13.4.3 Сучасні теорії лідерства

Наприкінці ХХ сторіччя Д.Голдман ввів поняття «емоційного інтелекту» (emotional intelligence) та показав, що в умовах зростаючої складності бізнесу, прискоренні змін у суспільстві, керівникові необхідно мати та постійно вдосконалювати навички, які складають емоційний інтелект. До компонентів емоційного інтелекту відносяться:

• Самосвідомість - здатність розрізняти та розуміти свій стан духу, емоції, мотиви та їх вплив на інших людей. Признаками самосвідомості виступають: впевненість у собі; реалістична самооцінка; почуття гумору, що включає іронію по відношенню до себе.

• Саморегуляція – здатність контролювати та змінювати хибні позиви й настрої, схильність не поспішати з висновками, думати, а потім вже діяти. Ознаки: довіра з боку інших людей, чесність; комфорт по відношенню до невизначеності, відкритість до змін.

• Мотивація – пристрасть до роботи, що вище за прагнення до грошей та до високого статусу, схильність до досягнення мети з енергією та наполегливістю. Ознаками мотивації виступають: сильна схильність до досягнень; оптимізм; відданість організації.

• Емпатія – здатність розуміти емоційний стан інших людей; навички поводження з іншими людьми у відповідності до їх емоційних реакцій.

• Соціальні навички – мистецтво управляти взаємовідносинами;здатність знаходити спільне підґрунтя та встановлювати психологічний контакт. Ознаки: переконливість; ефективність лідерства при проведенні змін; експертиза в побудові команд та лідерства в них.

Володіння емоційним інтелектом сприяє зростанню ефективності лідерства.

У 2002 році Д.Голдман разом з Р.Бояцисом та Мак Кейєм розробив нову концепцію «вихідного» лідерства, в основу якої покладено виявлена залежність ефективності праці підлеглого від емоційного стану менеджера. Виокремлено 5 стилів лідерства:

1. Лідерство спрямоване на формування бачення перспективи.

2. Лідерство орієнтоване на коучінг (coaching) послідовників.

3. Лідерство, що встановлює темп роботи.

4. Демократичний стиль лідерства.

5. Приказний стиль лідерства.

Кожний із вищезазначених стилів лідерства впливає на емоційний стан підлеглих, і як наслідок на результативність їх роботи.

Концепція «внутрішнього стимулювання» лідерства К.Кешмана базується на принципі, що внутрішнє лідерство можна розвити, якщо досягти майстерності в 7 областях: самопізнання; цілеспрямованість; управління змінами; міжособистісні відносини; буття; перебування у рівновазі; вміння діяти.

Концепція опосередкованого лідерства Р.Фішера та А.Шарпа. В 1998 році було опубліковано працю «Опосередковане лідерство», де було визначено, що для реалізації процесійної функції лідерства не обов’язково займати формальну позицію лідерства. Концепція базується на мотивації до лідерської поведінки: що важливіше для керівника позиція або результат? Для реалізації опосередкованого лідерства потрібні ряд навичок: чітке формулювання бажаних результатів; вироблення бачення перспективи; встановлення взаємовідносин співробітництва; освоєння нових форм навчання.

Концепція «двигуна лідерства» Н.Тичі базується на кількох висновках, що були зроблені при аналізі 14 організацій, що відповідали критерію довготермінової успішності:

1. В організаціях переможцях лідери є на всіх рівнях ієрархії.

2. Для того, щоб забезпечити ефективне лідерство на всіх рівнях лідери вищої ланки мають виховувати лідерів на нижчих щаблях управління.

3. Для виховання нових лідерів, діючі лідери мають мати «точку зору, що передається», що складається з кількох елементів: бізнес-ідей; цінностей та емоційної енергії; рішучості.

4. Лідери вищої ланки мають володіти методикою виховання нових лідерів.

В сучасних умовах глобалізації підвищився інтерес до національних стилів лідерства та їх взаємодії.