3.6. Розвиток управлінської науки в Україні

Початок формування української практики управління відносять до часів Київської Русі. Спершу уявлення про управління існувало на рівні практики, а потім – і мистецтва. Джерелами знань про управлінську думку є письменні пам’ятки, акти, реєстри, хроніки тощо. Літописи містили не лише хроніку подій тих днів, але й низку інших пам’яток: актів (міжнародні угоди, княжі грамоти), літературні твори (“Повчання” В.Мономаха), правові кодекси (“Руська правда”).

У “Повчанні” Володимира Мономаха (1053-1125) фактично зображена ідеальна картина необхідного для країни управління підданими. В. Мономах закликає своїх “дітей” до працьовитості, відповідальності, контролю за станом справ, самостійності, вивчення того, чого не знаєш. Особлива увага мала приділятися “гостям”, оскільки вони понесуть по світу гарну або погану поголоску про країну.

Розвиток управлінської думки і практики в Україні в період з кінця 18 ст. до середини 19 ст. пов’язано з працями М.А. Балудянського (1769-1847), В.Н. Каразіна (1773-1842).

Михайло Андрійович Балудянський – перший ректор Санкт-Петербурзького університету. Він першим в Російській імперії опублікував нариси з історії економічних вчень – “Статистичний часопис”. Його погляди щодо організації праці стосувалися трудових відносин, кваліфікації робітників, заробітної плати. Балудянський підкреслював стимулюючу роль заробітної плати і визначав основні диференціації останньої у тісному зв’язку із талантом, майстерністю, професіоналізмом окремих категорій працівників.

Василь Назарович Каразін – засновник Харківського університету й ініціатор реформи освіти в Російській імперії.

Помітну роль у становленні управлінської думки відігравала Києво-Могилянська Академія, яка була центром освіти й управлінської думки в Україні. Серед її випускників слід відзначити: А. Самборського (1732-1815), М. Ліванова (1751-1800), І. Комова, А. Чаянова, П.І. Прокоповича (1775-1850).

В період з другої половини 19 ст. до початку 20 ст. найбільш помітний внесок у розвиток управлінської думки зробили: М.І. Туган-Барановський (1865-1919), І.В. Вернадський (1821-1884), М.Х. Бунге (1823-1895), Є.Є. Слупський (1880-1946), М.Я. Яснопольський (1846-1937).

Всесвітньо відомий український економіст Михайло Іванович Туган-Барановський обґрунтував положення змішаної економіки та зробив значний внесок у вирішення проблем державного регулювання економіки, а саме проблем ступеня централізації господарського ладу. Він наголошував, що надмірний централізм в управлінні несе небезпеку для свободи особистості. У статті “Психологічні фактори суспільного розвитку (журнал “Мир божий”, 1904 р.) М.І. Туган-Барановський виокремив 5 груп потреб людини: фізіологічні, статеві, симптоматичні інстинкти і потреби, альтруїстичні, потреби, які ґрунтуються на практичних інтересах. Найважливішим стимулюючим мотивом нагромадження капіталу вчений називав честолюбство.

Євген Євгенович Слупський – український економіст і математик. Його можна вважати засновником математичного моделювання економічних та управлінських процесів, а також праксеології^.

В Україні управлінську проблематику досліджували українські історики, економісти, юристи та громадські діячі, педагоги. Здебільшого їх дослідження були зосередженні на історико-економічній і конкретно-прикладній проблематиці. До початку 20 ст. в Україні було сформовано основи української національної школи управління.

Після 1917 р. українська управлінська наука розвивалася в складі радянської. Науковці виділяють 7 етапів розвитку управлінської науки в радянській період [2, 7, 9].

Перший етап (1917-1921 рр.) – розроблялися форми і методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовувалися принципи централізму, державного регулювання.

Другий етап (1921-1928 рр.) – закладені основи радянської управлінської думки; орієнтація економічної думки на негайне вирішення питань нормування трудових операцій, запровадження хронометражу, організацію робочих місць; управлінська наука формується як наука про управління суспільним виробництвом загалом; закладено основи форм і методів державного централізованого управління економікою; зроблені спроби введення госпрозрахунку як основи економічних методів управління; формально визначалися можливості участі трудящих в управлінні (на основі досвіду зарубіжної теорії та пошуку фактичного матеріалу для теоретичних узагальнень).

В цей період найсуттєвіший внесок в розвиток управлінської науки зробили: О.О. Богданов (1873-1928), О.К. Гастєв (1882-1941), П.М. Керженцев (Лебедєв) (1881-1940), Є.Ф. Розмирович (1886-1953), Ф.Р. Дунаєвський (1887-1960), О.А. Єрманський (1866-1941), В.Я. Підгаєцький, Н.А. Вітке та ін.

Володимир Якович Підгаєцький видатний український вчений одним із перших розмежував поняття “наукова організація праці” та “наука організації і управління”. Він займався також проблемами спонукання працівників до високопродуктивної праці.

На початку 20-х рр. були сформульовані “основні закони наукової організації праці”. За матеріалами дискусій та літератури тих років можна виділити дві основні групи концепцій [12]:

1. організаційно-технічний підхід – концепція “Організаційного управління” О.О. Богданова, “Фізіологічного оптимуму” О.А. Єрманського (Малиновського), “Вузької бази” О.К. Гастєва;

2. соціальний підхід – концепція “Організаційної діяльності” П.М. Керженцева, “Соціально-трудова концепція управління виробництвом” Н.А. Вітке, “Теорія адміністративної ємності” Ф.Р. Дунаєвського.

Олександр Олексійович Богданов (економіст, політичний діяч, учений, натураліст) у праці “Загальна організація праці” висунув ідею створення науки про загальні закони організації – тектології, виступивши одним із піонерів системного підходу в сучасній науці. Через абстрактність його погляди не отримали широкого поширення, однак вони містили цінні для сучасної кібернетики і сітьових методів планування ідеї (наприклад, положення про стійкість систем, організаційні механізми формування, “біорегулятори”, аналогічні сучасним “зворотнім зв’язкам”).

О.А. Єрманський сформулював передумови науки про організацію праці і управління, пов’язав її необхідність з появою певних соціально-економічних умов, зокрема з великим машинним виробництвом, всі фактори якого необхідно було використовувати раціонально. Виходячи із тенденції стрімкого зменшення співвідношення кількості керівників та виконавців протягом останнього століття, він зробив висновок, що в недалекому майбутньому воно складе 1:0, тобто всі стануть керівниками, а замість людей будуть працювати машини-автомати.

Олександр Капітонович Гастєв – один із засновників наукової організації праці в СРСР. В 1920 р. організував у Москві Центральний інститут праці при ВЦСПС, яким керував до 1938 р. Автор численних праць із раціональної організації і культури праці. Деякі його ідеї згодом розвинені у розділи науки про управління – кібернетиці. Гастєв заклав основи комплексного підходу до теорії управління, тобто підходу, який нині розглядається як системний підхід.

Платон Михайлович Керженцев у 20-х рр. ХХ ст. був активним пропагандистом наукової організації праці і виробництва, організатором і керівником “Ліга Час”, що пізніше була перетворена у товариство “Ліга НОП”. Керженцев є автором більш ніж 80 наукових праць, найвідомішою серед яких є праця з наукової організації виробництва “Принципи організації” (1922 р.). В науковій організації праці він виділяв три об’єкти: працю, виробництво та управління. На останньому елементі було сконцентровано основну увагу з точки зору його більшої важливості. Керженцев вважав, що:

• оскільки в роботі керівників різних організацій і різних сфер діяльності є загальні риси, то можна обмінюватися досвідом і сформувати таким чином загальні принципи управління;

• професійні керівники відіграють визначальну роль, оскільки в їх руках зосереджені важелі впливу на трудовий колектив, а в підсумку і на загальні результати діяльності організації;

• процес управління і НОП неможливий без підтримки працівників, які мають не лише точно виконувати директиви зверху, але й проявляти ініціативу, яка додає організації додаткової життєвої сили.

Н.А. Вітке головне завдання управління вбачав у доцільній організації людей як учасників єдиної трудової кооперації, тобто управління полягає у доцільному поєднанні людських бажань. Він вважав, що суть адміністративної праці полягає в створенні сприятливої соціально-психологічної атмосфери у виробничому колективі і ніщо інше не в змозі це забезпечити. Вітке сформулював сукупність вимог до керівників, які є носіями адміністративної функції:

• уміння правильно підбирати персонал управлінців,

• чітко розділяти обов’язки,

• намічати цілі,

• координувати роботу,

• здійснювати контроль, але при цьому “не вважати себе технічним всезнайкою і не розпорошувати себе на дрібниці”.

Федір Романович Дунаєвський – професор, директор Харківського Всеукраїнського інституту праці. Як автор теорії адміністративної ємності дійшов висновку про необхідність як соціально-економічних, так і технічних розробок в галузі управління. Під адміністративною ємністю розумілося здатність управляючих керувати певною кількістю підлеглих незалежно від їхніх особистих якостей. Нині це поняття трактується як діапазон контролю. Дунаєвський вважав, що з розвитком виробництва відбувається розростання проміжної ланки керівних органів, яке може призвести до величезної ієрархії та бюрократії. У зв’язку з цим виникає проблема нарощування інформаційного бар’єру в управлінні – між центром і периферією виникає інформаційний вакуум. Вирішити цю проблему можна або шляхом ретельного відбору і підготовки персоналу, впровадження нових методів планування або шляхом розширення меж “адміністративної ємності” за допомогою техніки, тобто передачі машинам усієї допоміжної, механічної праці.

