ist_ukr_kult
.docx33.Музика 19 століття.У першій половині XIX століття музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки.. Артистичний склад формувався переважно з кріпаків. Нерідко для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів із-за кордону. Найбільші міста України - Київ, Харків, Одеса, Полтава, Львів - мали свої музичні традиції. У першій половині XIX століття їх культура розвивалась не так інтенсивно, як у наступні 60- 70-ті роки. Проте саме тут зароджувались і дали перші паростки демократичне мистецтво, література, наука. У розвитку музики значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові та Києві. В українській музиці становлення музичної культури пов'язане, насамперед, з іменами С. Гулака-Артемовського, П.Ніщинського, М. Аркаса. В музиці цих композиторів б'є джерело народного життя, але в силу цілого ряду об'єктивних причин, професійні якості їх творчості ще не піднялися на рівень європейської культури. Більшість з композиторів того часу, не маючи відповідної професійної підготовки, залишалися на аматорському рівні, їх музична мова спиралася передовсім на мелодику побутового романсу, інтонації народної пісні, традиції побутової комічної опери. Як оперний та музично театральний доробок, українська інструментальна музика XIX ст. несе риси аматорської творчості. Яскравими зразками щодо цього можуть бути фортепіанні п'єси і романси композитора, піаніста і педагога М. Завадського - вчителя музики В. Заремби та збирача народної пісні А. Коципінського. Фортепіанні п'єси М. Завадського та В. Заремби - це невеликі обробки українських пісень і танців, аранжованих для домашнього музикування. Вони розраховані на коло музикантів-аматорів. Найбільш приваблива їх сторона - пісенний мелодизм, опора на фольклорні інтонації та жанрові основи народної музики. У більшості своїй це були козаки, гопаки, ча-барашки, шумки або ліричні романси та пісні. Ця музика, яка пропахувала народну музику, була вельми популярною серед широких кіл. Із пісенної спадщини В. Заремби і досі широко побутують його пісні "Дивлюсь я на небо" (на вірші М. Петренка) і "Така її доля" (на вірші Т. Шевченка).Отже, для розвитку української музичної культури XIX сторіччя виняткового значення має опора на народну музику і демократичне спрямування. Як бачимо, фольклорні засади слугували формуванню навіть таки професійних жанрів, як опера, інструментальна п'єса.Розвиток музичної культури України продовжувався в тому ж напрямку, але вже на засадах професійної творчості. У першу чергу ці; було пов'язано з діяльністю Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912). Його творчість відкривала новий етап - створення української національної музичної школи та прагнення піднести її на рівень європейської культури. М.Лисенко був одним із тих небагатьох українських композиторів, хто отримав професійну музичну освіту. Коло його інтересів було щонайширше. Діяльність М. Лисенка охоплювала всі галузі професійної музичної культури. У своїй особі він поєднував творчість композитора, піаніста, педагога, фольклориста, музичного теоретика, громадського діяча. Великий внесок М. Лисенко зробив, насамперед, у галузь оперного мистецтва України. Його опера "Тарас Бульба" і нині є зразком національної історико-героїчної музичної драми. Музика, як і есе мистецтво та література XIX ст., розвивалася під знаком романтизму. Його найкрупніші західноєвропейські представники - Р. Шуман, Ф. Шуберт, И. Брамс, Р. Вагнер, Д. Верді, Г. Берліоз - підняли музичну культуру на високий художній та професійний щабель. У цей період бурхливо розвиваються опера, симфонія, інструментальні жанри. Новим явищем стає програмна музика, яку започаткував видатний російський композитор М. Мусоргський.Безпосередній поштовх для широкого розвитку цілого ряду музичних жанрів, зокрема музично-сценічного, зробила українська театральна культура. У 70-80-ті роки минулого століття вона досягає високого професіоналізму. Діяльність українських музично-театральних труп з найвидатнішими її представниками М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. Карпенко-Карим, М. Заньковецькою замінила певною мірою відсутній у той час український оперний театр. Для їх вистав почали писати музику багато українських композиторів. Передусім ці трупи сприяли творчій праці М. Лисенка на ниві театрального мистецтва.
