философия / 90

90. Канон освіченої людини: еволюція підходів.

Еволюцію підходів до канону освіти і освіченої людини можна прив’язати до етапув глобалізації суспільства.

Російський соціолог В. Нечаєв виділяє три етапи глобалізації. На думку вченого, кожний із етапів відділяє одне тисячоліття.

Перший етап характеризується зародженням світових релігій на початку нової ери літочислення. Поява світових релігій пов’язана із пошуком загальнолюдських цінностей, можливостей виходу систем національних орієнтацій за межі національних кордонів. В цей час формується релігійний канон освіченої людини. "Святість" і "освіченість" в одному синонімічному ряді позначають людину, причетну до християнського знання.

Другий етап зумовлений появою перших університетів і датується початком другого тисячоліття. Вони приймають під своє космополітичне покриття релігії, науки, мистецтва. Цей етап знаменується відділенням освіти від релігії, автономію освіти перед світською і церковною владою.

Третій етап – це початок третього тисячоліття, це епоха інформаційного суспільства, коли з’являються нові інформаційно-комунікативні системи (мережі) із комп’ютерними технологіями, які дали змогу проводити інтерактивне спілкування в синхронному режимі. Сучасний освітній простір – це така його конфігурація, котра зумовлюється особливостями постіндустріального типу суспільства. Сучасне суспільство потребує людину, яка володіє знаннями, підготовлена до життя, орієнтується в соціокультурному просторі і здатна зрозуміти та визначити своє місце у світі. Антропологічні основи освіти сучасності полягають у тому, що акцент зміщується від “людини знаючої” до “людини, підготовленої до життя”.

Розглянемо більш детально етапи еволюціі в освіті.

Доля історичного прогресу, як наголошував іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет, значною мірою залежить від людей, яких російський письменник П. Боборикін у 70-х роках ХІХ ст. визначив терміном "інтелігенція", - людей з передовими поглядами, палким серцем, високим рівнем загальної культури.

Поняття intelligentia/нус має відношення до розповсюдженого в більшості світових культур. Тут потребує уваги спільна християнська спадщина Європи і роль візантійсько-грецької концепції "освіти" на Русі.

Латинське поняття "intelligentia" - з'являється в цьому значенні на початку християнізації Рима в працях неоплатоніка Марія Вікторина. Пізнавальні здібності людини з погляду християнства включають можливість знання і з вищої, і з раціональної сфери, головне питання полягає в тому, для чого слугують знання і освіта.

Оскільки християнська свідомість за своєю природою символічна, то педагогіка виражається насамперед у символіці "освіти". Християнство наповнює терміни й образи грецької філософії новим, іншим змістом. Світ абстрактного "блага" (античної концепції освіти) змінюється на похідне від реального й особистісного Бога.

Підґрунтя "освіти" - вищий розум ("нус/інтелігенція") - у "внутрішній людині". Та, як відомо, розум або те, що розуміється під розумом у Новий час, відноситься до сфери щиросердечної. Символ же духовного, "таємного центра особистості" "включає глибину богообразності" - серце. Відтак, тільки "зібравши розум у серце", людина здатна одержати вище, благодатне знання - через Вище світло.

Уявлення про таке походження освіти розвивалося в працях св. Діонісія Ареопагіта, Сімеона Нового Богослова, Ісака Сіріна, Григорія Нисського та ін. Уже в XIV ст. богословську довершеність цим поглядам додав у практиці ісіхазма св. Григорій Палама. Ця практика актуальна як підґрунтя для існування особливої верстви людей, які втілюють ідеал християнської освіти в життя.

"Святість", і "освіченість" в одному синонімічному ряді позначають людину, причетну до християнського знання.

Але у межах східно-християнського світу було можливе існування так званої візантійської інтелігенції з орієнтирами, які відрізнялися від християнської освіти; одним з "моментів істини", де зустрічалися різні уявлення про освічену людину, стала і знаменита полеміка між Григорієм Паламою і Варламом Калабрійським, майбутнім католицьким єпископом і вчителем Петрарки.

Перший крок на шляху до сучасної концепції освіченої людини зробила західна схоластика. Для неї пізнання людиною Божественної істини безпосередньо неможливо, може йтися тільки про непрямі, раціональні докази існування Бога в почуттєвій природі й історії. Intelligentia у людині фактично зливається з ratio і зводиться на розумово-дискурсивний рівень. Шлях до нового типу освіченої людини відтепер був вільний.

Нові уявлення про освічену людину реалізуються у XII-XIII ст. насамперед у містах. Особливо в Парижі. Усередині міста центром освіченого життя стає університет, який поступово, з перемінним успіхом, утверджує автономію освіти перед світською і церковною владою. Змінюється основний об'єкт пізнання, його напрям: з вертикального воно стає горизонтальним, місце "бачення" займає "спостереження", питання "як?" витісняє "чому?".

З XIV ст. у працях Мейстера Екхарта виникає специфічна німецька концепція освіти/Віldung. Теорія Мейстера Екхарта свідчить про існування на Заході "містичної педагогіки". В особистості виявляється "...природне прагнення досягти духовної індивідуальності, розвити свої духовні задатки притаманним тільки їй шляхом відповідно до ідеалу людства, ... свідомо використовувати і переробляти для своїх цілей отриманий ззовні матеріал". Фактично, процес "освіти/Bildung" становить центр людського життя. Світостановлення людської особистості в любові і пізнанні - це два вираження для різних напрямів процесу формування, який називається освітою.

Концепція Bildung нерозривно пов'язана з естетичною утопією античного "золотого дитинства людства" в неогуманізмі, що затвердив ідеал автономної освіти як речі коштовної: освіта повинна бути "не для цього світу, а для вищого світу духу". Ідеалові освіти/Bildung відповідало універсальне знання. На практиці ці ідеї на початку XIX ст. реалізував В. фон Гумбольд, зробивши німецькі вищі навчальні заклади зразком для наслідування й інкубатором інтелектуальної еліти не тільки Німеччини, а й всієї Європи, особливо Східної. У новому університеті панував філософський факультет.

Сформоване вираження концепція Bildung здобуває у професора Берлінського університету Гегеля, для якого освіта у вищому розумінні - це розгортання світового духу, його самопізнання або самоосвіта.

Німецький естетичний проект ідеальної освіченої людини виразно протиставлений емансипаторському проектові, який уособлювали Французька революція і раціоналізм XVIII ст.

Не маючи навичок власного філософствування, Київська Русь сприймає символіку візантійської освіти, церковний характер навчання. На мовному рівні під людиною "освіченою" розуміється святий.

З часом на тлі цивілізаційних успіхів Заходу Русь постала перед дилемою національного виживання. У цих умовах держава повертається на шлях облаштування внутрішнього життя, запозичаючи західну освіченість і відходячи від ідеалу святості.

Поступово віра і розум починають усвідомлюватися як різні сфери. Утверджується паралелізм освіти церковної і світської. Змінюється підхід до знання. Тепер і на Русі до істини тепер йдуть шляхом наукової ерудиції замість "узренія серцем".

До кінця XVII ст. у світських колах реальним змістом "освіти" стає просвітительство - введення систематичної освіти за західною моделлю. Причому в цей період західний вплив, як відомо, - це насамперед вплив Польщі: широке вживання поряд з латиною польської мови і використання досвіду єзуїтських колегій визначає освітній канон.

У XVIII ст., після епох польського і голландсько-німецького впливу, мисляча людина живе під "сонцем" французьких максим - це підсилює світську лінію в концепції "освіти".

Для нововідкритого "світла розуму" були потрібні нові форми, які черпали насамперед з ідеалу античності. На відміну від німців з їхнім культом грецької естетики, в російському суспільстві слідом за Францією цінувався скоріше ідеал громадянськості "суворого римлянина".

У першій половині XIX ст. на основі посилення ваги освіти в житті суспільства формуються системи освіти.

