середньовіччя витвори художнього ремесла та декоративно-ужиткового мистецтва Візантії дістали світове визнання. Візантійські майстри-ювеліри, які створювали неперевершені прикраси із золота і коштовного каміння, довгий час залишилися законодавцями смаків. Їхні вироби були свого роду еталонами, на які орієнтувалися і які прагнули наслідувати.

Емалювання й хитромудрість форм характеризувала складні Візантійські коштовності, які відзначались єдністю стилю і високою художньою майстерністю. Тонка вишуканість характерна для візантійських діадем, сережок, браслетів, шийних прикрас, перснів, пряжок, застібок-фібул. Візантійські емалі у поєднанні із золотом, тонкою філігранню високо цінувалися далеко за межами імперії. Саме у Візантії почалося «царювання» в моді перлів. Перли у поєднанні з рубінами, сапфірами, смарагдами та іншим коштовним камінням, матовим блиском золота, мерехтінням візантійських емалей становили таку кольорову і фактурну гармонію, що багато поколінь були в захваті від мистецтва візантійців.

Християни запозичували античну символіку. Запозичили у римлян і кільце для нареченої. У IV столітті християни вже використали його як обов'язковий атрибут весілля. До того ж коло як символ нескінченності і вічності має велике значення в християнському ученні.

Візантійське мистецтво мало вплив на розвиток цивілізації не тільки близьких сусідів (України, Росії, Вірменії, Грузії).

Культура Західної Європи, Близького Сходу, Північної Африки бере свій початок також у візантійській культурі.

В історії світової культури Візантія відкрила еру Європейського Середньовіччя. Протягом багатьох століть вона була наймогутнішою країною християнського світу, центром різнопланової, неповторної видатної культури.