1.5.5. Менеджмент у країнах Північної Європи

Загальна характеристика країн Північної Європи. Широко відомими є по­няття "шведська модель", "шведська модель соціалізму", "шведський со­ціалізм", які пов'язують із досягненням високого рівня і якості життя у Швеції. Проте, як свідчать результати соціально-економічного розвитку й ре­алії життя, риси "шведської моделі" притаманні також іншим країнам Пів­нічної Європи. Існують кілька причин популярності успіхів Швеції. По-пер­ше, Швеція є наймогутнішою державою серед країн Північної Європи за економічним потенціалом, майже третина населення Північної Європи меш­кає саме у Швеції. По-друге, шведська економічна наука має значні досягнен­ня і великий авторитет у світі. Імовірно, країни Північної Європи мають бага­то спільних рис і чинників, які зумовлюють високий рівень і якість життя. Розглянемо загальні для всіх цих країн ознаки.

Регіон країн Північної Європи складається з Ісландії, Данії, Норвегії, Швеції та Фінляндії. Ці країни завжди були тісно пов'язані між собою як гео­графічно (усі вони є морськими державами і межують кордонами), так і істо­рично (державно-політично): Ісландія до набуття незалежності у 1944 р. вхо­дила до складу Датського королівства; Норвегія до 1814 р. була частиною Данії,іа до 1905 р. – в унії зі Швецією; Фінляндія до 1809 р. була у складі Шведського королівства і до 1917 р. – Російської імперії; Швеція до 1523 р. входила до складу Датського королівства; тільки Данія завжди була незалеж­ною державою. Тривале співіснування надало державному устрою, рівню еко­номічного розвитку, способу життя, цінностям, переконанням, ментальності тощо народам цих країн багато спільних рис.

Три з п'яти країн – Данія, Норвегія й Швеція – є конституційними мо­нархіями, а Ісландія і Фінляндія – президентсько-парламентськими респуб­ліками, що надає соціально-економічним відносинам у країнах відтінку па­терналізму, а саме, наймані працівники мають із боку держави значні соціальні гарантії.

Усім цим країнам притаманний високий, з незначними розбіжностями, рі­вень соціально-економічного розвитку: ВНП на душу населення коливається у межах від 24 700 дол. США (Швеція) до ЗО 800 (Норвегія) (для порівняння: США – 36 300, Німеччина – 26 200, Японія – 27 200). Економіки країн ха­рактеризуються високим рівнем конкуренто­спроможності. Так, за матеріала­ми Давоського форуму Фінляндія посідає перше місце, Швеція – третє, Данія – четверте (Україна – 84-те), а за рейтингом Міжнародного інституту розвитку менеджменту (Лозанна) Ісландія зайняла четверте місце, Фінлян­дія – шосте, а Данія – сьоме. Це, з одного боку, свідчить про високу ефек­тивність менеджменту, а з іншого про сприятливі умови його розвитку.

Країнам Північної Європи притаманний також високий рівень розвитку бізнес-середовища. Так, за рейтингом щорічної доповіді Світового банку Нор­вегія й Данія ввійшли у першу десятку (Україна – 124-те місце), а у Данії оформлення нового бізнесу відбувається взагалі безкоштовно. Така політика держави активізує і стимулює бізнес-менеджмент.

Важливими рисами північноєвропейських країн, що впливають на форму­вання загального менеджменту, є мононаціональний склад населення (від 90 % у Швеції до 98 % у Норвегії), його абсолютна грамотність і домінування лютеранства (від 86 % у Швеції до 93 % в Ісландії). А в Данії й Норвегії люте­ранство є навіть державною релігією.

Наведені вище чинники стали передумовою створення у країнах Північної Європи особливої соціально-етичної атмосфери й ментальності населення. Ос­новним їх змістом є турбота з боку суспільства й держави про всіх її членів, ви­сокий рівень легітимності, моральність глобальної мети бізнес-менеджменту, глибока повага до людини будь-якої праці й до чужої власності, відсутність приниження гідності людини, традиційна протестантська підприємливість. Цінностями суспільства, а тому і менеджменту (бізнесу), стали біблійні за­повіді, які проповідує християнство лютеранського напряму.

