зБІРНИК №2 ВАТРА КОНФЕРЕНЦІЯ (СЕКЦІЯ БО)

Ефективність діяльності підприємства безпосередньо залежить від послідовності і правильності рішень, які приймаються менеджерами усіх рівнів, адже кожне прийняте управлінське рішення спричиняє рух фінансових потоків, що впливають на фінансовий результат діяльності підприємства. Забезпечення оптимального обсягу дебіторської заборгованості та її частки у структурі оборотних активів підприємства є актуальною проблемою для усіх підприємств, незалежно від форм власності, від їх величини тощо.

Адже через управління дебіторською заборгованістю можна впливати на обсяг прибутку підприємства, його ліквідність і платоспроможність, а відповідно і на ризики, що з ними пов‘язані [1, с. 136].

Питання дебіторської заборгованості впливає на економічну діяльність підприємств особливим чином: дебіторська заборгованість, яка протягом тривалого часу не повертається, перш за все погіршує фінансовий стан підприємства, тобто відбувається погіршення платоспроможності підприємства, внаслідок недоотримання грошових коштів. Крім того, відбувається сповільнення оборотності грошових коштів. Унаслідок дії цих факторів збільшується кредиторська заборгованість підприємства перед своїми постачальниками. Зниження рівня платоспроможності підприємства становить загрозу погіршення результатів діяльності та гальмування його розвитку [2, с. 164].

Питаннями ефективного управління дебіторською заборгованістю займаються вітчизняні науковці: В. Савчук, І. Бланк, М. Коробов, В. Пономаренко, А. Поддєрьогін, І. Яремко, Л. Коваленко та інші. Приділяли увагу й іноземні вчені: Д. Ван Хорн, Д. Ваховіч, Д. Шима і Д. Сігел, Ж. Рішар, Е. Хелферт та інші. Незважаючи на значну кількість праць, присвячених проблемі управління дебіторською заборгованістю, усе ж відчутною є потреба методологічного забезпечення впровадження теоретичних розробок у практичну діяльність[1].

Управління дебіторською заборгованістю – це одна з найбільш актуальних проблем багатьох українських підприємств, оскільки у підприємницькій діяльності некерована дебіторська заборгованість, як правило, є однією з причин кризового стану.

Вчені визначають такі основні завдання управління дебіторською заборгованістю:

1.сприяння зростанню обсягу продажу шляхом надання комерційного кредиту й тим самим зростання прибутку;

2.підвищення конкурентоздатності за допомогою відстрочки платежів;

3.визначення рівня ризику неплатоспроможності покупця;

4.розрахунок планового розміру резерву сумнівних боргів;

5.надання рекомендацій по роботі з фактично або потенційно неплатоспроможними покупцями [3].

Ефективне управління дебіторською заборгованістю повинно ґрунтуватися на розробленій кредитній політиці підприємства.

441

Кредитну політику слід розглядати як стандартний набір процедур для того, щоб прийняти рішення, які з клієнтів повинні отримати кредит і на яких умовах, забезпечити дотримання умов кредиту та визначення умов надання знижки.

Кредитна політика підприємства передбачає вирішення таких питань:

–термін і обсяг надання кредиту;

–розмір знижки.

Зрозуміло, якщо підприємство вимагає швидкої оплати за відвантажену продукцію, то зменшуються витрати на обслуговування дебіторської заборгованості, зменшується ризик виникнення безнадійної дебіторської заборгованості, збільшується дохідність і прибутковість підприємства. Але реалізація підприємством такої агресивної політики щодо дебіторів у майбутньому призведе до зменшення покупців і, відповідно, дохідності і прибутковості.

І навпаки, надання економічно необґрунтованих знижок, чітко невизначені терміни кредитування у короткотерміновому періоді приведуть до збільшення обсягів продажів і доходу. Проте, у довготерміновому періоді така кредитна політика зумовить зростання безнадійної дебіторської заборгованості, збільшення витрат на повернення коштів, зменшення дохідності і прибутковості [1, с. 137-138].

Важливим є формування принципів кредитної політики по відношенню до покупців. Тип кредитної політики характеризує принципові підходи до її здійснення з позиції співвідношення рівнів прибутковості і ризику кредитної діяльності підприємства. Розрізняють три типи кредитної політики підприємства по відношенню до покупців продукції: консервативний, помірний і агресивний.

У процесі вибору типу кредитної політики повинні враховуватися наступні основні фактори: зовнішні фактори (кон'юнктура ринку; сформовані в галузі й регіоні умови кредитування покупців; розмір банківських процентних ставок; рівень і динаміка інфляції; криза неплатежів; нормативне регулювання розрахункових, кредитних операцій, вексельного обігу, факторингових операцій; недосконалість процедур банкрутства) та внутрішні фактори (стратегічні й тактичні цілі підприємства; можливості виробництва окремих видів продукції з урахуванням сезонності попиту й виробництва; фінансове становище підприємства і його фінансові можливості; передбачуваний ступінь можливого ризику й очікувані втрати від політики реалізації продукції; платоспроможність покупців, партнерські відносини між ними, рівень ризиків; споживчий попит, обсяг закупівель; налагодженість практики застосування санкцій за прострочення оплати) [2, с. 166].

Слід також розробляти заходи, які прискорять погашення дебіторської заборгованості. Перш за все, це надання знижки за ранні платежі на рівні, який би забезпечив суму вигоди від прискорення оборотності дебіторської заборгованості більшу, ніж сума упущеної вигоди через надання такої знижки.

442

Основними заходами зниження ризиків непогашення дебіторської заборгованості є:

установлення стандартів кредитування покупців; аналіз платоспроможності покупців (у т. ч. через вивчення кредитної історії);

відстеження строків погашення дебіторської заборгованості; дотримання власної політики у стягненні дебіторської заборгованості

[3, с.232].

Сьогодні, в період фінансової кризи, проблема ефективного управління дебіторською заборгованістю потребує глибокого і комплексного підходу, який передбачає всебічний аналіз всіх показників. У процесі управління дебіторською заборгованістю менеджмент підприємства повинен реалізовувати кредитну політику так, щоби, максимізувавши прибуток і рентабельність капіталу.

Уміле керування й управління дебіторською заборгованістю дасть змогу раціонально використовувати наявні фінансові ресурси та зміцнити економічну безпеку підприємства.

Список використаних джерел:

1.Нашкерська М. М. Управління дебіторською заборгованістю у структурі оборотного капіталу підприємства / М. М. Нашкерська // Вісник НУ «Львівська політехніка». – 2009. – ғ4. – С. 136-140.

2.Рибалко О.М. Деякі аспекти ефективного управління дебіторською заборгованістю / Рибалко О.М., Сичова М.Б. // Вісник Запорізького національного університету. – 2011. – ғ1(9). – С. 164-169.

3.Сабурова А.Д. Управління дебіторською заборгованістю / А. Д. Сабурова // ОБЛІК, ЕКОНОМІКА, МЕНЕДЖМЕНТ: наукові нотатки/ Міжнародний збірник наукових праць. Випуск 1 / відпов. ред. І.Б. Садовська.

– Луцьк : РВВ Луцького НТУ , 2014 . – С. 229-233.

4.Тучак О. Управління дебіторською заборгованістю / О. Тучак // «Баланс».− Вінниця: «Баланс», 2012.− С. 19-24.

Ілона Заселян Науковий керівник: Чубатюк В.М., к.т.н., доц.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, м. Вінниця

АЛЬТЕРНАТИВНІ НАПРЯМИ ЗРОСТАННЯ ДОХОДІВ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Реалізація державної регіональної політики в Україні спрямованої на забезпечення сталого розвитку регіонів, зміцнення їх конкурентоспроможності, підвищення стандартів життя та добробуту населення вимагає застосування дієвих інструментів впливу на соціальноекономічний розвиток і пожвавлення інвестиційних процесів. Провідна роль у забезпеченні темпів і пропорцій розвитку регіонів належить місцевим бюджетам. У зв‘язку з цим, питання підвищення ефективності у сфері

443

управління фінансовими ресурсами місцевих бюджетів є надзвичайно важливими та вимагають подальшого вдосконалення. Досвід розвинених країн підтверджує доцільність поширення практики використання ресурсів бюджету розвитку, який є дієвим механізмом впливу місцевих органів влади на розвиток територій на основі пріоритетності інноваційно-інвестиційного типу економічного зростання. У цьому контексті питання дослідження формування бюджету розвитку місцевих бюджетів в Україні є актуальним.

Проблеми пошуку шляхів зміцнення фінансової бази місцевих органів влади та реалізації ідеї бюджету розвитку розглядають багато вітчизняних учених, зокрема, С.Буковинський, М.Гончаренко, І.Запатріна, О.Кириленко, В.Кравченко, О.Крайник, І.Луніна, І.Лютий, Б.Малиняк, Д.Череваньов, І.Чугунов та ін. Однак практичних напрацювань усе ще недостатньо для повного втілення ідеї бюджету розвитку місцевих бюджетів у життя.

Метою дослідження є визначення сутності місцевих бюджетів розвитку, розгляд основних засад їх функціонування та розробка пропозицій щодо альтернативних напрямів зростання їх доходів.

Бюджет розвитку місцевих бюджетів – усталене у вітчизняній практиці поняття, за допомогою якого узагальнено інструментарій економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Формування такого терміну пов‘язане з наявністю усталеного понятійного апарату у сфері економічного розвитку, а також визначенням дефініції «бюджет розвитку» у вітчизняному законодавстві.

Так, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що бюджет розвитку – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціальноекономічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової бази [1].

У розвинених країнах світу у бюджетному процесі на місцевому рівні також використовується «концепція двох бюджетів», яка передбачає формування поточного та інвестиційного бюджетів. До причин формування двох видів бюджетів належать [2, с.188-189]:

1.Капіталовкладення часто фінансують з разових, цільових джерел. Відокремлення статей на придбання капітального обладнання сприяє тому, що доходи з цільовим призначенням на капітальне обладнання справді витрачають на ці потреби.

2.Відмінність у процесах ухвалення рішень щодо функціонування бюджету розвитку і поточного бюджету. Підготовка бюджету розвитку включає підготовку переліку проектів, потім їх ранжування: всі проекти, або майже всі, порівнюють один з одним. У міру фінансування і виконання проектів, до переліку додають нові програми, і процес повторюється. За винятком складання бюджету за пріоритетами, програми не порівнюють один з одним і не ранжують; програми, як правило, тривають щороку, тож немає великої потреби готувати перелік програм і визначати їх пріоритетність.

3.Часові рамки бюджету розвитку відмінні від графіку поточного бюджету. У поточному бюджеті все відбувається протягом одного

444

бюджетного року: інвестиційні проекти, навпаки, можна планувати і здійснювати роками.

Реалізація стратегічного курсу на забезпечення сталого збалансованого регіонального розвитку відповідним чином позиціонує місцеві бюджети розвитку усіх рівнів як потенційних активних суб‘єктів інвестиційного ринку, діяльність яких має визначатися рівнем їх інвестиційної компетенції. Можливості такого позиціювання суттєво обмежені ресурсною базою бюджетів розвитку місцевих, передусім самоврядних бюджетів, зумовленою недосконалою системою податкових джерел її формування, системою міжбюджетних трансфертів, передусім інвестиційного характеру, та системою муніципальних запозичень, що зумовлює необхідність розробки ефективних механізмів фінансового забезпечення інвестиційного потенціалу місцевих бюджетів, спроможних забезпечувати вирішення завдань інвестиційного характеру в межах фінансової автономії місцевої влади та місцевого самоврядування [3, с.25].

Одним із альтернативних напрямів зростання доходів бюджету розвитку місцевих бюджетів пов‘язаний з удосконаленням системи надання субвенцій з державного бюджету на виконання інвестиційних проектів. Для більшості регіонів України цільові трансферти є головним джерелом фінансової підтримки регіонального розвитку за рахунок бюджетних коштів.

На нашу думку, можна запропонувати декілька варіантів удосконалення системи надання субвенцій на виконання інвестиційних проектів як вагомого джерела поповнення доходів бюджетів розвитку місцевих бюджетів.

1.Перший варіант пов‘язаний з удосконаленням системи надання зазначених субвенцій. Цей напрям потребує ухвалення відповідного закону, який би визначив основні засади виділення субвенцій на основі встановлення прямих відносин державного бюджету з бюджетами областей, районів, міст державного та обласного значення.

2.Як один із варіантів удосконалення системи надання субвенцій на виконання інвестиційних проектів може розглядатися компенсація в бюджеті розвитку інвестиційної субвенції певним нормативом відрахувань від загальнодержавних податків. Так, наприклад, місцеві бюджети зарубіжних країн мають право добровільно відмовитися від отримання інвестиційних субвенцій і компенсувати ці кошти за рахунок нормативного відрахування до місцевого бюджету від загальнодержавних податків, що збираються на певній території.

Головною перевагою цього способу вдосконалення системи надання субвенцій є те, що за регіоном, який обрав таку систему, на цілий рік закріплюється норматив надходжень від встановленого переліку загальнодержавних податків. У разі перевиконання плану податкових надходжень регіон може отримати додаткові кошти в бюджет розвитку. При цьому зростає рівень бюджетної децентралізації, зменшується залежність місцевих бюджетів від міжбюджетних трансфертів та знижується рівень перерозподілу бюджетних коштів через державний бюджет [4, с.176].

445

3.Найрадикальнішим варіантом є перетворення інвестиційних субвенцій на так звані дотації економічного розвитку. Такий підхід дає змогу змінити структуру системи міжбюджетних трансфертів: частка нецільових трансфертів зросте за рахунок введення дотацій економічного розвитку, а частка цільових трансфертів зменшиться за рахунок відмови від субвенцій на виконання інвестиційних проектів. Введення дотацій економічного розвитку потребує розробки формульного підходу до їх розподілу, оскільки це здійснюється для дотацій вирівнювання. Формульний підхід сприятиме об‘єктивності і неупередженості у розподілі дотацій економічного розвитку,

азаміна інвестиційних субвенцій такими дотаціями підвищить рівень фінансової самостійності місцевих бюджетів і забезпечить бюджети розвитку місцевих бюджетів сталими джерелами надходжень.

Таким чином, важливий напрям зростання доходів бюджету розвитку місцевих бюджетів в Україні пов‘язаний з оптимізацією механізму виділення субвенцій з державного бюджету для інвестиційних проектів та їх поступовою заміною на дотації економічного розвитку. При цьому передбачається введення формульного підходу до розподілу дотацій економічного розвитку, враховуючи необхідність виконання головних завдань державної політики регіонального розвитку щодо необхідності згладжування міжрегіональних диспропорцій.

Список використаних джерел:

1.Про місцеве самоврядування: Закон України від 21.05.1997 р. ғ280/97-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua.

2.Гончаренко М. В. Проблемні аспекти формування місцевих бюджетів розвитку / М. В. Гончаренко // Теорія та практика державного управління. – 2013. – Вип. 4. – С. 187-193.

3.Винграновский А. Н. Проблемы формирования бюджета развития местных бюджетов в Украине / А. Н. Винграновский // Наука и мир. – 2014. –

ғ2(6). – Т. 2. – С. 22-25.

4.Кириленко О. П. Теорія і практика бюджетних інвестицій: монографія / О. П. Кириленко, Б. С. Малиняк. – Тернопіль: Економічна думка, 2007. – 88 с.

Жанна Захарчевна Науковий керівник: Британська Н.Н., ст. викл.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕЗУЛЬТАТАМИ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ

Євроінтеграційні процеси, що відбуваються в нашій державі, вимагаютьвід підприємств нового рівня конкурентоспроможності. Досягти цей рівеньможливо лише за рахунок раціонального і економічнообґрунтованого підходудо планування своєї діяльності, визначенням фінансової і виробничої політики,аналізу оцінки отриманих результатів та пошуку способів їх поліпшення.

446

У зарубіжній і вітчизняній економічній літературі питання оцінки й управління прибутком підприємства постійно знаходиться в центрі увагинауковців і практиків. Питання управління формуванням і розподілом прибуткупідприємства та удосконалення механізму управління ним в різних аспектахдосліджували наступні науковці: М.Д. Білик, І.О. Бланк, І.С. Благун, О.А. Зінченко, В.М. Мішин,А.М. Поддерьогін, О.В. Хістєва та ін.

Головною метою нашого дослідження є визначення сучасного станууправління фінансовими результатами підприємств.

Процес управління прибутком розглядають як систему принципів і методів розробки і реалізації управлінських рішень, пов‘язаних із забезпеченням такого стану фінансових ресурсів, їх формуванням і розподілом,яка дозволила б підприємству розвиватися на основі зростання прибутку ікапіталу при збереженні платоспроможності і кредитоспроможності, а такожзабезпечення і підтримки фінансової рівноваги підприємства [1, с. 140].

Розглянемо фінансові результати діяльності підприємств України протягом 2012-2014 рр. (табл. 1).

Джерело: складено за даними [2]

Отже, як бачимо з табл. 1, фінансові результати протягом досліджуваногоперіоду зменшуються і погіршуються, що є негативним вдіяльностіпідприємств. Прибуток до оподаткування підприємств за 2014 р. становив 7638,0 млн.грн., що менше на 33973,8 млн.грн. за період 2012 р.. В 2014 р. підприємства отримали збиток на суму 5781,1 млн. грн., що майже в 4 раз менше за період 2012 р. Рентабельність від операційної діяльності зменшилась з 5,2% в 2012 р. до 3,3% в 2014 р.

Ключовим елементом організації і реалізації моделі управління прибутком суб‘єкта господарювання є визначення стратегії управління. Уцілому стратегія є узагальнюючою сукупністю окремих, взаємозв‘язаних дій,реалізація яких є необхідною для досягнення встановлених довгостроковихцілей шляхом координації і розподілу ресурсів. Відповідно, стратегія дозволяєвизначити особливості і ключові параметри формування і реалізації моделіуправління прибутком на конкретному підприємстві виходячи із специфікийого фінансово-господарської діяльності. Механізм розподілу прибутку має бути побудований так, щоб цілком сприяти підвищенню ефективності виробництва, стимулювати розвиток новихформ господарювання. Багато вчених вважають головним напрямом, щозабезпечує

447

успіх та досягнення цілей управління підприємством в умовахринкової економіки управління якості прибутку. Процес її управлінняздійснюється шляхом реалізації функцій: планування, прогнозування, аналізу,організації, мотивації і контролю. «Управління якістю – це цілеспрямованийпроцес скоординованого впливу на об‘єкти управління для встановлення,забезпечення і підтримки необхідного його рівня якості, що забезпечує вимогиспоживачів та суспільства в цілому» [3, с. 14].

Отже, дослідження сучасного стану управління фінансовими результати діяльності підприємств України показало на негативну тенденцію зменшенняпоказників прибутку до оподаткування, чистого прибутку (збитку) та рентабельності від операційної діяльності. Для ефективного управління фінансовими результатами підприємств потрібно створити дієвий механізмуправління якістю прибутку, що сприятиме розробці та реалізаціївисокоефективної конкурентоспроможної стратегії розвитку підприємства.

Список використаних джерел:

1.Дрофа А. А. Проблемные аспекты управления прибылью предприятия/ А. Дрофа, О. Лютая // Бизнесинформ. – 2010. – ғ12. – С. 140.

2.Офіційний сайт Державної служби статистики України.–[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua.

3.Мишин В.М. Управление качеством: учебник [для студентов вузов,

Ірина Ісак Науковий керівник: Британська Н.Н., ст. викл.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

ФІНАНСОВА БЕЗПЕКА ЯК СКЛАДОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Усучасних умовах господарювання підприємство як система відкритого типу функціонує у складному економічному середовищі, яке характеризується постійною динамікою та нестабільністю. Дане середовище змушує управлінський персонал швидко адаптуватися до нових умов, вимагає знання принципів розвитку та впровадження нових методів існування у ринковій економіці, врахування чинників нестійкості та невизначеності економічного середовища.

Узв‘язку з цим найбільш дискусійними залишаються питання, пов‘язані

звизначенням сутності та значення економічної безпеки. Безпека може не лише здійснюватися в контексті розвитку бізнесу, але й позитивно впливати на значну кількість бізнес-показників розвитку підприємства.

Досліджували фінансову безпеку вітчизняні та зарубіжні науковці, такі як: В.М. Геєць, В.Т. Шлемко, І.Ф. Бінько, О.І. Барановський, В.П. Мартинюк, О.М. Марченко, М.М. Єрмошенко та ін.

448

В економічній літературі для характеристики рівня забезпечення фінансової безпеки вживаються різні категорії, в першу чергу – це загрози. Загрози фінансової безпеки України – це сукупність реальних чи потенційно можливих явищ і чинників, що створюють небезпеку для реалізації національних інтересів в фінансовій сфері. Загрози ускладнюють саморегуляцію економіки та реалізацію фінансових інтересів, спричиняють вихід фінансових індикаторів за межі їх порогових значень. Завданнями держави є виявлення загроз, вимірювання рівня їх небезпеки, реалізація адекватних заходів щодо запобігання та усунення загроз, а також негативних наслідків їхнього впливу [3, c. 181].

