Іі розділ. Україна підчас та після Берестейської Унії

ІІ.І. Хід Берестейської Унії.

Чергове повернення до ідеї єднання православної і латинської церков припадає на другу половину XVI ст. Воно було пов’язане утворенням на Люблінському сеймі 1569 р. Речі Посполитої – нової східноєвропейської федеративної держави у складі Великого Князівства Литовського та Королівства Польського.

Укладення Люблінської унії сприяло значному територіальному і демографічному розширенню Польщі. Відтоді вся Річ Посполита охоплювала майже 700 тис. км кв. території, хоч етнічно польські землі складали лише 155 тис. км кв. В новоутвореній Речі Посполитій чисельність жителів сягала 7 млн. чоловік, більшу частину яких (4 млн.) становили мешканці українських, білоруських та литовських земель. Слід зауважити, що до 1569 р. на українських теренах (Київське і Брацлавське воєводство) налічувалося лише 2– 3% поляків, і то переважно наймані військові та міщани; вплив польських магнатів і поміщиків був мізерним, оскільки Литва не визнавала повних прав за поляками Корони (з етнічних польських територій). Цілком зрозуміло, що через укладення Люблінської унії поляки намагалися заволодіти новими урожайними землями і тим самим покращити власне фінансове становище [4,с.64].

Певним чином на розвиток і втілення ідеї єднання православної і католицької церков вплинула й політична ситуація на південних рубежах держави. Південні території, а згодом і вся Україна зазнавали дедалі частіших нападів татар і турків. У 20–30 pp. XVI ст. повторювалися їх щорічні спустошливі завойовницькі набіги. Польська і литовська шляхта, у власності якої перебували ці землі, була неспроможною організувати належний захист від татар. Вона радше воліла підтримувати мирні взаємини з Османською імперією, ніж воювати, і тому часто закривала очі на ординські набіги. Проти такого політичного курсу свого часу рішуче виступав український латиномовний письменник–гуманіст С.Оріховський. Він викривав польські правлячі кола, вельмож, магнатів і шляхту, які не могли і не хотіли захистити народ від татар, а лише дбали про примноження своїх прибутків та маєтностей [6,с.172–173].

З цього приводу С.Оріховський навіть написав «Напучення» польському королю Сигізмунду ІІ Августу, в якому, зокрема, зазначав: «Та доки ти живеш у Краківському замку, люд на Русі нещасливо гине. Та ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить, міста попалено, фортеці зруйновано, багатьох славних лицарів посічено або забрано до полону, немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодь пов’язано і забрано разом з реманентом і худобою, без чого жодна сільська праця неможлива» [14,с.115].

До унійного єднання земельні володіння над Бугом і Дніпром належали Великому Князівству Литовському й, згідно з «Литовським Статутом», не могли відчужуватись у власність польської шляхти. Після 1569 р. Волинь, Поділля та Придніпровщина перейшли до Польщі і втратили колишнє політичне та культурне значення. На Україні лише великі магнати і шляхта чинили опір Люблінській унії і то лише тому, що сподівалися на зрівняння у правах з польською шляхтою.

І, дійсно, після 1569 р. вони одержали більші привілеї і земельні наділи, проте швидко сполонізувалися та окатоличилися, що так драматично описав М.Смотрицький у «Треносі». Упродовж тривалішого часу ще зберігала свою віру й етнічну самоідентифікацію українська малоземельна шляхта, однак згодом вона також ополячилася [19,с.4].

Варто зауважити, що соціальний чинник відіграв важливу роль у процесі укладення Берестейської унії. Її підтримали не лише українські князі й вельможі, а й чисельна верства бояр, яка, отримавши значні привілеї і свободу, також прихильно ставилась до польської влади.

Вагомим засобом полонізації та латинізації українського населення, і зокрема, шляхти, була католицька церква. Найінтенсивніше ці процеси відбувалися на західних українських землях, де знаходилося чимало латинських монастирів, костьолів та активно діяли католицькі церковні ордени (насамперед, єзуїти, а також піари, францисканці та ін.).

