23. Критика Аристотелем платонівського вчення про ідеї. Поняття субстанції.

24. Етико-політичні вчення Платона та Аристотеля.

25. Поетика Аристотеля: основні ідеї.

Платон і Аристотель є антагоністами, представляючи різні світогляди – ідеалізм і матеріалізм.

Платон першоосновою буття вважає свідомість, яка не є породженням матерії, але сама є причиною матеріальних форм. Матеріальні речі існують лише завдяки тому, що існують їх безтілесні прообрази, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні. Ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Ідеєю всіх ідей виступає ідея добра – джерело істини, краси і гармонії. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Душу і тіло створив Бог. Душа складається з двох частин: розумної і нерозумної (тобто чуттєвої). За допомогою першої людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям. На протиставленні душі і тіла ґрунтується й теорія пізнання Платона. Знання – це пригадування того, що душа знала колись, а потім забула.

Аристотель (384-322 pp. до н. є.) началом буття вважає матерію і форму. Він вважає що суть буття будь-якої речі – її форма. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія є чиста можливість, потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Не заперечуючи існування душі і Бога, Аристотель відводить їм другорядну роль. Він не вважає що матеріальні форми створені Богом. Але все ж таки Бог вніс в матеріальний світ першооснову форм. Душа – це здійснення можливості життя природного тіла. Душа існує лише заради існування фізичного тіла.

Арістотель напевно найуніверсальніший філософ Стародавньої Греції, який синтезував досягнення попередників і залишив нащадкам численні праці із різноманітних галузей знань: логіки, фізики, психології, етики, політології, естетики, риторики, поетики й, звичайно, філософії. Авторитет і вплив Арістотеля величезні. Арістотель не тільки відкрив нові предметні галузі пізнання і розробив логічні засоби аргументації, обґрунтовані знання, але й ствердив логоцентристський тип західноєвропейського мислення.

Вісімнадцятирічним юнаком Арістотель стає слухачем Платонівської Академії в Афінах, де протягом 20 років засвоював ідеї та принципи філософії Платона. Арістотель - найбільш обдарований учень Платона. І не випадково вчитель, оцінюючи здібності Арістотеля, говорив: «Іншим учням потрібні шпори, а Арістотелю - вуздечка». Арістотелю ж приписують вислів: «Платон мені друг, але істина дорожча», який досить точно відображає ставлення Арістотеля до філософії Платона.

Піддаючи серйозній критиці ключові положення філософії , захищав її в суперечках із опонентами. Для нього виявилися чужими містико-релігійні, есхатологічні сюжети платонівських творів, навіяні метафоричними діалогами Платона. Якщо ж Платон байдужий до емпіричних джерел знання, то Арістотель, навпаки, одержимий пристрастю до всілякого роду збирання фактів і їх класифікації, внаслідок чого філософський дискурс Арістотеля виглядає суворішим понятійно-категоріально і завершеним. Платонівська манера роздумувати під час відкритого діалогу, навпаки, задавала його учасникам проблемно-пошукову ситуацію без остаточних відповідей і твердих позицій.

Філософія Арістотеля ґрунтується на природознавстві. Він піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей, вважаючи, що подвоєння світу на ідеї та речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав «формою», притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови («кулястість» кулі), в живому — душа.

Філософська діяльність Арістотеля поширюється і на інші жанри, він створює власну філософську конструкцію, піддаючи принциповій, але коректній критиці філософію Платона , і насамперед її ядро - теорію ідей.

В основному філософському трактаті «Метафізика» (буквально означає: «те, що після фізики») Арістотель не погоджується з платонівським припущенням про ідеї як самостійне буття, що не залежить від існування чуттєвих речей.

Аргументує Арістотель тим. що ідеї Платона - прості копії, двійники чуттєвих речей і не відрізняються від них за змістом. Вводячи ідеї, Платон тільки подвоює світ існуючих уже речей.

