46. Філософія позитивізму та неопозитивізму.

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

— пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

— вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

— у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Max, німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре.

Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма позитивізму — неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін.

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм І. Лакатоша, Т. Кука, П. Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

Позитивізм. Це філософський напрямок стверджує джерелом справжнього (позитивного), "позитивного" знання окремі конкретні (емпіричні) науки і їх синтетичні об'єднання. Філософія, на думку позитивістів, не може претендувати на самостійне дослідження реальності.

Основний представник позитивізму XIX в. О. Конт вивів історичний закон пізнання, який визнавали всі його послідовники. Згідно з цим законом кожна галузь наших знань проходить послідовно через три різних теоретичних стану:

• теологічне, або стан вигадки;

• метафізичне, або абстрактне;

• наукове або позитивне.

Звідси три роду філософствування, яке позитивісти згідно своїм основним принципом не вважають справжньою наукою. Явища зовнішнього світу припустимо вивчати тільки однієї науці - природознавству.

В умовах наукових досягнень XIX ст. позитивізм відображав прагнення посилити опору на них аж до ототожнення з ними філософії і розчинення її "позитивних" науках. Звідси підміна власне філософського предмета і методу дослідження конкретно-науковим. Звідси ж - заперечення усього попереднього розвитку філософії та зведення її до конкретних наук, що істотно обмежує пізнавальні можливості позитивістів.

Незвичайність новітніх наукових відкриттів гостро поставила питання про природу наукових понять, співвідношення чуттєвого і раціонального моментів пізнання, емпіричного і теоретичного знання, про істину та її критерії, закономірності розвитку науки, наукової революції тощо.

З кінця XIX ст. впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньому були чітко виражені й суб'єктивно-ідеалістична та агностична тенденції.

Позитивізм (франц. positivisme — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Він не тільки занурює філософію в наукову проблематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук).

Позитивізм (філософія «позитивного» знання), який часто називають «філософією науки» — одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духовне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розвиток науки і техніки.

Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму, в науково-технічний прогрес, а також англійський емпіризм Локка і Юма.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси бере початок заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги.