философия / 19

19. Софісти та Сократ.

В історії античної філософії ранньогрецька філософія (досократики) - перші натурфілософи цікавилися здебільшого онтологічними проблемами: Що є суще? Із чого складається всі? Які першопричини і першооснови всього? Яка структура світобудови?

3 софістів і Сократа починається поворот філософії до вивчення людини. Знаменитий заклик Сократа: "Пізнай самого себе!". Знамените висловлювання Протагора: "Людина є міра всіх речей" знаменує поворот філософії до людини. Софісти розробляли суб'єктивну діалектику, звернувши увагу на рухливість, мінливість, суперечливість понять у людському мисленні.

Софісти на відміну від натурфілософів, поставили проблему буття не як проблему речовини, а як проблему свідомості. Вони вперше висунули ідею про «буття для себе», у той час як раніше мова йшла про «буття в собі». Якщо натурфілософія була заснована на безпосередньому сприйнятті кругообігу речовини у світі, то у софістів об'єктивний, інтуїтивно даний космос відійшов у бік, поступившись місцем суб'єктові і його звільненому мисленню.

Спочатку слово софіст означало мудрець, потім софістами почали називати платних викладачів красномовства і різних знань.

Найвідомішими серед них були Протагор, Горгій, Антифонт, Продік, Гіппій, Лікофрон. Софізм породив новий тип соціальних стосунків між вчителем та учнем — рівноправне взаємовигідне спілкування.

Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами. Основою їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізм проявлявся в тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і моральності відносні.

Факт відносності— головна засада всього світогляду софізму. Якщо все відносно й залежить від суб'єктивного смаку, то виходить, що геть усе істинне.

Добро є те, вважали софісти, що корисно людям. Душа є почуття і більше нічого. Але, незважаючи на цей свій сенсуалізм, софісти віддавали пріоритет внутрішньої моральності перед законом, передбачивши в цьому філософію Сократа. Так Лікофрон вважав, що держава повинна піклуватися не тільки про закон, але і про моральність громадян, тому що непідкріплений внутрішнім переконанням закон перетворюється у простий договір, гарантію особистих прав, зробити ж громадян добрими й справедливими він не може. Гіппій вважав, що наклеп — гірше за все, навіть злодійство, тому що за допомогою нього втрачається найдорожче — ставлення близьких.

В області гносеології софісти не виробили певної теорії, цьому заважала їхня надто велика увага до психологічних процесів, цікавість до строкатості людського життя. Вони прагнули перевести об'єктивні цінності на мову відчуттів, що приводило їх до сенсуалізму. Для софістів те, що не підпадає під відчуття, було примарою.

Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей людини пізнати буття. Так Горгій (483—375, учень Емпедокла), приїхавши в Афіни в 427 до н. е., вразив усіх красномовством, тому що міг висловитись без підготовки на будь-яку тему.

Складно перелічити те, що першими відкрили софісти, пов'язане з мовою, логікою та життям людини у суспільстві. Протагор першим висловив думку: «Про всяку річ є дві думки, протилежні одна одній». Софісти дали поштовх розвитку діалектики, поштовх мистецтву не тільки сперечатися, але й доводити, шляхом суперечки пізнавати істину. Протагор також ввів словесні змагання — диспути. Введення діалогічної мови змушувало розвиватися думку, що рухається між протиріччями та шукає з них вихід.

Протагор також першим поділив мовлення на чотири типи: прохання, питання, відповідь, наказ. Софісти вперше почали вживати складені мовні конструкції та вишукані поетичні обороти. Вони значно збагатили лексику не тільки за рахунок створенням нових слів, але й поверненням із забуття старих.

Софістами називали себе багато тих, хто дійсно були знавцями мудрості, але і ті, хто займався лише словесними сперечаннями. Тому неможливо дати однозначну оцінку їхньої діяльності. Хоча із софістів почався занепад філософії як вільної духовно-пізнавальної творчості, тому що вони першими виявили прецедент викладання філософії за гроші.

Філософські системи Сократа (469—399 до н. е.), Платона, Арістотеля постали як реакція на філософію і визначення її предмету софістами.

Сократ (біля 470-399 p.p. до н.е.) - критикував натурфілософські спекуляції попередньої епохи, вважаючи вартої уваги лише людські проблеми; розробив методику діалогу, як способу знаходження істини. В етиці він дотримувався строгого раціоналізму, стверджуючи, що чеснота тотожна знанню і що людина, яка знає, що таке добро, не стане поступати погано.

Сократ зробив спробу відновити загальне у сфері, відкритій софістами — в людській суб'єктивності. Сократ відкрив сферу розуму, в якій відношення між поняттями регулюються логікою. Поняття і логіка значно надійніша опора для істини, ніж чуттєвість. Зусиллями Сократа та його послідовників вдалося подолати релятивізм і суб'єктивізм софістів, повернути ідеї на їх законне місце у філософії .

Заслугою Сократа, Платона та Арістотеля перед філософією є те, що вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення — сферу всезагальних ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки. Сократ першим звернув увагу на поняття, зробив їх предметом дослідження, порушив проблему їх тлумачення та родовидової субординації. Сократ започаткував традицію теоретичного мислення, вищим здобутком якої у сфері давньогрецької науки стала геометрія Евкліда.

Проголосивши предметом філософії сферу ідей, Сократ остаточно відірвав філософію від буденної свідомості, в полон якої вона час від часу потрапляла в досократівську епоху. Всупереч релятивізму софістів він опирав моральні цінності на розум, через розум обґрунтовував їхню вічність і незмінність. Слова філософа про те, що ідеї законів, які він захищав, витають навколо нього і не дають змоги йому порушити їх, є вищим виявом правосвідомості Сократа.

