философия / 34

34. Раціоналістична філософія (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Ляйбниць).

Наукова революція визначила два напрямки, два полюси філософії Нового часу. Розвиток дослідно-експериментального природознавства викликав до життя методологію емпіризму, а математизація наукового знання - раціоналізм.

Раціоналізм (лат. rationalis — розум) — філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму.

Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.

До раціоналістів належать учені, які ставлять розум, логічне мислення над почуттям. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхове та ілюзорне знання, а справжню наукову істину можна встановити лише на основі строгого логічного аналізу. Вся філософія та гносеологія Декарта охоплена переконанням у безмежності людського розуму, у надзвичайній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сутності речей. Щоб побудувати храм нової, раціональної культури, потрібний чистий «будівельний майдан», тобто спочатку слід «розчистити ґрунт» від традиційної культури. Цю роботу, за Декартом, виконує сумнів: усе є сумнівним, безсумнівним є лише факт самого сумніву.

На думку Декарта, тільки розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція та дедукція, може досягнути у всіх галузях знань повної достовірності, але якщо керуватиметься істинним методом. Такий метод є сукупністю простих і точних правил, строге дотримання яких і зумовлює запобігання прийняттю помилкового за істинне.

Правила раціонального методу Декарта передбачають поширення на все достовірне знання способів дослідження, які ефективно застосовуються в математиці (в геометрії).

Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц).

На противагу релігійному догматизму раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Мальбранш, Лейбніц) виходили з ідеї природного порядку - нескінченної причинної мети, що пронизує увесь світ.

В XVII-XVIII століттях культ розуму став одним з філософських джерел ідеології Просвітництва.

У раціоналізмі розум є одночасно джерелом і критерієм істинності знання.

Наприклад, до основної тези сенсуалізму: "Немає нічого в розумі, чого колись не було б у почуттях" раціоналіст Лейбніц зробив додавання: "Крім самого розуму". Розум долає обмеженість почуттів, здатних осягнути лише часткове, випадкове, очевидне, і пізнає загальне і необхідне. Обґрунтовуючи безумовну вірогідність наукових принципів і положень математики і природознавства, раціоналісти намагалися вирішити питання: як знання набувають об'єктивний, загальний і необхідний характер. Вирішуючи цю проблему, Декарт зробив висновок про існування вроджених ідей, до яких відносив ідеї бога як істоти найдосконалішої, ідеї чисел і фігур, а також деякі загальні поняття і аксіоми.

Раціоналізм опирається на дедуктивний і аксіоматичний методи пізнання світу, об'являючи математику взірцем строгого і точного знання, якому повинна наслідувати і філософія. Декарт, наприклад, висунув грандіозний проект перебудови "універсальної математики". Сучасну йому науку Декарт порівнював із древнім містом, для якого характерна хаотичність, різноплановість забудови. Науку майбутнього філософ бачить як велике гарне місто, забудоване за єдиним планом. Центральною організуючою ланкою в цьому плані є метод. Раціональний метод здатний звільнити пізнання від випадків, суб'єктивних помилок, перетворити наукове знання з кустарного промислу в промисловість, з випадкового виявлення істин - у систематичне і планомірне їх виробництво.

Основні принципи раціоналістичного методу Декарт формулює наступним чином:

1. не приймати за істинне, що б то не було, перш ніж не визнав це, безсумнівно істинним, тобто старанно уникати погрішності і упередження, і включати у свої судження тільки те, що представляється моєму розуму так ясно і чітко, що ніяким чином не може дати привід до сумніву.

2. ділити кожну із розглянутих труднощів на стільки частин, на скільки буде потрібно, щоб краще їх вирішити.

3. керувати ходом своїх думок, починаючи із предметів найпростіших і легко пізнаваних, і підніматись помалу, як по щаблях, до пізнання найбільш складних, допускаючи існування порядку навіть серед тих, які в природному порядку речей не передують один одному.

4. робити всюди настільки повні переліки і такі широкі огляди, щоб бути впевненим, що нічого не пропущене.

Спіноза також вважав, що увесь світ являє собою математичну систему і може бути до кінця пізнаний геометричним способом. Його "геометричний метод" полягає: по-перше, у формулюванні аксіом - очевидних положень, істинність яких вбачається інтуїтивно і, по-друге, у доказі теорем, виведених шляхом строгого дедуктивного висновку з аксіом (аксіоматичний метод).

Р.Декарт і Г.Ляйбніц розглядали науку як такий соціально-духовний феномен, який існує самостійно і за своїм методом пізнання принципово відрізняється від традиційної філософії. Головне завдання науки вони вбачали у випробуванні природи, у ретельному аналізі предмету дослідження та узагальнення, у поясненні реальних фактів.

Декарт “математизує” філософію й інші науки (які стають галузями і додатками універсальної математики).

Продовжувачем раціоналістичної тенденції подалі виступає Ляйбніц.

У теорії пізнання позиція Ляйбніця була варіантом раціоналізму, протиставленого концепціям найбільш впливових прихильників емпіризму й сенсуалізму (Гассенді, Локк). Водночас, дуже важливим здобутком Ляйбніця є саме те, що видатний мислитель аналізує недоліки як емпіризму, так і попереднього раціоналізму, і намагається запропонувати нову концепцію пізнання й істини.

Ляйбніц не заперечував важливої ролі відчуттів, безпосередньої інтуїції, тобто того, що в кантівській філософії буде згодом віднесено до здатності споглядання. Більш того, Ляйбніц розвивав далі теорію “чуттєвих понять”, показавши, що через неминуче втручання чуттів існує і часом навіть утворює опору пізнання неясне, приблизне знання, а також уявлення про ймовірне. Таке знання він відрізняв від істинного. Ляйбніц вибудовує схему понять, спираючись на визначеність ясності чи невиразності знання, що міститься в них.

Важливими є також ідеї Ляйбніца про співвідношення аналізу й синтезу. Випереджаючи Канта, Ляйбніц проголошує більш високу цінність синтезу порівняно з аналізом для наукового прогресу, адже синтез дає збільшення знання, тоді як аналіз тільки проясняє його. Разом з тим, Ляйбніц зауважує, що аналіз і синтез – дві сторони єдиного пізнавального процесу, і що не існує чистого аналізу без синтезу.

Своєю філософією Ляйбніц неначе завершує методологічний шлях філософії XVII століття і передає XVIII століттю ті ідеї, які згодом перейняв І.Кант, який вважав себе певною мірою його учнем.

Таким чином, головним здобутком раціоналістичної філософії є становлення наукового способу мислення, який характеризується філософським обґрунтуванням поєднання експерименту як методу вивчення природи з математичним методом.