философия / 86

86. Проблема сенсу життя. Покликання людини.

Життя   - соціально-філософська  категорія  для визначення об'єктивних  специфічних засобів існування відкритих білкових систем на Землі, здатних до самовідтворення, асиміляції та дисиміляції, зростання та розвитку, саморегуляції, що мають спадковість і мінливість, дискретність і цілісність, подразливість і ритмічність при обов'язковій в умовах нашої планети єдності складу біогенних речовин живих організмів, які відрізняються наявністю необмежених можливостей до саморозвитку, аж до виникнення мислячих форм,  здатних усвідомлювати самих себе та необхідність збереження зазначеного цією  категорією  феномена як вищої цінності.

 Життя  завжди було в центрі уваги філософів різних шкіл та напрямків, але специфіка його розгляду полягала в тому, що з єдиного процесу  життя  виокремлювалися певні його складові, що детально вивчалися і описувалися.

Починаючи з глибокої старовини,  життя  людини розглядалося у невідривному зв'язку з тваринним та рослинним. В Середні віки на перший план виходить теоцентристська концепція, згідно з якою людина вважалася не продуктом природної еволюції, а "творінням Божим" (креаціонізм). В період Відродження теоцентризм змінюється антропоцентризмом. Оригінальні натуралістичні погляди на життя  мають місце в працях представників класичної німецької  філософії, зокрема Канта і Шелінга. Суттєвим внеском у світову науку стала праця "Походження видів" Чарльза Дарвіна (1859), яка ознаменувала перемогу еволюціонізму. У  філософії   в 60-70 роки ХІХ століття виникає ірраціоналістичний напрямок, який отримує назву "філософія   життя" (Ф.Ніцше, А.Бергсон, А.Шопенгауер, В.Дільтей, Г.Зіммель).  Життя  розглядалось ними як буття, становлення й пульсація.

В Україні соціально-філософські проблеми  життя  (поряд з " філософією  серця") займають одне з перших місць у розвитку філософської думки, про що свідчать роботи Т.Прокоповича, Г.Сковороди, П.Юркевича, І.Вишенського, Б.Кістяківського.

Плідний розвиток науки у ХХ столітті  зумовив потребу в переосмисленні єдності всіх проявів живого. У працях В.І.Вернадського  життя  розглядається з позиції геохімії, але природно, що вчений не зупиняється на вивченні "живої речовини планети". Він поглиблює вчення про форми  життя  (космічний, планетарно-земний та мікроскопічний) і ноосферу. 

Певною реакцією на знецінення  людського  життя  у ХХ столітті та під безпосереднім впливом двох світових воєн стало виникнення екзистенційної  філософії  (Ж.П.Сартр, А.Камю, К.Ясперс, М.Хайдеггер, Г.Марсель, М.Бердяєв, М.Буббер), яка зосереджує увагу на моменті переживання самого факту існування людини. Говорячи про екзистенційний напрямок у  філософії , не можна не згадати про оригінальні ідеї Альберта Швейцера, який запропонував вважати  життя  у всіх його проявах найвищою цінністю.

У середині ХХ століття в історії наукової та філософської думки дедалі потужнішим стає умонастрій, що розглядає  життя  як найвищу цінність людської культури.

Таким чином поняття "життя" в історії філософської думки проходить три етапи, критерієм для розмежування яких слугує його місце в соціально-філософських та наукових концепціях і теоріях.

Перший етап (докатегоріальний) характеризується поширеним, але переважно буденним його використанням. Перший етап охоплює період від початку розвитку  філософії  по формування напрямку "філософії   життя". В цей період відбувалося необхідне накопичення емпіричного знання.

Представники другого етапу (" філософія   життя", матеріалістична  філософія , екзистенціалізм, неовіталізм) починають аналіз з абстрактної  категорії   життя, виокремлюючи в межах останнього певні форми його прояву.  Другий етап – набуття поняттям " життя " категоріального статусу. Він пов'язаній, по-перше, з загальновизнаним успіхом в розвитку біологічної науки, створенням еволюційної теорії Ч.Дарвіна; по-друге,  з таким напрямком у західноєвропейській філософії  і соціології, як "філософія   життя"; по-третє, з діалектико-матеріалістичним розумінням історії та людського суспільства.  Життя  людини на цьому етапі розглядається в нерозривній єдності з життям  тварин, а походження людини як частковий випадок звичного для тваринного світу  процесу походження одного виду з іншого. Поняття "життя" набуває статус філософської  категорії. Важливим моментом на цьому етапі стало зближення біологічного і соціального начал, коли суспільне  життя  розглядається як продукт еволюції  життя  біологічного.