Дві найважливіші з них - німецька і французька. Якщо німецька модель, з новим, науково-дослідним університетом і гімназією, була побудована на принципах універсалізму і свободи науки та викладання, то система освіти у Франції, створена при Наполеоні, - з її ліцеями, коледжами і grandes ecoles - була вибудована на більш утилітарних підставах. Французьку модель відрізняв тісний зв'язок між наукою і державою: служіння науці прирівнювалося до служіння державі і Франції.

Французький і німецький культурний вплив не змішувався в загальній "європеїзації". Під час революційних зворушень відбувається поступова зміна парадигм - від просвітницької французької до романтичної німецької. Французька за всієї блискучої вченості була далекою від освіти. Тому що там, де царює освіта, там спокій і блаженство суть долі кожного громадянина. "Освіта" означає стан спокою особистості й держави - що більш близьке Німеччині з ідеалом ruhige Bildung ("умиротвореної освіти"), чим бунтарській Франції.

Очевидно, у понятті "освіта" відобразився середньовічний онтологізм - відчуття влаштованості, вкорінення людини у певному місці, і в цьому розумінні калькування з німецького було дізнаванням "свого чужого".

"Освіта" означає і процес, і результат навчання, сукупність отриманих знань.

Освічена людина - це "той, хто через наукові пізнання розвинув у собі вищі поняття, які визначають людське життя в його відношенні ... до природи і суспільства".

У звичному для росіян значенні термін "інтелігенція" зустрічається з миколаївського царювання - з кінця 30-х - початку 40-х років XIX ст.

"У ті ж роки термін inteligencja утверджується в Польщі. Інтелігенцію народу, - писав філософ-гегельянець Кароль Лібельт 1844 р., - складають усі ті, хто, одержавши у вищих школах і інститутах глибоке й універсальне виховання, очолюють народ - вчені, учителі, духівництво, промисловці, - словом, ті, хто управляє народом за правом своєї вищої освіти. Народні маси, немов величезні пласти землі, лежать поза цим класом".

Тенденції останніх десятиліть у Франції й Німеччині, у Польщі й Україні свідчать про очікувану або реальну заміну інтелігентів уніфікованим типом фахівців, професіоналів, про зміну суспільної ролі знання поряд з "масовістю" освіти і глобалізацією світу. Про процеси уніфікації у цій сфері свідчить мова, загальна популярність концепції "інтелектуалів" не французького типу, а, радше, англосаксонського зразка, професійних мислителів, які не претендують на яку-небудь місію, а існують у межах своєї субкультури - у загальній стійкій, стабільній, професійній культурі "середнього класу". Ці процеси стимулюють пошуки універсального типу освіченої людини.

У сучасному суспільстві освіта стала однією з найрозвиненіших сфер людської діяльності. Помітно підвищилася соціальна роль освіти: від її спрямованості і ефективності сьогодні багато в чому залежать перспективи розвитку людства. В останнє десятиліття суспільство змінює своє відношення до всіх видів освіти. Освіта, особливо вища, розглядається як головний, ведучий чинник соціального і економічного прогресу. Причина такої уваги полягає в розумінні того, що найважливішою цінністю і основним капіталом сучасного суспільства є людина, здатна до пошуку і освоєння нових знань, прийняття нестандартних рішень.

Сьогодні утверджується принципово новий тип суспільного прогресу, інноваційний. Динамічні зміни обставин життя, глобальна інформатизація, прорив новітніх технологій. Це означає, що неможливо раз і назавжди навчити на все життя в будь-якому навчальному закладі. Відповідно, потрібно так навчати, щоб починаючи з дошкільного віку людина не тільки добивалася засвоєння певної суми знань, поряд з цією функцією освіта мусить навчити людину навчатись, тобто виробити в неї сталу потребу та навички навчатись упродовж усього свого життя. Таким чином, отримання інформації, знань має стати способом життя, а врешті-решт, способом життя нації.

Отже, можна сформулювати три загальних цілі освіти.

Перша мета, як створення умов для оволодіння людською, зокрема, професійною, діяльністю, отримання кваліфікації, або перекваліфікації для включення людини в суспільно корисну працю відповідно до її інтересів і здібностей. При цьому для кожної окремої людини її освіта виступає в двох іпостасях:

1. як засіб самореалізації і самоствердження особи, оскільки людина максимально розкриває свої здібності в праці;

2. як засіб стабільності, соціального самозахисту і адаптації людини в умовах ринкової економіки, як її власність, капітал, яким вона розпоряджається або розпоряджатиметься як суб'єкт на ринку праці.