1. У змісті ідей немає нічого такого, чим би вони відрізнялися від відповідних їм чуттєвих речей. Так, ідея людини нічим не відрізняється від сукупності загальних ознак, що належать окремій людині.

2. По-друге, Платон настільки відокремив світ ідей від світу речей, що втрачаються підстави для будь-яких відносин між ними.

3. По-третє, на думку Арістотеля, Платон впадає в суперечності, коли розглядає взаємовідносини між самими ідеями подібно до загального та окремого, і водночас ідеї виступають як суть буття речей. Проте одна й та ж ідея не може бути водночас субстанцією і несубстанцією. Арістотель наводить так званий аргумент «третьої людини». Окрім чуттєвої людини і крім «ідеї» людини («другої людини»), необхідно припустити існування ще однієї (яка підноситься над нею) ідеї людини. Ця ідея охоплює спільне між першою «ідеєю» і чуттєвою людиною і є «третьою людиною».

4. По-четверте, відокремивши ідею, віднісши її до світу вічних сутностей, що відрізняється від змінюваного світу речей, Платон позбавив себе, з погляду Арістотеля, можливості пояснити факти народження, загибелі й руху.

Підсумовуючи, Арістотель робить висновок, що основна причина труднощів, у яких заплутався Платон із своєю теорією, полягає в абсолютному відокремленні загального і окремого та в протиставленні їх один одному.

Кожна окрема річ, за Арістотелем, є єдність матерії та форми. Та на відміну від ідей Платона, незважаючи на свою нематеріальність, форма не є якась потойбічна суть, що ззовні приходить в матерію. Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія, і навпаки, матерія є можливість того, дійсністю чого буде форма. Так Арістотель намагався подолати прірву між світом речей та світом ідей. За Арістотелем, у межах чуттєво сприйманого світу можливий послідовний перехід від матерії до порівнянної з нею форми, від форми - до співвідносної матерії. Існують же лише окремі речі - індивідууми. Це і є буття.

 Субстанція від латинського– те, що лежить в основі;

давньогрецькими еквівалентами його можуть бути: сінолос і оусія.

Історія категорії  субстанції  безпосередньо пов’язана з  поняттям  сутності і також бере початок у філософії Давньої Греції.

Арістотель у “Метафізиці” вказує на чотири значення “сутності” і серед них вживає принаймні два споріднених терміни – сінолос і оусія , які часто в перекладах подавались однаковим словом – “сутність”.

Між іншим, він явно розрізнює їх смисли, один з котрих більше наближається до того, що пізніше латиною перекладено як “ субстанція ”.

Щоб дійти до того, який саме термін більше відповідає сьогоднішньому  поняттю   субстанції , слід спочатку звернутись до Платона, оскільки з огляду на нього Арістотель і дає власне розгортання онтологічних понять.

Як відомо, Платон вважав “по правді сущим” ідею (ейдос) речі, що осягається тільки розумовим спостереженням, інакше – форму конкретної речі. Ідеї – то не думки про речі, а “реальний” прообраз речі, дещо, що робить з них те, чим вони є. Де ж перебувають ейдоси-ідеї? Місце зібрання всіх ідей Платон назвав Гіперуранією (Занебессям) і пише про це: “Занебесну область займає сутність, яка не має кольору, обрису і не відчувається, по правді суща, зрима тільки поводирем душі – розумом; саме на неї й спрямоване справжнє знання”.

Арістотель відкидає платонівське подвоєння світу (ідеї і речі.

Для нього дійсність – множина цілком конкретних речей, пов’язаних між собою певними відношеннями. І в той же час він підкреслює, що в речах є деяка основа, дещо стале, яке, на відміну від плинних властивостей, характеризує річ як таку.

