Shelekhova_UM-pere_DPA_11ukr_173-12_S / Shelekhova_UM-pere_DPA_11ukr_(173-12)_S

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

Завдяки зусиллям історика Володимира Грабовецького герой народних легенд i переказiв Довбуш з’явився перед нашими сучасниками як реальна особа, яка жила й дiяла в цiлком конкретний час. Працюючи з архiвними документами, професор Грабовецький склав найточнiшу хронологiю й географiю походiв Довбуша у 1738–1745 роках. Але самих задокументованих фактiв iз життя легендарного опришка для людей завжди було замало. Народ потребував бiльше iнформацiї про улюбленого героя й сам брався створювати його бiографiю, унаслiдок чого виникло безлiч легенд, пiсень і переказiв, найцiкавiшi з яких, звичайно, стосуються Довбушевих скарбiв.

Хоча поважнi науковцi лише нiяково усмiхаються на пропозицiю дослiдити ймовiрнiсть iснування опришкiвських скарбiв, але легенди про Довбушевi комори iз золотом, захованi в карпатських лiсах, продовжують бентежити уяву. Часом народнi перекази дивовижно переплiтаються зi свiдченням iсторикiв, тож, мабуть, iстина про Довбушевi скарби лежить десь посерединi мiж легендами та iсторичними фактами.

10 червня 1895 року газета «Дiло» повiдомила, що якийсь старий дiдок iз Угорщини пiдмовив гуцульських селян шукати Довбушевi скарби, мiсцезнаходження яких йому начебто вiдоме. Заiнтригованi гуцули взялися за лопати i, керуючись указiвками старого, викопали довгу нору, але скарбiв тодi так i не знайшли.

Таких шукачiв опришкiвського золота було досить в усi часи. Ùе бiльше у Карпатах знайдеться людей, якi перекажуть почутi вiд дiдiв і прадiдiв iсторiї про пошуки Довбушевого скарбу.

Легенди дають своє пояснення того, чому Довбуш закопував скарби в землю. Оповiдачi розказують, що, вiдiбравши золото в багатих, Олекса роздавав частину селянам, а те, що залишалося, ховав. Мiсце схову в легендах майже завжди пов’язане з якоюсь прикметною ознакою ландшафту – оригiнальним каменем, старовинною криницею тощо.

Історичнi джерела не дають пiдтверджень непомiрних багатств опришкiв. Зрештою, Довбуш нiколи не став би всенародним улюбленцем, якби метою його дiяльностi було примiтивне бажання збагатитися. Вiдiбранi у багатiїв харчi, зброя й грошi були потрiбними опришкам лише для того, щоб проiснувати пiд час лiсового партизанського життя. Надлишок здобичi, безумовно, заважав маневрувати опришкiвським загонам. Лишки або роздавалися селянам, або просто закопувалися в горах.

Порiвнюючи iсторичнi факти, географiю походiв Олекси Довбуша з тими легендами, якi стосуються опришкiвських скарбiв, можна дійти цiкавих висновкiв. Знаючи звичку опришкiв залишати лишки скарбiв у лiсових сховах, цiлком можна припустити, що якась дещиця там залишилася до наших часів.

З уст мiсцевих краєзнавцiв довелося почути ще одну версiю подальшої долi скарбiв Олекси Довбуша. Кажуть, що пiсля смертi свого ватага побратим Довбуша Iван Бойчук забрав частину опришкiвського золота i вiдвiз його на Запорозьку Сiч. На тi грошi начебто було озброєно козакiв. А пiзнiше, коли гетьман Полуботок вiдвозив запорозькi клейноди до Лондона, то разом з ними до Туманного Альбiону попливли й залишки Довбушевих скарбiв.

13. Êîøтîâíі ïàм’ÿтêè Êèїâсüêîї Ðóсі

Про величезну роль Києва як столиці однієї з найбільших східноєвропейських держав Середньовіччя свідчать не тільки літописні повідомлення, залишки архітектурних споруд, а й велика кількість знайдених у ньому скарбів. Це – неоціненне джерело для вивчення історії, політики, економіки, торговельних зв’язків, соціального устрою, духовного розвитку і культури. Особливе значення мають матеріали скарбів у дослідженні давньоруських ремесел. Знайдені коштовності також указують на певні події, пов’язані з міжкнязівськими усобицями і навалами кочових степових орд.

