6. Економічний розвиток Наддніпрянської України в 60-х - 90-х рр. XIX ст.

Збереження економічної залежності України від Росії. Після скасування кріпосного права в 1861 р. протягом наступних чотирьох пореформених десятиліть економічний розвиток Наддніпрянської Украї­ни відбувався прискореними темпами. До початку XX ст. Україна за своїм економічним потенціалом займала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії. Тут була сконцентрована п'ята частина російських промислових підприємств, які виробляли понад 20% промис­лової продукції.

Економічна політика царизму проводилась виключно в інтересах імперії і зводилась до заохочення розвитку в Україні тільки тих галузей промисловості, які не мали відповідних природних умов в Росії (напри­клад цукрова), або тих, що постачали сировину і напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам'яновугільна промисловість). При цьому сировина коштувала дешево, а готова продукція - дорого, внаслі­док чого значні капітали викачувалися з України. Незважаючи на швидкі темпи розвитку промисловості в Україні, її економічна залежність від Росії не зменшувалась.

Особливості промислового перевороту в Російській імперії і в Україні. Протягом 60-х - 80-х рр. в Україні, як і по всій державі, продов­жувався промисловий переворот, що закінчився наприкінці 80-х рр. XIX ст. Він позитивно сприяв подальшому розвитку продуктивних сил в усіх сферах суспільного виробництва.

Розвиток економіки України в рамках загальноросійського господар­ства визначили насамперед галузі важкої промисловості - вугільна, залі­зорудна, металургійна. Завдяки інтенсивному розвитку Донецько-Криворізького вугільно-залізорудного басейну Україна перетворилась на головну вугільно-металургійну базу Росії. Наприкінці XIX ст. вона дава­ла половину загальноросійської виплавки чавуну, сталі, стільки ж видо­бутку залізної руди і майже 3/4 вугілля та виробництва рейок.

Промисловий переворот у Російській імперії, і зокрема в Україні, мав істотні відмінності від аналогічних процесів у Західній Європі й Півні­чній Америці. До його особливостей належать:

• перевага іноземного капіталу в інвестуванні промисловості (90% від загальної кількості капіталу);

• висока ступінь концентрації виробництва (відразу створювалися великі підприємства з великою кількістю робітників);

• високі темпи промислової революції (на Заході вона розтягувалася в середньому на півстоліття, а в Донбасі промисловий переворот був здійснений за 20 років);

• велика роль держави в підтримці й заохоченні приватних підпри­ємств;

• нерівномірність економічної модернізації (поєднання сучасного промислового виробництва в осередках індустріалізації з дуже відстали, архаїчними формами господарювання в сусідніх районах);

• дешева робоча сила.

Залізничний і водний транспорт. Капіталізм зумовив посилене будівництво залізниць. Перша залізниця в Україні завдовжки 219 верств була прокладена між Одесою та Балтою в 1865-1871 рр. з метою приско­рення транспортування хліба із зернових господарств Півдня в одеський порт. У 1869 р. була побудована Курсько-Харківська-Азовська залізниця, у 1870 р. - Курсько-Київська, а ще через два роки потяги пішли по лінії Ки­їв-Одеса. У 1879 р. була відкрита Донецька залізниця. У 1880-1884 рр. будувалася Катеринославська залізниця, що зв'язала Донецький промис­ловий район із Криворіжжям. Залізничне сполучення губерній України між собою та з губерніями Росії зміцнювало всеросійський ринок.

Зростало господарське значення і водного транспорту. На кінець століття по річках України курсували 220, а до портів Азовського та Чор­ного морів було приписано 280 пароплавів. Головною водною артерією України був Дніпро, а найбільшим морським портом на півдні України стала Одеса. Це місто набуло величезного значення як один з провідних транзитних пунктів у зовнішній торгівлі Росії. Зростало значення таких портів, як Херсон, Миколаїв.

Прискорений розвиток промисловості Наприкінці XIX ст. ви­никли перші в Україні великі підприємства транспортного машинобу­дування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. У Києві в 90- ті рр. працювало 8 машинобудівних заводів, на яких було встановлено 14 парових двигунів.

За два останніх десятиріччя XIX ст. в Україні було споруджено понад 20 металургійних заводів. Деякі з них будувались за кошти іноземних капіталістів: британських - завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських - Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер Дніпродзержинськ); французьких - Гданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками споруджених тоді заводів: Брянського - коло міста Катеринослава, Дружківського й Донецького-Юр'ївського - на Донбасі.