Втім, церква була не єдиним способом полонізації українського населення. Значну роль у цьому процесі відіграли також династичні шлюби між незаможною польською шляхтою і представниками українських княжих, магнатських та боярських родів. Завдяки укладенню подібних шлюбів ще з кінця XIV ст. поляки у Галичині захоплюють найкращі землі Самбірщини, Ярославщини і Ряшівщини. За таких умов перед українською знаттю поставала дилема: втратити свій політичний статус (права і привілеї української та польської шляхти в Речі Посполитій суттєво відрізнялись) або прийняти латинську віру та сполонізуватися. І дедалі частіше вона обирала останній варіант. Уже до кінця XVI ст. в Галичині не було української еліти, яка б зберігала і передавала наступним поколінням свою релігію і культуру. Вірною православ’ю залишилась лише дрібна шляхта [11,с.375].

Одночасно з такими перетвореннями в соціальній сфері відбулися суттєві зміни і в церковному житті православних. Значною мірою цьому сприяли кризові явища у самій церкві та боротьба деяких її ієрархів з церковними братствами за домінування. Певним поштовхом до укладення унії стала конфесійна політика Константинопольського патріарха Єремії, яка виявилася в підтримці церковних братств та недовірі до православних єпископів [1,с.260].

Варто наголосити на наданому братчикам праві контролювати діяльність та поведінку їх єпископа, а у випадку порушення ним певних норм – противитися йому «як ворогові правди» [3,с.137–138].

Характеризуючи тогочасне церковне життя, необхідно назвати й інші факти, що поглиблювали кризу православ’я на українських землях Речі Посполитої. У ХVІ ст. митрополичі й єпископські кафедри займають люди, недостойні цих високих посад, цілком світські й часто аморальні. Наслідуючи королів, князів, різні польські, литовські, українські магнати і шляхта також почали зловживати правом патронату над церквою в своїх маєтках і в сфері своїх впливів [15,с.74].

Колишня доброчинність вельмож перетворилась у звичайне панування над церквами, монастирями, їх селами і землями. Маєткове право дозволяло власникам передавати церковні та монастирські землі у спадщину, в посаг, вимінювати на кращі села, здавати в оренду світським особам і навіть заставляти в борг. Наприклад, сам король Сигізмунд І за борги передав київські церкви якомусь А.Дяшлевичу. Водночас запроваджувалася практика, згідно з якою монастирями керували світські особи. Так, удова великого князя Олександра Олена від короля Сигізмунда І одержала по життєво Троїцький Віденський монастир [4, с.66].

І, що найгірше, були випадки передачі православних церков і монастирів у володіння католикам. Проти таких «патронатів» активно боролася православна церква.

Значного поширення набула симонія (торгівля церковними санами і посадами). Не лише церковне майно, землі, а й духовні сани стали звичайним товаром. З 1534 р. у православній церкві на українських теренах взагалі розпочалася «торгівля» митрополичими посадами. Наприклад, у королівській грамоті Сигізмунда І описується, як Луцький єпископ Макарій випросив у короля «хліб духовний», тобто Київську митрополію. Будучи митрополитом, Макарій II, ще за 5 років до своєї смерті продав митрополичий стіл неписьменному віденському скарбнику Стефану Белькевичу. Згодом митрополичу кафедру обіймав Іона Протасевич, який, в свою чергу, продав шляхтичеві Іллі Кучі спершу «достоїнство архієпископське», а після своєї смерті – й митрополичу кафедру. М.Грушевський писав, що немає відомостей про процедуру обрання наступного митрополита Онисифора Дівочку. Однак достеменно відомо, що наступника О.Дівочки – київського митрополита Михайла Рогозу – православне духовенство не обирало, його призначив польський король [2,с.413–417].

Подібних прикладів «торгівлі» церковними посадами чимало. Так, була продана і Володимирська кафедра на Волині. Сигізмунд І передав її мирянину Івану Борзобогатому–Красенському, який грабував єпархію, розподіляючи її майно серед родичів. Жодні протести православних не допомагали. Згодом, після численних змін власників, король взагалі «жалував» цю єпископію католику Ст.Жолкевському. Наступний король, Сигізмунд ІІ Август, передав її Мелетію Хребтовичу, який також роздавав і торгував церковними маєтками. Не дбаючи про авторитет церкви, власні моральні якості, єпископи брали побори за висвяту на священика, за парафії і т.п. [11,с.379].

Водночас відчувалися зневага і постійний тиск на православну церкву з боку королівської влади і латинських біскупів, які вважали її схизматичною 1, хлопською. Прагнучи повного знищення православ’я в Галичині, Сигизмунд І у 1509 р. видав наказ, згідно з яким католицьким архієпископам Львова дозволялось самим наставляти намісників православної Львівської єпархії, «щоб схизматиків легше було приводити до католицької віри» [1,с.219].

