9. Антична філософія Риму (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм); Тит Лукрецій Кар, Сенека

Римська філософія розпочинається з того, чим закінчується грецька - еклектизмом. її початок датується кінцем II - І ст. до н.е. Вона є вторинною стосовно грецької ("Рим був завойованим Грецією духовно"). Звідси, власне, й роздвоєність римської філософії на латино мовну і грекомовну та змістовна суперечливість: складна внутрішня драма, прив'язаність до наслідування, тлумачення й коментування.

Наприкінці IV ст. до н. е. виникає стоїцизм, заснований Зеноном (близько 333-266 рр. до н. е.), який намагався поєднати три частини філософії (логіку, фізику, етику) в одну систему. Філософію стоїки часто порівнювали з людським організмом, вважаючи логіку скелетом, етику - м'язами, а фізику - душею. Стоїки стверджували, що у світі панує необхідність, людина не може їй протистояти, але "мудрого необхідність веде, дурного ж - волочить". Мудрість стримує афекти за допомогою чесності (розсудливості, невибагливості, справедливості, мужності). З часом основний наголос у вченні стоїків переноситься з проблеми вироблення "мудрого" ставлення до світу (апатії, яка означає уникнення переживань) на проблему вміння по-різному ставитись до проблем зовнішнього світу. Стоїчна етика на вершину людських зусиль висуває доброчесність- єдине благо (шлях у злагоді з розумом). Стоїчний мудрець (як ідеал людини) відзначається терпимістю і стриманістю, а його щастя - "у тому, що він не бажає ніякого щастя".

У IV ст. до н. е. виникає скептицизм, заснований Пірроном (близько 365-275 рр. до н. е.). Скептицизм оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу: єдино правильною позицією є утримання від категоричних суджень. Скептики заперечували існування причин явищ, повторень, аргументів, ігнорували рух і виникнення - не визнавали об'єктивного ("за природою") існування добра і зла. Давньоримська філософія - антична філософія періоду еллінізму (III-II ст. до н. е. - V-VI ст. н . е.) виникла на основі стародавньогрецької філософії.

Ідеологом прогресивних верств римської рабовласницької демократії виступав Лукрецій Кар (близько 99-55 рр. до н. е.). Послідовно відстоюючи і продовжуючи матеріалістичну традицію Левкіппа - Демокріта та Епікура, він у філософській поемі "Про природу речей" дав систематичний виклад античного матеріалізму та атеїзму. Віршами, в легкій доступній для широких кіл читачів формі Лукрецій зумів розкрити в цій поемі найскладніші філософські проблеми. Він створив класичний зразок науково-популярної "дидактичної поезії".

Визнаючи за основу всього існуючого в світі матерію, Лукрецій відзначав, що "з матерії все виростає і все живе нею". Цілком підтримуючи і розвиваючи вчення Демокріта і Епікура про атоми, Лукрецій підкреслював, що атоми - первинне утворення матерії - вічні, незмінні, неподільні, а тому не піддаються руйнуванню і розрізняються між собою лише за формою. Атоми перебувають у стані невпинного руху, просторового переміщення. Заперечуючи існування душі як якогось нематеріального явища, Лукрецій все-таки припускав поняггя духу чи розуму, проте лише як функцію людського тіла, заявляючи, що "дух і душа мають тілесну природу". Засобом досягнення щастя є пізнання, яке допомагає людині звільнитися від страху перед богами.

У поглядах Сенеки (близько 4-65 рр.) виявляється матеріалістично орієнтований дуалізм матерії і форми. Розум він вважає активним принципом, який надає матерії форму. Душа -це тонка матерія, змішування елементів вогню і повітря. Під впливом кініків Сенека проповідування, емоційний вплив ставить вище аргументації. Філософію він сприймає як вчення про досягнення морального ідеалу і щастя, виділяючи принцип підкорення долі.

Неоплатонізм, який розвивається в III—V ст. н. е., в останній період існування Римської імперії. Сформований у спільній з християнством соціальній атмосфері, він є специфічною рефлексією соціального песимізму та наслідком розкладу соціально-політичних відносин Римської імперії.

Найзначніший представник неоплатонізму Плотін (бл 205 - бл 270 рр. н. е.) вважає, що основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприродний, надрозумний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Єдине істинне буття досягається лише шляхом проникнення в центр чистого споглядання і чистого мислення, що є можливим, знову ж таки, лише через «відторгнення» думки - екстаз. Будь-що інше, що існує в світі, виводиться з цього єдино істинного буття.