36. Філософські погляди Канта: загальна характеристика.

37. Гносеологія Канта.

38. Етичні та естетичні погляди Канта.

Характерні риси «класичної німецької філософії» (від Канта до Геґеля).

Наприкінці XVIII—першій половині XIX ст. бурхливий розви­ток філософії відбувався в Німеччині.

Специфіка і суперечливість соціально-економічного та історичного розвитку Німеччини цього часу знайшли свій вияв у німецькій філософії. Філософія розвивалась в умовах країни, де буржуазні перетворення запізнилися. В Німеччині переважала ідеалістична філософія.

Німецька класична філософія постала як особливий, вищий етап у розвитку європейської філософії, як концентрація проблем, ідей та надбань класичного типу філософування.

Вона збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом та майстерністю.

Водночас німецька класична філософія вичерпала ідейний та методологічний потенціал класичної філософії і постала, з одного боку, неперевершеним взірцем культури мислення, а з іншого-як переддень появи принципово нової філософії.

Основні риси німецької класичної філософії:

• По-перше, ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів;

• по-друге, змістовна критика традиційної метафізики;

• по-третє, перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного;

• по-четверте, теоретичне обґрунтування агностицизму;

• по-п’яте, змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння;

• по-шосте, постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес.

Німецька класична філософія за часом входить у філософію Нового часу, проте вона змогла ввібрати в свої теорії провідні проблеми всієї попередньої філософії, дати їм нового вирішення, а тому постала завершенням і найвищим досягненням європейської класичної філософії. Німецька класична філософія представлена такими філософами: І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах.

І.Кант, засновник німецької класичної філософії, поклав в основу своєї філософії принцип активності, згідно якому знання виникають внаслідок інтелектуальної конструктивної діяльності: людина лише тоді здатна угледити щось у дійсності, коли вона збудує в своїй свідомості певну її модель; завдяки послідовному проведенню цього принципу, І.Кант розробив струнку та деталізовану картину людського пізнання, а також зробив вагомі внески у цілу низку філософських дисциплін.

Після І.Канта у німецькій класичній філософії, з одного боку, був підсилений момент активності (І.Г.Фіхте), а, з іншого - ця активність була переведена в ранг дії світового інтелекту (Ф.Шеллінг).

Синтезом усіх попередніх пізнавальних досягнень німецької класичної філософії постала філософська система Г.Гегеля; в її основу був покладений принцип поступового розгортання змісту та визначень Абсолютної ідеї, яка, як єдина основа усякого сущого, не мала ніяких зовнішніх чинників свого руху, а тому постала в окресленнях саморуху, внутрішньої активності; за Гегелем виходило, що джерелом усякого руху поставали внутрішні суперечності речей та явищ; ці міркування Гегель поклав в основу нової розробленої їм діалектичної логіки.

Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, що обмежений 80-ми роками XVIII сторіччя , з одного боку, і 1831 роком – роком смерті Гегеля - з іншого. Проте, по цілому ряді моментів вона являє собою вершину філософського розвитку, що у той час могла бути досягнута.

Перелічимо деякі з її позитивних моментів:

• Філософія Канта довершує ноетичну (ноезіс - поема) філософію. У філософії Канта знайшло своє вираження теоретичне відображення рефлексії людської волі і рівності в період до французької революції.

• У німецькій класичній філософії ми знаходимо зачатки "філософії активної сторони" у Фіхте, основи природної спекуляції у Шеллінга, його ж концепцію "динамічного процесу" у природі, близьку до матеріалістичної діалектики, діалектичну концепцію Гегеля, близьку до реальності й у той же час завдяки своєму ідеалізму далеку від неї.

• Німецька філософія вводить історизм у дослідження суспільства і тим самим відкидає неісторичні і механістичні концепції попередньої епохи .

• Післякантівська філософія вносить серйозну критику агностицизму і всієї попередньої ноетичної позиції.

• У філософії Гегеля розробляються закони не тільки об'єктивної, але і суб'єктивної діалектики.

Значення німецької класичної філософії було почасти знецінене ідеалістичною формою, що згодом стала для неї фатальною. Разом із тим вона дуже важлива у розрізі всесвітньої філософії - незважаючи на свій неконкретний, містифікуючий характер, що виключав строгий причинний аналіз досліджуваних феноменів, тому що відображення нових наукових пізнань і вплив суспільного розвитку відбувалися так вчасно, що вона іноді не в змозі була миттєво реагувати на нові стимули.

Таким чином, історична роль філософських вчень німецьких філософів кінця 18 - початку 19 століття, особливо Гегеля, полягала у розвитку цими видатними мислителями діалектичного методу. Але ідеалістичні умоглядні системи німецьких філософів в інтересах подальшого розвитку філософської думки було потрібно подолати, утримавши те цінне, що в них містилося.