Відомий дослідник історії церкви Г.Лужницький, оцінюючи становище православ’я у Речі Посполитій, підкреслював, що переслідування церкви відбувалося у трьох напрямах: 1) нищення церковно–національних цінностей і святощів минулого; 2) приниження престижу православної церкви; і 3) викликання почуття сорому за сповідання цієї віри [5,с.660].

Закономірно, що наслідком такої політики польської влади було падіння авторитету православної церкви і початок активної полонізації українського народу. Православні українці й білоруси оголошувалися схизматами, зазнаючи значної соціально–економічної та політичної дискримінації. Зокрема, їм заборонялося брати участь в управлінні містом. Згідно з королівським указом, міська влада мала зосереджуватись лише в руках поляків. Та це не єдине обмеження. Наприклад, у Львові українці не мали права селитися в центрі міста, тільки поляк міг бути старшим цеху, православним не дозволялося складати перед урядом присягу, заборонялося нести Святі Дари до хворого із запаленими свічками, навіть заборонялося везти, покійника з процесією через центр міста. Загалом створювалися всі умови, за яких нe–католикові не було місця у тогочасному суспільстві [5,с.660].

Таке ставлення до православної церкви в Речі Посполитій призводило до її зубожіння, церковної дезорганізації, культурного занепаду. Прагнучи послабити вплив православ’я на загарбаних землях, королівський уряд всіляко обмежував права православного духовенства. Зокрема, коронаційний сейм у 1576 р. ухвалив: «не допускати простих людей на вищі церковні посади», оскільки ці посади православна шляхта резервувала тільки для себе. Так, у Речі Посполитій православні священики перетворилися на безправних паріїв [1,с.192].

Політика дискримінації православ’я і поширення католицизму сприяла активній полонізації українського населення, і, насамперед української еліти. Слід підкреслити, що в XVI ст. на українських землях більшість представників шляхетського стану були українського походження, корінні поляки становили лише 10% від загальної кількості шляхти [18,с.9]. Однак українська еліта доволі швидко зазнала етноконфесійної переорієнтації. Фактично протягом XVI ст. сполонізувалися заможні українські роди у Белзькій, Холмській, Підляшській землях, на Поділлі та Київщині. Це було значним ударом для українського народу, який, по суті, втратив провідну верству. Адже саме вона була покликана забезпечувати культурний розвиток народу, очолити його у боротьбі за свої права і самостійність.

М.Грушевський зауважував, що українська шляхта чисельно переважала польську: могла б дати відсіч, стати на захист української культури, але трагедія полягала в тому, що її спокушала польська культура, тісний зв’язок з нею, привілеї, які гарантували доступ до влади [2,с.272–274].

Поступово у свідомості населення утверджується поняття «вищості» польської культури, польської мови, католицької віри, «нижчості» української народності, мови і православ’я. Поняття «католик» протиставлялося поняттю «схизматик». Презирством до українського народу систематично підкреслюється вживанням образливих назв: «хлоп», «хлопська мова», «хлопська віра».

У такій ситуації відроджується ідея унії, основні засади якої були закладені в рішеннях Флорентійського та Триденського соборів і мали дальше своє продовження у творах С.Оріховського, Ст.Гозія, Б.Гербеста, П.Скарги, А.Поссевіно тощо. Ідеологічним підґрунтям унії, без перебільшення, можна назвати твір П.Скарги «Про єдність церкви Божої …», який цілковито відображав наміри римо–католицької церкви щодо об’єднання з православними. Слід підкреслити, що проголошувані у цій праці принципові засади абсолютно ідентичні політиці єзуїтів щодо православ’я. Тому не дивно, що перші примірники книги були опубліковані в типографії князя Миколи Христофора Радзивіла і пізніше стали власністю єзуїтської академії [21,с.549].

Вже сам повний заголовок книги – «Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем. І про грецький від того відступ. З попередженням і нагадуванням до народів руських, які при греках стояли» – підкреслює, що у ній йдеться про вищість католицької церкви над православною, про православний відхід від істинної Апостольської церкви. Основна ідея, яка наскрізь пронизує твір П.Скарги, – це думка про те, що руському народу треба відійти від схизми і навернутися в лоно римо–католицької церкви.