Поняття «київські скарби» для світової науки й культури стало синонімом найвеличніших досягнень першої східнослов’янської держави. Виявлені в Києві коштовні знахідки містять майже третину всіх скарбів, знайдених на території Київської Русі. Це не просто предмети побуту або ювелірні прикраси, виготовлені з дорогоцінних металів, це виняткові пам’ятки історико-культурної спадщини однієї з найвеличніших середньовічних держав Європи. Серед них – сотні безцінних виробів, у яких відображено не тільки технологію далекої епохи, її досягнення в ювелірному ковальстві, литві, техніках емалі, чорніння, карбування, гравірування, а й, найголовніше, передано яскраві образи перехідної епохи від язичництва до прийняття християнства. Особливо часто трапляються зображення Ісуса Христа, Богородиці, архангела Михаїла, архангелів, святих апостолів, а також яскраві образи первісної доби давніх слов’ян.

Майже всі скарби в Києві знайдено на забудованій у давні часи території міста, і цілком імовірно, що їх закопували в

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

окремих садибах їхні власники або в місцях, прилеглих до церков і монастирів.

Більшість київських скарбів складається з ювелірних жіночих прикрас, виготовлених із золота й срібла. При цьому спостерігається значна перевага срібних ювелірних виробів. Це взагалі закономірність для всіх скарбів середньовічної Європи, коли золота було дуже мало, а срібло добували в багатьох країнах. Золото в європейських країнах з’явилося тільки після відкриття Америки наприкінці XV – на початку XVI ст. У Київську Русь воно потрапляло переважно через Візантійську імперію, а срібло – зі східноєвропейських та азіатських країн, зокрема від арабів.

Деякі скарби містять монети Візантії, арабських і європейських країн, Київської Русі. У Києві знайдено близько одинадцяти тисяч арабських монет, майже двісті візантійських і незначну кількість монет західноєвропейських країн. Великий інтерес викликають знахідки майже унікальної монетної гривні так званого особливого київського типу, що являла собою зливок срібла певної форми й ваги. На території Києва виявлено близько двохсот знахідок срібних і золотих гривень, здебільшого саме київського типу. Монетні скарби дають змогу не тільки робити точніші висновки про заховання скарбів, а й вивчати торговельні зв’язки Київської Русі з іншими країнами.

Накопичення коштовностей відбувалося в заможних сім’ях. Це були жіночі прикраси, які передавалися у спадок від одного покоління до іншого. Найімовірніше, що в мирні часи ці родинні коштовності зберігалися вдома. На випадок небезпеки їх перекладали в горщик або мідний чи бронзовий казанок, заливали воском для кращого зберігання речей і ховали поряд із будинком у землі.

Більшість предметів скарбниці Київської Русі зберігається в Музеї історичних коштовностей України в Києві.

14. Мистецтво спілкування

Як відомо, взаємини з людьми можуть обмежуватися посмішкою, кивком голови та іншим жестом, але найчастіше – це привітання, а далі – жвава розмова або поважна бесіда. Якщо художники мислять образами, музиканти – звуками, учені – почуттями, то всі разом, а з ними й решта людства, послуговуються мовою, словом як основним засобом вияву наших думок. Зрозуміло, не можна навчитися думати, не вміючи говорити, і навпаки.

Ùо ж потрібно, аби оволодіти вмінням говорити? Певно, знати мову – цього замало, треба ще усвідомлювати, як і про що розмовляти. Опанувати мистецтво ведення бесіди людство намагається здавна. На основі багатовікового досвіду воно виробило основні правила бесіди. І кожне нове покоління вносить у неї свої особливості.

Ùе стародавній філософ Епіктет пояснював, що людина має слухати вдвічі більше, ніж говорити. Мудрець наполягав:

–Краще слухати, ніж говорити.

–Чому?

Мудрець відповідав:

– Недарма нам Бог дав один язик і пару вух.

На початку ХІІ століття на Русі широко відоме «Повчання дітям князя Володимира Мономаха», де дітям князів та дружинників рекомендувалося вести бесіду таким чином: «У присутності старших мовчати, мудрих слухати, старшим підкорятися, з рівними собі й молодшими в любові перебувати, без лукавого наміру розмовляючи, якомога більше вдумуватися, не шаленіти словом, не осуджувати мовою, не багато смія-

тися...».

У XVII столітті у Ôранції побачила світ книжка, яка згодом стала відомою у всій Західній Європі під назвою «Мистецтво галантних бесід» («Як стати людиною з добрими манерами»). Не одне покоління, додержуючи приписів подібних книжок, оволоділо вмінням вести світську бесіду на теми, які ні до чого не зобов’язували: про погоду, лови, перегони тощо.

Дейл Карнегі пропонує простий спосіб стати найцікавішим співрозмовником: для цього, по-перше, слід бути уважним слухачем з початку і до кінця розмови, заохочуючи інших розповідати про себе, бо їх набагато більше цікавлять свої проблеми, ніж ваші; по-друге, треба приєднатися до погляду співрозмовника. А охочим побесідувати Карнегі дає поради від супротивного: «Якщо ви хочете дізнатись, як змусити людей уникати вас, сміятися з вас поза очі або навіть зневажати вас, то ось вам на цей випадок рецепт: ніколи нікого довго не вислуховуйте. Безперестанку говоріть про себе самого. Якщо у вас з’являється якась думка в той момент, коли розмовляє ваш співрозмовник, не чекайте, поки він закінчить. Він не такий розумний, як ви. Задля чого витрачати час, вислуховуючи його пусту балаканину? Відразу ж втрутьтеся й перебийте його на середині фрази». Підсумовуючи, Карнегі запевняє, що такі люди – нудні, невиховані, самозакохані та самовпевнені. Вони ніколи не стануть добрими співрозмовниками, бо не вміють слухати.

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

Кажуть, що розумних і приємних співрозмовників так мало передусім тому, що більшість людей думає над тим, що вони хочуть висловити, а не як слід відповідати. Найкмітливіші та найввічливіші лише набирають уважного вигляду, водночас у їхніх очах, на обличчі – неуважність до того, що їм кажуть, прагнення якнайшвидше повернутися до того, що самі вони хочуть сказати. Мало хто розуміє, що таке намагання подобатися самому собі – кепський засіб сподобатися іншим чи їх переконати і що вміння слухати та доречно відповідати – це одна з неодмінних якостей, притаманних гарному співрозмовнику.

15. Унікальність Коктебеля

Місто Коктебель розташоване на Кримському півострові біля підніжжя гори Карадаг, де море, гори, ліс і степ формують цілющий сухий і теплий клімат. Та славиться воно не лише чарівними краєвидами, унікальною природою й сприятливими кліматичними умовами для відпочинку. З містом пов’язане життя багатьох діячів культури й науки.

Засновником дачного Коктебеля вважають академіка, лікаря Едуарда Юнге. У кінці дев’ятнадцятого століття він почав розпродавати частину своїх земель під дачні ділянки, і з того часу місто перетворилося на популярний курорт. Особливу роль у розвитку Коктебеля відіграв поет і художник Максиміліан Волошин, який оселився тут у тисяча дев’ятсот сімнадцятому році. Éого будинок став унікальною творчою майстернею. У ньому художник створив цикл акварелей, які поетично передають настрій, навіяний прекрасними гірськими й морськими пейзажами. Через кілька років Волошин перетворив свою дачу на безкоштовний будинок творчості, який став культурним і творчим осередком. Тут відпочивали й працювали відомі письменники, художники, учені, громадські й культурні діячі.

Максиміліан Кириєнко-Волошин народився в Києві, у сім’ї юриста. Навчався в Московському університеті. Багато часу присвятив самоосвіті, працюючи в бібліотеках Європи, брав уроки малювання й гравюри в Парижі. Він був усебічно обдарованою людиною – поетом, філософом, художником. До того ж мав унікальні здібності, про які ще за його життя складали легенди. Волошину ми завдячуємо тим, що саме в околицях Коктебеля було створено центр планеризму. Про це свідчить одна з розповідей.

Це сталося під час прогулянки поета з авіатором Костянтином Арцеуловим – онуком відомого художника Айвазовського. Волошин привів його на одну з гір, що оточують місто, зняв капелюха, підкинув догори й почав читати вірші. Капелюх залишався в повітрі, доки Волошин не закінчив декламувати. Випадок настільки вразив льотчика, що він порекомендував обстежити це місце соратникам-авіаторам. Тисяча дев’ятсот двадцять третього року тут відбулися перші змагання з планеризму.

Не виключено, що Волошин інтуїтивно відчув загадковість Коктебеля, адже тут знаходиться одне з унікальних місць у світі – Карадазька магнітна аномалія. Стійкі вітри, які часто дмуть з моря, створюють на гірських хребтах потоки повітря, що підіймаються високо вгору. Таким чином це місце стало надзвичайно зручним для планеризму. Тут починали свій шлях у небо відомі льотчики й авіаконструктори О. Антонов, С. Ілюшин. Відвідував ці місця й знаменитий конструктор космічних кораблів Сергій Корольов.

Карадаг, біля якого розташований Коктебель, є також унікальним геологічним об’єктом. Сто п’ятдесят мільйонів років тому це був діючий вулкан. Сліди як самого виверження, так і наступних процесів вивітрювання створили природний комплекс дивовижної краси. Побачити цей витвір природи, відчути його велич і могутність зблизька можна, підійшовши на човні до прямовисних скель. Особливо вражає скеля-острів. Піднімаючись із моря, вона схожа на дивну кам’яну арку. Погожої літньої днини під променями сонця ця скеля стає яскра- во-жовтою, тому й має назву – Золоті ворота.

Унікальна природа Карадагу. Тут створено Карадазький заповідник, у якому представлено багато рідкісних тварин і рослин, занесених до Червоної книги України і Європи.

16. Свобода – право кожної людини

Для кожної людини, яким не був би її світогляд, свобода належить до числа вищих ідеалів. Відповідно до світовідчуття кожного з нас, свобода – це те, що належить нам за народженням. Ніхто не має права відібрати свободи в людини проти її волі (зрозуміло, за винятком того випадку, коли вона вчинила злочин). Навіть спроба відняти чиюсь свободу – злочин проти високого звання Людини.

Але в житті кожен з нас поступається своєю особистою свободою заради загального блага. Це відбувається як у дрібних

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

справах, так і в справах більш важливих. Візьмемо, приміром, простий випадок – гру у футбол. На ігровому полі десять гравців погоджуються підкорятися вказівкам одинадцятого – капітана, а вся команда з одинадцяти осіб погоджується грати за правилами гри і підкорятися рішенням судді. Жоден із гравців не претендує на свободу грати за власними правилами: жодна гра не була б можливою, якби вони не прийняли таких умов.

Ми добровільно поступаємося якимись елементами нашої особистої свободи й у більш важливих ситуаціях. Як громадяни цивілізованої держави ми підкоряємося законам країни в ім’я загального блага, що полягає в мирному й цивілізованому житті.

Проте коли йдеться про працю кожної людської істоти на свободу як про принцип, усі ми, незалежно від характеру нашого світогляду, погоджуємося з тим, що це право не повинно порушуватися. Тому й відчуваємо справедливе обурення, зустрічаючись із поневоленням іншої людини, зі ставленням до неї як до гвинтика від машини, засобу досягнення якихось цілей, буде це чиїмось задоволенням чи благом окремої особистості. Кожна людина будь-якої національності, будь-яких віку й статі, кольору шкіри й віросповідання має право на те, щоб до неї ставилися не як до статиста й засобу виробництва, а як до самодостатньої особистості, як до Людини, яка має власне ім’я і свої індивідуальні особливості. Вона народжена, аби бути вільною.

