3. Голодомор 1932-1933 рр. Та його наслідки.

Основними переду­мовами і причинами Голодомору були:

• штучна організація сталінським керівництвом голоду для того, щоб зломити опір українського села політиці суцільної колективізації та «соціалістичним перетворенням» взагалі;

• непосильні для селян плани хлібозаготівлі;

• політика примусових, із застосуванням репресій, хлібозаготівель; конфіскація владою продовольчих запасів;

• небажання колгоспників працювати в громадському господарстві.

Головною безпосе­редньою причиною голоду стали хлібозаготівлі, які не припинялися. Хлібозаготівлі в 1930 р. в Україні становили 400 млн. пудів, а в 1931 р. - 380 млн. пудів. Це стало можливим за рахунок виснаження села. У селян вилучали все зерно, у тому числі й посівний фонд.

У 1932 р. Україна не виконала план хлібозаготівель. Для вилучення хліба з республіки в Україну прибула спеціальна комісія ЦК ВКП(б) на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим.

7 серпня 1932 р. було прийнято закон про охорону соціалістичної власності, який в народі назвали «законом про п'ять колосків». За краді­жку колгоспної власності передбачався розстріл із конфіскацією майна або позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна.

На початку 1933 р. в Україні фактично не залишалося запасів продо­вольства. Дії партійного керівництва прирекли мільйони людей на пові­льну мученицьку смерть. Голод охопив також інші зернові райони СРСР - Поволжя, Кубань, Північний Кавказ.

Трагічні події Голодомору покрила завіса мовчання. Було забороне­но будь-яку допомогу з боку міжнародної та радянської громадськості. Уражені голодом райони були оточені внутрішніми військами, що завер­тали тих, хто намагався дібратися до міста.

Наслідки Голодомору. Наслідками Голодомору 1932-1933 рр. були:

• масові жертви; дослідники називають кількість жертв до 10 млн. чоловік;

• завершення колективізації, утвердження колгоспної системи, роз­орення села;

• придушення опору українського селянства;

• масове переселення селян з Росії в Україну;

• сталінським режимом було підірвано сили в обстоюванні спокон­вічних національних прав українського народу.

Правда про Голодомор 1932-1933 рр. Аж до 1987 р. в радянській історіографії та періодичній пресі практично не було жодного згадуван­ня про Голодомор. Згадування про голод 1933 р. переслідувалося як антирадянська пропаганда.

Уперше на офіційному рівні про Голодомор 1932-1933 рр. згадав у своїй доповіді, присвяченій 70-річчю жовтневої революції, М. Горбачов у 1987 р.

. З 1998 р. День пам'яті жертв Голодомору й політичних репресій щорічно відзначається в Україні в останню суботу листопада. 26 листопада 2005 р. День пам'яті вперше відзначався в Україні на державному рівні.

28 листопада 2006 р. Верховна Рада України прийняла Закон Украї­ни «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні». Законом установлено, що Голодомор 1932-1933 рр. в Україні є геноцидом українського народу. Рішення було прийнято 233 голосами. Від Партії регіонів за прийняття цього закону проголосували два депутати (Т. Чорновіл і Г. Герман), від БЮТ - 118, від «Нашої України» - 79, від СПУ - 30 депутатів, позафракційних - 4 депутати. Фракція комуністів за законопроект, винесений на розгляд Президентом України В. Ющенком, не голосувала в повному складі.

Громадсько-політичне життя в Україні в 30-ті рр.

Головним змістом громадсько-політичного життя в Україні в 30-ті рр. було утвердження сталінського тоталітарного режиму.

Більшовицька партія за короткий строк перетвори­лася з урядової на державну партію. ВКП(б) повністю контролювала вибори до рад усіх рівнів. Вибори не були ні прямими, ні рівними, ні таємними..

Утвердження тоталі­тарного режиму відбувався на тлі формування культу вождя - «мудрого й улюбленого батька народів». Будувалися численні монументи, писалися картини, де фігурував вождь в оточенні «щасливих» робітників і колгоспни­ків.

Наступним кроком на шляху до створення тоталітарної моделі суспільства було прийняття нової Конституції СРСР, яку в народі назвали «сталінською».

Надзвичайний VIII з'їзд Рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конститу­цію СРСР. У ній проголошувалося, що в СРСР в основному побудоване соціалістичне суспільство.

30 січня 1937 р. була прийнята Конституція УРСР. Проголошуючи де­мократичні свободи, нову виборчу систему, Основний Закон України (як і СРСР) фактично ніяк не забезпечував їхнє втілення в життя. Реальна практи­ка тоталітарної держави цілком перекреслювала парадну демократичність Конституції.

