Економічний розвиток українських земель у другій половині XIX ст.

Реформи другої половини XIX ст. спричинили розвиток ринкових відносин, сприяли промисловому перевороту в Україні. Перетворення кріпаків на особисто вільних селян, надання їм земельних наділів, хоч і на невигідних умовах, розширили сферу дії товарно-грошових відносин, ринок робочої сили, нерухомості. Мануфактурне виробництво практично повністю було замінено на фабрично-заводське з використанням найманої робочої сили та різних парових машин, а потім і двигунів внутрішнього згоряння та електричних. В Україні особливість промислового перевороту полягала в тому, що з 60-х років у першу чергу почало розвиватися будівництво та використання залізниць. З 1865 р. було споруджено першу в Наддніпрянській Україні залізницю між Одесою і Балтою, а вже наприкінці XIX — на початку XX ст. довжина залізничних колій в Україні становила понад 8400 км. Залізниці значно прискорили перевезення великих партій виробів, динамізували внутрішню і зовнішню торгівлю.

Інтенсивна розбудова залізницьстала поштовхом до розвитку вугільної, залізорудної, металургійної, машинобудівної галузей промисловості. За 1861-1900 pp. видобуток вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив 691,5 млн пудів (70% всього видобутку в Російській імперії), залізної руди відповідно в 158 разів і 210 млн пудів (більше половини загальноросійського видобутку). Наприкінці 90:х років Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн пудів), трохи менше половини заліза та сталі, 70% прокату металів, стала вугільно-металургійною базою російської імперії.

Значну роль у промисловому поступі України відігравав іноземний, капітал. Англійські, французькі, бельгійські підприємці були власниками та інвестували розвиток підприємств кам'яновугільної, металургійної, машинобудівної галузі промисловості, німецькі — металообробної, машинобудівної галузей. З кінця XIX ст. виникають монополістичні об'єднання в Україні — Союз рейкових фабрикантів, Союз мостобудівних заводів, Союз фабрикантів рейкових скріплень тощо. Іноземцям на початку XX ст. в Україні належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон. Нового піднесення набули традиційні для України галузі харчової промисловості — цукрова (84% загальноросійського виробництва цукру), горілчана, борошномельна галузі. Впливовими підприємцями харчової промисловості були Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Войтенки,

Зростала кількість міст і чисельністьїх населення. Це обумовило розвиток комунального господарства. У 80-90-ті pp. XIX ст. з'явились електростанції в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, 1892 р. в Києві пущено перший в Російській імперії трамвай, за ним — в Катеринославі, Житомирі, Єлизаветграді, Севастополі. На початку 80-х років встановлено телефонний зв'язок в Одесі, пізніше — в Києві, Маріуполі.

Оеобливістю промислового розвитку України був її однобічний, по суті колоніальний характер. Лише 15% українських промислових підприємств випускали готову продукцію, решта — давали напівфабрикати і сировину, які вивозились в інші регіони Російської імперії для виготовлення готових виробів. Останні завозились в Україну за цінами значно вищими, ніж українські сировина й напівфабрика ти. До того ж тарифи на перевезення вантажів залізницями були такими, що було вигідніше вивозити продукцію за межі України, ніж достав ляти її на власній території. Все це сприяло накопиченню капіталу в Росії також за рахунок нееквівалентного обміну з Україною.

Земельні реформи 60-х років прискорили розпад натуральних селянських і поміщицьких госпо дарств, а також процес розшарування селянства, значна частина прибутків якого йшла на викуп землі. За майновим достатком селянство України умовно можна поділити на три групи: заможні (близько 20%), середняки (30%), бідняки (50%). Понад 53% дворянських землеволодінь не змогли пристосуватися до нових умов господарювання і розорилися.

Товарне сільськогосподарське виробництвонайінтенсивніше розвивалося на Правобережжі. Цьому сприяли родючі чорноземи й транспортні комунікації, що вели до чорноморських та азовських портів Господарства поміщиків, підприємців і заможних селян в Україні вирощували 90% експортної пше ниці імперії. На українських землях збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці й 10% кукурудзи. Правобережжя спеціалізувалося на вирощуванні цукрового буряка, конопель, а Лівобережжя — картоплі й тютюну.