Проте з приводу основної умови свободи людини є розбіжності. Коли постає питання про те, що є принциповою умовою реалізації повної свободи людини, виявляється, що теїстичний і атеїстичний світогляди, які є основними типами життєвих позицій, кардинально розходяться у своїх відповідях на нього. Це питання, по суті, сформульоване так: чи є людство вищою і єдиною розумною силою в нашому світі й у Всесвіті в цілому? Це запитання, у свою чергу, тягне за собою інші, наприклад: чи є людство абсолютно вільним вирішувати, як поводитися, а також що правильно, а що неправильно? Які вищі цінності людства? Яка кінцева мета існування? Якою вона взагалі має бути? І чи повинна людина бути відповідальною перед кимось, окрім себе самої?

Чи, можливо, існує Бог, який, створивши Всесвіт і людство, має право встановлювати закони не тільки фізичні, а й моральні й духовні, призначені для керування поведінкою людей? І чи правда, що людство загалом і кожний індивід відповідальні за те, як вони поводяться?

Кожен повинен знайти в житті для себе відповідь на ці запитання.

17. Відкриття обручки

Обручка – символ, який підтверджує подружній статус. Купуючи обручки на весілля, наречені часто не замислюються над походженням і значенням цієї традиції. Насправді в обручки багата історія з гарними легендами й безліччю відкриттів як наукових, так і життєвих.

Чи давно з’явилися обручки, точно не встановлено, та їх виникнення пов’язують із Давнім Єгиптом. Тоді вони виконували роль печатки, за допомогою якої фараони передавали свою владу й волю через державних представників. Згодом золоті обручки почали носити як прикрасу багаті єгиптянки,

асрібні, бронзові, зі скла або глини – менш заможні. Першу обручку, згідно з давньогрецькою міфологією, но-

сив за наказом Зевса Прометей як спогад про ті дні, коли був прикутий до скелі.

Обряд заручення вперше з’явився в римлян: наречений дарував батькам нареченої просту металеву обручку як символ зобов’язань і здатності утримувати наречену. Традиція ж одягати обручку під час заручин на палець нареченої тісно пов’язана зі звичаєм купувати жінку. Обручка була немов комерційним зобов’язанням, яке підтверджувало, що угоду буде виконано. Крім того, давала знати іншим чоловікам, що ця жінка вже «не продається».

Уєвреїв обручка з’явилася на зміну звичаю вручати нареченій монетку як зобов’язання, що майбутній чоловік бере на себе фінансове утримання дружини.

Обручки із золота вперше з’явилися в єгиптян, які носили їх на безіменному пальці лівої руки, оскільки вірили, що саме від цього пальця прямо до серця веде «артерія любові».

Особливою силою наділяли обручки й давні римляни. Вони дарували своїм дружинам обручки, стилізовані під ключ, на знак того, що жінка береться розділяти з чоловіком усі обов’язки й допускається в управління домом як рівноправний партнер.

Церемонія заручення споконвічно була важливіша за саме весілля – просте завершення вдалих заручин. Тільки набагато пізніше, за часів християнства, обручка стала частиною весільного обряду.

УIX столітті Папа Римський Микола дозволив християнам використовувати обручки. Відтоді обручка стала не лише

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

означати матеріальну угоду, а й служити символом вірності, надійності та любові.

Цікаво, що в XV столітті відповідно до церковного статуту при одруженні нареченому на знак його сили одягали залізну обручку, а нареченій на знак ніжності та цнотливості – золоту. Ùе пізніше наречений отримував золоту обручку, а наречена – срібну.

За традицією купівля обручок входить в обов’язок нареченого. Обручками вони стають лише після моменту заручення (чи то реєстрації шлюбу в рагсі або вінчання), тому жодних суворих розпоряджень, якою має бути обручка сьогодні, немає.

