Історія (3) / Грицак ВСТУП
.doc
У кінцевому рахунку державні інтереси беруть верх. Тому сучасний український естаблішмент надає перевагу ліберальній моделі політичної нації. З одного боку, це було результатом свідомого вибору, зробленого українською політичної еліти. На загал вважається, що етнічна концепція у новопосталих державах перемагає у тих випадках, коли до влади приходить опозиційна культурницька елтіа. Натомість стара адміністративна еліта, яка що вона зберігає свої владу, надає перевагу політичній концепції побудови України. Специфікою новітньої української ї історії є е те, що політична концепція була спочатку вироблена дисиденським й опозиційним рухом, а вже згодом, після розвалу СРСР її перейняла адміністративна еліта. Це робить позиції цієї концепції особливо сильними. Головні групи, які прагнуть “етнолізувати” національне питання – це українські крайні націоналісти та політична еліта Росії. Однак обидві групи – принаймні досі – не мають вирішального впливу на українську ситуацію.
Дискусії над українською ситуацією нагадують суперечки оптимістів з песимістами навколо того, чи склянка наполовину повна чи наполовина порожня. Тон і загальна оцінка часто залежить від того, чи дискутант цю ситуаціюоцінює зсередини чи ззовні, і яку часову перспективу він собі вибирає. Назагал, щодо України легше бути оптимістом, чим далі перебуваєш від неї і чим більше часове мірило до неї застосовуєш. Але мінімальний рівень оптимізму виводиться з факту, що це є принаймні українська “склянка” і що внутрішньо вона є досить стійка.
Сучасну Україну не можливо зрозуміти інакше, як крихку, але на загал стабільну рівновагу різних суспільних і політичних груп, реґіональних інтересів і зовнішніх орієнтацій.Кожна з цих складових частин з плином часу може мінятися, а з нею – і загальний баланс. Найважливішою зміною, мабуть, буде поява нових поколінь, не обтяжених радянською спадщиною. Зараз же помітні менш масштабні, але все ж таки обнадіюючі тенденції – як от значне падіння популярності Росії після чеченської війни та інших криз при одночасному зміцненні позитивного образу Польщі як країни, де вдалися реформи і де рівень життя постійно зростає[24].
Як і у випадку з кожним періодом української новітної історії, розповідь про перші роки української самостійності варто закінчувати не крапкою, а великим знаком питання. Тільки що на цей раз знак питання не стоїть над життєздатністю української держави. Національні держави не зникають внаслідок економічної кризи – для цього треба хіба що внутрішнього перевороту або різкої зміни геополітичної ситуації. При сучасному занепаді Росії і загальному зацікавленніу збереженні стабільності європейських кордонів така різка зміна навряд чи можлива. Немає сумнівів, що самостійна Україна буде існувати, і кожен день грає на зміцнення її самостійності. Питання полягає лише в тому, якою буде ця Україна. Чи стане вона ще одною стабільною європейською країною демократії й ефективної економіки ? А чи піде шляхом “занзаризації” – тобто сповзання до статусу держави третього світу, з авторитарним і скорумпованим політичним режимом, слабкою економікою і масовим безробіттям? Тільки майбутні десятиліття зможуть дати на це відповідь.
Але одне є цілковито ясним: у питанні про українську самостійність ставка є більша за саму Україну. Історики західної цивілізації звертають увагу на факт, що доля всієї європейської культури залежала від результату грецько-перської війни V ст. до н.е. Якщо б у цій війні виграли перси, невідомо, що сталося б з колискою Європи. Цей приклад переконує, що те, що з точки зору сучасників може здатися локальними справами, на дальшу мету може мати епохальні наслідки для цілої Європи.
Не буде перебільшенням сказати, що доля Європи залежатиме не від лише того, що зараз відбувається у Брюселі, Берліні, Лондоні, Парижі чи Римі, але й від розвитку подій Варшаві, Вільнюсі, Києві, Кишиневі і Москві. Геополітичне становище України робить її однією з головних фігур на цій шахівниці. Вона пройшла шлях від пішака до останньої клітинки, і зараз рішається, якою буде їїномінальна сила. Вільна і сильна Україна дає шанси для стабільної Європи. Тяжко передбачити, що буде, якщо Україна цю гру програє. Ясно лише, що у програші буде не одна лише Україна й українці. Важливо, однак, щоб українці усвідомили свою місію. Бо ніщо не додає так сил, як усвідомлення власного призначення.