Під керівництвом Дунаєвського була обґрунтована концепція “організаційної технології”, яка передбачала вивчення управління як самостійної науки чи системи наук, а також розроблена методика професійного відбору та оптимальної розстановки людей.

Третій етап (1929-1945 рр.) – основні напрями досліджень пов’язані з теорією соціалістичної організації виробництва, організацією первинних виробничих ланок (робочих місць, дільниць, цехів, обслуговуючих господарств), вдосконаленням структур управління, методів добору та підготовки кадрів, методів і форм організації виробництва на підприємствах, у т.ч. внутрішньогосподарське планування, диспетчеризація і облік.

Четвертий етап (1946-1965 рр.) – пошук нових форм функціонування та взаємодії державних органів управління, спроба переходу до територіально та територіально-галузевої системи управління; посилення матеріального стимулювання, вдосконалення оплати праці.

В цей період посилюється інтерес до зарубіжних розробок дослідження операцій, також впроваджується “математизація” наукових досліджень для розробки варіантів планових завдань. В Україні цими дослідженнями займалися ряд науковців, серед яких В.М. Глушков (1923-1982), В.Г. Чумаченко (нар. 1925).

П’ятий етап (1965-1975 рр.) – здійснена спроба проведення господарських реформ в народному господарстві шляхом посилення ролі економічних методів управління через підвищення наукового рівня планування, вдосконалення економічного стимулювання на засадах розширення прав і господарської самостійності підприємств, поліпшення матеріального стимулювання працівників; запровадження господарського розрахунку підприємств.

В 1970-1975 рр. в Україні в Інституті економіки Академії наук почала діяти наукова школа з проблем системного підходу до управління.

В цей період на основі власної теорії інформаційних бар’єрів В.М. Глушков обґрунтував ідею безпаперової технології в управлінні. Результати наукового вивчення теоретичних засад і практичного досвіду управління в умовах ринку були наведені в наукових працях В. Терещенка.

Шостий етап (1975-1985 рр.) – зростає усвідомлення неможливості реформування адміністративно-командної системи, визрівають ідеї про необхідність радикальної зміни економічних відносин, докорінних економічних реформ. В цей час такі думки висловлювали Л. Абалкін, А. Аганбегян. І. Буніч та ін.

Сьомий етап (1985 р. і до наших часів) – початок ринкових реформ; введення моделей госпрозрахунку, кооперативного руху, збільшення економічної свободи.

Цей етап можна поділити на п’ять підетапів:

1. робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, яка побудована на нормативному розподілі прибутку;

2. застосування другої моделі господарського розрахунку, яка побудована на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин;

3. впровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, збільшення економічної свободи;

4. впровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління;

5. початок та розвиток ринкових реформ.

Розвиток сучасної науки управління в Україні. Розвитку науки менеджмент в Україні за часів незалежності сприяли праці відомих вітчизняних вчених Б.М. Андрушківа, О.Г. Білоруса^*, Й.С. Завадського^*, А.П. Колота, А.І. Кредисова, О.Є. Кузьміна^*, Є.Г. Панченка^*, Ф.І. Хміля, Г.В. Щокіна^* та інших.

В 90-х рр. 20 ст. було проведено ряд історико-економічних досліджень, в процесі яких на основі нових теоретико-методологічних позицій розглядалися проблеми розвитку як економічної так і управлінської думки. Зокрема, розширювався діапазон і хронологічні межі вивчення накопиченого досвіду у сфері господарювання, що давало можливість розглянути послідовність розвитку управлінської думки; досліджувалися не тільки вітчизняні концепції і досвід, а й зарубіжні; змінювалися оцінки ефективності форм і методів господарювання; з’являлися нові трактування традиційних питань управління суспільним виробництвом.

Сучасна українська наука опинилася перед необхідністю переоцінки деяких теоретичних уявлень і концепцій минулого, осмислити масштабні проблеми економіки та управління, критично оцінити зарубіжний досвід менеджменту. Пошуки вітчизняних вчених поки що концентруються на проведені аналізу світових наукових досягнень, узагальненні досвіду економічно розвинених країн. Багато із існуючих теоретичних положень науки управління потребують перегляду у зв’язку зі зміною соціально-економічних умов функціонування організацій [19].

Протягом тривалого часу українська управлінська наука мала описовий характер. Нині ж вона повинна визначати способи ефективного управління господарюючими суб’єктами, випереджаючи практику.

Таким чином, як у всьому світі, так і в Україні відбувається постійний пошук ефективної системи управління організаціями, яка б відповідала сучасним умовам розвитку економіки та суспільства.