Отже, соціально-економічному стану північноєвропейських країн притаманні такі риси:

• рівноправне існування всіх форм власності, а також поєднання приватної форми власності на засоби виробництва із широкою соціалізацією;

• сфер споживання й розподілу матеріа льних і духовних благ;

• ефективна державна система зайнятості та соціальних гарантій населення;

• розвинені соціально-трудові відносини, що ґрунтуються на системі "трипартизму" і дотриманні принципу консенсусу;

• високий рівень розвитку суспільно-політичної та виробничої демократії;

• гуманізація суспільства як глибоке розуміння і результат реалізації права людини на особисту й соціальну свободу.

На таких принципових положеннях ґрунтується менеджмент у підприємс­твах країн Північної Європи. Найважливішою рисою, що об'єднує ці країни, є ідея рівності всіх членів суспільства з домінуючими цілями повної зайня­тості й вирівнювання реальних доходів, тобто рівня споживання.

Соціальне партнерство як чинник менеджменту. Соціальне партнерство (система "трипартизму") порівняно з іншими країнами є найбільш розвиненим саме у Північній Європі. Воно виникло як закономірний результат розвитку і вдосконалення суспільства, усіх його складових, як результат багаторічної практики й пошуку ефективних форм регулювання соціально-трудових відно­син, що є одним із факторів формування сучасного ефективного менеджменту. Соціальне партнерство – це сфера переважно соціально-трудових відносин. Але коло питань, які воно вирішує, є значно ширшим і охоплює також еконо­мічні та соціально-політичні проблеми. Соціальне партнерство – це ідеологія сучасного цивілізованого суспільства, воно можливе лише у суспільстві певно­го рівня економічного, соціального і правового розвитку. Водночас "трипартизм" є необхідною основою та інструментом побудови й розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки. Отже, соціальне партнерство – це сучасний тип суспільних відносин, за якими встановлюється певний баланс реалізації основних інтересів головних соціальних груп суспільства, тобто забезпечується компроміс. Воно виражає суспільну необхідність (а тому є об'єктивним) со­ціального миру як основної умови соціально-політичної стабільності та еконо­мічного прогресу.

З одного боку, соціальне партнерство реалізується шляхом досягнення консенсусу – максимально можливого зближення поглядів різних сторін і формулювання підходів до вирішення перспективних проблем, що відбувається на основі дії закону консенсусу, сутність якого полягає у визнанні чу­жих інтересів як умови здійснення власних. З іншого, воно ґрунтується на соціальній справедливості, створення якої можливе тільки за дотримання таких основних принципів соціальної справедливості:

• принцип однакових можливостей і особистої свободи;

• право власності із забезпеченням її недоторканності;

• кожна людина має перед суспільством обов'язки (соціальну відповідальність);

• домінуючим способом реалізації відповідальності є сплата податків;

• якщо громадянин не має власності, соціальна відповідальність визначається віком, статтю й станом здоров'я;

• громадянин, який володіє значною власністю, має додаткову соціальнувідповідальність;

• громадянин є повноправним, якщо він чесно й повністю виконує свої соціальні обов'язки;

• безмежна економічна свобода відповідно до законів;

• рівноправність стосовно суспільного майна;

• справедливими є тільки два способи отримання права власності: створення об'єкта і добровільна угода із законним власником;

• людина, яка виконує свої соціальні обов'язки, володіє продуктом власної праці, якщо не була використана чужа власність;

• використання чужої власності для виробництва можливе тільки шляхом оплати з урахуванням інтересів власника;

• найбільш справедливою мірою праці та споживання є договір рівноправних партнерів.

Реалізація наведених принципів у північноєвропейських країнах створила неординарні передумови функціонування менеджменту: з одного боку, його значна соціальна спрямованість, з іншого – можливість залучити до ефек­тивної участі в управлінні великого прошарку найманих працівників.

Особливості менеджменту у країнах регіону. У північноєвропейських краї­нах комерційна компанія (бізнес, організація) є соціальним суб'єктом, со­ціальною компанією. Це певна спільнота, головними цілями якої є довговіч­ність і розвиток потенціалу, а прибуток – лише засіб для досягнення мети. Для цього використовують таки основні методи створення спільноти:

• визначення загальних цінностей організації;

• толерантне наймання працівників;

• розвиток здібностей;

• оцінка потенціалу;

• дотримання контракту;

• налагодження й підтримання добрих відносин з іншими суб'єктами (громадськістю, контрагентами, партнерами та ін.);

• політика достойного залишення компанії (виходу на пенсію).

