25.Поетика Аристотеля: основні ідеї.

Філософія Арістотеля завершує період розвитку, що іменують класичним.

Науки Арістотель поділяє на три групи:

1. перша - теоретичні науки, тобто ті, що ведуть пошук знання не заради нього самого, - метафізика, фізика, математика, психологія;

2. друга - практичні науки, що добувають знання заради морального вдосконалення, - етика і політика;

3. третя - науки продуктивні (творчі), мета яких - знання заради творчості, - риторика й поетика.

Аристотель був не тільки видним філософом античності, але також і зоологом, фізиком, вченим-медиком і теоретиком літератури.

У своїй "Поетиці" Аристотель підвів підсумки літературним теоріям свого часу і в сутності вперше встановив низку естетичних норм.

В протилежність Платону він підкреслив пізнавальну функцію мистецтва і диференціював естетику і етику. До нас дійшла та частина "Поетики Аристотеля, де він висловлює свій погляд на трагедію, і, вочевидь, цей розділ був найбільш істотною частиною "Поетики". Аристотель дотримується того погляду, що все, що є в епічній поезії, знаходиться в трагедії, але не все, що має трагедія, знаходиться в епосі. У своїй "Поетиці" Аристотель глибоко і вірно трактував основні питання мистецтва, питання про сутність мистецтва, про його пізнавальні функції, питання про специфіку художньої літератури, про значущість трагедії, про позитивного героя в драматургії (Аристотель не пов'язує питання про благородній героя з походженням останнього. Незважаючи на те що Аристотель був переконаним рабовласником, все ж він вважає, що і раб може бути позитивним персонажем трагедії) і т. д.

«Поетика» Арістотеля є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Він обґрунтував поділ поезії на три роди — епос, лірику і драму.

На самому початку « Поетики » Арістотель пише про те, що усі роди поезії є по суті ні чим іншим як наслідуванням (мімесис). Торкаючись питання про виникнення драми, Аристотель пише, що трагедія і комедія виникли з імпровізації. Безпосередньо трагедія розвинулася з фалічних пісень. Есхіл перший збільшив кількість акторів від одного до двох, зменшив хорові партії та на перший план вивів діалог. Софокл ввів трьох акторів та декорації. Пізніше за трагедіями закріпився усталений розмір, природний для усної мови — ямб.

Епічна поезія подібна до трагедії тим, що зображує серйозні характери, а відмінна — тривалістю дії. Епічна поезія не обмежена часовими рамками, а трагедія намагається триматися у рамках одного дня.

Арістотель дає трагедії наступне визначення: «Трагедія є відтворення дії серйозної і закінченої, що має певний об'єм, прикрашена мовою, різними її видами окремо в різних частинах, — відтворення дією, а не розповіддю, що здійснюється через співчуття і страх очищення подібних відчуттів».

«Прикрашеною» називається мова, що має ритм, гармонію і віршовий розмір, «різними її видами» — це виконання декількох частин трагедії тільки розмірами, чи розмірами і співом. Текст у драмі — це пояснення дії через слова. Оскільки дія виконується певними особами, то для оцінки якості виконання використовуються «думка» і «характер».

Відтворення дії — це фабула, тобто, послідовність подій. Характер — це те, на основі чого глядачі визначають якості діючих осіб. Думка — те, застосовуючи що актори доводять щось чи просто пояснюють про свої погляди.

Отже, кожна трагедія має складатися з шести частин, а саме: фабула, характер, думка, сценічна обстановка, текст та музична композиція. Ці частини характерні для кожної трагедії.

Найважливіша з цих частин — склад подій, оскільки трагедія є зображенням не людей, а дій і нещасливої долі. Щастя і нещастя виявляються у дії, і мета трагедії зобразити якусь дію, а не якість. Люди за своїм характером бувають різними, а якщо оцінювати їх за вчинками то, то вони бувають щасливими чи, навпаки, нещасливими. Зважаючи на це поети піклуються не про те, щоб зображувати характери, а про те, щоб зображувати дії. Таким чином, дія і фабула є метою трагедії, а мета важливіша понад усе.

Аналізуючи елементи, необхідні гарній фабулі, Аристотель називає три таких елементи — це перипетія, пізнавання та страждання.

Під перипетією Аристотель розуміє неочікувану зміну у ході подій, коли хід подій стає протилежним.

Пізнавання — це один з видів перипетій, коли в результаті різкої зміни ходу подій, герої дізнаються щось важливе про свою долю чи долю інших героїв. Аристотель наголошує на тому, що перипетії та пізнавання мають обов'язково бути присутніми в фабулі трагедії оскільки тільки вони можуть викликати у глядачів страх чи співчуття, зображення яких власне і займається трагедія.

Третя частина трагедії страждання — це частина дії, коли на сцені герой помирає, страждає від болю тощо.

Для зображення страждання за Аристотелем потрібно уникати крайнощів. Не слід обирати негідників чи благородних людей. Потрібно обирати щось середнє, щоб герой, який страждає на сцені був подібний чимось до глядачів. Страх і співчуття можуть бути викликані театральною обстановкою чи поєднанням подій. Останнє цінується набагато вище і досягається тільки кращими поетами.

Метою трагедії є викликати у глядачів специфічне задоволення (катарсис), яке виникає тоді, коли глядач споглядаючи дію трагедії переживає страх і співчуття. Саме тому дія трагедії має бути сповнена цих почуттів.

Видів трагедії чотири: