3. Соціально-економічний розвиток України в і-й пол. Хіх ст.

Українські землі у складі Російської імперії у першій половині XIX ст.

Занепад кріпосницьких відносин.

Криза поміщицького господарства. Поміщики-дворяни були в Російській імперії привілейованим суспільним станом, опорою самодержа­вного ладу. Економічною основою їхнього існування була власність на землю з прикріпленими до неї селянами-кріпаками. Селяни одержували від поміщика в користування земельні наділи. За користування поміщицькою землею селяни відбували панщину і виконували інші повинності. До пев­ного часу така система цілком влаштовувала поміщиків, але в першій по­ловині XIX ст. обстановка різко змінилася: життя стало вимагати від них багато грошей (на досягнення комфорту, на навчання дітей, витрати на подорожі та лікування тощо). Отримати гроші можна було лише шляхом розширення виробництва і реалізації на ринку додаткової продукції. Щоб досягти цього, треба було:

• змінити саме виробництво: вводити ефективні форми господарства;

• розв'язати господарську ініціативу селян, зацікавити їх у результа­тах своєї праці.

Але на практиці поміщики лише розширювали посівні площі. Прак­тично не змінювалися знаряддя праці і технологія обробки землі; помі­щики не були зацікавлені у використанні більш досконалих знарядь пра­ці, що позначилося на врожаях і виробництві продуктів харчування.

Прагнення поміщиків зробити свої господарства більш прибутковими виливалися в посиленні експлуатації селян:

• збільшилася панщина, яка подекуди досягала 6 днів на тиждень;

• зростали додаткові повинності селян;

• вводилася така форма експлуатації, як урочна система виконання панщини: кожний кріпак одержував завдання на день (урок), але його доводилося виконувати два-три дні;

• у багатьох поміщицьких господарствах була запроваджена місячи­на, сутність якої полягала в тому, що пан цілком віднімав у кріпака земе­льний наділ, примушуючи його обробляти тільки поміщицьку землю за щомісячний продовольчий пайок;

• у багатьох маєтках з'являлися невеликі фабрики і заводи, де селя­ни працювали після закінчення робіт у полі;

• у таких умовах селяни практично не могли працювати на своєму земельному наділі;

• відбувалася руйнація селянських господарств.

Таке ставлення поміщиків до селян-кріпаків призводило до розорен­ня і занепаду ніх маєтків.

Військові поселення.

Значна частина селянства України (понад 1/3 загальної кількості) належала не поміщикам, а Російській імперії (тобто державі). їх називали державними селянами.

У першій половині XIX ст. царський уряд перетворив державних се­лян на ізольовану від народу війську касту, яку при потребі можна було використати для придушення повстань. Для цього в Російській імперії, і в Україні зокрема (в Київській, Подільській, Слобідсько-Українській, Ка­теринославській, Херсонській губерніях), були створені військові посе­лення. Водночас царизм сподівався ліквідувати рекрутські набори, зме­ншити витрати на утримання армії, при цьому збільшивши її численність.

У Російській імперії перші військові поселення з'явилися в 1810 р. У 1816 р. створення військових поселень було доручено О. Аракчеєву, з 1817 р. він був призначений офіційним начальником військових поселень.

Військові поселення формувалися із сімейних солдатів, які прослужи­ли не менше 6 років в армії, і місцевих жителів - чоловіків, головним чином селян віком від 18 до 45 років, які мали власне майно. Усі вони іме­нувалися селянами-хазяями. Діти селян-хазяїв зараховувалися в кантоніс­ти, аз 18 років переводилися у військові частини. Після досягнення 45 років поселенці йшли у відставку, але продовжували нести службу в шпи­талях і по господарству. Місцеві жителі, які не ввійшли до складу війська, але підходили за віком і були придатні до служби, зараховувалися в поміч­ники хазяїв і в резервні військові підрозділи.

Життя військових поселенців і їхніх родин строго регламентувалося. Вони зобов'язані були носити видану військову форму, жити та працювати за .затвердженим розпорядком. За найменшу провину поселенців жорстоко карали. Формально вони мали працювати три дні на державу й три дні на себе. Фактично їм доводилося працювати на державу весь тиждень, бо уроки (завдання на день) були такі великі, що їх виконували за два-три дні.

Створення військових поселень було сприйнято селянами як спроба нового поневолювання, що призводило до повстань. У червні 1831 р. повс­тав Чугуєвський полк. У 1857 р. в умовах невдоволення селян і загрозливої кризи фсодально-кріпосницької системи царський уряд був змушений ліквідувати військові поселення в Російській імперії.

Зародження ринкових відносин. Початок промислового перево­роту.

Зародження ринкових відносин.

У першій половині XIX ст. серед поміщиків стало багато таких, які особливо активно прагнули перебудува­ти своє господарство для роботи на ринок. Вони намагалися запровадити у своїх маєтках поліпшені засоби обробки земель, застосовували удоско­налені плуги, молотарки та віялки. Значні ділянки земель відводились під посіви технічних культур: буряків, коноплі, тютюну та льону. Це вимага­ло поліпшеної обробки землі та застосування добрив. Поміщики почина­ють застосовувати вільнонайману працю. Перші наймані сільськогоспо­дарські робітники з'явилися на Півдні України.

Південь України став своєрідним піонером у запроваджені ринкових відносин, де використання вільнонайманої робочої сили набуло найбіль­ших масштабів і довело свою ефективність. А Правобережжя було регі­оном, де переважала примусова праця селян-кріпаків.

В Україні дуже часто поміщики віддавали свої землі в оренду куп­цям, міщанам і заможним селянам. Такі господарства ставали високопри­бутковими за рахунок використання найманої робочої сили та новітнього реманенту. Селяни-власники могли викупитись із кріпосницької неволі, маючи набутий капітал. Зубожілі селяни працювали не тільки на поміщиків, але й на багатих селян, батракували на них. На селах панувало лих­варство. Багаті селяни надавали біднякам грошову позику під майбутній відробіток влітку, вносили за них податок, отримуючи за це 40% річних, давали у позику зерно для посіву, з умовою отримання за це від 20 до 50% урожаю. Це прискорювало процес розшарування селянства, призво­дило до повного розорення бідняків.

Розклад кріпосницької системи супроводжувався обезземеленням се­лян. На середину XIX ст. близько 25% селянських родин Наддніпрянської України були безземельними. Безземельні селяни шукали роботу насам­перед вдома: йшли на різні місцеві підприємства — цукроварні, цегельні, займалися дрібними промислами. Частина бідноти, не знайшовши роботи вдома, змушена була шукати заняття в далеких відходах. Але практично всі безземельні селяни змушені були працювати за наймом. За свою пра­цю вони одержували заробітну плату, яка все більше залежала від кілько­сті та якості виробленої продукції.

Про те, що в Україні визрівали ринкові відносини, свідчили такі про­цеси:

а) зростання товарності сільського господарства;

б) поглиблення спеціалізації окремих районів у сільськогосподарсь­кому виробництві для збільшення продукції, що поставлялася на ринок;

в) поява поміщицьких господарств, які поступово почали набувати ринкового характеру;

г) розповсюдження праці за наймом; усе більша залежність оплати праці від кількості та якості виробленої робітниками продукції.

2.2. Початок промислового перевороту.

Засновані на підневільній малопродуктивній праці кріпаків, поміщицькі вотчинні мануфактури в перші десятиріччя XIX ст. поступово занепадали. Вони не витримували конкуренції з купецькими промисловими підприємствами, на яких вико­ристовувалася більш високопродуктивна праця вільнонайманих робітни­ків.

У 30-х рр. XIX ст. в Україні почався промисловий переворот, який призвів до утвердження фабрично-заводського виробництва. В Україні почала розвиватися капіталістична промисловість. Як і скрізь, вона про­ходила у своєму розвитку три стадії:

дрібне товарне виробництво (дрібні, переважно селянські промисли);

капіталістична мануфактура;

фабрика, завод (велика машина індустрія).

На заводах широко запроваджувалося машинне обладнання. Прові­дне місце зайняла цукрова промисловість та інші переробні галузі. Розви­валися текстильна, металургійна, машинобудівна галузі промисловості. У першій половині XIX ст. виникла і почала швидко розвиватися кам'яновугільна промисловість у Донбасі. Багато продукції випускалося за замовленням уряду для потреб армії та флоту. У 1789 р. був заснова­ний ливарний завод у Херсоні, який відливав гармати та ядра для морсь­кого флоту. У Миколаєві та Херсоні були споруджені суднобудівні заво­ди, що випускали військові та торгівельні кораблі.

Поступово виникла промислова буржуазія, яка складалася з україн­ського купецтва, поміщиків, що обуржуазилися, ремісників і заможного селянства. В Україні, як і по всій Російській імперії в цілому, з'явилися іноземні капіталісти.

Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався грубим насиль­ством і експлуатацією кріпаків і найманих робітників, зайнятих у сіль­ському господарстві і промисловості.

Розвиток торгівлі Зростання попиту на продукцію харчування в Європі та світі стимулювало розвиток сільського господарства та торгівлі Наддніпрянщини, яка з 30-х рр. XIX ст. почала втягуватися в світову торгівлю. Поступово Наддніпрянщина ставала основним зерновиробляючим центром Російської імперії. Виробляючи до 80% російського това­рного зерна і володіючи чорноморськими портами, через які пролягали найбільш зручні торгівельні шляхи в Європу, українські губернії стали найбільшими постачальниками валютних надходжень в імперію від зовнішньої торгівлі.

