философия / 18

18. Натурфілософія в Стародавній Греції: проблематика та представники.

Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е.

Історія античної філософії охоплює більше тисячі років. В її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший - період ранньогрецької філософії (VI—V ст. до н.е.) охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку УІ ст. до н.е. до часів Сократа /кінець У ст. до н.е./ Філософів цього періоду називають досократиками. Сюди належать такі філософи як Фалес, Анаксімен, Анаксімандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.

Досократики - перші натурфілософи цікавилися здебільшого онтологічними проблемами: Що є суще? Із чого складається всі? Які першопричини і першооснови всього? Яка структура світобудови?

Першою історичною формою філософії є натурфілософія.

Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові.

Те, що грецькі мислителі розпочали свої філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім важливе було знання про світ.

Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.

У сфері науки греки, будучи учнями єгиптян і вавилонян, значно перевершили їх. Наукою в Єгипті й Вавилоні займались жерці, наукові знання обслуговували релігійно-культові потреби, що не завжди сприяло розвитку науки. Вавилонські математики, наприклад, знали, що відношення довжини кола до діаметра — число, більше числа 3, але з релігійних міркувань вважали його рівним 3. Греки, переймаючи східні знання, звільняли їх від релігійної оболонки. В них наукове знання формувалося незалежно від релігії, як знання світське.

Мало значення й те, що міфологія у греків не набула чіткої канонічної форми, можливо, завдяки тому, що в Давній Греції не існувало єдиної централізованої держави деспотичного типу. Тому міфологія не мала такої влади над філософією. Загалом натурфілософи розмірковували над такими основними проблемами: що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального та одиничного, єдиного та множинного); як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції; як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.

Основні школи і найбільш відомі філософи даного періоду:

Мілетська школа поєднує перших натурфілософів:

Фалес (біля 625-біля 547 p.p. до н.е.) - намагався знайти матеріальну першооснову всього сущого, вважав такою першоосновою - вологу першоречовину (воду). Першим мислителем вважають Фалеса, купця з Мілету.

Анаксімандр (610-біля 540 p.p. до н.е.) - вважав першоосновою світу - апейрон - нескінченну матеріальну першооснову, в основі його космогонії - діалектичний принцип єдності і боротьби протилежностей; йому належить перше загальне формулювання закону збереження речовини і енергії, а також здогад про еволюцію живої природи (поява "перших людей" із тварин).

Анаксімен (друга половина VI ст. до н.е.) - розвив моністичну концепцію, вважав, що все складається з повітря; "безмежне" повітря у Анаксімена - джерело подиху і життя.

Геракліт з Ефеса (біля 520-біля 460 p.p. до н.е.). Геракліт убачав першооснову світу у вогні. Світ цей, по Гераклітові ніким не створений і є "вічно живий вогонь, що повільно загоряється і повільно погасає"; в основі руху світу - єдність і боротьба протилежностей (живе і мертве, пильнуюче і спляче, прекрасне і потворне, чисте і брудне і т.п.).

Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін. вищевказані) шукає основу буття в матеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому тяжіє до матеріалістичної відповіді на основне питання філософії. Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації.

Піфагор (друга половина VI ст. - початок V ст. до н.е.) - створив релігійно-містичне вчення, відповідно до якого вища, етична мета людини - катарсис - очищення, який досягається: для тіла через вегетаріанство, для душі - через пізнання музично-числової структури космосу, виражається символічно в "четверці", тобто сумі перших чотирьох чисел 1+2+3+4= 10, що містить основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2) і кварту (4:3). Піфагор обґрунтував релігійно-філософське братство (спілку), яке мало в свій час політичний вплив у Південній Італії. Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення — число. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії.

Елейська школа (кінець VI-V ст. до н.е.), у яку входив Парменід (народився біля 515 р. до н.е.), Зенон Елейський (біля 490- біля 430 p.p. до н.е.) і Меліс Самосський (V ст. до н.е.). Елеати обґрунтували концепцію буття, протилежну першим натурфілософам. Буття, як сутність, першооснова світу - єдине і нерухоме, всякий рух всяка множинність приводять до протиріч, а значить, неможливі (про це знамениті апорії Зенона: "Ахілл", "Дихотомія", "Стадіон" і "Стріла"). Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Такий тип міркування, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудований на використанні сили заперечення, має назву негативної логіки.

Апорії Зенона Елейського такі:

«Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де його немає».

1. «Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини», і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.

2. «Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий, час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця.

3. «Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?

4. Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається. Тоді половина дорівнюватиме цілому.

5. Апорія «проти простору». Елейська філософія не допускала небуття, стверджуючи, що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір повинні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це, в свою чергу, повинно знаходитись в ще іншому «просторі», і так до нескінченності. Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в один, абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «аб­сурдної» уяви, нереальний.

6. Апорія проти чуттєвого сприйняття світу («Зерно, що падає»). Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них не можна покладатися.