[1] Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. Wspolpraca AK-WiN i UPA 1945-1947. Warszawa, 1997.
[2] Історія акції “Вісла” найповніше представлена у кн.: Akcia "Wisla". Dokumenty opracowal E. Misilo. Warszawa, 1993.
[3] Armstrong J. Ukrainian Nationalism. Englewood, 1990.
[4] Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ, 1918-1956. Опыт художественного исследования. V-VI-VII. Москва, 1991. С. 160-161.
[5] Шелест П.Е. ...Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. Москва, 1995. С. 579.
[6] Krawchenko B., Carter J.A. Dissidents in Ukraine before 1972: A Summary Statistical Profile // Journal of Ukrainian Studies. Vol. 8. N 2 (Winter 1983). P. 85-88.
[7] Касьянов Г. Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960-80-х років. Київ, 1995. С. 160; Haynes V. The Ukrainian Helsinki Group: A Postmortem // Journal of Ukrainian Studies. Vol. 8. N 2 (Winter 1983). P. 103-104.
[8] Solidarnosc – o ruchu robitniczym w Polsce i w Rosji. Warszawa, 1985. Висловоляю подяку Т.А. Ольшанському за те, що він подав джерело цієї інформації.
[9] Krawchenko B. Social Changes and National Consciousness, passim.
[10] Ebelhardt P. Przemiany narodosciowe na Ukrainie XX wieku, passim.
[11] Брук С.И. Этнографические процессы в СССР (по материалам переписи 1970 года) // Советская этнография. 1971. № 4.
[12] Kuzio T., Wilson A. Ukraine: Perestroika to Independence. Edmonton, 1994. Р. 89.
[13] Bremmer I. The Politics of Ethnicity: Russians in the New Ukraine // Europe-Asia Studies, 46, 2 (1994): 273.
[14] Bilinsky Y. The Concept of the Soviet People and Its Implications for Soviet Nationality Policy // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. Vol. XIV. No 37-38 (1978-1980).
[15] Грицак Я., Маланчук О., Черниш Н. Схід і Захід України: інтеграція чи дезінтеграція? // УНІАН-політика (огляди, коментарі, прогнози). 1994. № 36 (37). С. 7-9.
[16] Kappeler A. RuІland als Vielvolkerreich. Entstehung. Geschichte. Zerfall. Munchen, 1993. S. 300.
[17] Бжезінський З. Україна на шляху до Европи // Українське слово. Ч. 2633. 18 жовтня. 1992.
[18] Хмельно В. Третий год независимости: что показали вторые президентские выборы / Современное Общество. № 4 (1994). с. 17-18.
[19] Bremmer I. Op. cit., 261-283.
[20] Це є арґументи, які розвивають у своїх дослідженнях Домінік Арель і Андрю Вільсон: Arel D. Ukraine - The Temptation of the Nationalising State. Vladimir Tismaneanu, ed. Political Culture and Civil Society in Russia and the New States of Eurasia: The International Politics of Eurasia, Vol. 7 (Armonk, NY, and London, 1995). P. 157-188 (див. український переклад: Арель Д. Спокуса “націоналізації” української держави / Сучасність. 1995. № 12); Wilson A. Ukrainian Nationalism in the 1990s: A Minority Faith. Cambridge, 1997. Переконливу і дотепну критику цих арґументів див.: Sysyn F. Ukrainian "Nationalism": A Minority Faith? // The Harriman Review. Vol. 10. N 2. P. 12-20.
[21] David J. Meyer. Why Have Donbass Russians Not Ethnically Mobilized Like Crimean Russians Have? An Institutional / Demographic Approach", w: John S. Micgiel, ed., State and Naion Building in East Central Europe: Contemporay Perspectives (New York, 1996), p. 317-330.
[22] Zimmerman W. Is Ukraine a Political Community? // Communist and Post-Communist Studies. Vol. 31. No 1 (1998). P. 43-55.
[23] Фурман Д. Украина и мы. Национальное самосознание и полититческое развитие // Свободная мысль. № 1. 1995. С. 70.
[24] Hrycak Ja. Jeszcze raz o stosunku Ukraincow do Polakow (z Rosja w tle) // Wiez. Marzec, 1998. N 3 (473). S. 15-32.