Арістотель зберігає за цією основою платонівський термін “оусія” ( субстанція ). Але якщо для Платона оусія є тільки відокремленою від реального світу чистою формою, то у Арістотеля оусія обтяжена “матерією”, тобто є конкретним синтезом матерії і форми, а ідеї є лише осягаєме розумом обрамлення чуттєвого, що репрезентовано в нашій свідомості загальним  поняттям.

Арістотель, виходячи з уявлення про матерію як “потенцію” (здатність до прийняття форми) і про форму як “акт” (актуалізація згаданої здатності), будував ієрархію буття, рухаючись від ступеня злитості форми і матерії до повної звільненості її від матеріального, і вважав, що є такі форми, котрі і без матерії можуть бути  субстанціями. На вершині ієрархії знаходиться Бог як чиста форма, позачуттєва  субстанція , що є одвічним двигуном для всього сущого.

На думку Арістотеля, буття має кілька визначень. Буття Арістотель класифікує чотирма групами:

1. перша - буття як категорії (або буття в собі);

2. друга - буття як акт і потенція;

3. третя - буття як акциденція;

4. четверта - буття як істина (небуття як неправда).

Категорії становлять основну групу значень буття.

Категорії, за Арістотелем, це розряди буття і, відповідно, основні роди понять про буття як про суще.

Таких категорій 10: субстанція (або суть), якість, кількість, відношення, дія, страждання, володіння, спокій.

Категорія суті (субстанції) різко відокремлена від інших, тому що, говорячи про суть, відповідаємо на питання: яка ця річ (якість), чи велика (кількість) тощо.

У Арістотеля два критерії суті:

перша - мислимість (пізнавана в понятті) і друга - здатність до окремого існування.

Але ці критерії виявляються несумісними, адже «лише окреме володіє самостійним існуванням беззастережно», але окреме не відповідає критерію пізнання - не осягається розумом, не виражається поняттям, йому не можна дати визначення.

Тому Арістотель приймає компромісне рішення: щоб визначити критерій, під суттю розуміє не окрему річ (вона визначальна), не рід речей (рід речей самостійно не існує), не якість і не кількість (вони теж самостійно не існують), а те, що визначається і настільки близьке до окремого, що майже з ним зливається. Це і є та суть, що названа в «Метафізиці» суттю речі, або суттю буття речей.

Друга група значень буття - потенція й акт. Так, існує значна відмінність між сліпим і зрячим, який заплющив очі. Перший безнадійно незрячий, другий має цю здатність, але в потенції.

Третя група ~ буття як акциденція. Це буття випадкове і непередбачуване, тобто такий тип буття, який не пов'язаний з іншим буттям істотно (як от, чиста випадковість, що я стою, або що я сліпий).

Четверте значення буття - буття як істина. Належить людському інтелекту, що розглядає речі як відповідні реальності (істина) або як невідповідні їй (неправда).

Субстанція, суть буття і потенція буття, акт утворюють предмет метафізики, у центрі якої виявляється проблема субстанції (чуттєвої і надчуттєвої).

Чуттєва субстанція - композиція матерії та форми, що надає підстави окремому, тобто індивіду.

Надчуттєва субстанція - першопочаток, вічний двигун, Бог. Бог для Арістотеля - чистий інтелект, «мислення в мисленні», не має величини, частин, неподільний, безпристрасний і незмінний. Як же Бог (першорушій) приводить все в рух, залишаючись непорушним? Вічний двигун виступає не як дієва сила (на зразок тієї, що веде майстра, який створює чашу із срібла), але як «causa sinalis», тобто причина мети: Бог притягує, рухаючи до досконалості. Світ, за Арістотелем, не має початку, тобто того моменту, коли був Хаос (не-Космос) не існувало. Адже якщо Бог вічний, то світ завжди такий який є.

Середньовічна схоластика використала  поняття   субстанції  і думки Арістотеля стосовно ієрархізованої шкали буття для вирішення теологічних проблем. У подальшому розвитку філософії  субстанція  означала деяку основу, субстрат, носія властивостей.