Зростало суднобудування. Якщо в 1861 р. кораблебудівники Херсона спустили на воду 10 суден різних типів, то в 1890 р. - уже 82 судна. У 1897 р. почав працювати суднобудівельний завод у Миколаєві.

Хімічна промисловість була представлена содовими заводами в Лисичанську й поблизу Слов'янська. Швидкими темпами розвивалися хар­чова і легка промисловості. Значного розвитку набула промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської сировини, особливо цук­рова, горілчана, борошномельна й тютюнова. За 60-ті - 90-ті рр. XIX ст. виробництво цукру в Україні зросло в 14 разів і становило близько 24 млн. пудів (80% усієї продукції країни). У 1887 р. виник синдикат цукро-промисловців, що об'єднав 90% усіх цукрових заводів і контролював виробництво і збут цукру в усій Україні. Центр суконного виробництва знаходився у Клинцях Чернігівської губернії: 7 місцевих фабрик у 1895 р. давали 70% усього українського сукна.

Формування українського індустріального району. У період промислового перевороту сформувався український індустріальний ра­йон, що включав такі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Дніпровський металургій­ний та ін.

Застосовуючи нову техніку і більш досконалі форми організації ви­робництва, фабрично-заводська індустрія нових індустріальних районів України швидко обігнала Урал, де зберігалася напівкріпосницька експлу­атація робітників і застарілі машини та верстати. Україна стала головною вугільно-металургійною базою Російської імперії.

У 1884 р. в Наддніпрянщині було зосереджено 20% загальної кілько­сті промислових підприємств Європейської частини Російської імперії, 14% робітників, 17% виробленої ними продукції, у тому числі 51% чаву­ну, до 57% заліза, понад 52% сталі та близько 65% кам'яного вугілля. У 1883 р. в Україні використовувалось 33% парових машин Європейської Росії. Кількість промислових підприємств в Україні з 1869 до 1897 рр. зросла в 2 рази (з 3712 до 8063), вартість промислового виробництва - у 6 разів (за рахунок створення нових підприємств і розширення виробницт­ва на діючих). Металургійні та металообробні підприємства належали 34 іноземним акціонерним товариствам, вартість основного капіталу яких становила 130 млн. крб. З іноземців складалась значна частина адмініст­ративного апарату, інженерно-технічного складу, кваліфікованих робіт­ників.

Особливістю промислового розвитку в Україні була висока концен­трація виробництва, досить значна участь іноземного капіталу.

Особливості розвитку сільського господарства. Наддніпрян­щина була одним із головним районів землеробства Російської імперії, насамперед з виробництва пшениці та ячменю. У 90-х рр. XIX ст. на неї припадало понад 27% загального збору хліба в усіх губерніях Європейсь­кої Росії.

Товарні посіви були найбільш поширені на півдні України, який по­стачав хліб у центральні губернії Росії, а також давав велику кількість його для експорту. Товарний хліб поступав на ринок головним чином з поміщицьких і господарств заможних селян (їх називали селянами-фермерами). Характерно, що на українських землях у складі Російської імперії процес соціального розшарування селянства в умовах розвитку ринкових відносин був ще більш виразнішим, ніж на західноукраїнських землях.

На кінець XIX ст. заможні селяни становили близько 20% сільського населення Наддніпрянщини, зосередивши в своїх руках майже 40% се­лянських земель і понад 50% робочої та продуктивної худоби. Окремі господарства заможних селян (особливо на півдні України) досягли роз­мірів значних поміщицьких маєтків, що мали тисячу й більше десятин землі.

Досить впевнено в господарському відношенні почувалися й селяни середнього достатку (середняки), яких у Наддніпрянщині було близько 25%. Решта ж селян належали до бідняків, у яких було мало землі, рема­ненту, худоби. Нерідко вони взагалі не мали коня чи вола, що визначало здатність виживання селянина.

Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві збільшував попит на вільнонайману працю. У 1900 р. у землеробстві Наддніпрян­щини (у поміщицьких і селянських господарствах) було зайнято близько 1 млн. постійних робітників і близько 200 тис. поденних батраків. Найбі­льше вільнонайманих робітників було зосереджено в Південній Україні.

5. Національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні в 60-х — 90-хрр. XIX ст. Українські політичні і громадські діячі прагнули зміни­ти існуючий лад на справедливий, покращити життя народу в цілому. Головна увага учасників українського національно-визвольного руху зосереджувалася навколо трьох напрямків: національного, загальноде­мократичного і соціального.

Революційні події 1848-1849рр. на західноукраїнських землях.

Початок революції. Скасування панщини в Східній Галичині У 1848-1849 рр. в ряді європейських країн, у тому числі і в Австрійській імперії, відбулися буржуазні революції. У березні 1848 р. австрійський імператор проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам деяких демократичних свобод (свободу слова, друку, зборів) і скликання парламенту.

Революція спричинила широкий розмах національно-визвольного руху в Східній Галичині, що поступово зазнавав все; більшої політизації. У квітні 1848 р. австрійський уряд був змушений скасувати панщину в цьому краї. Ця подія відбулася на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської імперії. Закон про скасування панщини лише в серпні 1848 р. поширився на Буковину. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формаль­но теж скасована, але реально вона існувала ще 5 років.

Створення Центральної ради народової (ЦРН) і Головної руської ради (ГРР). Відповідно до проголошених австрійським урядом ряду демок­ратичних свобод у Східній Галичині виникли різні політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола.

а) Створення Центральної ради народової Польська ліберальна бур­жуазія і поміщики 13 квітня 1848 р. створили у Львові Центральну раду народову (ЦРН), яка, спираючись на створену національну гвардію, мала на меті перетворення всієї Галичини (у тому числі і Східної) в польську авто­номну провінцію, заперечуючи право на окремий національний розвиток більшості населення Східної Галичини - українців. При цьому більшість поляків продовжувала стверджувати, що галицькі українці не мають нічого спільного з українцями Наддніпрянщини, що це - гілка польського народу, а українська мова - діалект польської.

б) Створення Головної руської ради. Українська інтелігенція Східної Галичини рішуче виступила проти намагань поляків втягнути цей край до Польщі і 2 травня 1848 р. створила свою політичну організацію - Головну руську раду (ГРР), яка, підтримуючи проведення прогресивних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення (українці себе називали русинами). У містах, містечках і селах Східної Галичини орга­нізувалося майже 50 місцевих руських рад, до складу яких входили селяни, міщани, інтелігенція, представники духовенства . Ці ради стали організато­рами боротьби українського населення за територіальну автономію Схід­ної Галичини, тобто за її відокремлення від Західної (польської) Галичини, за викладання в усіх навчальних закладах рідною мовою, за створенім україн­ської національної гвардії.

Програма ГРР обґрунтовувала приналежність українського населення Галичини до єдиного українського народу, закликала до національного про­будження, активної діяльності щодо поліпшення становища українців у межах австрійської конституції. .

ГРР почала формувати загони української національної гвардії. Австрій­ці відмовилися задовольнити політичні вимоги Ради, обмеживши її діяль­ність культурно-просвітницькими функціями. У 1851 р. ГРР була розпущена.

Посилення українсько-польського протистояння в Галичині Цього часу посилилося протистояння між українцями і поляками в Гали­чині. Польська Центральна рада народова 23 травня 1848 р. утворила з представників полонізованої української шляхти, яка не бажала відокре­млюватися від польського суспільства, свою організацію «Руський со­бор». Його головними завданнями були: підпорядкувати собі український національний рух і проголосити незалежність Польщі під верховенством Габсбургів.

На початку червня 1848 р. у Празі відкрився Слов'янський з'їзд (з'їзд слов'янських народів Австрійської імперії), який серед інших питань нама­гався здійснити спробу зблизити позиції українських і польських діячів (ГРР і ЦРН). Українці намагалися розділити Галичину на Східну (українську) і Західну (польську) з автономією Східної Галичини. Поляки були за єдину Галичину з польською автономією в Австрійський імперії (при формальній рівності поляків і українців). Було складено угоду «Вимоги українців у Га­личині», яка так і не набула чинності.

Збройне повстання у Львові Основною причиною збройного повс­тання у Львові, яке почалося 1 листопада 1848 р. під впливом жовтневого повстання у Відні, був наступ контрреволюційних сил, які намагалися лікві­дувати політичні та національні свободи, завойовані під час революції.