На основі опрацьованих нами літературних джерел виявлено, що фінансова безпека є однією з найважливіших характеристик економічної системи, яка визначає її здатність функціонувати в режимі розширеного відтворення, забезпечувати фінансовими ресурсами національне господарство і стимулювати економічний розвиток. Фінансова безпека проявляється, як захищеність фінансових інтересів на усіх рівнях фінансових відносин; певний рівень незалежності, стабільності і стійкості фінансової системи країни в умовах впливу на неї зовнішніх і внутрішніх дестабілізуючих факторів, що складають загрозу фінансовій безпеці; здатність фінансової системи держави забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи та стале економічне зростання.

Головна мета системи фінансової безпеки підприємства полягає в гарантуванні йому максимально ефективного, а також стабільного функціонування в теперішній час та високий рівень розвитку в майбутньому.

З наведеного визначення випливає, що рівень фінансової безпеки залежить від загроз, які можуть виникати в процесі діяльності підприємства. Серед них зазначимо:

–неналежну кваліфікацію та протиправні дії персоналу підприємства;

–недосконалу організацію фінансової діяльності підприємства;

–недосконалу організацію служби безпеки підприємства;

–динамічні зміни в законодавстві, що впливають на ведення господарської діяльності;

–вибір контрагентів та ведення договірної політики з ними;

–політику щодо збереження комерційної таємниці [1, c. 123].

Фінансову безпеку будь-якої держави визначають такі фактори, як

рівень фінансової незалежності (при цьому велике значення має розмір зовнішньої фінансової допомоги з боку міжнародних фінансових інституцій, економічних угруповань, урядів окремих країн, обсяг іноземних інвестицій у національну економіку); характер фінансово-кредитної політики (як внутрішньої, так і зовнішньої), яку проводить держава; рівень законодавчого забезпечення функціонування фінансової сфери, рівень розвитку бізнессередовища.

До пріоритетних напрямів зміцнення фінансової безпеки України слід відносити: реформування бюджетної системи; удосконалення монетарної та

449

валютної політики; регулювання фондового ринку; регулювання корпоративних відносин; регулювання страхового ринку [2].

Отже, забезпечення належного рівня фінансової безпеки є гарантією незалежності держави, умовою стабільності та ефективної життєдіяльності суспільства, досягненням успіху у зовнішньоекономічній діяльності. Тому лише створення потужної системи фінансової безпеки на усіх рівнях управління надасть можливість уникнути негативних наслідків, забезпечити конкурентоспроможність галузей, захистити вітчизняну фінансову сферу, ефективно взаємодіяти з міжнародними фінансовими та економічними структурами, захищати національні інтереси країни.

Список використаних джерел:

1.Економічна безпека: навч. посіб. / за ред. З.С. Варналія. – К.: Знання,

2011. – С.123-124.

2.Про схвалення Концепції забезпечення національної безпеки у фінансовій сфері: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2012 р. ғ 569–р // Урядовий кур‘єр, 12 вересня 2012 року, ғ 164. – С.15-16.

3.Сухоруков А. І. Фінансова безпека держави / А. І. Сухоруков. – К.:

Вища школа, 2010. – 300 с.

Юлія Кавецька Науковий керівник: Громова А.Є., асист.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМ БОРГОМ УКРАЇНИ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Державному боргу в сучасних умовах, приділяється значна увага. Насамперед це пов‘язано із нестабільною ситуацією в України, агресивною політикою Російської Федерації та зміною міжнародних зв‘язків та економічних відносин, що потребує залученню великих коштів і нестачею їх у державному бюджеті. Існування державного боргу негативно впливає на економічне зростання країни.

Питаннями державного боргу займались і займаються провідні економісти, вчені та практики всього світу. Серед них: Д.Рікардо, Р.Барро, Дж.Кейнс, Д.Бьюкенен, Р.Девіс, А.Лернер, М.Карлберг, Ф.Модільяні, Ф.Фрідман, Р.Масгрейв, Ш.Планкарт та інші.

Державний борг – загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик)станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення. Розрізняють державний внутрішній та зовнішнійборг. Внутрішній – є строковіборгові зобов'язанняуряду Україниу грошовій формі. Зовнішній – це боргові зобов'язання держави переднерезидентамищодо повернення позичених коштів (основна сума боргу) та відсотків за ними[1, c. 23].

Загальний державний борг України з 1992 року поступово зростав (Табл. 1).Дане зростання обумовлювалося різними чинниками: дефіцитністю

450