34.Культура СХ і ЗХ Укр. 1905-1904р.р. У роки першої демократичної революції на передній край громадсько-політичної боротьби висунулось українське національне питання. Громадськість України боролася проти національного гноблення, за право навчання рідною мовою в школах, користування нею в пресі, на сцені, у державних установах тощо. Маніфест 17 жовтня 1905 р. сприятливо позначився на розвитку українського національно-визвольного руху. Ще в березні 1905 р. Російська академія наук надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою, і рекомендувалось відмінити антиукраїнські акти 1863 і 1876 pp. (Валуєвський циркуляр 1863 p. і Емський указ 1876 р.).3 кінця 1905 р. почали з'являтись українські періодичні видання. У 1906 p. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило 18 українських газет і журналів. Деякі з них, як, наприклад, газета «Громадська думка» (пізніше - «Рада»), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити і в наступні роки. Проявом національного руху стало виникнення культурно-освітніх організацій «Просвіта» в Катеринославі, Києві, Одесі, Чернігові, Ніжині, Миколаєві, Полтаві. У їхній роботі активну участь брали відомі діячі культури - Л. Українка, М. Коцюбинський, П. Мирний, М. Лисенко, Б. Грінченко, Д. Яворницький. Товариства «Просвіта» організовували бібліотеки і читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, ставили вистави і концерти тощо.Українська преса виникла в ході революції після Маніфесту 17 жовтня, який оголосив свободу слова. Першим виданням був журнал «Хлібороб», який створювався братами Шеметами в Лубнах. У 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі та інших містах України, а також у Петербурзі й Москві виходило 18 українських газет і журналів.«Просвіти» — українські самодіяльні культурно-просвітницькі організації, керовані демократичними й ліберальними діячами із середовища національно свідомої української інтелігенції. Активну участь у роботі «Просвіт» брали: у Києві — Б. Грінченко, Л. Косач (Леся Українка), М. Лисенко; Чернігові — М. Коцюбинський, Полтаві — Панас Мирний; Катеринославі — Д. Яворницький; Миколаєві — М. Аркас. «Просвіти» прагнули розвинути національну самосвідомість, для чого влаштовували бібліотеки та читальні, налагоджували випуск науково-популярної літератури українською мовою, організовували лекції та спектаклі, створювали школи з українською мовою. Царська влада всіляко протидіяла діяльності «Просвіт».Вища школа. У 1905 р. явочним порядком на вимогу студентів і громадськості починають викладати в університетах українською мовою: в Одесі О. Грушевський — історію України, у Харкові проф. М. Сумцов — історію літератури. У 1906 р. зі Львова до Києва переїхав М. Грушевський, перенісши із собою видання «Літературно-наукового вісника», навколо якого об’єднуються українські письменники. У 1907 р. в Києві засновується Українське наукове товариство на чолі з М. Грушевським. Велике значення для розуміння українського питання мала його книга «Очерк історії українського народу», видана в 1904 р. і перевидана в 1906 р. і 1911 р.
35. Становище інтелігенції на початку 20 ст. До революції в Україні і в Російській імперії інтелігенція відігравала виняткову роль в духовному житі суспільства. Це було зумовлено колосальним розривом між культурно-освітнім рівнем більшості населення і нечисленної інтелігенції. Але 1920-1930-ті роки в розмірене життя інтелігенції внесли кардинальні зміни. Зокрема відзначається, що на початок 20-х років значна частина української інтелігенції, яка проживала в містах і зрусифікованих промислових районах, вважала себе представником російської культури. Цьому сприяло, насамперед, здійснення царським урядом русифікаторської політики і наявність серед мешканців міст значного відсотку росіян та євреїв, які послуговувалися, як правило, російською мовою.Здійснення політики українізації вимагало великої роботи в кількох сферах одночасно: виховання національної інтелігенції, повернення зрусифікованої інтелігенції до своїх мовно-культурних джерел та бажане оволодіння українською мовою росіянами чи представниками інших національностей з метою кращого виконання своїх службових обов’язків. Одним з важливих було й питання дерусифікації вищої кадрової інтелігенції.