Сутність і передумови розвитку шведської моделі "держави добробуту"

Досягнення Швецією найвищих показників за рівнем життя й соціальної забезпеченості багато в чому обумовлено реалізацією програм соціал-демократичної партії, що протягом всієї історії свого існування не відокремлювала соціальні питання від економічних проблем. Серед держав, де у влади в той або інший період перебували соціал-демократичні уряди, Швеція займає особливе положення. Це визнають наукові, ділові й урядові кола Заходу, які визначають модель "держави добробуту" як сукупність мер по соціальному захисті людини.

Ще наприкінці минулого століття Швеція була аграрною країною, але вже в 60-х роках XX в. вона завоювала репутацію одного з найрозвиненіших держав. Інакше кажучи, майже за 70 років розвитку й за 30 років перебування у влади соціал-демократів Швеція стала країною з високоефективною економікою. Протягом сторіччя темпи росту економіки постійно росли. Жодна країна не знала не тільки такого високого середнього за сторіччя темпу росту валового національного продукту (ВНП) на душу населення (25 %), але й такої майже безперервної його динаміки.

На наш погляд, можна виділити дві основні передумови такого розвитку.

1. Швеція дуже давно не бере участь у війнах і дотримується політичного нейтралітету (правда, так званого активного нейтралітету, тобто рівень її військових витрат досить високий, але при цьому вона не входить у міжнародні військові блоки).

Умови миру дали Швеції додаткові переваги в порівнянні з іншими країнами: там протягом вже ста років не відбувалося різких деформацій ні в структурі економіки, ні в демографічних і соціальних сферах, не був деформований і генофонд країни. Нейтралітет обумовив стабільність, послідовність і цілеспрямованість у реалізації соціально-економічної політики, можливість постійного нарощування економічного потенціалу.

2. Економічна політика Швеції опирається на теоретичну концепцію, близьку до кейнсіанської. У жодній іншій країні немає такої погодженості між розвитком економіки і її теоретичним обґрунтуванням. Більше того, у Швеції ніколи не існувало конкуруючих, альтернативних шкіл і плинів економічної думки.

Суть моделі "держави добробуту" виражається таких якісних особливостях соціально-економічного розвитку:

• сполучення приватної власності на засоби виробництва із широкою соціалізацією сфер споживання й розподілу товарів і послуг;

• ефективно діюча державна система забезпечення високої зайнятості й надійність соціальних гарантій;

• система демократичних методів, що дозволяє кожній людині впливати на рішення всіх питань, що стосується його життя, що створює своєрідний психологічний клімат у країні, відчуття причетності працівника до цілей організації.

Організаційні форми підприємств у Швеції

Існуюча у Швеції економічна система звичайно характеризується як змішана економіка. У її основі лежать ринкові відносини на конкурентних початках з активним використанням державного регулювання, що становить економічний базис шведської моделі. Під змішаною економікою розуміють сполучення, співвідношення й взаємодія основних форм власності в капіталістичному ринковому господарстві Швеції: приватної, державної й кооперативної. Кожна із цих форм зайняла певну "нішу" і виконує свої функції в загальній системі економічних і соціальних взаємозв'язків. Переважна більшість (близько 85 %) всіх шведських компаній із числом зайнятих понад 50 осіб належить до приватного капіталу. На приватні підприємства доводиться 75 % зайнятих у виробничому секторі, з них 8 % працюють у приналежному іноземному капіталу фірмах. Інша частина зайнятих доводиться на державу й на кооперативи (по 11-13 %). Державний сектор розширювався, а питома вага кооперативного майже не змінювалась з 1965 р.

Приватні підприємства Швеції

Провідну роль у виробництві товарів і послуг у Швеції грає приватний сектор. У його рамках можна виділити великий капітал, що домінує в галузях, які визначають експортну спеціалізацію (насамперед в обробній). Інша частина приватного сектора складається із дрібних і середніх фірм. За цим критерієм приватні компанії можна підрозділити на 2 групи. До однієї ставиться безліч дрібних фірм, у яких засновник, власник і директор-розпорядник - часто одна й та сама особа. В іншу групу входять великі компанії, зареєстровані на фондовій біржі. За останні десятиліття в структурі власності цієї групи відбулися більші зміни. Помітно знизилася частка акцій, що належать домашнім господарствам (населенню) і приватним індивідуальним особам - з 47 % в 1975 р. до 21 % в 1985 р., у той час як страхові, інвестиційні й нефінансові компанії, фонди, у тому числі державний Загальний пенсійний фонд (ВПФ), помітно збільшилися - з 53 % в 1975 р. до майже 80 % на початок 90-х років (включаючи 7 %, що належать іноземцям). За післявоєнний період відбулося падіння частки дуже великих індивідуальних акціонерів - з 70 % в 1951 р. до приблизно 20 % в 1985 р. - внаслідок насамперед високих ставок податків на доходи й власність.