Предмет філософії за Сократом.

У центрі уваги Сократа, як і деяких софістів, людина. Але вона розглядається Сократом тільки як моральна істота. Тому філософія Сократа-це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і фізика. Разом з тим Сократа не цікавила і природа. Суть же своїх філософських турбот Сократ висловив: «Я ніяк ще не можу пізнати самого себе». Заклик «Пізнай самого себе!» став для Сократа наступним девізом після твердження: «Я знаю, що я нічого не знаю». Обидва вони визначили сутність його філософії. Пізнати самого себе-значить пізнати себе як суспільну і моральну істоту, до того ж не тільки і не стільки як особистість, а як людину взагалі. Головний зміст, мета філософії Сократа - етичні питання.

Метод майєвтики. Сократ збагатив практичну риторику своїми розробками політичної полеміки (в перекладі з грецької мови - сперечатися, змагатися) - суперечки в процесі пошуку істини, спору, а точніше - такої бесіди, в якій міркування розвивається шляхом зіткнення протилежних думок і кожен відстоює свою думку. Основною ознакою Сократа була іронія (в перекладі з грецької - придурювання, вдавання) - прихований глум, прикидання таким, який нічого не знає, щоб на незнанні впіймати співбесідника. Іронія Сократа полягала в тому, що він дотепною системою запитань заганяв суперника у глухий кут, коли той починав сам собі заперечувати. Проте робив це не злостиво, а добродушно, бо хотів не образити співбесідника, а тільки показати, що той неправильно мислить. Сократ говорив “…я тільки шукаю разом з вами, і якщо хто, сперечаючись зі мною, знайде правильний доказ, я перший з ним погоджусь”. Він допомагав народженню істини в душі свого співрозмовника, уподібнюючи свій метод повивальному мистецтву, майєвтиці. Мета майєвтики, на думку Сократа, в тому, щоб дискутуючи стосовно якого-небудь предмета, визначити його поняття.

“Майєвтика” – повивальне мистецтво, з яким Сократ порівнював свій метод філософування. Філософ вважав, що, допомагаючи народженню істини в інших людях, він продовжував у моральній сфері справу своєї матері, повитухи Фенарети. Сократ розробив метод творчості, спрямований на активізацію прихованих здібностей особистості. На думку філософа, кожна людина здатна осягнути істину, якщо за допомогою майстерних запитань актуалізувати, пожвавлювати її пам’ять, збуджувати потенційні здібності. Для нього бесіда – це вагома форма обговорення і пошуку істини у вигляді запитань та відповідей. Основними були питання, що таке добро, справедливість та інше, при цьому перебиралося багато відповідей, які обмірковувалися та спростовувалися, доки не доходили до правильної відповіді. Результатом було певне знання про істину з того чи іншого питання, яке подавалося у вигляді визначення, у зв’язку з чим Арістотель зауважував, що Сократ був першим, хто намагався дослідити майєвтику як логічну операцію. Знати - значить розуміти, тобто мати поняття. Для з’ясування меж між знанням і незнання, за Сократом, необхідно використовувати навідні запитання, для того, щоб не розгубити набуте і закріпити їх шляхом загальних питань і знань, бо завдяки цьому можна розкрити суть питання і досягти мети, пізнаючи його. Діалоги Сократа передбачають: вільний обмін думками між рівноправними співбесідниками, розподіл понять, пов’язаних з темою обговорення і узятих з практики; виявлення ролі учасників у діалозі і визначення композиції цих ролей; активізація самопізнання за допомогою цілеспрямованих запитань; застосування іронії як критичної оцінки міркувань і жарту як способу активізації мислення; застосування індуктивного методу, що ґрунтується на аналогії; виявлення суперечностей; усунення суперечностей шляхом виявлення залежності часткового від загального, розуміння суті речей або явищ, творчий пошук нового.

Майєвтика з точки зори логічної форми являє собою індукцію (наведення). Метод Сократа пов'язаний з індукцією. У ході бесіди він вів співрозмовника від факту до факту і, нарешті, до загального поняття. Для бесід Сократа головним було дотримання логічного принципу, щоб у бесіді чи промові наступне випливало з попереднього.

Розвитку індуктивності сократівського метода спонукав діалогічний метод дослідження. Він передбачав, що на початку бесіди з потреби завжди виходять із всім зрозумілих, а тому і найпростіших, наочніших положень, але у міру просування діалогу переходять до прихованих і більш сутнісних властивостей обговорюваних речей. Відтворюючи структуру діалогу-дослідження, індукція направлена на вилучення конкретного із загального: від безлічі явищ, в яких якась передбачувана суть представлена як відносна властивість, що легко зникає і перетворюється на свою протилежність, існує в них (явищах) поряд з іншими властивостями, думка переходить до такої одній речі, в якій шукана властивість представлена само по собі, не у відносному, а в абсолютному сенсі, і не як властивість навіть (будь-яка властивість може бути відокремлюваною від речі, і остання, хоч і змінить, але не втратить свого існування), а як якась невід'ємна визначеність, тотожна самій речі, або навіть як якась річ. Підсумком такого перебігу думки має бути визначення, що фіксує загальну, універсальну властивість, що має загальне значення для свідомості.

У пізнанні істини Сократ бачив головну різницю між діалектикою – «мистецтвом міркувати» та еристикою – “мистецтвом суперечки”.

Дві речі по праву належать Сократу, і їх, на думку Арістотеля, неможна відняти. Це – визначення загальних понять і індуктивний метод дослідження.

Основні складові частини «сократівського» метода: «іронія» і «майєвтика» – за формою, «індукція» і «визначення» – за змістом.