Для реалізації українізаційної програми в середовищі української інтелігенції використовувалися різні методи і форми. Серед найбільш розповсюджених було навчання українській мові і знайомство з українською культурою, виховання української інтелігенції, стимулювання працівників до вивчення мови, контроль за станом знань, законодавчий метод тощо. Ці методи втілювалися в різних формах. Метод виховання національної інтелігенції знаходив своє втілення не лише завдяки збільшенню чисельності студентів-українців, аспірантів, але й покращенню системи освіти і її змісту в школах. Впровадження законодавчого методу здійснювалося через видавництво декретів, постанов. Він був основоположним, і саме на ньому базувалися інші методи.Важливим було стимулювання до вивчення мови. Такий метод проявляв себе у формі можливого звільнення з роботи за незнання мови, складання іспитів з української мови при вступі у вищі навчальні заклади тощо. Одним з найважчих аспектів у сфері “українізації” було нічим не виправдане намагання змусити вивчати українську мову представників наукової та мистецької інтелігенції, росіян за національністю. Представники української інтелігенції першими усвідомлювали свою національну приналежність і намагалися допомогти зробити це іншим. Усвідомлення національної ідентичності було одним з тих вихідних точок, з яких починався рух за розвиток української культури, розширення сфери вживання української мови. Користуючись тим, що “українізація” була проголошена державною політикою, українська інтелігенція розгорнула бурхливу діяльність по створенню культурних організацій, поширенню української культури серед міського зрусифікованого населення. Тому, можна зробити такі висновки: зі встановленням радянської влади в Україні більшовицький режим намагався підкорити своїм впливам інтелігенцію і підключити її до будівництва нового соціалістичного суспільства. Для цього використовувались різноманітні способи і засоби впливу: репресії, матеріальне заохочення, створення різних об’єднань інтелігенції, агітація і пропаганда, адміністративний тиск тощо. Однією з найбільш складних проблем, які стояли на шляху реалізації українізаційної програми, стало здійснення дерусифікації складу інтелігенції. Історично склалось так, що в багатьох професійних групах інтелігенції домінували росіяни та євреї. Навіть якщо в окремих групах інтелігенції було багато українців, вони значною мірою були зрусифікованими. Тому для зміни даного становища здійснювались спроби виховання української інтелігенції через систему радянських вищих навчальних закладів, провадились дерусифікаційні заходи серед зрусифікованої української інтелігенції. Значне місце займало знайомство росіян та представників інших національностей з українською культурою і мовою. Важливу роль українська інтелігенція відіграла в національно-культурному розвитку українців, що проживали в інших республіках СРСР. Саме представники української інтелігенції були одними з перших, хто виступив за те, щоб навчання в школах, які відвідували переважно діти українців, велось українською мовою. Українська інтелігенція зробила значний внесок в організацію українських культурних установ, які знайомили місцевих українців із кращими зразками української культури, а також в національно-культурний розвиток українців, що проживали поза межами України. Педагоги з УСРР добровільно зголошувались переїздити в інші регіони СРСР, щоб допомогти місцевим українцям в їхніх культурних прагненнях.
36.Розвиток освіти, літератури, театру на початку 20 ст. ОСВІТА. Активізація визвольних змагань українського народу, великі соціальні потрясіння, якими ознаменувався поч. XX ст., вплинули і на духовне життя, збагатили його чималим досвідом, новими знаннями, що привело до колосального злету національного самоусвідомлення. Цьому значною мірою сприяв розвиток народної освіти як на західноукраїнських землях, так і на сході України. При всій антиукраїнській антинародній спрямованості своєї політики царський уряд змушений був піти на розширення шкільної мережі в Наддніпрянщині. Однак кількість шкіл в Україні не відповідала потребам населення у початковій освіті. До того ж обсяг і рівень знань, що їх давала початкова школа, набагато відставали від вимог часу.У зв'язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа середніх навчальних закладів та учнів у них збільшувалися. Аналогічною була ситуація у вищій школі. Революція 1905—1907 pp. примусила уряд дещо відчинити університетські двері для вихідців з "нижчих" станів. На всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії — навіть жодної української школи недержавному утриманні. Така політика самодержавства щодо української мови, як мови навчання мас, підпорядковувалася меті задушити українську національну культуру. Навіть після офіційної відміни під впливом першої російської революції заборонних документів 1863,1876 і 1881 pp. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою царизм так і не дав дозволу на впровадження навчання у школах рідною мовою. Не дозволялося брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у мазепинстві, українському сепаратизмі.Після повалення царату в Україні почався новий етап прискореного розвитку національної культури й освіти. Українські уряди, незважаючи на вкрай важкі умови жорстокої політичної і збройної боротьби, чинили відчайдушний протест російському та зрусифікованому чиновництву, деяким антиукраїнськи налаштованим викладачам гімназій та ВНЗ, послідовно провадили політику підтримки та розвитку української мови, книгодрукування, наукових закладів тощо.Вперше українська мова на правах офіційної входила до середньої та вищої школи. Вже в березні 1917 р. у Києві було засновано перші дві українські гімназії, а до осені кількість закладів, що утримувалися за рахунок громадських або приватних коштів, У період Гетьманату освітньо-культурницьку політику Центральної Ради було продовжено. Щоправда в цей час політика держави щодо підтримки національної культури зовні була більш стриманою. Темпи українізації школи уповільнилися. Було вирішено, не українізовувати наявні російськомовні інституції, а створювати нові українські. Ще інтенсивніше українізація школи здійснювалася Директорією, однак через швидку зміну політичної ситуації досягти реальних результатів не вдалося. У той час були прийняті постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою Значної уваги становленню національної школи надавала Західноукраїнська Народна Республіка.ЛІТЕРАТУРА Складна, драматична ситуація в Україні на поч. XX ст., позначена великими соціальними потрясіннями, боротьбою різних партій, ненавистю до світової кровопролитної бойні, передчуттям революційного вибуху, знайшла яскраве відображення в художній літературі. У численних творах, зокрема казці "Хо", оповіданнях "Лялечка", "Дорогою ціною", новелах "Сміх", "В дорозі" М.Коцюбинський затаврував систему царського самодержавства як ворога українського народу, переконливо показав революційно-визвольну боротьбу в нових умовах. Глибоким оптимізмом і впевненістю в перемозі українського народу над гнобителями сповнені поезії Лесі Українки "Досвітні огні", "Дим", п'єси "В катакомбах", "Лісова пісня ", " Камінний господар " та інші. Про важке життя українського селянства, його боротьбу за кращу долю йдеться у творах прозаїків А.Тесленка, С.Васильченка. Яскравими барвами засяяв самобутній талант глибоко ліричного поета Олександра Олеся (О.Кандиби) Одним із перших відтворив з демократичних позицій революційні події в Україні поч. XX ст. Гнат Хоткевич. Він яскраво показав боротьбу трудового народу, зокрема робітників, проти царської влади, за соціальне і національне визволення Своєрідним явищем в історії української літератури була творчість Володимира Винниченка, тривалий час маловідома читацькому загалові. Революція 1905—1907 pp. справила великий вплив на суспільно-політичні, філософські Й літературно-естетичні погляди Івана Франка. Про це свідчать написані тоді казка "Будяки", поема "Мойсей ", вірші" Сійте більше " Справжньою гордістю українського народу став талановитий поет та історичний романіст Богдан Лепкий — найбільш популярна постать на галицькому ґрунті після І. Франка. Його вірш " Журавлі" — то безсмертна народна пісня "Видиш, брате мій..." для українців усього світу. Наполеглива праця над засвоєнням здобутків модерної поезії й боротьба за нові засоби вираження почалися в добу української народної революції в Києві. Найвизначнішим представником цього покоління був Павло Тичина, Він умів майстерно поєднати наївну символіку народної мелодії з новими літературними вимогами. Від суб'єктивної лірики в пантеїстичному дусі та мрійливих революційних настроїв поет згодом перейшов до програмних пролетарських поем. Найвизначнішим представником неокласиків став Максим Рильський — тоді найбільший епічний поет із дуже широким діапазоном тематики, плідний перекладач. Чільний представник футуризму Михайло Семенко дав не один зразок чистої лірики вільним віршем (верлібром). До цього напряму належав і Гео Шкурупій. Найбільше уваги з'ясуванню взаємин змісту та форми в новій поезії та ваги давніх мистецьких зразків приділяла група неокласиків, до якої, крім М.Рильського, належали М.Зорові П.Филипович — врівноважені зрілі поети й тонкі критики, драматург Я.Мамонтов.