Масові репресії. Формування тоталітарної системи супроводжувалося терором і масовими репресіями.

На початку 1928 р. відбувся сфабрикований ДПУ (органами радянської держбезпеки) процес над «шкідниками», так звана «шахтарська справа», а по суті - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. Справа була заду­мана та здійснена з єдиною метою - залякати стару інтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.

У липні 1929 р. почалися арешти провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до так званої таємної націоналістичної організації «Спілки визволення України» (СВУ). У березні - квітні 1930 р. в Харкові відбувся судовий процес над 45 «членами СВУ». Метою процесу було обґрунтувати переслідування української інтелігенції та скомпрометувати політику «українізації». Звинувачених засудили до різних термінів ув'язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах. Процес СВУ став початком розгрому українського національного відродження.

З 1929 р. почали переслідувати академіка М. Грушевського. У березні 1931 р. його вислали з Києва до Москви, а через кілька днів заарештували як керівника міфічного «Українського національного центру». Однак И. Сталін наказав звільнити М. Грушевського, можливо, побоюючись несприятливого міжнародного резонансу. Видатний історик і державний діяч помер 25 листопада 1934 р. у м. Кисловодську.

Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя були 1933-1934 рр. На початку 1933 р. влада заарештувала поета, прозаїка і дра­матурга М. Ялового. Уражений арештом свого друга, 13 травня М. Хвильовий застрелився.

У цьому ж році за обвинуваченням у причетності до «Української війсь­кової організації» був арештований О. Вишня. За цією справою були кинуті до в'язниць 148 чоловік. У грудні 1934 р. були арештовані і розстріляні Г. Косинка, К. Буревий, О. Близько. Протягом 1934-1938 рр. було арешто­вано більше половини членів і кандидатів у члени Союзу письменників України.

У ці ж роки відбувся розгром АН УРСР. Влада ліквідувала Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й орга­нізації сільського господарства, Інститут літературознавства в Харкові.

Припинив існування експериментальний театр «Березіль», а його творець Л. Курбас загинув у трудовому таборі. З прокату були вилучені фільми О. Довженка, а сам він змушений був переїхати до Москви. Понад 300 кобзарів, яких скликали на з'їзд до Харкова, були арештовані й розстрі­ляні.

Зразком сталінського цинізму стало гасло «Жити стало краще, жити ста­ло веселіше», проголошений в умовах масових репресій 1937-1938 рр. Ма­сові репресії в СРСР офіційна пропаганда намагалася пояснити міфічним загостренням класової боротьби в ході будівництва соціалізму.

У 30-ті рр. СРСР вже був надцентралізованою унітарною державою. Ні про яку самостійність для союзних республік, у тому числі України, не могло бути й мови.

Таким чином, тоталітарний режим виключав будь-які можливості не за­лежного від держави громадсько-політичного життя, виховував у широких масах подвійну мораль, формував байдужість і соціальну пасивність.

Організація українських націоналістів (ОУН) (1929-1945 рр.)

Організа­ція українських націоналістів очолювала український політичний рух, що ставив собі за мету встановлення незалежної Української держави.

На конгресі представників націоналістичних організацій, що відбувся у Відні з 27 січня по 3 лютого 1929 р., у результаті об'єднання Української військової організації (УВО) й націоналістичних студентських організацій було створено Організацію українських націоналістів (керівник - Є. Коновалець). ОУН була підпільною організацією, яка мала жорстко централізовану структуру. Організація не відмовлялась від участі в політич­них, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях.

Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Немає достовір­них даних про чисельність організації, але за найвищими оцінками, вона сягала 20 тис. осіб (1939 р.).

Політична доктрина ОУН була сформу­льована в її програмних документах 1929 р., а в остаточному вигляді у про­грамі, прийнятій її Великим збором в 1939 р.

Згідно з первісними заявами, головною метою ОУН була розбудова не­залежної соборної національної держави на всій українській етнічній тери­торії. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури, яка би витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що ре­презентував би всі регіони та соціальні групи України. Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як на українських територіях, так і за кордоном.

Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Є. Коновальця в Роттердамі у 1938 р.

Смерть Є. Коновальця призвела спочатку, до кризи, а згодом до розколу ОУН.

Розкол ОУН. Другий Великий конгрес ОУН, що відбувся у Римі 27 серпня 1939 р., вибрав головою організації А. Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». Ця міра несподівано призвела до протилежного наслідку: С. Бандера, який був звільнений з ув'язнення після краху Польщі у 1939 р., разом зі своїми послідовниками, організував у листопаді 1940 р. Революційний провід і проголосив себе спадкоємцем Є. Коновальця.