Державні підприємства

Найважливіша функція державного сектора у Швеції - акумуляція й перерозподіл значних коштів на соціальні й економічні цілі. Державний сектор має два рівні власників власності: центральний уряд і місцеві (комунальні) органи влади. Нижній рівень іноді виділяють у комунальну форму власності. Вони, разом становлячи за формою власності єдине ціле, розрізняються як по місцю в сфері економіки, так і по масштабах діяльності (у кожному окремому випадку, але не в сукупності). Державний сектор і державна власність - різні поняття. Під державною власністю прийнято розуміти підприємства, повністю або частково приналежній державі. Питома вага державної власності у Швеції дуже низька, але за розміром державного сектора, який можна охарактеризувати як обсяг втручання держави в економічне життя, Швеція посідає перше місце серед розвинених країн.

Розмір державного сектора може вимірятися в таких показниках, як питома вага державних витрат, споживання й податків у ВВП, а також населення, зайнятого в державному секторі. В 1988 р. у ньому працював 31 % працездатного населення, державне споживання становило 30 % ВВП, а державні капіталовкладення - 3 %. Частка державних витрат, що включають споживання, інвестиції й трансферти, в 1990 р. досягала більше 60 % ВВП. Вона зросла з 33 % в 1960 р. до 45 % в 1970 р., 50 % в 1975 р. й 67 % в 1982 р. (це рекорд капіталістичного миру), а потім трохи знизилася. За останні десятиліття державний сектор зростав у всіх країнах, але у Швеції - найбільше активно.

Кооперативи

Важливу роль у розвитку шведської економіки грає кооперативний рух. Він поширений по всій країні й має сильні позиції. Кооперативи сприяли перетворенню Швеції з аграрної країни в промислово розвинену, процвітаючу. Велика роль кооперативів у сільському господарстві, промисловості, роздрібній торгівлі, житловому будівництві й інших сферах діяльності.

Кооперативи діляться на виробничі й споживчі. Виробничі кооперативи із числом зайнятих близько 50 тис. осіб домінують у виробництві молока й м'яса й займають важливе місце у виробництві інших продуктів, а також у целюлозно-паперовій промисловості. Споживчі кооперативи із загальним числом зайнятих 70 тис. осіб, з яких приблизно половина доводиться на два найбільших, відіграють важливу роль у роздрібній торгівлі.

У змішаній економіці кооперативний рух діє в якості "третьої сили", або третьої альтернативи приватної й державної власності, ґрунтуючись на принципах демократії й користуючись широкою народною підтримкою. У деяких областях - особливо серед споживчих кооперативів - кооперація стала силою, що врівноважує, на ринку в інтересах простих людей, наприклад у питаннях ціноутворення. У минулому споживчі кооперативи витримали чимало "битв" із приватними картелями. Цю роль вони грають і зараз, хоча й у менш драматичних формах.

Соціально-економічна політика у Швеції

Принципи соціально-економічної політики

Основний принцип соціально-економічної політики Швеції був сформульований наприкінці 60-х років XX в., але не втратив своєї актуальності й у цей час. У свій час відомий політичний діяч, прем'єр-міністр країни П. Ерландер визначила його так: "Людина повинна мати можливість застосовувати свої здатності для іншого, ніж для боротьби за стерпне існування. Єдність устремлінь, повага до ближнього, почуття причетності до загальних цілей і завдань, вплив на життя суспільства так само важливі для людського існування, як і ріст матеріального благополуччя".

Відповідно до цього принципу високі витрати підприємств на соціальну сферу, система соціальних гарантій і матеріальне благополуччя (рівень оплати праці у Швеції один з найвищих у світі) розглядаються керівниками як кошти й необхідні умови, що сприяють розкриттю людської індивідуальності, а підвищення життєвого рівня працівників - як вплив на їхній соціальний статус, класову свідомість. Підвищення добробуту - ціль виробництва в країні.

Відповідно до ідеології шведів у міру розвитку суспільства держава стає демократичнішою, ряд її функцій відмирає, тому що у Швеції відбувається процес зближення класів. А безкласовим є тільки те суспільство, у якому забезпечені загальна зайнятість, високий життєвий рівень всіх груп і соціальних верств, у якому всім його членам надані рівні можливості в політичному, економічному й культурному житті й члени суспільства якого мають рівні шанси для розвитку особистості відповідно до їх бажань і здатностей, а також однакову цінність.