Друга мета - виховання громадян, соціально активних, творчих членів суспільства, які оволоділи системою загальнолюдських і національних цінностей, ідеалів; які здатні до перетворень у виробництві, у виробничих, економічних і суспільних відносинах; до участі в управлінні; які володіють відчуттям відповідальності за результати своєї діяльності, за охорону природи, за розвиток країни і світу.

Третя мета - задоволення поточних і перспективних потреб виробництва (у економічній, соціальній, культурній і інших сферах) в кваліфікованих фахівцях, які відповідають вимогам гуманітарного, соціального і науково-технічного прогресу, володіють широким загальноосвітнім і професійним світоглядом, професійною мобільністю.

Епоха постіндустріалізму потребує від учня засвоєння не стільки знань як таких, скільки оволодіння технологіями їх набуття і функціонування. Вона потребує здорового "знаннєвого прагматизму", що дозволяє випускникові відразу увійти в життя повноправним його суб'єктом.

Сучасні пріоритети освіти, що сформувались як відповідь на виклики часу демократизації, гуманізації освіти.:

• пріоритет особистості (не тільки особистісне спрямовані технології навчання, а й гуманізація освітнього простору взагалі, надання особистості статусу найвищої цінності не у формальному а у реальному розумінні); демократизація освітнього простору (перехід від домінантних, авторитарних відносин у навчанні на спів робітні партнерські, та подальша екстраполяція такого типу відносин за межі освітнього середовища);

• полікультурність в освіті і в житті (зумовлені процесами глобалізації потреби не тільки сприймати представників інших культур, а й розуміти їх, створювати загальний життєвий простір);

• діалогічність з культурою та практичним досвідом поколінь (вплив культури на особистість, а особистості на культуру з урахуванням життєвого та практичного досвіду);

• толерантність у відносинах, яка виступає своєрідним гарантом здійснення перелічених вище пріоритетів.

На сьогоднішній день у рамках філософії дослідження проблем сучасної освіти набули постійного характеру, сформувалися напрями досліджень філософсько-освітнього характеру. У багатьох наукових публікаціях та новаторських освітніх проектах, включаючи і Національну доктрину розвитку освіти в Україні, здійснено визначення нових філософських орієнтирів освітньої практики в тих чи інших сферах, виходячи із потреб інформаційного суспільства.

Сучасна система освіти, будучи складовою частиною суспільства ХХІ століття, зазнає радикальних змін. Глобальні соціальні зміни, що пов'язані з пошуками людиною шляхів оптимізації та гармонізації власної системи цінностей, свого буття в культурному та природному оточенні, в першу чергу відбиваються на освітній діяльності.

Сучасна освіта - це насамперед процес створення умов для повноцінного виявлення і розвитку особистості. Цей процес водночас має бути спрямований на її саморозвиток. Для того, щоб індивід засвоював і перетворював соціальний досвід, швидко адаптувався до умов життя, що постійно змінюється, освіта й виховання повинні закласти в ньому механізм збереження його індивідуальності.

Сьогодні не викликає сумнівів твердження про те, що виховання студентської молоді має бути спрямованим на формування світоглядної свідомості, соціально-значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури. В "Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті" наголошується на необхідність "формування у дітей і молоді цілісної наукової картини світу і сучасного світогляду, здібностей і навичок самостійного наукового пізнання", тобто наукового світогляду. Для того, щоб знання перетворилися в свідомість, необхідно, щоб вони увійшли в "неорганічну" природу нашого Я, стали способом нашого бачення зовнішнього світу і самих себе. Взаємодія різних якостей тих, хто навчається призводить до розвитку їх інтелектуальних здібностей. Під останніми насамперед треба мати на увазі високу культуру мислення. Вона передбачає вміння мислити творчо, логічно, глибоко осягати предмети і явища дійсності.

3