4. Культура України в XIV - першій половині XVI ст.

Історичні умови розвитку культури України в XIV- першій поло­вині XVI ст. До укладення Кревської унії (1385 р.) давньоруська культура була пануючою в Литовському князівстві. Після Кревської унії почалися спроби поступового витиснення польською культурою і католицькою цер­квою православної церкви і давньоруської культури з державної сфери і громадського життя.

Розвиток української культури в XIV - першій половині XVI ст. відбу­вався в важких історичних умовах, які характеризуються:

• відсутністю власної держави на українських землях, що негативно позначилося на розвитку культури;

• навалою монгольсько-татарських орд на українські землі;

• установленням литовського та польського володарювання на україн­ських землях; переходом деяких українських територій під владу Угорщи­ни та Молдови;

• реальним посиленням загрози ополячення й окатоличення українсь­ких землях, які були підпорядковані Польщі.

Незважаючи на ряд негативних чинників, подальший розвиток украї­нської культури відбувався навіть у цих складних історичних умовах. Цьому процесу сприяло:

• технічний і технологічний прогрес;

• виникнення і розвиток власного друкарства, що давало змогу шви­дше і ширше розповсюджувати знання та інформацію;

• поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником;

• проникнення в Україну через Польщу ідей Відродження і паростків гуманістичного світогляду.

Ремесла. З кінця XIV до середини XVI ст.. в Україні продовжувало розвиватися ремесло, яке- дедалі більше відокремлювалося від сільського господарства і зосереджувалося переважно в містах. Дедалі більше става­ло ремісників, для яких ремесло вже було основним заняттям, збільшува­лася кількість ремісничих спеціальностей. Якщо за часів Київської Русі їх було близько 60, то на початку XVI ст. налічувалося вже понад 200. У містах і селах жили й працювали ковалі, слюсарі, ювеліри, кравці, шевці, бондарі, каменярі, муляри, кушніри, гончарі та ін.

Щоб регулювати розвиток ремісничого виробництва й успішніше протистояти наступу феодалів, міські ремісники об'єднувалися в цехи. З кінця XIV ст. завдяки інтенсивному розвитку ремесла цехи почали ство­рюватися в містах Галичини. Пізніше, у XV ст., цехи виникли в Києві, Луцьку, Полтаві, Житомирі та інших містах. Кожен цех май свій статут, який визначав права та обов'язки своїх членів. Цехові майстри, які були власниками майстерень і зосереджували в своїх руках засоби виробницт­ва, експлуатували підмайстрів і учнів. Після встановлення польського панування в Україні ремісників-українців не допускали в цехи, вони за­знавали всіляких утисків.

Архітектура. Архітектурні стилі цього часу поділяють на дві групи: стиль оборонних споруд і церков. З кінця XIV ст. на архітектуру почина­ють впливати зміни в тактиці ведення війни і розвиток військової техніки. Зводяться замки, повністю побудовані з каменю і цегли, укріплені кріпос­ними вежами і бійницями (у Луцьку, Меджибожі та ін.). Такі муровані оборонні замки були споруджені в Кам'янці-Подільському, Хотині, Кре­менці, Олеську. До мурованих кам'яних фортечних споруд належав замок у м. Кременці, який було побудовано на високій горі. Його три могутні башти овальної форми давали можливість вести фланговий обстріл напад­ника.

У дерев'яному культовому будівництві характерними були тридільний і хрещатий типи вирішень об'ємно-просторових композицій храмів. Це - церква Святого Духу в Потеличі, собор Благовіщення в Ковелі та ін. Кам'яні храми зберігали давньоруські традиції: Богоявленська церква в Острозі, Троїцька церква в Межиріччі, Успенський собор у Києві. Нерідко храми зводилися водночас як культові та оборонні споруди: церкви-замки у с. Сутківцях на Поділлі, у Рогатині, Петропавлівська церква на Поділлі та ін.