Автор, намагаючись знайти історичні аргументи на користь унії, наголошує на споконвічній єдності церков. П.Скарга стверджує, що православна церква ще при правлінні візантійського імператора Василія зберігала цю єдність з Апостольською Столицею. Пізніше греки відступили від істинної віри і лише Флорентійський собор ознаменував собою спробу повернутися до істини. Виступаючи проти грецької варіанту християнства, П.Скарга у своїй праці спробував обґрунтувати основні помилки у православ’ї. Справедливим було звинувачення мислителем православного духовенства у святокупстві (купівлі церковних посад, аморальності тощо). У своєму зверненні до руського народу П.Скарга прагнув показати усі переваги для них у духовному і світському житті від єднання православної та католицької церков. По–перше, виникає можливість порятунку після смерті, із земних благ – покращення відносин між католиками і православними, підвищення культурного рівня духовенства і народу, і, зрештою, викорінення єретиків і язичників. З–поміж соціальних переваг мислитель наголошував на наданні русинам земель, посад, поверненні втрачених рівних прав [13,с.500–501].

Розробляючи конкретні способи об’єднання церков, П.Скарга вважав, що новоствореною «з’єднаною церквою» будуть опікуватися римо–католицькі ієрархи в Польщі та папа Римський. На останнього покладалося і право висвячувати уніатських митрополитів. П.Скарга зазначав, що після укладення унії православні визнаватимуть католицьке сповідування віри і зверхність Апостольської Столиці. При цьому мислитель наголошував, що православна віра не тільки не втратить свої обряди, але «оживить» їх.

Втілюючи в життя свої ідеї, автор «єдності церкви Божої» орієнтувався насамперед на православне духовенство, пропонував митрополиту та його єпископам з дозволу короля провести синод з участю представників обох церков. Добре усвідомлюючи складнощі, які виникатимуть на шляху до унії, П.Скарга закликав православне духовенство відступити від «старших духовних», тобто церковної ієрархії, і прийняти унію [13,с.482–490].

Велику роль у поширенні й утверджені унії П.Скарга відводив системі освіти. Він наголошував на необхідності відкриття відповідних шкіл, які б надавали своїм вихованцям належне релігійне виховання. У цих навчальних закладах мали працювати кваліфіковані вчителі, які б паралельно з освітньою діяльністю перекладали слов’янською і польською мовами католицьку літературу та впроваджували її у навчальний процес.

Продовжувачем справи, розпочатої П.Скаргою, був представник Римської курії, член ордену єзуїтів Антоніо Поссевіно (1534–1611). Спочатку він зосереджувався на спробах поширення католицизму в Московській державі, однак, зазнавши невдачі на цьому полі, активно працював над втіленням ідеї «єднання церков» у Речі Посполитій. Чимало думок А.Поссевіно, висловлених у трактатах «Московія» та «Лівонія», є продовженням поглядів П.Скарги щодо способів реалізації унії.

Одним із важливих засобів об’єднання церков, а згодом повного навернення у католицьку віру православних, А.Поссевіно вважав створення семінарій для підготовки майбутніх місіонерів. З цього приводу він радив папі Римському Григорію ХІІІ: «Перш за все необхідно заснувати семінарію, щоб увесь світ побачив батьківську турботу Вашої святості про росіян» [12,с.36–37].

Другим засобом творення унії, крім організації семінарій, А.Поссевіно називав книговидавництво та книгорозповсюдження, оскільки книги «допоможуть скоріше завоювати і північ, і схід» [12,с.231]. Центри видання «благочестивих книг» руською мовою він вважав за доцільне розмістити у Вільно та Кракові [4,с.72].

Папський прелат не обминув і такої важливої проблеми, як створення майбутнього уніатського єпископату. Найкращим шляхом навернення православних єпископів в унію А.Поссевіно вважав гарантії з боку папи Римського про збереження і покращення їх суспільного, зокрема й матеріального, становища. Дієвим засобом для досягнення цього він називав просвітницьку діяльність у їхньому середовищі. Тому пропонував надіслати православним єпископам католицьку релігійну літературу, яка б допомогла краще й детальніше розібратись у справах релігії [9,с.35–39].

Важливу роль у поширенні католицизму А.Поссевіно відводив руській православній знаті. Він усвідомлював, що переважна більшість її представників перейдуть на унію, або й взагалі приймуть католицизм, однак попереджав про підтримку православної церкви досить впливовими князями Острозьким і Слуцьким.