Розпад натуральних господарств і розшарування селянства створили великий надлишок робочої сили. У сільському господарстві України він становив 7,3 млн чоловік із 10,7 млн працездатних. У пошуках землі й кращого життя українські селяни переселялися у віддалені куточки імперії. З 1885-го по 1900 pp. з України до Сибіру переїхало понад 367 тис. чоловік. Але там на них чекали нестерпні умови. Повернулося назад близько 22 тис. осіб. Кожен десятий селянин загинув у дорозі.

У західноукраїнських землях також розвивалася, особливо в 70-90-х pp. XIX ст., фабрично-заводська промисловість. За участю іноземного капіталу збільшувався видобуток нафти, зростало виробництво продукції деревообробної і харчової промисловості" важливою галуззю було солеваріння. Невеликі підприємства виготовляли папір і сукно. З 1861 р. збудовано першу залізницю Львів — Перемишль. Більшість селянських господарств краю були малоземельними або безземельними. На кінець XIX ст. тут налічувалося понад 400 тис. найманих робітників. Загалом західноукраїнські землі залишалися й далі аграрно-сировинним додатком до промислово розвинутих центральних і західних провінцій Австро-Угорщини.

Аграрне перенаселення, обезземелення спричинили наприкінці XIX ст. масову еміграцію за кордон, зокрема в Америку. Ця перша хвиля еміграції була досить чисельною: до СІЛА за останнє десятиліття XIX — початку XX ст. прибуло до 300 тис, а до Канади — 170 тис. українців, переважно з Галичини.

Розвиткові товарного характеру селянських господарств сприяла постачально-збутова кооперація. 1883 р. у Львові було створено кооператив "Народна торгівля" з філіями в різних містах та сотнями крамниць. А до 1913 р. в Галичині діяло 1,3 тис. українських кооперативів. Скуповуючи продукцію, постачаючи добрива, машини, насіння, кооперативи прискорювали прилучення селянських господарств до ринкових відносин.

Великі економічні зрушення після селянської реформи зумовили появу в українській нації двох нових класів — буржуазіїтапролетаріату. Промислова буржуазія формувалася з українських, російських, польських та єврейських купців, міщан і поміщиків. Чимало підприємців було іноземного походження. Українська буржуазія чисельно переважала лише в харчовій і вугільній галузях промисловості та в пароплавстві.

Робітничий клас зростав за рахунок розореного селянства й прийшлих селян та робітників з Росії. 1897 р. із 1480 тис. робітників, узятих на облік, 84% були корінними жителями, з них понад 52% назвали своєю рідною мовою українську. В Україні існувало також до 1,8 млн сільськогосподарських робітників.

Нелегко жилося робітничому класові — робочий день тривав 12-14 годин, платня була значно нижчою за вартість робочої сили, накладалися різні штрафи та податки, внаслідок аварій траплялися каліцтва й травми, медичне обслуговування та житлові умови були незадовільними, права робітників майже не регулювалися законодавчими актами, не існувало й профспілок. Поступово робітники піднімалися на боротьбу, що мала переважно економічний характер.

Розвиток товарно-грошових відносин позначився на соціальній структурі українського народу. На 1897 р. в Російській імперії проживало 22,4 млн українців, 17 млн з них — в Україні. А в Австрійській імперії проживало ще 3,8 млн чоловік. На своїй землі українці становили етнічну більшість. Понад 90% їх належало до селянських верств і становило 85% усіх зайнятих в сільськогосподарському виробництві. Провідне становище в органах державного апарату та господарського управління посідали росіяни, євреї, а в Галичині — австрійці, поляки. У 1897 р. росіяни становили 34%, українці — 30%, а євреї та інші національності — 27% міського населення в Наддніпрянській Україні.