Третій етап, що хронологічно починається з середини ХХ століття та продовжується до цього часу, характеризується усвідомленням категоріальної цілісності  життя. 

Третій етап – становлення та розвиток соціально-філософської  категорії  " життя " на підставі вітацентристської парадигми соціально-філософського знання.

Цьому сприяли такі об'єктивні чинники, як:  відкриття останнього із відомих в наш час "світів" живого - світу вірусів; відкриття гена, що обумовило дослідження наскрізних властивостей всього живого та пошук закономірностей розвитку окремих форм та рівнів живого; глобалізація суспільного життя , яка веде до перетворення людства в єдиний планетарний організм, що сприяє усвідомленню єдності і цілісності  життя  як такого; опанування ядерної енергії, що створює можливість знищення всього живого на планеті; погіршення екологічної ситуації. А також суб'єктивні чинники  - різноманітні вчення, що визнають цілісність  життя  та розглядають його як найвищу цінність. 

На відміну від попереднього другого етапу,  життя  розглядається як результат теоретичного синтезу досягнень різних галузей науки.

Чи має  життя  сенс? Якщо так, то який саме? У чому безглуздий процес природного народження, розквіту, визрівання, зів'янення та смерті людини, як будь-якого іншого організму? Це постійні, чи так звані буттєві питання. Питання: «У чому сенс  життя ?» хвилює у глибині душі кожну людину. Людина може на тривалий період забути про нього, але  життя  влаштовано так, щоб зовсім знехтувати, проігнорувати це питання не може навіть найбільш байдужа та духовно спляча людина. Людина - істота вільна та усвідомлююча власну смертність - неминуче приходить до роздумів про сенс життя , і це питання самого  життя. Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і може робити її предметом роздумів. Але факт власної смерті сприймається людиною не як безперечна істина, а викликає, як правило, емоційне потрясіння, зачіпає найбільші глибини її внутрішнього світу. Людина все  життя  існує, знаючи про свій неминучий кінець. І це знання стає керуючим в подальшому духовному розвитку людини. І тоді перед людиною стає питання про сенс і мету  життя .

Роздуми над цим питанням для багатьох людей є початковим пунктом в опрацюванні того, що прийнято називати основною «лінією»  життя . Відхилення від цієї «лінії» нерідко призводить до тяжких моральних колізій в життєдіяльності, а її втрата - до аморальної, або і до фізичної загибелі людини. Мета і сенс індивідуального  життя  кожної людини тісно пов'язана з соціальними ідеями і діями, які зумовлюють мету і сенс всієї людської історії, суспільства, в якому людина живе і працює, людства як цілого, його призначення і відповідальність на Землі і у Всесвіті.

Усвідомлюючи кінець свого земного існування і запитуючи самого себе про сенс  життя , людина починає випрацьовувати власне ставлення до  життя  і смерті. І тому зрозуміло, що ця тема можливо є найважливішою для кожної людини і займає центральне місце в усій культурі людства. Історія світової культури розкриває віковий зв'язок пошуків сенсу людського  життя  з намаганнями розкрити таємничість небуття, а також з бажанням жити вічно і якщо б не матеріально, то хоча б духовно перемогти смерть.

Проблема смерті й безсмертя завжди була й понині залишається предметом філософської і релігійної думки, наукових досліджень. Вона пов'язується з питанням про цінність і сенс життя. Можна сказати, що це — одна з «вічних» світоглядних, етичних, наукових проблем.

Скільки жити людині? Як жити? Заради чого жити?

Призначення, завдання будь-якої людини - всебічно розвивати всі свої здібності, внести свій особистий вклад в історію, в прогрес суспільства, його культури. В цьому і заключається сенс  життя  окремої особистості, який вона реалізує через суспільство, але в принципі такий же і сенс  життя  самого суспільства, людства в цілому.

Розуміння сенсу і цінності людського  життя  ґрунтується, відповідно, на вченні про соціальну сутність людини. Треба робити життя якомога більш змістовним, діяльним, цікавим, корисним для суспільства, намагаючись максимально реалізувати можливості самопрояву, саморозвитку, творчості. Треба жити не тільки для себе, але й для інших — «ближніх» і «дальніх», переборюючи в собі риси егоїзму, зосередженості на «приватних» інтересах і справах; виховувати почуття співпричетності цілому — роду, народу, людству, навіть космосу. І, як не раз говорили великі гуманісти, поспішати робити добро.