Живопис. У живописі того часу знайшли своє втілення народні мо­тиви. Найкращими його зразками є сюжети «Різдва Христового» та «Успіння Богородиці» стінопису Кирилівської церкви в Києві (заснована в 1140 р. Всеволодом II), розписи Вірменського собору у Львові (XIV- XV ст.). Майстерно виконано на дерев'яних дошках ікони Петра Ратенського (ікона «Богородиця» у Володимирі-Волинському, «Петровська» ікона в Успенському соборі в Москві). У Києво-Печерському монастирі зберіга­лися традиції іконописання давньоруського майстра Аліпія та його школи.

Освіта. Писемність. Навіть в умовах монгольської навали, наступу польської культури та католицької церкви в українських землях продовжу­вався розвиток освіти. Школи існували при монастирях, церквах, у маєтках магнатів. При церквах і монастирях вчителювали дяки (найнижчі за рангом церковнослужителі). Діти вивчали абетку, молитви, «Псалтир» (книга релі­гійних пісень і молитов), який слугував підручником.

Вихідці з України навчалися також в університетах Європи. У докуме­нтах паризької Сорбонни імена студентів-українців, а також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини XIV ст. У сере­дині XV ст. в Європі було вже декілька докторів-українців (Юрій Дрого­бич, Павло Русин). Юнаки з України - діти шляхтичів, міщан - навчалися і в Болонському, Краківському, Празькому університетах. Юрій Дрогобич в 1481-1482 рр. був ректором університету медицини і вільних мистецтв у Болоньї.

Археологічні пам'ятки свідчать про поширення писемності не тільки серед духовенства, а й серед інших верств населення. Важливе значення у розвитку освіти належало рукописним книгам. Центрами переписування книг були Володимир-Волинський, Галич, Холм, Луцьк і Львів. Одним із переломних моментів у культурному житті України стала поява друкова­них книг. Перші чотири богослужбові книги, надруковані кирилицею ста­рослов'янською мовою, вийшли в 1491 р. у Краківській друкарні майстра Швайпольта Фіоля. Білоруський , вчений Франциск Скорина в 1517- 1519 рр. надрукував «Псалтир» і Біблію в Празі. Характерною рисою роз­витку писемності була поява, крім творів релігійного характеру (наприклад «Житія святих»), світської літератури у формі літературних збірників.

Усна народна творчість і література. У цілому переважає обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, голосіння), а з XVI ст. з'являються нові фольклорні жан­ри- думи, історичні пісні; нова тематика - боротьба проти татаро- монгольської агресії; новий герой - козак-воїн, захисник рідної землі; но­вий ідейний зміст - становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формування в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов'язку та віри у власні сили. Ду­ми виконувалися під кобзу чи бандуру. Доносили думи та історичні пісні до людей народні співці-кобзарі.

Важлива роль належала літописам. З XIV ст. з'являється нова група літописів - литовсько-руських. Літописці віддавали належне литовським князям, які зберігали й охороняли українські землі. У першій половині XVI ст. невідомий автор написав Короткий Київський літопис - цінне дже­рело з історії України 1491-1515 рр.

Розвивалися церковна і світська література. Видатним представни­ком ораторської прози другої половини XIII ст. був єпископ Серапіон, який у «Словах» (промовах) змалював жахливу картину монгольського погрому українських земель. Вплив живої української мови помітний у редакції 1489 р. збірки житій святих «Четьї-мінеї», створеної на західноукраїнських землях.

Із творів світської літератури привертає увагу збірник «Ізмарагд» (ХІУ-ХУ ст.) повчально-оповідного змісту, у якому вміщено близько ста «Слів» (повчань) на різну тематику: про книжну мудрість, повагу до вчи­телів, доброчинність і гріхи та ін. У староруській літературі «Ізмарагдами» називалися збірки статей і притч морального характеру, у яких читач зна­ходив відповідь на ті чи інші питання повсякденного життя. У XV ст. з'явився український переклад ірландського твору про Таудала - лицаря, душа якого побувала на тому світі й розповідає про це сучасникам. Набули поширення переклади повістей про Олександра Македонського («Олексан­дрія») та Троянську війну, у яких розповідалося про подвиги героїв.

9