ТЕАТР. Не зважаючи на важкі умови на поч. XX ст. продовжував діяти український театр у Східній Україні. Численні українські трупи, переслідувані утисками і свавіллям царської адміністрації, гнані матеріальними нестатками, мандрували по всій Україні і просторах Російської імперії, позбавлені змоги десь зупинитися на постійну роботу. Саме тому в репертуарі багатьох українських труп переважали низькопробні водевілі, розраховані на невибагливих глядачів. Передові діячі українського театрального мистецтва і літератури рішуче боролися проти занепадництва, халтури й ремісництва на театральній сцені.У період революції 1905—1907 pp. зростає громадське значення театру як трибуни для пропаганди передових ідей. Нерідко театральні вистави перетворювалися на антиурядові демонстрації! маніфести. Тимчасове послаблення в роки революції обмежень щодо українського друкованого слова і театру створило сприятливіші умови для розвитку українського театрального мистецтва. Важливим завоюванням передової громадськості був перший стаціонарний український театр, який організував 1907 р. М.Садовський у Києві. Згодом М.Заньковецька і П.Саксаганський взялись організовувати Український художній театр на зразок Московського художнього театру. Але завадили брак коштів і війна.Провідне місце в театральному житті України на поч. XX ст. займали колективи акторів, які очолювали корифеї української сцени 11. Сакса ганський, І.Карпенко-Карий, М.Садовський. Періодом найвищого творчого піднесення трупи П.Саксаганського — І.Карпенка-Карого були 1900—1903 pp., коли в ній об'єдналося блискуче сузір'я видатних майстрів української сцени — М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий та М.Заньковецька. У репертуарі трупи тоді було бл. 60 п'єс — кращі зразки української класичної драматургії.У Західній Україні, продовжував діяльність театр "Руської бесіди". Завдяки провідним акторам А.Осиповичевій, І.Рубчаку, К.Рубчаковій, В.Юрчаку, а також режисеру І.Стаднику театр залишався на високому професійному рівні. У його репертуарі були кращі зразки вітчизняної і зарубіжної драматургії. Театр здійснив постановку "Хазяїна" І.Карпенка-Карого, "Украденого щастя" І.Франка, "Запорожця за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, "Катерини" М.Аркаса, а також "Проданої нареченої" Б.Сметани, "Урієля Акости" П.Гудкова, "Сільської честі" Б.Масканьї.Міцніли зв'язки західноукраїнського театру з театром Наддніпрянської України. 1905 р. до Львова приїхав К.Садовський, який запросив працювати тут зірку української сцени М.Заньковецьку й згуртував колектив інших талановитих акторів. Побачили світло рампи постановки української народної драми "Бурлаки", п'єси І.Карпенка-Карого "Мартин Боруля", "Суєта", "Хазяїн", "Сто тисяч", кращі драматичні твори М.Старицького, О.Островського. Значно зросла майстерність акторів і режисерів. Чимало їх стали незабаром відомими діячами українського театру.Значно активізувалося театральне життя з початком Української революції. Зокрема наприкінці 1917 р. виник український театр в Одесі. Помітною подією в історії національної культури став "Молодий театр", який у тому ж році заснував і очолив Лесь Курбас. Усе було незвичне в організації цього театру: і те, що він об'єднував акторів із закінченою театральною освітою, і те, що з самого початку було сформульовано його творчу платформу, і те, що трупа була юридично оформлена й мала затверджений статут, який регламентував права художньої ради, права та обов'язки режисера. Навесні 1919 р. цей колектив, який складався в основному з молодих митців, злився з театром ім. Т.Шевченка. Однією з кращих вистав об'єднаного колективу була інсценізація поеми великого Кобзаря "Гайдамаки" (автор інсценізації та постановник — Л.Курбас). На сцені цього театру виросли такі видатні українські митці, як художник А.Петрицький, актори Г.Юра, В.Чистякова, В.Василько, О.Ватуля, П.Самійленко, П.Долина та ін.За часів Гетьманату було створено Державний драматичний театр. Тоді ж почав діяти Державний народний театр під керівництвом П. Сакса ганського, де працювали М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, інші видатні митці.