Філософія Канта — перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант трактує розум не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об'єкта) і знання про неї. На цій основі Кант долає суперечність емпіризму та раціоналізму, що було першим його внеском у розвиток філософської думки. Другий внесок полягає в тому, що Кант теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської діяльності (культура) була винесена за межі природної детермінації.

Кант, за його словами, здійснив коперніканський переворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джерело всезагальності й необхідності знання він пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті.

Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм). Світ науки є витвором розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) людині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб'єктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера феноменів) є результатом синтезу (поєднання) суб'єктивних апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хаотичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі.

Апріорні форми Канта — це не «вроджені ідеї» Декарта. Вони позбавлені змістовності, а постають як певна здатність, певні правила (схеми) формування матеріалу. Завдяки такому підходу Кант подолав розбіжність емпіриків і раціоналістів. Він погоджувався з емпіриками в тому, що все знання можливе лише на основі досвіду, але не приймав їх твердження, що розум є чистою дошкою. Водночас він приймав концепцію розуму раціоналістів, але цей розум, на його думку, містить не «вроджені ідеї», а апріорні форми, які без досвіду не здатні породжувати знання.

Людина має справу лише з уконституйованим свідомістю світом. А світ сам по собі їй невідомий. Оскільки, за Кантом, розум уконституював світ, даний у науковому досвіді, то й джерело всезагального і необхідного знання слід шукати не в цьому уконституйованому світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних формах його конституювання — не в об'єкті, а в суб'єкті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії.

У структурі основної його праці “Критика чистого розуму” є поділ на частини, присвячені образному пізнанню (пізнання на основі чуттєвих даних): перша – де аналізується символьне пізнання (пізнання із принципів) – “Трансцендентальна естетика” і частина друга – “Трансцендентальна логіка”.

“Трансцендентальна естетика” має своїм змістом розкриття гносеологічних механізмів образного пізнання. “... У трансцендентальній естетиці, – зауважує він, – ми насамперед ізолюємо чуттєвість, відокремивши все, що за допомогою своїх понять мислить при тому розсудок, так, щоб не лишилося нічого, крім емпіричного споглядання...”.

Розум, який Кант досліджував, він називав «чистим», або «трансцендентальним» (потойбічним щодо емпіричного суб'єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуальному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за межі досвіду, він називав «трансцендентним» (потойбічним до емпіричного об'єкта).

Вагомий зміст всієї гносеологічної концепції І.Канта закладено саме у вченні про чуттєві форми пізнання (ступінь чуттєвого споглядання). Всі інші складові його гносеологічної теорії (вчення про розсудок і розум) базуються певною мірою на чуттєвій (образній) компоненті. І, незважаючи на те, що розділ “Трансцендентальна естетика” порівняно невеликий за обсягом, саме в ньому (та в інших фрагментах кантівської “критики”, де мова іде про чуттєві форми споглядання) закладено глибинний зміст “коперніканського перевороту” у філософії. Саме тут виражено центральну ідею і водночас вихідний принцип гносеологічної концепції І.Канта – ідею і принцип “чистої продуктивної уяви”. З того, як ця ідея здійснює розгортання свого змісту і як цей принцип (як концентрований її механізм) забезпечує її (ідеї) функціонування, стає зрозумілим весь багатий гносеологічний зміст кантівського вчення; відкриваються тайни його гносеологічної конструкції, знаходяться відповіді на багато питань (у кантівській постановці), які тривалий час розглядалися як незрозумілі і парадоксальні (на чому, власне, і будувалася критика кантівського вчення і в чому його постійно звинувачували).

Пріоритетність чуттєвого споглядання (образне) і реалізація її основи – принципу діяльнісної чистої продуктивної уяви – виводять І.Канта на питання фундаментального характеру, а саме: “Як і яким чином можливі синтетичні судження?”. Іншими словами (і тут якраз – основна трудність, над якою “бився” мислитель), яким чином і де розсудок (розум) черпають свій зміст? Як пов’язати чуттєве (образне) і раціональне як компоненти діяльнісного мислення? Адже раціональне (логічне, символьне) мають справу лише із знанням необхідного і загального. А чуттєве (образне) такого рівня не забезпечує (і не може забезпечити) і має справу лише з одиничним (індивідуальним). Яким чином, відштовхуючись від чуттєво-індивідуального (одиничного), досягнути абстрактно-логічного (загального)? Ось у чому полягають вся складність і весь глибинний зміст кантівських намагань і зусиль.

«Критичний ідеалізм» Канта: логіка розвитку ідей.

Одним із найбільших розумів людства, основоположником класичного німецького ідеалізму, що відродили ідеї діалектики, був І.Кант (1724-1804). Саме з Канта займалася ранкова зоря філософії новітнього часу. Але не тільки у філософії, а й у науці Кант був глибоким, проникливим мислителем.