У квітні 1941 р. фракція С. Бандери провела свій власний Другий Над­звичайний конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незакон­ним, обрав С. Бандеру головою ОУН. Більшість крайових членів визнали повноваження С. Бандери, і невдовзі розлам став незворотним. Дві новостворені фракції, за іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН(Б)- «бандерівці» та ОУН(М)-«мельниківці». Впродовж війни ОУН(Б) прийняла назву Революційна ОУН (Р).

Орієнтація на Німеччину. Обидві фракції сподівалися використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної Української держави. Кожна фракція намагалась досягти союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Передача А. Гітлером Карпатської України угорцям у 1939 р. викликала певну кризу у відносинах з Німеччиною. За згодою німецького режиму ОУН(Б) сформувала батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», які повинні були скласти ядро майбутньої української армії. Піз­ніше з українських націоналістів була сформована дивізія СС «Галичина».

Слідом за німецьким вторгненням на територію СРСР ОУН(Б) проголо­сила 30 червня 1941р. у Львові Акт створення Української держави і сформувала Українське Державне Правління на чолі з Я. Стецьком. ОУН(Б) очікувала, що нацисти змиряться з цим. Спроба проголошення держави викликала незадоволення А. Гітлера, і С. Бандера та кілька його спільників були заарештовані та ув'язнені гестапо. Керування організацією здійснював М. Лебедь, який у травні 1943 р. передав повноваження Р. Шухевичу.

ОУН і УПА. Перші партизанські загони українських націоналістів, які виникли на Поліссі та Волині, не були пов'язані з ОУН. їхнім організатором виступив близький до петлюрівського уряду УНР Т. Бульба-Боровець, який влітку 1941 р. сформував нерегулярну військову частину під назвою «Полі­ська Січ» для звільнення регіону від залишків Червоної армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т. Бульба- Боровець відвів своїх бійців до лісів Полісся і Волині.

У 1942 р. члени ОУН(Б) и ОУН(М) створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року ОУН(Б) вирішила сформувати велику регулярну украї­нську армію. До цієї партизанської армії явочним порядком було включено збройні формування Т. Бульби-Боровця і ОУН(М). Остаточно утворена 14 жовтня 1942 р. ця армія дістала назву Українська повстанська армія (УПА).

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського насе­лення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (різні автори називають різні цифри - від 30-40 тис. до 80-100 тис.). УПА діяла переважно на Волині, Поліссі та Східній Галичині УПА проголосила боротьбу на два фронти - проти німецьких оку­пантів і радянських партизан і за відновлення самостійної Української держави. Характерною її рисою була державотворча діяльність. У 1943 р. ОУН(Б) захопила контроль в УПА. Попередня національна політика, яка зводилась до гасла «Україна для українців», була знята з порядку денного.

Керівна структура ОУН(Б) також змінилася: одноосібне керування було замінене колективним. Було обрано Бюро проводу з трьох осіб (Р. Шухевич, 3. Матла та Д. Маївський). У липні 1944 р. було сформовано всеукраїнський представницький орган - Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Більшість її членів були бандерівцями, а Головний Секре­таріат очолив Р. Шухевич. ОУН(М) проводила подібну політику та за­снувала Всеукраїнську Національну Раду у Львові навесні 1944 р.

У 1944-1945 рр. УПА поступово згортала боротьбу проти Німеччини та її союзників. У ці роки головну увагу УПА було зосереджено на бороть­бі проти відновлення радянської влади на західноукраїнських землях.

У 1946-1950 рр. збройні формування УПА вели партизанську боро­тьбу проти органів радянської влади на західноукраїнських землях, здій­снювали рейди на територію Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії з метою виведення своїх основних сил з-під удару радянських каральних органів і з метою здійснення широкої пропаганди в цих країнах. У перші повоєнні роки радянська влада проводила систематичні операції по зни­щенню та витісненню за межі УРСР бойових загонів УПА.

У першій половині 1950-х рр. бойові дії за виживання вели розріз­ненні загони, в цей період збройна боротьба УПА фактично затухала.

1. Західна Україна між світовими війнами.

Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччині в 20-х - 30-х рр. XX ст.

Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 р. деякі території України по­трапили під владу різних держав, зокрема Східна Галичина відійшла до Польщі, Північна Буковина - до Румунії, а Закарпаття - до Чехословаччини.

Українські землі у складі Польщі

Після завершення Першої світової війни й української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі: Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Осяння, Лемківщина. Відповідно до Варшавського (1920 р.) і Ризького (1921 р.) договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею. Укра­їнці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків)- їх було понад 5 млн. осіб (15 % від усього населення цієї країни).