Вироблену продукцію перш за все продавали на ярмарках і базарах. Найбільш відомими з них були: Контрактовий ярмарок у Києві, Покровський у Харкові, Петропавлівський у Катеринославі. На ці ярмарки з'їздилися купці з Росії, Австрії, Пруссії, Франції, Великої Британії. Час­то купці укладали угоди на оптову купівлю-продаж виробів, брали пози­ки у банках.

Розвиток міст. Зростання кількості підприємств і робітників при­зводило до росту міського населення. Найбільш населеними містами України на середину XIX ст. були Одеса (114 тис. населення), Київ (71 тис.), Бердичів (54 тис.), Харків (50 тис.). Швидко розвивались Пол­тава, Єлисаветград, Кролевець, Катеринослав, Ромни та інші міста. Ме­режа транспортних шляхів в Україні була погано розвинута. Основну роль відігравав чумацький промисел. Найбільшим портом України була Одеса. У 1817 р. в Одеському порту встановили вільну безмитну торгів­лю, яка сприяла розвитку зовнішній торгівлі. Крім Одеси, портами загальноімперського значення також ставали Херсон і Миколаїв.

Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII - першій половині XIX ст.

Соціально-економічний стан західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII - на початку XIX ст. га Буковина і Закарпаття наприкінці XVIII - на початку XIX ст. були найвідсталішими австрійськими провінціями. Кріпосництво заважало промисловості та сільського господарства. Велике феодальне землеволодіння було панівним у Закарпатті й Східній Галичині. На Буковині ж за відсутності панщинної системи переважала маса селян-власників (до 30%).

Входячи до складу багатонаціональної Австрійської імперії, західноук­раїнські землі, у свою чергу, були багатонаціональними. Поряд із представниками корінної нації - українцями - тут в різні часи оселилося чимало поляків, євреїв, угорців, німців, румунів тощо. Але українці переважали на кінець XVIII ст. їх було 2,2 млн. з 3,5 млн. загального населення.

Хоча ці українські території існували окремим життям, та їхня доля мала багато спільного: українське населення зазнавало постійного соціального, національно-релігійного гноблення: у Східній Галичині - з боку польської шляхти, на Буковині - румунських бояр, на Закарпатті - угорських панів. Австрійська влада проводила політику онімечування українців, польські пани намагались ополячити українське населення Східної Галичини, ру­мунські бояри прагнули румунізувати українців Буковини, а угорські - вели політику мадяризації на Закарпатті. Усі вони намагалися асимілювати українське населення, ліквідувати українську мову й українську культуру розірвати зв'язок українського населення Західної України з Україною Наддніпрянською. У цьому полягала колоніальна політика австрійського уряду.

2. Реформи Марії-Терезії та Йосифа II. У 70-х - 80-х рр. XVIII ст за часів правління імператриці Марії-Терезії (1740-1780 рр.) та її сина Йосифа II (1780-1790 рр.), в Австрійській імперії були здійснені реформи Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої динас­тії за всіма сферами суспільного життя зміцнити імперію, модернізувати та залучити до нових історичних процесів, забезпечити міцне становище імперії на міжнародній арені.

Австрійська влада продовжила політику державного протекціонізму, що сприяло розвитку виробництва і торгівлі. У ході аграрної реформи селян було звільнено від особистої залежності та визначено розмір панщини (до 30 днів на рік). Наслідком релігійної реформи стало зрівняння в правах католицької, протестантської та греко-католицької церков. Віруючим цих віросповідань в однаковій мірі відкривалася дорога до університетів, державної служби, було дозволено продавати і купувати землю тощо, а священики дістали статус державних службовців. При здійснену адмініс­тративної реформи дворянське самоврядування (особливо розвинуте на колишніх землях Речі Посполитої) було замінено бюрократично чиновницьким управлінням, що підпорядкувався безпосередньо імператорському двору. Створювалася постійна армія на основі обов'язкової військової повинності, централізованого рекрутського набору і стягування постійного військового податку, шо різко обмежило роль дворянського ополчення. В Австрійській імперії було здійснено освітню реформу: про­голошувалася загальна середня освіта, створювалася широка межа держав­них навчальних закладів, у початковій школі навчання здійснювалося рід­ною мовою, греко-католицькі семінарії було відкрито у Львові й Ужгороді.

У цілому реформи позитивно вплинули на життя західних українців і сприяли насамперед політичній модернізації краю, але після смерті Йосифа II аристократія почала чинити опір реформам і вони були припинені.

