Лекція № 2

Тема. Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців.

План

1. Особливості приєднання України до складу Великого князівства Литовського.

2. Україна під владою Речі Посполитої: Люблінська унія. Берестейська унія. Зростання феодально-кріпосницького та національного гніту в Україні.

3. Козацтво України: виникнення, заняття, воєнне мистецтво, козацька символіка. Запорозька Січ.

4. Культура України кінець ХІV – І-ї половини ХVІ ст.

Література: : Бойко О.Д. Історія України. К.: ВЦ “Академія”, 2007 р., с. 95-144.

1. Особливості приєднання України до складу Великого князівства Литовського.

Велике князівство Литовське - держава, що існувала у Східній Європі в XIII—-XVI ст. (у складі Речі По­сполитої Велике князівство Литовське на правах автономії існувало до 1795 р.).

У 1230-1250 рр. литовський князь Міндовг об'єднав північно-західну частину сучасної Білорусі та східну частину сучасної Литви в єдину дер­жаву

З 1398 р. ця держава дістала назву «Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське» (в історичній літературі, підручниках вживається скоро­чена назва - «Велике князівство Литовське», або просто «Литва»), До 90% населення держави на той час складали українці і білоруси.

За князя Гедиміна (1316-1341 рр.) почалося нове розширення території держави. Нові землі приєднувалися як шляхом завоювань, так і добровільним переходом руських князівств під. владу Великого князя Литовського. За часів правління синів князя Гедиміна Ольгерда та Кейстута території Великого князівства Литовського значно розширилися:

- у 1357-1358 рр. була приєднана Чернігово-Сіверщина,

- у 1363 р. - Поділля,

- у 1362-1363 рр. - Київщина та Переяславщина. Саме з цих часів історія українських земель тісно пов'язана з історією Великого князівства Ли­товського, а згодом і Польського королівства.

Основними причинами швидкого підпорядкування литовцями русь­ких (українських) земель були:

• руські землі були ослаблені золотоординським пануванням;

• у протистоянні Литви з Ордою населення руських земель віддавало перевагу литовцям.

Державна влада в Литві сконцентрувалася в руках великого князя литовського і була необмеженою. Великий князь був повним і єдиним розпорядником матеріальних ресурсів і війська. Українські землі мали обмежене самоврядування, яке поширювалося лише на господарські відносини, суд (збереження судочинства на підставі норм «Руської прав­ди»), релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію. По­чинаючи з Ольгерда, відбувалося усунення удільних князів і їхня заміна родичами великого князя чи намісниками.

До кінця XIV ст. Велике князівство Литовське залишалося, вислов­люючись сучасною мовою, свого роду федерацією земель-князівств, у тому числі українських - Київського, Чернігово-Сіверського, Волинсько­го, Подільського. Кожним князівством урядував удільний князь, щоправ­да, тепер уже не з руської династії Рюриковичів. а з литовської - Гедиміновичів. Хрещені за руським обрядом, одружені з руськими князівнами, привчені до традицій місцевого побуту, ці правителі не сприймалися як чужинці-завойовники, а навпаки - жили в добрій згоді з руською знаттю. Українська мова мала статус офіційної.

2. Україна під владою Речі Посполитої. Люблінська унія. Берестейська унія.

Польська експансія на українські землі. Починаючи з 1340 р. Польща намагалася захопити західноукраїнські землі. Тому між нею і Великим князівством Литовським спалахнула боротьба за володіння ними. У 1366 р. польський король Казимир III зайняв Холм і Белз. За домовленістю з Литвою до Польщі відходили Галичина, Холмська і Белзька землі, частина Володимирської землі та південно-західні волості Луцького князівства. Решта волинських земель залишалася за Литвою. Проте Галицька земля спочатку не стала провінцією Польської держави, а вважалася персональною власністю королівського трону.

Нова влада дуже обережно вносила зміни в суспільне і політичне життя Галичини. Але після активної підтримки Римом політики колонізації ситуація на українських територіях почала змінюватися. Польський король Казимир III щедро роздавав українські землі польським, німецьким та угорським феодалам, заохочуючи їх до королівської служби. Польська й латинська мови стали офіційними, посадовців призначав тільки король.

У 1370 р. литовський князь і великий волинський князь Любарт від­воював у поляків Володимир. Після смерті Казимира III польський пре­стол успадкував угорський король Людовик І. Галичина стала вважатися окремим королівством, залежним від Угорщини. У 1382 р. після смерті Людовика І розпалася династична унія Угорщини і Польщі.

Кревська унія 1385р. Кревська унія - угода, укладена між Поль­щею і Литвою 14 серпня 1385 р. у місті Крево (Литва). Вона передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла, який внаслідок унії став польським королем.

За умовами унії Ягайло зобов'язувався

• прийняти разом з язичниць­ким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом,

• обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну,

• повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і,

• головне, назавжди приєд­нати до неї землі Литви і Литовської Русі.

Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для бо­ротьби проти агресії Тевтонського ордену. Після укладення Кревської унії в Литві підсилювався польський вплив і слабшав руський. Польські фео­дали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви. У Литві, де до кінця XIV ст. існувало язичництво, почало насильно поширюватися католицт­во. Цьому не змогли протистояти православні українські князі.