Незважаючи на обіцянки Польської держави країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, положення українського населення було тяжким. Польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. Були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР. У 1924 р. уряд Польщі ініцію­вав закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових уста­новах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворюй більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівсько­му університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали вступа­ти до нього. Забороненими стали слова «українець», «український»; замість них реанімувався термін «русин», «русинський». Польська влада проводила політику колонізації - переселення поляків до Східної Галичини та Волині.

Тяжкими були і соціально-економічні умови життя українського насе­лення. Населені українцями землі (близько 25% території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Українські селяни постачали центральним регіонам Польщі деше­ву сировину і змушені були купувати дорогі готові товари. Під час економі­чної кризи 1929-1933 рр. значна кількість українських підприємств і госпо­дарств зазнали чималих збитків або розорилися. Польський уряд активно підтримував тільки польських підприємців і землевласників.

Українські землі у складі Румунії. Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин пе­ревершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. укра­їнців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош.

Північна Буковина. Територія Північної Буковини була анексована румунськими військами в листопаді 1918 р. Згідно із Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. - і Північну Буковину. Румунізація краю досягла апогею. Румунський уряд відмовився визнавати українців за окрему націю - українців цинічно називали «грома­дянами румунського походження, що забули рідну мову». На території цієї країни було заборонено вживання української мови, закрито практично всі учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Украї­нські назви населених пунктів і прізвища змінювали на румунські. Пере­слідувалась українська церква.

Бессарабія. В умовах румунської окупації, що була здійснена в січні 1918 р. парламент Бессарабії проголосив 25 листопада 1918 р. при­єднання Бессарабії до Румунії. Українське населення Бессарабії на бага­тотисячних мітингах і зборах протестувало проти анексії Румунією укра­їнських етнічних земель у Бессарабії: Акерманщини, Ізмаільщини, Захід­ної Одещини (Південна Бессарабія) і Хотинщини (Північна Бессарабія). На початку січня 1919 р. на Хотинщині вибухнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушене регулярними військами. У вересні 1924 р. у Бессарабії відбулося Татарбунарське повс­тання, яке завершилось кривавою розправою над учасниками виступу і політичним процесом (1925 р.) у Кишиневі над керівництвом повстання.

Закарпаття у складі Чехословаччини.

На підставі актів народного волевиявлення та в результаті дипломатичних зусиль чехословацьких політиків, Паризька мирна конференція і Сен-Жерменський мирний договір (10 вересня 1919 р.) санкціонували переда­чу Закарпаття до складу Чехословаччини, де цьому краю гарантувався автономний статус.

Чехословацьке панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні нас­лідки. З другого боку, було проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», але поза його межами лишилося близько 100 тис. українців у Словаччині.

За чехословацького режиму на Закарпатті чимало було зроблено у спра­вах технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модерні­зація міст, громадські будови, лікарні, соціальна допомога мешканцям Вер­ховини тощо). Але владі Чехословаччини не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття серед українського населення.

Утворення Карпатської України. Після Мюнхенської угоди захід­них держав (вересень 1938 р.) відбулося розчленування Чехословаччини нацистською Німеччиною. Влада центрального уряду Праги становилася номінальною. Закарпаття здобуло автономію. З 26 жовтня 1938 р. головою уряду Карпатської Украї­ни (назва української держави в Закарпатті; інші назви - Карпатська Русь, Підкарпатська Русь та ін.) став А. Волошин.

Однак міжнародні події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карпатської України. Угорці і поляки домагалися створення спільного угор­сько-польського кордону в Закарпатті та посилали диверсійні групи з метою ширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава вживали заходи в Бер­ліні з метою одержати згоду А. Гітлера на окупацію Закарпаття.

Проголошення незалежності Карпатської України й угорська окупація. 15 березня 1939 р., одночасно з окупацією Чехії та Моравії, А. Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття. На оборону Карпатської України стали військові формування «Карпатської Січі» (організації, яка була створена для оборони краю), які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорського війська (близько 40 тис.).

За декілька годин до початку окупації Закарпаття, 15 березня 1939 р. зі­брався сойм Карпатської України, який проголосив незалежність цієї краї­ни, прийняв конституцію й обрав президентом Карпатської України А. Волошина. Державною мовою в Карпатській Україні була проголошена українська. Населення краю прагнуло возз'єднатися в єдиній Українській держави

Але цього ж дня, 15 березня 1939 р., Закарпаття було окуповане війська­ми Угорщини. Уго­рці окупували Закарпаття протягом 1939-1944 рр.