37. П.Скоропадський та укр. культ. Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були її прорахунки й хиби. Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. 29квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава». Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:
- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;
- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;
- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;
- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці.
41.Культура та дух.життя сусп.-ва. в умовах незал. Укр. Із проголошенням незалежності України відродження національної культури стало державною справою. Для українців відкрилася перспектива вільного розвитку і набуття престижностісвоєїмовиікультури.У жовтні 1989 р. було прийнято «Закон про мови в Українській РСР», спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах життя суспільства. Українську мову в республіці було проголошено державною. Конституція України затвердила за українською мовою статус державної мови, а також гарантувала вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов.Для забезпечення духовного і соціально-економічного розвитку держави почалося реформування системи освіти. З’явилася велика кількість ліцеїв, гімназій, коледжів, профільних академій, університетських комплексів. Нова модель освіти передбачає диференціацію, гуманізацію навчання й виховання, особистісний підхід. Проте загальний стан економіки обмежує фінансування освіти.Недостатнє фінансування обумовило кризові явища і в науці: відтік вчених із наукової сфери в інші структури і за кордон, втрата провідних позицій з ряду фундаментальних досліджень, відставання від Заходу за рівнем наукових розробок.Утвердження демократії сприяло оновленню літератури й мистецтва, гарантувало свободу творчості, вільний розвиток найрізноманітніших художніх стилів і жанрів.Останні десятиліття позначилися активізацією релігійного життя. Ще наприкінці 1980х рр. була легалізована діяльність Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Українська православна церква в процесі своєї перебудови виявилася розколотою на Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП), Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ-МП). Серед віруючих і частини духовенства останнім часом посилюється прагнення до створення єдиної православної церкви в Україні.Серед населення України поширюється вплив протестантизму, іудаїзму, ісламу. В Україні діють 105 релігійних об’єднань, діалог між якими здійснюється в рамках Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Держава спрямовує свої зусилля на те, щоб представники всіх конфесій були повноправними учасниками громадського життя. Свобода совісті стала важливим елементом життя незалежної України. Верховна Рада України стала приділяти більше уваги питанням культури й освіти, ніж раніше. У квітні 2005 р. в парламенті відбулися слухання на тему «Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації». Парламент зобов'язався оперативно розглянути ряд законів і державних програм у галузі культури й освіти. Зокрема, ідеться про формування нових механізмів сприяння розвитку культури в цих периферійних центрах України, про збереження й використання замків, пам'яток дерев'яної і мурованої церковної архітектури, розвиток туризму, охорону та збереження нематеріальної культурної спадщини, розширення участі України в програмах і проектах Ради Європи та Європейського союзу, розвиток мережі інформаційно-культурних центрів України за кордоном.Викликає занепокоєння стан національної кіноіндустрії. Вітчизняне кіновиробництво виявилося згорнутим, за 2005 р. у широкий прокат не вийшло жодного нового повнометражного ігрового фільму. Засилля американської і російської кіноіндустрії в кінопрокаті й на каналах телебачення несе загрозу розмивання суспільної свідомості.Спад кіновиробництва значною мірою є технологічним: громадяни перестали відвідувати кінотеатри внаслідок колосальної конкуренції з боку телебачення й домашнього кіно в різних формах відтворення. Проте подолання спаду вітчизняного кіновиробництва можливе за активної допомоги держави: послаблення податкового тиску на кіновиробництво, зниження ставок увізного мита на матеріали та обладнання, бюджетне інвестування в продюсерські проекти на конкурсних засадах, створення сучасної системи кредитування кіновиробництва, перерозподіл доходів від прокату іноземних фільмів та продажів на відеоринку тощо.Українські митці, у тому числі молодь, беруть активну участь у конкурсах, а в останні роки українські виконавці вийшли на широкий європейський і світовий простір: на пісенному конкурсі «Євробачення» у 2004 р. перемогла українська співачка Руслана; київський дитячий хор «Щедрик» переміг у двох номінаціях фестивалю самодіяльних колективів «Духовна музика в Римі».Однією з масштабних подій культурного життя України став міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті В. Горовця. За десять років існування конкурс розрісся. У квітні 2005 р. в ньому взяли участь 26 країн, які надіслали 98 конкурсантів віком від 9 до 33 років. Журі очолював український композитор Мирослав Скорик.