Львівські робітники, ремісники і студенти різних національностей (укра­їнці, поляки, євреї) спільними зусиллями збудували барикади і встановили контроль над центром міста. Наступного дня захисники барикад зав'язали бій з урядовими військами і змусили їх відступити. Командувач австрійсь­кими військами віддав наказ обстріляти місто з гармат, установлених на прилеглих пагорбах. Пожежа охопила головні будівлі центру міста. Повста­нці зазнали значних утрат і припинили опір. Сотні учасників були піддані військовому суду. У місті, а через кілька днів і у всій Східній Галичині, було запроваджено воєнний стан. Перемога контрреволюційних сил наблизила реставрацію абсолютизму в Австрійській імперії.

Наддніпрянська Україна у другій половині ХІХ ст.

Криза Російської імперії в середині XIX ст. та її основні прояви в Наддніпрянщині У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої вхо­дило 80% українських земель, переживала глибоку кризу. її основними про­явами були:

• феодально-кріпосницькі відносини все більше гальмували розвиток господарства, вони були головною перешкодою на шляху всебічної модерні­зації імперії;

• занепад поміщицьких маєтків; кріпаки дедалі все більше не були заці­кавлені в результатах своєї праці; знижувалася продуктивність праці; помі­щики не мали коштів для придбання сільськогосподарської техніки і найму робітників;

• посилення експлуатації селян; в українських землях, як і в усій імпе­рії, продовжувалося скорочення селянських наділів і одночасно збільшува­лася панщина;

• панування екстенсивних методів господарювання; поміщицькі госпо­дарства в Наддніпрянській Україні давали до 90% усього товарного хліба, проте можливості збільшення його виробництва були вичерпані;

• в умовах кріпосницької системи відбувалося гальмування розвитку капіталістичних процесів - стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва;

• наростання соціального напруження у суспільстві; у березні-квітні 1855 р. почалися масові виступи селян Київської губернії (420 селищ), поро­джені чутками про те, що запис у козаки для участі у Кримській війні на­дасть їм визволення від кріпацтва і землю; цей рух було названо «Київська козаччина»; він був жорстоко придушений царським урядом;

• глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасш­табного селянського бунту, навесні - влітку 1856 р. відбувався рух «У Таврію за волею»; селяни, головним чином державні, Катеринославщини, Пол­тавщини, Харківщини та деяких інших губерній рушили до Криму, де за численними чутками вони мали отримати волю та землю; по дорозі на півос­трів їх зустрічали поліція та урядові війська і повертали додому;

• посилення процесу відставання Росії від європейських держав; напри­клад, на початок 50-х рр. XIX ст. промислова революція в Великій Британії вже завершилася, у Франції, Пруссії, багатьох провінціях Австрійської імпе­рії вона була у самому розпалі, а в Російський імперії промислова революція ще і не починалася;

• поразка Росії в Кримській війні (1853-1856 рр.) засвідчила військово-технічну відсталість імперії, занепад господарства, кризу організації праці, посилення соціальної напруженості, необхідність всебічної модернізації країни.

Західноукраїнські землі у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії у другій половині XIX ст.

1. Створення Австро-Угорської імперії. Політичні реформи в імперії та зміни адміністративно-територіального устрою західноукраїнських земель. 8 лютого 1867 р. у результаті переговорів австрійського уряду з ліде­рами угорських політичних партій була створена Австро-Угорська імперія. 21 грудня 1867 р. імператор Франц Йосиф І затвердив австро-угорську угоду і конституцію. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуаліс­тичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Угорщина здобула політичну й адміністративну автономію, вона мала власний уряд і парламент - сейм.

Деякі зміни відбулися й у становищі західноукраїнських земель, що вхо­дили до складу імперії. Хоча Галичиною керував австрійський намісник із числа польських магнатів, край здобув обмежену автономію. Ще у 1861 р. у Львові розпочав свою роботу Галицький обласний сейм. Перевагу в ньому здобули польські поміщики і підприємці, але виборче Право (право обирати і бути обраним в Галицький сейм) мали й українці, зокрема селяни. Імперсь­кий уряд відмовився задовольнити давню українську вимогу-розділити Галичину на дві адміністративні одиниці - українську (Східна Галичина) і польську (Західна Галичина). Як і до 1867 р. існувало «Королівство Галичи­ни і Лодомерії».

