24. Раціоналізм та ірраціоналізм як дві тенденції сучасної посткласичної філософії

У XIX в. європейське суспільство епохи класичного капіталізму пережило кілька глибоких криз. Вони змусили філософів по-новому осмислити людину, його можливості, місце в природі і соціальному світі, подальші шляхи розвитку цивілізації. У цей час на основі головних напрямків класичної філософії склалися нові школи і концепції, які в одних питаннях виявилися подібними один з одним, а в інших зайняли протилежні, взаємовиключні позиції.

У XIX-XX ст. виникла гостра полеміка між двома протилежними способами розуміння світу - раціоналізмом і ірраціоналізмом.

Раціоналізм (від лат відношення - розум, rationalis - розумний) - це філософський напрямок, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Один з творців європейського раціоналізму Рене Декарт був впевнений у безмежних можливостях людського розуму в пізнанні та поясненні світу. Впевненість у можливості наукового («раціонального») пояснення світу, побудови всього суспільного життя по нікому зробленому й розумного плану широко поширилася в епоху Просвітництва. Не випадково видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) доводив, що специфічною рисою європейської цивілізації є прогресуюча раціоналізація людської діяльності. Наука, економіка, політика і навіть виник в XVI в. новий варіант християнської релігії (протестантизм) все більше спираються на здоровий глузд, тверезий раціональний розрахунок, наукові знання. Сучасному європейцю, з дитинства освоювати наукову картину світу, зазвичай здається само собою зрозумілим, що саме наука, наукове дослідження природи і суспільства дозволяє поступово вирішувати всі стоять перед людством проблеми. Така впевненість в безмежних можливостях науки і її абсолютної необхідності для сучасного суспільства отримала в XX в. назву сцієнтизм. Сцієнтизм (від лат Scientia -. Знання, наука) - це світоглядна позиція, в основі якої лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну цінність, необхідному і достатньому умови орієнтації людини у світі. Раціоналістичне і сцієнтистської розуміння світу досить яскраво виражено в позитивізмі і неопозитивізмі, про яких мова піде трохи пізніше.

Однак ще в кінці XVIII ст. І. Кант спробував довести, що людський розум, на який спирається наука, володіє неусувними недоліками, і наукове, раціональне пізнання обмежене певним непереборним межею. Кант вважав, що пізнання речі в собі принципово неможливо. Людський розум навічно приречений досліджувати тільки світ явищ. Тому після Канта виникли філософські концепції, які вважали головним джерелом людських знань не розум і науку, можливості яких нібито спочатку обмежені, а якісь інші форми людської діяльності. Так формується протилежна раціоналізму філософська концепція - ірраціоналізм.

Ірраціоналізм (від лат irrationalis - нерозумний, несвідомий) - це ідеалістичне течія в філософії, яке обмежує або заперечує роль розуму в процесі пізнання. Ірраціоналізм вважає основою світорозуміння щось недоступне розуму або чужорідне по відношенню до нього («ірраціональне»), стверджуючи, що саме реальне буття має алогічний характер. Релігія, наприклад, завжди ірраціональна, оскільки вважає божество недоступним людському розумінню. Природничі науки і матеріалістична філософія, навпаки, розглядають світ як доступний людському розуму і полемізують з ідеями ірраціоналізму. Мислити раціоналістично може і філософ-ідеаліст. Гегель вважав, що «прихована сутність Всесвіту не володіє в собі силою, яка була б в змозі чинити опір відвагу пізнання», і навколишній світ, отже, доступний для наукового дослідження.

Можна помітити, що ірраціоналізм схожий на старе філософський напрямок, що заперечував пізнаванності світу, - агностицизм. Їх відмінність полягає в тому, що агностики (наприклад, І. Кант) вважали світ в принципі непізнавані, а ірраціоналісти намагаються знайти поза наукового знання інші шляхи подолання описаних Кантом кордонів людських пізнавальних можливостей. З точки зору ірраціоналістів сутність світу дійсно незбагненна для розуму, але її можна спробувати зрозуміти нелогічних шляхом - за допомогою почуттів, емоцій, віри, містичного осяяння, інтуїтивного осягнення ірраціональної основи всього сущого. В якості такої ірраціональної основи світу називали світову волю (А. Шопенгауер), «волю до влади» (Ф. Ніцше), безпосереднє споглядання і відчуття (німецькі романтики), інтуїцію (інтуїтивізм), містичне «осяяння», уява, інстинкт, а також «несвідоме» (в ірраціоналістичних трактуваннях вчення З. Фрейда).