У 1387 р. польське військо вторглося в Галичину і зайняло Перемишль, Львів та інші міста. Галицька земля на сотні років увійшла до складу Польщі - спочатку як власність королівського трону, а з 1434 р. вже як адміністративна одиниця Польської держави - Руське воєводство.

Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з литовським князем Вітовтом (він княжив у 1392-1430 рр.), яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої неза­лежної держави. Вітовт зберіг старі традиції: українці визнавалися рівними литовцям, українська знать не позбавлялася своїх прав, вільно існувала православна церква. Після перемоги над Тевтонським орденом у Г'рюнвальдській битві (1410 р.) князь Вітовт проводив політику, спрямовану проти посилення Московської держави.

Остаточна втрата українськими землями державної незалеж­ності. У 1430 р. Вітовт помер. Великим князем литовським став Свидригайло - молодший брат короля Ягайла. Він виступав за скасування Кревсь­кої унії. Цього часу польські війська окупували Поділля та Волинь. Части­на литовської знаті виступила проти Свидригайла, обравши Великим кня­зем Сигізмунда - молодшого брата Вітовта. Сигізмунд проголосив об'єднання Литви та Польщі. Між прибічниками Свидригайла і Сигізмунда розпочалися війни, наслідком яких став перехід Поділля під владу Польщі.

Наприкінці XV ст. українські землі, що входили до складу Великого князівства Литовського, позбавилися автономії (у 1452 р.- Волинь, у 1471р.- Київське князівство). На початку XVI ст. у зв'язку з посиленням Московського князівства Велике князівство Литовське втратило Смоленськ, Брянськ, Новгород-Сіверський, деякі інші міста. Після укладання Великим князівством Ли­товським і Польщею Люблінської унії (1 липня 1569 р.) утворилася дуалістична держава - Річ Посполита. Литва зберегла певну автономію у складі цієї держави, яка проіснувала до 1795 р.

Люблінська унія 1569 р.

Люблінська унія 1569 р. - угода про об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу - Річ Посполиту.

Основні передумови під­писання польсько-литовської унії були такими:

• прагнення до унії значної частини української, білоруської, литов­ської шляхти, яка:

а) хотіла обмежити сваволю магнатів - великих зем­левласників ;

б) прагнула до полегшення своєї військової повинності (у Польщі, на відміну від Литви, шляхта не була зобов'язана нести військо­ву службу через наявність найманого війська);

• знесилене тривалими війнами з Московією, Велике князівство Ли­товське поступово втратило майже третину своєї території (Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст., у 1513 р. — Смоленськ). Ситуація усклад­нилася, коли спалахнула чергова війна - Лівонська (1558-1583 рр.). Во­єнні невдачі, насамперед утрата Полоцька в 1563 р., поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи, з'явилася загроза його по­глинання Москвою.

Проти унії виступали українські, литовські та білоруські магнати, що не хотіли обмеження своїх прав, привілеїв і земельних володінь. Проте їхня опозиція виявилася недостатньо сильною для того, щоб не допустити унії.

Підписання угоди. Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). 28 червня 1569 р. Люблінська унія була підписана. 1 липня 1569 р. її за­твердили роздільно депутати польського і литовського сеймів.

Основні положення угоди.

• Польське королівство та Велике князівст­во Литовське об'єднувалися в єдину федеративну державу - Річ Поспо­литу (буквально - республіка)

• з виборним королем,

• загальним сеймом і сенатом,

• єдиною зовнішньою політикою.

• литовська, українська та поль­ська шляхта зрівнювалися в правах і набували права володіння маєтками на всій території Речі Посполитої.

• ліквідувалися митні кордони,

• вводи­лася єдина грошова одиниця.

• Велике князівство Литовське, як і Польське королівство, залишалося са­мостійним політичним організмом зі своєю вищою адміністрацією, влас­ною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за держав­ну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Поль­ської корони.

Суперечливі наслідки підписання Люблінської унії. Люблінська унія була важливою історичною подією, яка мала суперечливі наслідки для долі України.

Негативні наслідки. Ця угода сприяла:

а) посиленню польської експансії на українські землі, наступу като­лицизму;

б) полонізації (ополяченню) української знаті;

в) покріпаченню селян, що було остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі повинності, розпоря­джатися селянським життям і майном

До позитивних наслідків унії можна віднести:

а) зближення українських земель із західноєвропейською культурою: че­рез Польщу до України потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контр­реформації; поширювалася західноєвропейська система освіти: українці навчалися в європейських університетах, прилучалися там до західноєвро­пейських наукових і художніх ідей, збагачували ними рідну культуру;

б) могутнє піднесення культурно-просвітницького руху, що сприяв зародженню та розвитку української національної самосвідомості; за відсутності держави культура залишалася єдиною сферою, у якій україн­ці могли захистити свою самобутність.

Берестейська церковна уній 1596 р.

Берестейська (Брестська) церковна унія 1596р. - об'єднання право­славної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. Її було проголошено на церковному соборі в Бресті. У результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніат­ська церква).

Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі По­сполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Пра­вославні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріар­хам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій дер­жаві і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в се­наті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоп­лення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

а) необхідність ідеологічного обгрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;

б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тим­часова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміц­нити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

Таємні переговори. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, ви­словивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпис­копи Луцький АГ. Терлецький і Володимирський І. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпи­скопів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Пра­вославна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й като­лицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити україн­ський і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала наці­онально-визвольний характер.