2. Теоретичні концепції державного кредиту.

Фінансово-економічна політика США в період президентства Р. Рейгана ("рейганоміка") з успіхом продемонструвала органічну взаємодоповнюваність податкових і позикових фінансів. Розрахована на 8 років програма передбачала масштабні запозичення коштів, щоб компенсувати зниження податків. За цим сценарієм адміністрація Рейгана побудувала гігантську боргову піраміду (3 трильйонів доларів), але викликане зниженням податків економічне пожвавлення, хоч і через роки, створило можливість розпочати її демонтаж за рахунок бюджетних лишків.

Теорема еквівалентності Рікардо: заміщення боргових зобов'язань податками і навпаки не впливає на рівень приватного добробуту, а також не збільшує рівня державних видатків. Іншими словами, приватні особи сприймають податки і позики без різниці. В результаті збільшення держборгу не має спричиняти вплив на обсяг виробництва і рівень зайнятості, бо раціональні платники податків будуть заощаджувати в передбаченні в майбутньому вищих податків, призначених для обслуговування зростаючого боргу.

Американський економіст Г. Моультон - противник боргового фінансування - дав останньому назву "нової філософії державного боргу" і ввів цей термін у науковий вжиток (1943 р.). В теоретичній основі "нової філософії" державного боргу знаходиться кейнсіанський постулат, що надлишок не використовуваних заощаджень над потенційно можливими інвестиціями справляє негативний вплив на обсяг виробництва, величину доходів і прибутків. У такій ситуації запозичення для покриття бюджетних дефіцитів не лише поглинають бездіяльні капітали, пускаючи їх у дію, але й справляють на економіку мультиплікаційний ефект. Отже, "нова філософія" державного кредиту "реабілітувала" позики, охарактеризовані представниками класичної політекономії як результат непродуктивних витрат держави.

Американський теоретик Роберт Барро також надав своїм висновкам форму теореми, що одержала назву теореми нейтральності державного боргу: заміна урядових боргових зобов'язань на поточні податкові платежі лише взаємно погашає переміщення ресурсів між поколіннями і тому не порушує параметрів висоти проценту, обсягу виробництва, рівня цін. З можливості капіталізації майбутніх податкових платежів Барро робить висновок, що облігації держпозик відчутно не збільшують нетто-активи (активи за мінусом боргових зобов'язань) у масштабі всієї економіки, а заміна податкового фінансування борговим не викликає зростання обсягу державних видатків.

Принциповий поворот у теоретичних уявленнях про природу державного боргу почався з виходом у 1958 р. монографії Дж. Б'юкенена "Суспільні принципи державного боргу. Виправдання й підтвердження". У якій автор розглядає держборг по аналогії з приватним боргом. Б'юкенен відкидає доказовість суспільної корисності боргових фінансів.

Професор Харківського університету М.М. Алексієнко пропагував позитивне ставлення до держкредиту, вважаючи, що "сама досконала держава - та, котра має більше боргів". Протилежну позицію займав професор Одеського університету С.І. Іловайський. Державні борги, - писав він, - "конче загрозливий факт: у такий спосіб платники податків, тобто всі громадяни попадають як би у кабалу до власників облігацій; якщо ж такими є іноземці, то становище заборгувавшої країни погіршується, тому що вона стає данницею іноземних кредиторів і втрачає в значній мірі свою незалежність" .