Загалом А.Поссевіно у своїх працях узагальнив ідеї попередників щодо способів поширення західної релігії і культури серед східнослов’янських народів. Він детально охарактеризував найефективніші шляхи пропаганди католицизму і навернення у цю релігію православного населення Речі Посполитої: заснування духовних навчальних закладів; підготовка із вихідців даного регіону проповідників–місіонерів; налагодження книгодрукування на національних мовах; залучення до унії православного єпископату й тогочасної світської еліти. Враховуючи особливості і традиції православного люду, ідеї унії ґрунтувалися на основі визнання верховенства папи Римського, при збереженні православних обрядів, мови богослужіння, церковного календаря, шлюбності священиків та ін. А територіальною базою для утвердження новоствореної церкви, на відміну від своїх попередників 5, А.Поссевіно вважав українські й білоруські землі Речі Посполитої. Втім, він зазначав, що на цьому не слід зупинятись, оскільки Польща – лише перший крок на шляху навернення до Святого престолу всіх християн Сходу. Ця ідея дуже приваблювала католицьких ієрархів, тому Римська курія багато уваги приділяла реалізації даних планів.

Творці та ініціатори унії сподівалися шляхом поєднання з Папським престолом зрівняти в правах обидві гілки християнства в Речі Посполитій, відповідно й статус православного й католицького духовенства. Унія також трактувалася як своєрідний захист від зазіхань Московського патріархату, що афішувався як «третій Рим», звільнення від опіки безвольного і немічного «другого Риму», тобто Константинопольського патріархату, повернення до справжнього «першого Риму» – Вселенської церкви на чолі з намісником св. Петра, Римським першоієрархом [15,с.76].

Питання про те, хто першим ініціював унію – єзуїти, король, Рим чи самі православні єпископи – на сьогодні залишається дискусійним. Втім, більшість дослідників першість у цьому плані відводить польським єзуїтам.

Завдяки діям короля, єзуїтів і частини руських єпископів на підготовчому етапі, у 1590–1594 рр. (Белзький собор, перемовини послів Римської курії з православними єпископами, таємне зібрання владик у Сокалі у червні 1594 р., підписання Торчинського декрету 2 грудня 1594 р.), була створена надійна платформа для активного втілення у життя ідеї Берестейської унії у 1595– 1596 рр.

ІІ.ІІ. Опір Берестейській Унії.

Із самого початку частина православного духовенства відкинула унію. Уніати ж — проголосивши унію, визнали владу римського папи, прийняли основні догмати католицької церкви, зберігши, православні обряди та відправу церковнослов'янською мовою. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною), уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта одержала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-містяни зрівнялися у правах з католицьким міщанством. Додатково уряд Речі Посполитої вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої, з тим, що православна релігія опинилася поза законом.

ІІ.ІІІ. Реакція на Унію.

Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький),хоча спочатку її підтримував і був її натхненником, частина духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника Івана Вишенського.

1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським патріархом Теофаном було відновлено вищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького.

Внаслідок опору українського і білоруського народів уряд Речі Посполитої на початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці «Статті» не припинили наступу католицизму та унії. Українська революція 1648—1676 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.

ІІ.ІV. Спроби ліквідації Берестейської Унії.

Після розділу Польщі Росія почала ліквідувати Берестейську унію. Катерина ІІ розпочала боротьбу, спрямовану на її повне знищення унійної метрополії та навернення усіх вірян до Російської православної церкви. Спочатку була ліквідована уніатська митрополія та всі єпархії, за винятком полоцької: Микола І 1839 ліквідував рештки Унії, на Правобережжі, Волині і Білій Русі, а Олександр II — на Холмщині і Підляшші. Росія під час окупації Галичини 1914 заарештувала митрополита Андрея Шептицького й насаджувала силою православ'я під проводом єпископа Евлогія. Такі самі спроби були й під час другої світової війни (1939—41), але вони були безуспішними.

Лише після окупації 1944 та арешту всієї ієрархії Греко-католицької церкви, на т. зв. Соборі у Львові 1946, при участі 214 священиків та кількох мирян, під наглядом органів НКВС скасовано Берестейську Унію і Греко-католицьку церкву підпорядковано московському патріархові. Подібно ж ліквідовано Унію на Закарпатті 1949 і Пряшівщині 1950. Синод української католицької ієрархії в Римі 2 грудня 1980 ствердив, що акт ліквідації Унії т. зв. «львівським собором» недійсний, проти чого протестував у Ватикані 22 грудня 1980 московський патріарх.