3. Початок розпаду феодально-кріпосницької системи. У 20-х- 30-х рр. XIX ст. в Австрійській імперії почався розпад феодально-кріпосницької системи. Почали зароджуватися нові капіталістичні відно­сини. Поширеним явищем було зародження мануфактур, які поступово переходили до фабричного виробництва.

У Східній Галичині, адміністративним, промисловим і торгівельним центром якої був Львів, на першому місті було ткацтво. Майже не було села або фільварку, де б не виробляли полотна, яке відправлялося до Відня, Брно, Будапешта. Розвивалося шкіряне виробництво, призначене для екс­порту. Засновувалися нові керамічні, залізообробні підприємства, ливарні заводи, розвивалася соляна промисловість. Проте початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрійської імперії дуже негативно вплинув на галицьку промисловість. Галицьке ремесло і ману­фактура не могли витримати конкуренції виробів фабрично-заводської промисловості і почали занепадати. За даними 1846 р., у краї було 56 міст і 138 містечок, але міська українська буржуазія була нечисленною й еконо­мічно слабкою.

У зв'язку з поширенням у цілому товарного виробництва в Австрійсь­кій імперії в західноукраїнських землях почала розвиватися торгівля, ос­новними формами якої були ярмарки і базари. Розвивались торгівельні зв'язки Східної Галичини з українськими землями у складі Росії. Торгівельний шлях пролягав через м. Броди, яке стало центром торгівлі. Зі Східної Галичини вивозили деревину і полотно, а ввозили з Наддніпрянської Укра­їни худобу, промислові вироби. У країни Західної Європи експортували продукти сільського господарства та сировину.

Складною була ситуація і в Буковині. Але у порівнянні зі Східною Гали­чиною її дещо покращувала та обставина, що в буковинській економіці з давніх часів велику роль відігравало скотарство. Відсталим аграрним краєм залишалося і Закарпаття. Розширення поміщицького господарства супро­воджувалося і тут скороченням селянських наділів. Угорський сейм звів прогресивні аграрні закони, започатковані Йосифом II, майже нанівець.

Сільське господарство в західноукраїнських землях залишалося на ни­зькому рівні Земля належала великим землевласникам: це були магнати, шляхта, держава і церква. Цього часу на західноукраїнських землях відбу­вається подальше посилення поміщицького гніту. У 1802—1803 рр. австрій­ський уряд дозволив поміщикам застосовувати тілесні покарання щодо своїх селян. Збільшувалась панщина, вводились додаткові повинності. Поміщики намагались за будь-яку ціну відібрати у селян землю і засіяти зерновими, через те, що зерно стало цінним товаром. Погіршували стано­вище селян і стихійні лиха - посухи, неврожаї, епідемії.

4. Посилення боротьби проти соціального гніту. Посилення феода­льно-кріпосницького гніту на західноукраїнських землях викликало рішучий опір з боку трудового населення - селян, міщан, ремісників, робітників. Фо­рмами антикріпосницького протесту були: втечі селян, потрави панських лук і посівів, вирубування лісів, розправи над сільською старшиною, під­пали панських садиб, ґуралень та інших підприємств. Селяни відмовлялись сплачувати державні податки, ухилялись від рекрутчини.

Продовжується рух опришків, який набув особливого розмаху на При­карпатті в 1810-1825 рр. Вони нападали на поміщиків, проникали в панські маєтки, грабували їх, спалювали господарські будівлі, карали гнобителів. У 20-х рр. XIX ст. ватажком карпатських опришків був Мирон Штолюк. Найбільше повстання на Закарпатті відбулося у 1830 р. На його придушен­ня уряд послав регулярні війська. Повстанців суворо покарали. Окремі виступи опришків тривали до 1848 р.

У 1831 р. на Закарпатті почалися «,холерні бунти». Приводом до масо­вого виступу селян стали обмеження (карантин, заборона пересування), введені через епідемією холери. Повсталі виступили проти системи існую­чих земельних відносин. У результаті уряд скасував частину другорядних повинностей (закон 1836 р.).

У 1838 р. масові селянські виступи почалися в Буковині. Кріпаки від­мовлялися виконувати нав'язані їм поміщиками угоди, у яких йшлося про збільшення селянських повинностей. Ці виступи були придушені лише за допомогою військ. У 1843-1844 рр. на Буковині почалося масове повстан­ня селян під проводом Лук'яна Кобилиці. Керовані своїм ватажком жителі 22 буковинських сіл захопили ліси і пасовиська, відмовилися виконувати повинності, вигнали чиновників і встановили самоврядування. Проти селян знову була застосована військова сила. Кілька сотень селян було заарешто­вано й покарано.

24