Все це досягається, коли кожна працездатна людина забезпечена роботою, за яку одержує адекватне його трудовому внеску винагороду. Звичайно, повна адекватність не може бути досягнута. Немає її й у Швеції, але що стосується рівня оплати праці й рівня зайнятості, то вони найвищі у світі.

Досягненню рівності в суспільстві сприяє надання державою безкоштовних або дешевих якісних послуг у найбільш важливих сферах життя. До них відносяться система допомога сім’ям з дітьми, безкоштовна освіта й харчування, забезпечення в старості житлом, розвиток сфери дозвілля.

У Швеції державою проголошене рівне право всіх на високий рівень життя. Наприклад, у США індивід вибирає послуги соціальної сфери, керуючись своїми доходами і родинним станом. У Швеції ж існує єдина для всіх система охорони здоров'я, освіти, пенсійного забезпечення. Кожен шведський працівник, виплачуючи податки у відповідності зі своїми доходами, може розраховувати на однакові по кількості і якості послуги й пільги.

Держава у Швеції забезпечує рівні стартові можливості всім громадянам, оскільки в країні добре розвинена система дошкільних дитячих установ і шкільного навчання. Уряд проводить політику не "підтягування" рівня життя широких верств до рівня життя еліти, а реалізацію прав кожного шведа на державні послуги найвищої якості, постійного поліпшення соціального забезпечення всього населення.

Політика заробітної плати й податків

Велика увага у Швеції приділяється реалізації так званої політики солідарних вимог в області оплати праці. Вона проводиться з кінця 50-х років і разом з податковою й соціальною політикою розрахована на досягнення більш оптимальної структури доходів. Концепція цієї політики розроблена членами керівництва Центрального об'єднання профспілок Швеції, ученими зі світовим ім'ям - економістами Р. Мейдернером й Е. Реном.

Формування заробітної плати в країні здійснюється на колективно-договірній основі й держава безпосередньо не бере участь у цьому процесі, за винятком рідких випадків. Участь держави виражається побічно: через податкову й валютну політику, контроль над цінами, а також регулювання трудових ресурсів.

Реалізація принципів солідарності - основа формування заробітної плати на підприємствах. Суть цього принципу полягає в тому, що ставки заробітної плати для працівників однієї спеціальності, рівної кваліфікації, що виконують порівнянні роботи, однакові для всіх підприємств галузі. Важлива особливість шведської системи заробітної плати складається ще й у тому, що розходження в ставках обґрунтовані типом і характером виконуваної роботи й не залежать від рівня рентабельності ні окремої компанії, ні галузі в цілому.

При цій системі різниця в тарифах не визначається законами ринку. Основою диференціації служить система норм, які розробляються спільно профспілкою й підприємцями на базі єдиної для всього ринку робочої сили системи оцінки праці.

Політика в галузі освіти й перекваліфікації працівників

Важливим структуроутворюючим елементом "держави добробуту" є система освіти й перекваліфікації працівників. За допомогою установ цієї системи держава здійснює перепідготовку кадрів, полегшує підприємцям наймання осіб необхідної кваліфікації, програмує стан ринку праці.

Система утворення й перекваліфікації працівників була модифікована й удосконалена в 70-х роках XX в. Однієї із причин цього є специфічні умови розвитку національної економіки. До 70-х років великі шведські компанії випускали такі види продукції, аналогів яких не було у світі (особливі марки сталі, деякі види підшипників, унікальну продукцію машинобудівних галузей і т.п.), а виходить, і не було конкурентів. І все-таки головною статтею експорту були сировинні товари, зокрема залізна руда й ліс. Починаючи з 80-х років основною статтею шведського експорту стала та продукція, що на світовому ринку конкурує з аналогічними товарами інших країн. Отже, різко зросли вимоги до її конкурентноздатності. Випускати таку продукцію може тільки робоча сила із високою професійною підготовкою.

Інша причина - швидкий ріст сектора послуг, у якому, наприклад, в 1995 р. було зайнято 75 % працівників. В 90-х роках сотні тисяч промислових працівників (чималий показник для цієї країни) перемінили професію або вид діяльності.

Як уважають шведські економісти, інвестиції в систему освіти й перекваліфікації сприяють підвищенню конкурентноздатності й економічному росту. От чому з кінця 70-х років ростуть витрати держави на цю сферу.

