философия / 32

32. Ідея творчості та образ митця в гуманістичній філософії.

Питання про присутність у людини творчого початку і потреби в самореалізації було актуальним з давніх часів. Здатність творити - що це - даність або результат величезних зусиль особистості на шляху розвитку та самовдосконалення? Однозначної відповіді на це питання не існує.

Творчість є похідною реалізації індивідом унікальних потенцій у певній галузі. Реалізація здібностей у самодіяльності людини розглядається як потреба в самореалізації, яку особа ніколи не може повністю задовольнити.

Творчість є атрибутом людської діяльності. Воно зумовило виникнення людини і людського суспільства, лежить в основі подальшого прогресу матеріального і духовного виробництва. Творчість є вищою формою активності та самостійної діяльності людини і суспільства. Рамки творчості охоплюють дії від нестандартного рішення просте завдання до повної реалізації унікальних потенцій індивіда в певній області.

Творча діяльність - це самодіяльність, що охоплює зміна дійсності та самореалізації особистості в процесі створення матеріальних і духовних цінностей, що сприяє розширенню межі людських можливостей.

Не так важливо, в чому саме проявляється творчий підхід. Ні одному виду людської діяльності не чужий творчий підхід. Не обов'язково, щоб всі члени суспільства писали вірші або були вільними художниками. Той вид діяльності, у якому найкраще, вільніше всього проявляється творчий підхід, і той обсяг, в якому людина може його виявити, залежить від складу особистості, від звичок, від особливостей життєвого шляху. Об'єднання всіх сутнісних сил людини, прояв всіх його особистісних особливостей у справі сприяють розвитку індивідуальності, підкреслюють його унікальні і неповторні риси. Природне бажання і потреба людини внести свій внесок у благо суспільства, а також потреба в самореалізації, надає особистості можливість прожити прекрасне і повне гармонії життя, можливість жити в століттях у своїх творах і спадщині даній нащадкам.

Погляд щодо гуманістичного смислу творчої діяльності людини з’являється у філософській думці епохи Відродження. Виходячи із ренесансного розуміння людини  як істоти, яка гармонійно поєднує в собі тілесну і духовну природу, тогочасні філософи обстоювали думку про необхідність всебічного творчого розвитку людини, її духу і тіла, націлювали на досягнення повноти життя і самовияву.

У часи Відродження великого значення надавалось осмисленню двох проблем — самопізнання  людини  і пізнання її становища у світі.

На думку гуманістів, земне покликання  людини  — "діяти" і "пізнавати" — ріднить  людину  з Богом і навіть дає їй можливість уподібнитись Богу за своєю суттю. Таке уподібнення потрібне було гуманістам для того, щоб підкреслити  творче  начало в  людині.

У творчості тогочасних українських мислителів виразно простежується ренесансно-гуманістична тенденція до звеличення  людини, до її не лише обожнення, а й обожествлення, тобто до розуміння людської сутності як Божественної, до утвердження рівності вихідних можливостей кожного індивіда щодо прилучення до Божественної істини.

Виразно формулює ренесансно-гуманістичну ідею самоутвердження  людини, її здатності через моральне самовдосконалення і щонайповнішу реалізацію закладених у неї Богом  творчих  і розумових потенцій набувати рис Божественної істоти С. Оріховський.  Людина, стверджує він, пізнавши всі знані і небесні речі, а до того ж саму себе, домоглася того, що справді стала рівною Богові. С.Оріховський мислить у ренесансно-гуманістичному ключі - він переконаний, що будь-яке самопізнання і самозосередження повинно здійснюватись заради віднайдення у самому собі  творчих  потенцій до того чи іншого важливого роду  діяльності  у земному житті, тобто остаточна мета цих пошуків має бути спрямована назовні: на вияв особистої доблесті і на суспільно-корисну працю.

Згодом гуманістичні ідеї щодо творчої діяльності людини розвивали П.Могила (проблема цілісності  людини , "її свідоме збирання себе і переображення згідно з визначеними для себе моральними і духовними пріоритетами з метою спрямування себе до добра й істини"), Г.Сковорода (концепція "сродної праці").

Микола Кузанський (1401 — 1464 pp.) (один з найвидатніших мислителів не лише епохи Ренесансу, а загалом усієї нової та новітньої європейської філософії), аналізуючи Проблему творчості людини, він дійшов висновку: якщо Бог є творчість , а людина сотворена за образом Бога, то і людині властива творчість. Згодом італійський філософ Дж.Піко делла Мірандола подолав середньовічну ортодоксію, обґрунтував гуманістичну ідею безмежного самоудосконалення людини ("Промова про гідність людини", 1463 р.). За його трактуванням, якщо Бог є творцем самого себе, а людина сотворена за образом і подобою Бога, то і людина здатна творити сама себе. А відтак, творчі можливості людини безмежні, людина є мікрокосм ("малий світ"), вона здатна пізнавати нескінченний світ природи — макрокосм ("великий світ").

Творча діяльність збагачує духовний світ людини, сприяє реалізації її здібностей, талантів і обдарувань, ціннісних орієнтацій, впливає на його духовний вигляд. Сам процес творчості впливає не тільки на результат, а й на творчий розвиток суб'єктів творчості.

Психологічний словник розглядає творчість як  діяльність, результатом якої є створення нових матеріальних і духовних цінностей.

Гуманістичний зміст творчості закладений не тільки в створенні цінностей, які поповнюють скарбницю культури, але і в тих змінах, які відбуваються в особистості в процесі їх освоєння. Саме на цій основі формується творчий потенціал людини. Утвердження гуманізму в становленні людини як особистості можливе завдяки створенню атмосфери творчості як одного із засобів пізнання людиною світу та свого „я”.