философия / 27

27. Особливості та періодизація середньовічної філософії.

Середньові́ччя — період європейської історії від 5 століття (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації (кінець 15 століття — початок 16 століття).

Середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. “теос” – Бог).

Ідейно-світоглядним змістом є духовно-ідеальне тлумачення реальності. Теологія підноситься до найголовнішого знання, якому підпорядковані всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена “служницею богослов’я”.

Характерними рисами світогляду цього часу є:

По-перше, геоцентризм. Це означає, що активне творче начало якби щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою . істинними буттям володіє тільки Бог: він вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до істинного пізнання є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, воно потребує власних духовних зусиль.

По-друге, в середньовічному світосприйнятті ідея духовності, яка пов‘язана не тільки з богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину, як особистість, як насамперед духовну, а не природну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі – між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю.

Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя. Вперше в людській історії ставиться питання про сенс життя.

По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття, справжній і не справжній світ. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

Середньовічна філософія - це філософія феодального суспільства з пануванням релігії і церкви у всіх сферах соціального буття. Звідси і основна особливість філософії цього періоду - теоцентризм (від грецького υέός, - бог); головними об'єктами філософського пізнання стають не космос і природа (як в античній філософії), а бог і людська душа. Девіз релігійної філософії викладений у трьох коротких лапідарних (стислих) судженнях Августина:

• Хочу зрозуміти Бога і душу.

• І нічого більше?

• Зовсім нічого.

Філософія цього періоду або підпорядкована теології, або ототожнюється з нею. Теологія (богослов'я, вчення про бога) визначається як сукупність релігійних доктрин про сутність і дію бога, побудованих у формі ідеалістичного умогляду на основі текстів, прийнятих як божественне одкровення.

У середні віки на зміну язичеським, політеїстичним (політеїзм - багатобожжя) релігіям приходять монотеїстичні (монотеїзм - єдинобожжя) релігії (буддизм, християнство, іслам).

Європейська, візантійська і слов'янська філософії розвивалися в християнській традиції. Християнство (від грецької - помазаник, месія) монотеїстична релігія, яка виникла в першому столітті нашої ери в Палестині в рамках іудаїзму і поширилася по всьому світу.

Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості — античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

Ці і інші особливості християнської доктрини вплинули на філософські ідеї середньовіччя, а філософія того часу багато зробила для обґрунтування і систематизації релігійних догматів.

Коротко - Які риси притаманні філософії Середньовіччя ?

1. Засилля в усіх сферах життя релігії;

2. Схоластика як спосіб філософствування;

3. Теоцентризм;

4. Геоцентризм;

5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;

6. Слабкі паростки матеріалізму.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою.

Другий період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою.

Патристика (лат.— батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст.

Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина.

Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології.

Схоластика (лат.—учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

Схоластика, особливо її розвинута форма — томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православ'я, які розійшлись у XII ст.

Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ'ї домінує патристика.