Давні перекази свідчать, що обручки після весілля слід носити, не знімаючи. Люди вірили, що «якщо охолоне обручка, охолоне й кохання».

Протягом багатьох століть обручці приписувалося майже містичне значення. Існує безліч пов’язаних із цим прикмет. Наприклад, уважається, що батьки можуть передавати свої обручки лише в тому випадку, якщо досвід їхнього сімейного життя позитивний. Обручки з позитивним шлюбним досвідом варто берегти й передавати тій дитині, яка на це заслуговує.

Це справді лише символ, хоча й дуже багатозначний. Він має уособлювати міцні сімейні стосунки, гармонію, порозуміння, любов і надійність.

18. Скам’янілі дерева

На початку сімдесятих років минулого століття під час розробки піщаного кар’єру неподалік міста Дружківки Донецької області було виявлено цікаву знахідку. На площі в один гектар серед твердих, наче граніт, пнів було розсіяно безліч скам’янілих шматків дерева. Їх розміри були різні: одні ледве сягали двох-трьох сантиметрів, інші – кількох метрів. А на північно-східній околиці селища було знайдено цілий мінералізований стовбур завдовжки в шість метрів і завтовшки в метр.

За свідченнями археологів і геологів, які досліджували цю територію, дерева були розташовані в земних надрах майже вертикально. Деякі з них піднімалися над підошвою кар’єру на дванадцять, а подекуди й на п’ятнадцять метрів, кореневище ж ішло ще далі вглибину. Розглядаючи тонкі зрізи стовбурів під мікроскопом, учені навіть змогли роздивитися в них клітинну будову. Зовні скам’янілі дерева були схожі

на тільки-но спиляні, тільки були вони набагато важчі за деревину, і в них дуже чітко можна було побачити кристали кварцу.

Дослідники з’ясували, що знайдені біля міста Дружківки скам’янілі дерева росли в лісах на березі річки понад двісті п’ятдесят мільйонів років тому, коли клімат у цій місцевості був зовсім інший. Висота дерев сягала сорока, а іноді й п’ятдесяти метрів. Найвірогіднішою причиною знищення прадавнього лісу став сильний ураган, який вирвав дерева з коренем. Гіганти попадали в воду, доступ повітря до них припинився, і там вони пролежали сотні років, не розкладаючись.

З часом на місці прадавнього лісу утворилося море. На той час дерева покрив товстий шар осадової породи, але морська вода продовжувала просочуватися. Вона вимивала зі стовбурів органічні речовини, і замість них накопичувалися мінерали. Таке скам’яніння дерев відбувалося протягом тисячі років. Про це свідчать численні археологічні знахідки. Навіть сьогодні в цій місцевості можна знайти акулячі щелепи, скам’янілі морські лілії, корали, молюски. Морське дно нашаровувалося протягом багатьох віків. Нині осадові породи кам’яновугільного періоду на Донбасі знаходять на глибині майже одинадцять кілометрів.

Яким же чином дерева, які були сховані глибоко в надрах землі, виявилися майже на її поверхні? Учені вважають, що на поверхню скам’янілі рештки стовбурів і пнів піднялися приблизно сто сімдесят мільйонів років тому. Тоді на Землі йшов інтенсивний процес гороутворення, який різко змінив рельєф місцевості, і гірські породи з силою виштовхували скам’янілі дерева на поверхню.

«Кам’яний ліс» у донецьких степах – хоча й рідкісне, проте не єдине місце у світі. Шари породи виходять на поверхню землі й оголюють скам’янілі стовбури на всіх континентах у багатьох країнах. Аналогічні релікти знайшли в пустелях Монголії й Північної Америки. Їх можна спостерігати й на грецьких островах, і в Єгипті, і в Судані. І скрізь ці унікальні пам’ятки історії Землі є національним надбанням держави, знаходяться під її охороною, притягують масу туристів. А в Південній Америці й Австралії і сьогодні ростуть вічнозелені араукарії з гострим пласким листям, лускатою корою й плодами-шишками, які придатні для харчування. Але таких дерев на планеті налічується дуже мало.

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