22. 40. Розвиток економіки на правобережжі та західноукраїнських землях у 18 ст. Захоплення західноукраїнських земель Австрією.

Кінець XVIII ст. характеризується зростанням могутності Російської імперії, агресивності її зовнішньої політики. Вона загарбала більшу частину українських земель, перетворивши позбавлену автономних прав Україну на одну з своїх губерній.

Чималу роль у реалізації загарбницьких намірів Росії щодо України ві­діграли поділи Польщі. Скориставшись нестабільністю внутрішньополітич­ної ситуації в цій країні, Росія разом з Австрією та Пруссією у 1772 р. під­писали акт про поділ польських земель. Від Польщі були відокремлені Помор'я, Куяви, частина Великопольщі, Малопольща і Галичина, Східна Білорусь. До Австрії відійшла частина Галичини, згодом була приєднана й Буковина. У 1774 р. Австрія захопила й Буковину. Тобто після першого по­ділу Польщі під владу Австрії потрапила вся територія Руського (без Холм-ської землі), Волзького та західних районів Волинського і Подільського воєводств. Уряд Австрії штучно об'єднав захоплені землі України з польсь­кими в коронний край із центром у Львові. Вищим державним органом управління тут була Галицька придворна канцелярія. Було запроваджено становий сейм, до складу якого входили вищі сановники, церковні діячі, магнати і шляхта. Однак скликали його лише один раз - 1780 р.

Владу на місцях здійснювали губернські управління. Фактично вся влада була в руках губернатора, якого призначав імператор. Галичина по­ділялася на 6, а з 1785 р. - на 18 округів. Вся повнота влади в окрузі нале­жала старості. Сільські громади, залишаючись під владою поміщиків, оби­рали собі старосту (війта) і присяжних. Становище західноукраїнського се­лянства дещо поліпшилося. З 1768 р. селяни звільнялися вік багатьох по­датків, сплачуваних ними поміщикам. Одначе ці реформи пізніше було ска­совано новим, реакційним урядом Австрії.

У 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. Росія примусила польського короля віддати їй Київщину, Поділля та значну частину Волині та Білорусі. Це, а також втрата Польщею інших земель, спричинили визвольне повс­тання, яке очолив Т.Костюшко. Спільними зусиллями Росії та Пруссії воно було придушене.

Через два роки, у 1795 р., Росія, Австрія і Пруссія здійснили третій поділ Польщі, внаслідок чого вона втратила свою державність. До Росії відійшли частина Волині та Литва. Таким чином, під владою Російської ім­перії опинилися практично всі українські землі, за винятком Буковини та Галичини.

41. Культура України другої половини хvіі - хvііі ст.

Після завершення Визвольної війни 1648— 1654 рр. почався новий період в історії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва в Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить високий рівень завдяки значній мережі шкіл, які виникли ще в другій половині XVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були буквар І. Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл у переважній більшості були дяки. З 30-х років XVII ст. центром освіти став Києво-Могилянський колегіум. Окрім нього, значну роль у розвитку середньої освіти відігравали Чернігівський, Переяславський та Харківський колегіуми. В 1701 р. за указом Петра І Київський колегіум було перетворено в академію. Рівень навчання, яке тривало тут 12 років, не поступався вищим навчальним закладам Західної Європи.

У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З давніх часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра. Згодом друкарні з'явилися в Новгороді-Сіверському та Чернігові.

У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» — короткий нарис історії Росії та України, який тривалий час використовувався як підручник. Цінною пам'яткою української історіографії став «Літопис Самовидця», де описано події Визвольної війни 1648— 1654 рр. Спробами перейти від літописання до історичної науки були твори Г. Граб'янки, С. Величка, П. Симоновського, В. Рубана, а також анонімна «Історія русі в або Малої Росії».

Наука в Україні розвивалась у тісному зв'язку з досягненнями загальноросійської наукової думки. Видатний внесок у розвиток науки зробили Д. Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), О. Шафонський (епідеміологія) та багато інших.

Філософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київської академії Й. Горбацький — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, І. Гізель — ректор академії, С. Яворський — поет і церковний діяч.

Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах — піснях, думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася героїчна боротьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького та опришківського руху, численних селянських повстань.

Українська література цього періоду відчувала значний вплив європейського Просвітництва й гуманізму. Справжнім літературним явищем стала творчість Г. Сковороди. Його твори «Сад божественних пісень», «Діалог, або Розглагол про стародавній світ» та багато інших відіграли вагому роль у становленні української літератури. Видатними її представниками були також Л. Баранович, 1. Величковський, Ф. Прокопович та ін.

Значне місце в українській літературі посідала драматургія. Тоді з'являються такі популярні твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Успенська драма» Д. Ростовського, «Про блудного сина» С. Полоцького.

Розквіт українського шкільного театру, який припадає на цей період, пов'язаний передусім із діяльністю Київського колегіуму, а потім академії. В Україні широко розповсюдився й інший різновид театрального мистецтва — театр ляльок (вертеп). Він мав велике значення для розвитку української мови.

Центром музичного життя України першої половини XVIII ст. також була Київська академія, де навчали нотної грамоти, хорового співу, гри на музичних інструментах. Величезний внесок у розвиток української музичної культури зробили такі відомі композитори, як М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський. Починається становлення професійної української музики.

Архітектура і будівництво у другій половині XVIII ст. продовжували розвиватися на самобутній народній основі. Особливого значення надавалося спорудженню православних храмів, де домінує стиль українського, або козацького, барокко. Він органічно поєднував почуття святковості, яскравості, емоційності й пишності. В стилі європейського барокко збудовані Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. Національного колориту сповнені Андріївський собор та Покровська церква в Києві, Троїцький храм у Чернігові тощо. Видатними архітекторами цього часу були С. Ковнір, І. Григорович-Барський.

В останній третині XVIII ст. архітектура розвивалась у напрямі класицизму. В цьому стилі зведено чимало палаців та садиб у Батурині, Глухові, Умані та інших містах України.

Одним із популярних жанрів українського живопису XVIII ст. був портрет, що поєднував риси барокко з народними традиціями. Утворилися національні художні школи - жовківська, чернігівська, новгород-сіверська. В Києво-Печерській лаврі формується школа іконописців. Починає розвиватися монументальна декоративна скульптура.

Таким чином, незважаючи на втрату Україною державності, її культура, зберігаючи традиції Київської Русі та відчуваючи вплив ідей Просвітництва й гуманізму, зробила неоціненний внесок у світову скарбницю.