Філософію Канта поділяють на два періоди — докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.) і критичний, коли Кант розпочав досліджувати обмеження розуму.

Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика спроможності судження» і багатьох інших.

В «докритичний» період Кант виступив як впливовий вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об'єктивного існування речей поза свідомістю людини.

В «критичний період» Кант фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. В цей період Кант публікує ряд праць таких, як «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності суджень» (1790).

Головна ідея цих творів — це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з'ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.

Критичним цей період називається тому, що у всіх своїх творах Кант виходить з наступного головної вимоги: кожне філософське дослідження треба засновувати на критиці або критичному дослідженні пізнавальних здібностей людини і тих меж, до яких простирається саме знання.

Філософія Канта є критичною філософією або критицизмом, При цьому саме поняття критики в системі Канта позначає:

1) точне з'ясування пізнавальної здатності, до якої звертається філософія та інші галузі знання;

2) дослідження кордонів, далі яких чинності пристрої самого нашої свідомості не може тягнутися компетенція розуму.

Метод перевірки цієї здатності і є критичний метод, або, як його ще називає Кант, трансцендентальний.

Суть його не в пізнанні предметів і їх властивостей, а в дослідженні самого пізнання.

Головною метою філософії Канта і стає одержання відповіді на питання: завдяки чому і в якій мірі можна досягти пізнання предметів за допомогою чистого розуму?

Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта, у самому розумі і складають основу знання.

Кант розрізняв сприймані людиною явища і речі як вони існують самі по собі. Ми пізнаємо всесвіт не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам є. Нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду. У результаті впливу “речей самих по собі” на органи почуттів виникає хаос відчуттів. Приводимо ми цей хаос у єдність і порядок силами нашого розуму.

Те, що ми вважаємо законами природи, насправді є зв'язок, внесений розумом у світ явищ, тобто наш розум наказує закони природі. Але світу явищ відповідає незалежна від людської свідомості сутність речей – “речі самі по собі”.

Абсолютне пізнання їх неможливе. Вони для нас тільки ноумени, тобто розумом, що осягається, але не дана в досвіді сутність.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

Кант — філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання.

З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які за жодних обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії «чистого розуму», розкрив глибоку діалектику взаємозв'язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності.

Антиномія (грец. — суперечність в законі) — нездоланна суперечність, утруднення.

Кант у своїй праці «Критика чистого розуму» розглядає чотири такі антиномії:

1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.

2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає нічого простого.

3. Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі є дії, які здійснюються без необхідності, вільно. «Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи».

4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності в світі, ні поза ним.

У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру.

Кант вперше назвав традиційну логіку "формальною". Формальну логіку він розглядав як науку про чисті форми мислення, ніяк не пов'язані зі змістом мислення і незалежні від нього. Логічні форми і закони мислення Кант оголосив апріорними (до всякого досвіду заданими) формами людського розсудку, даними нам у готовому вигляді. Кант вважав, що логіка з часів Аристотеля не зробила жодного кроку вперед і має зовсім замкнутий, закінчений характер.

Розробляючи проблеми логіки, зокрема понять і суджень, І.Кант надав логіці чітко вираженого формалістичного характеру. Істинність або хибність, за Кантом, полягають не у відповідності чи невідповідності ідей предметам дійсності, а в узгодженні уявлень одне з одним. Ідеалістичні погляди Канта з його метафізичним підходом до логіки не залишились поза увагою багатьох учених.

Кант не розділяв безмежної віри в людський розум, називаючи цю віру догматизмом.

У принциповій обмеженості людського пізнання він бачив визначений моральний зміст: якби людина була наділена абсолютним знанням, то для неї не було б ні ризику, ні боротьби при виконанні морального боргу.

Кант був переконаний, що ідеї простору і часу людині відомі раніше сприйнять. Простір і час ідеальні, а не реальні.

Почуттєві враження зв'язуються між собою за допомогою суджень, в основі яких лежать категорії, тобто загальні поняття, по Канту, «чисто логічні» форми, що характеризують тільки «чисте мислення», а не його предмет. Категорії дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі.

(Зміст кантівського апріорізму полягає в тім, що суб'єкт пізнання має у своєму розпорядженні визначеними, уже до нього сформованими формами пізнання. Але цей апріорізм не тотожний поняттю уроджених ідей: апріорі – це не уроджені ідеї, а форми, засвоєні людиною в ході його прилучення до сформованого до нього формам культури).

У своєму навчанні про пізнання Кант велике місце відвів діалектиці: протиріччя розглядалося як необхідний момент пізнання. Але діалектика для нього – лише гносеологічний принцип, вона суб'єктивна, тому що не відбиває протиріч самих речей, а тільки протиріччя розумової діяльності.

Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта

У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивно­го існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.