Внутрішнє самоврядування було надано також Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був обмежений: у ньому домінували ру­муни і німці.

Закарпаття стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не одержало.

2. Соціально-економічне становище західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. Незважаючи на промисловий переворот, що розпочався в Австрійській імперії ще в 30-х - 40-х рр., у останній третин­ні XIX ст. Австро-Угорщина залишалася однією з відсталих країн Євро­пи з численними феодальними пережитками.

Розвиток промисловості й ринкових відносин у різних областях Авс­тро-Угорщини проходив нерівномірно. Найбільшого промислового роз­витку досягай Чехія й Австрія, а Галичина, Буковина, Закарпаття, а також Словаччина, Боснія і Герцеговина та деякі інші області відчутно відста­вали у своєму соціально-економічному розвитку.

Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття зберігали аграрний характер економіки, більшість населення була зайнята в сільському господарстві. Розвиток економіки на західноукраїнських землях дедалі більше визначався інтересами великої фабричної промисловості західних і центральних провінцій імперії.

Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини в останній третинні XIX ст. майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). Протягом 70-х - 80-х рр. XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес форму­вання фабрично-заводської промисловості, головним чином нафтовидо­бувної, борошномельної, спиртогорілчаної, лісопереробної, лісопереробної галузей. На цих підприємствах стали широко застосовуватися парові дви­гуни.

Але в економічній структурі Австро-Угорщини західноукраїнським землям відводилася роль ринку збуту готових товарів і джерела надхо­дження сировини та робочої сили до індустріально розвинутих провінцій. Західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції деше­вих товарів і почала занепадати. Імперський уряд фактично не вживав заходів для розвитку промисловості в Західній Україні. Західноукраїнсь­ким підприємцям не надавалися податкові пільги, якими користувалися у західних провінціях. Доступ західноукраїнським товарам на ринки Австро-Угорщини та сусідніх країн був фактично закритий. Водночас існува­ли пільги для вивезення з краю сировини і напівфабрикатів.

Проголошена у 1848 р. селянська реформа, головним положенням якої було скасування кріпацтва, була здійснена в 50-х рр. Уряд зробив все, щоб втрати поміщиків були мінімальними і щоб вони отримали все необ­хідне для пристосування до нових умов господарювання.

Після реформи Західна Україна залишалася краєм поміщицьких ла­тифундій. Великим землевласникам, які мали 5 і більше тис. гектарів, належало понад 40% усіх земель. Незважаючи на великі залишки кріпацт­ва, сільське господарство Західної України у другій половині XIX ст. по­ступово розвивалося по-ринковому: у поміщицьких і багатих селянських господарствах працювали вільнонаймані робітники. На кінець XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалось понад 400 тисяч постійно зайня­тих і періодично найманих робітників. Усе ширше застосовувалася сільсь­когосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.

Проблема аграрного перенаселення і початок масової трудової еміграції західних українців. На кінець XIX ст. у сільському і лісовому господарстві Західної України було зайнято 75% всього населення. Актив­на диференціація селянства призвела до того, що на зламі віків у західно­українських землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняць­ких і лише 5% економічно міцних заможних селянських господарств. Для селянського землеволодіння цієї доби було характерне збільшення кіль­кості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося прогресуючим зменшенням земельних наділів.

На цьому грунті гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях і почалася масова трудова еміграція західних українців. Основними причинами масової трудової еміграції стали:

зубожіння більшості селян, нестача землі, пошуки порятунку від го­лодної смерті;

малі заробітки або повна відсутність їх;

страх ще не розорених селян перед майбутніми злиднями;

• тягар національного гноблення і політичного безправ'я.

Шукаючи вихід із критичного становища, західноукраїнські селяни по­чали виїжджати за кордон - до Канади, СІЛА, Аргентини, Австралії, Бра­зилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття - 170 тис. У подальшому цей процес мав тенденцію до зростання.

Цього часу також мала місце і тимчасова (сезонна) заробіткова емігра­ція із Західної України до Угорщини, Румунії, Австрії, Німеччини, Франції, Росії. Але в цілому трудова еміграція західних українців (всього до Першої світової війни за кордон виїхало понад 1 млн. осіб) лише частково розв'язувала проблему аграрного перенаселення і пом'якшувало ситуацію на селі.

Український національний і громадсько-політичний рухи на захід­ноукраїнських землях у другій половині XIX ст.