46. Суспільно-політичний рух в західноукраїнських землях в першій половині 19 ст. Гурток ,,Руська Трійця ,,

У 1830-1840-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом - громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Заснов­ники об'єднання М.Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Го-ловацький (1814-1888), на той час студенти Львівського університету і вод­ночас вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за визво­лення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у роз­витку національного руху на західноукраїнських землях у дусі романтизму.

Учасники «Руської трійці» підтримували тісні стосунки з М.Максимо­вичем, О.Бодянським, І.Срезневським - відомими діячами української та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гур­тка мала творчість представників нової української літератури - І.Котля­ревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. «Руська трійця» підготувала до друку історико-літературний збірник «Зоря», в якому було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура за­боронила видавати «Зорю». У 1836 р. члени гуртка підготували літератур­но-науковий альманах «Русалка Дністрова», що містив твори із проблем історичного минулого України. Альманах, який через цензурні перешкоди був виданий у Будапешті, отримав позитивну оцінку сучасників, зокрема І.Франко зазначав, що «Русалка Дністрова» виразно і сміливо вказувала на «далекий ясний образ свободної всеслов'янської федерації в освіті й спі­льній роботі політичній». З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Згодом помер Шашкевич; Вагилевич невдовзі пе­рейшов до польського табору; лише Головацький продовжив боротьбу за цілі «Руської трійці».

Я.Головацький у гострій публіцистичній статті «Становище русинів у Галичині» (1846) сформулював соціально-економічні та політичні програм­ні вимоги національного руху. Тут було і визволення народу з-під соціаль­ного гніту, і скасування панщини, і піднесення культури, поширення знань рідною мовою, викладання та дослідження рідної мови у вищій школі з ме­тою підготовки кадрів інтелігенції, яка змогла би працювати в україномов­ному середовищі, піднесення літератури, заснування журналів та інші ви­моги. Були тут і елементи лібералізму, і покладання надій на уряд. Стаття стала справжньою програмою українського національно-визвольного руху в Галичині, що мало істотне значення в мобілізації громадської думки Схі­дної Галичини навколо важливих проблем напередодні революції 1848 р.

Отже, діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національ­ного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

26. 47. Реформи в Російській імперії в 60 - 70-х рр. 19 ст. Та впровадження на Україні.

У середині XIX ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господар­ства прискорився. Малопродуктивна кріпосна праця зумовлювала невисоку її продуктивність, стримувала впровадження у виробництво досягнень нау­ки і техніки, породила нестачу продовольства. Повсюдно множилися соці­альні конфлікти.

Кримська війна 1853-1856 рр. продемонструвала економічну відста­лість, воєнну нездатність Російської імперії, виснажувала українські землі, що були основним джерелом постачання царської армії всім необхідним і поповнення її солдатами. Росія зазнала ганебної поразки, яка прискорила назрівання революційної ситуації.

Новий російський цар Олександр II ЗО березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. У кожній губернії було створено комітети з розробки проектів реформ, які мала потім узагальнити Головна комісія в Петербурзі. До складу останньої увійшло чимало українських дворян, у то­му числі Г.Ґалаган, В.Тарновський та інші.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залеж­ності». Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.

Норми наділу встановлювалися різні, залежно від місцевості та якості землі. Вона надавалася общині або селянському двору (подвірне госпо­дарство) - за числом «ревізьких душ», які мали право на наділи. Однак поміщики відрізали в селян землі й приточували до своїх володінь. З ме­тою збереження за собою кращих земель вони міняли попередні селянські наділи на гірші. Щоправда, царський уряд пом'якшив умови селянської ре­форми на Правобережжі, де було збільшено селянські земельні наділи на 20% і зменшено розмір викупу.

Внаслідок половинчастості й обмеженості реформи та її непослідовно­го запровадження майже 94% селянських сімей мали наділи до 5 десятин, що було значно менше норми середнього прожиткового мінімуму. До 1907 р. селяни в результаті викупної операції виплатили понад 1,5 млрд. крб,, що в декілька разів перевищувало ринкову вартість землі. У листопаді 1866 р. всі землі й угіддя державних селян, які становили в Україні 50% се­лянства, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне ко­ристування. За ці наділи вони щороку вносили до державної скарбниці об­рочний податок, Реформа 1861 р. зумовила процес витіснення дворянського землево­лодіння буржуазним. Дворянська земля переходила до рук купців, замож­них селян і представників інших станів. Тоді ж спостерігався посилений процес товаризації поміщицьких і заможних селянських господарств, чіткі­шою стада спеціалізація окремих районів України. Чимраз інтенсивніше використовували найману працю та машини. Наприкінці XIX ст. у капіталі­зованих поміщицьких і курдських господарствах застосовувалася праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робітників. Все це разом із роз­ширенням посівних площ зумовило підвищення врожайності.

Наслідком реформи 1861 р. стало й подальше розшарування селянст­ва. До сільської буржуазії належало 448 тис. дворів (5 млн. осіб), що зосе­реджували майже 40% всіх надільних і приватних земель. Решту - 550 тис. дворів (5-6 млн. осіб) становили середняки, які були власниками четвертої частини надільних земель. Частина селян, які розорилися, йшла до госпо­дарств поміщиків, заможних селян і в промисловість.

Хоча земельні реформи 60-х років були запроваджені кріпосниками, вони мали буржуазний характер і сприяли налагодженню ринкових відно­син, матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарського вироб­ництва та піднесенню рівня агротехніки, а отже, й зростанню врожайності.