Незважаючи на підвищення рівня підготовки фахівців у вузах, цінність цього виду ресурсів на ринку праці у Швеції зменшується. Якщо 30 років тому вища освіта була достатньою передумовою для одержання роботи, то тепер - тільки необхідною. Закінчення університету в 60-х роках майже автоматично означало одержання високо оплачуваної роботи. Сучасному ж випускникові вузу гарантується лише можливість одержання робочого місця, причому не обов'язково за фахом і без перспектив просування по службі.

Тому спеціальні державні органи особливу увагу приділяють подальшому вдосконалюванню системи вищої освіти з метою досягти відповідності завдань навчання новим тенденціям в економіці й підготовки кадрів - реальному попиту на них.

Крім того, рішенням більшості керівників шведських підприємств прийнята єдина загальнодержавна система безперервної освіти. Суть її така: період навчання не обмежується віком, людина повинна сполучати навчання й роботу протягом всієї трудової діяльності. У країні відкриті навчальні заклади типу курсів скороченого навчання, на яких можна одержати освіту, прирівнювану до середнього спеціального або навіть вищого, тобто одержати другу вищу освіту.

Особливість такого виду освіти полягає в тому, що працівник одержує знання, достатні для виконання вузькопрофесійних завдань підприємства. Фінансуються такі курси в основному з бюджету держави (47,2 % від загальної суми фінансованих коштів) і муніципалітетів (42,8 %). При цьому виробничий стаж визначається в такий спосіб (у балах): найбільша кількість балів присуджується за роботу зі спеціальності, найменше - при догляді за дітьми молодше 10 років і за хворими, при проходженні служби в армії.

На думку шведських фахівців, така система безперервної освіти дозволяє підвищувати шанси тих осіб, які виявляються без роботи. У результаті її використання в останнє десятиліття у Швеції різко знизилася міграція населення, пов'язана з пошуками роботи.

В умовах зниження рівня безробіття, особливо серед молоді й осіб старшої вікової категорії, у країні з 1984 р. діють численні курси цільового призначення, які дають можливість одержати гостродефіцитні для певного періоду часу професії. Перелік цих професій установлює Керівництво ринком робочої сили, виходячи з необхідності усунення вузьких місць в економіці. Учні курсів одержують допомогу на перекваліфікацію або професійну підготовку. З огляду на той факт, що не всі працівники прагнуть підвищити свою кваліфікацію, у країні реалізуються міри, спрямовані на розширення системи навчання безпосередньо на виробництві. Компанії, які займаються перенавчанням свого персоналу, одержують спеціальні асигнування від Керівництва ринком робочої сили. У регіонах з високим безробіттям уряд надає компаніям на ці мети кошти з державного бюджету або виділяє дотації, що дозволяють збільшити фонди заробітної плати. У цілому асигнування держави на підвищення кваліфікації й перекваліфікацію працівників становлять 3 % ВНП.

Неординарність шведської політики в області перекваліфікації працівників дозволяє, по-перше, різко знизити рівень безробіття в країні; по-друге, скоротити міграцію населення, пов'язану з пошуком роботи; по-третє, доцільно використати економічний цикл і перетворювати період застою в економіці в період циклічного підйому в області профосвіти, коли перекваліфікація я проводиться з урахуванням очікування попиту на певні професії.

Трудові конфлікти й посередництво

У Швеції створена продумана система запобігання страйків і конфліктів на виробництві. У випадку виникнення конфліктних ситуацій законодавство надає можливості для проведення переговорів. При невдалих попередніх переговорах офіційний страйк може бути оголошений не раніше, ніж через тиждень після попередження. Цей тиждень дається для спроб уникнути конфлікту, і на цій стадії ведуться переговори між конфліктуючими працівниками й посередником, якого призначає керівництво (або групою посередників).

Право профспілок прибігати до страйку обмежено. Так, якщо підписаний контракт вже діє, не можна проводити страйк при конфлікті, пов'язаному з ним. Страйк солідарності з використанням незаконних мір заборонений взагалі. В 60 - початку 70-х років XX в. на шведському ринку праці було набагато більше страйків, локаутів і т.п., чим у цей час. Тому в 70-х роках було проведене реформування системи керування виробництвом, основною метою якого було підключення рядових працівників підприємств до процесу керування.

Питання про участь працівників у керуванні виробництвом було одним з найбільш складних на ринку праці Швеції в ті роки. Багато змін відбувалося на рівні цеху, компанії, володіння власністю.