3. Реформи 60-70-р. Р. Хіх ст. Україна в др. Пол. Хіх ст.

Ліквідація кріпосного права в Російській імперії.

Подальше існування кріпосного права загрожувало перетворенню Російської імперії на другорядну державу. Воно сповільнювало темпи економічного розвитку країни. Кріпосне право за своєю формою та змістом було схоже на рабство. Аморальність володіння живою «хрещеною власністю» засуджувалося більшістю представників різних верств суспільства.

У 1857 р. за розпорядженням російського уряду був створений Таєм­ний комітет для підготовки селянської реформи. На першому ж засі­данні Комітет ухвалив рішення негайно приступити до поступового зві­льнення селян. На містах для детальної розробки проектів реформи ство­рили губернські комітети, пропозиції яких розглядалися урядовими Ре­дакційними комісіями.

Російські поміщики, які володіли неродючою землею, що не давала прибутку, були готові передати землю селянам за великий викуп. Україн­ські поміщики, які володіли чорноземами, трималися за землю і бажали залишити її собі якомога більше.

Особисте звільнення селян. 19 лютого 1861 р. російським імпе­ратором Олександром ІІ було затверджено «Маніфест» і «Загальні поло­ження про селян, звільнених від кріпосної залежності». В Україні ці до­кументи почали оприлюднені лише 9 березня. У результаті реформи се­ляни дістали ряд громадянських прав: особистих і майнових. Скасову­валася особиста залежність селянина від поміщика; селяни дістали особисту свободу; поміщики не мали права купувати, продавати, дарува­ти селян, тобто розпоряджатися ними як річчю.

Відтепер селяни дістали право вступати в шлюб без дозволу поміщи­ка; самостійно укладати договори й торгівельні угоди; вільно торгувати або заробляти промислами; переходити в інші верстви суспільства (мі­щани, купці); вступати на службу або в навчальні заклади; купувати ру­хоме й нерухоме майно; вільно розпоряджатися нажитим майном і спадкувати його за законами.

Але ставши вільними, селяни залишилися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, до них застосовували фізичні покарання (до 1904 р). Протягом 9 років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить, залишити село. Але і після цього терміну, щоб стати вільним, вибирати місце проживання і професію, треба були вийти із сільської общини, що в тих умовах було вкрай складно.

Селянські наділи. Для проведення реформи українські губернії поділені на три регіони (лівобережні, правобережні, південноукраїнські). Для кожного регіону встановлювалися мінімальні і максимальні розміри наділу, що передавався у власність селян. В Україні, де поміщики нама­галися залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі При цьому поміщик сам визначав, де саме дати наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання гіршої землі.

Якщо селяни до реформи користувалися більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю в нього забирали (відрізали) на користь поміщика. Ці землі здобули назву «відрізки».

У ході реформи в Україні поміщикам вдалося забрати в свою влас­ність найбільш родючі землі.

Викупна операція. За одержані земельні наділи селяни мусили заплатити поміщикові викуп. Але у селян бракувало грошей (тільки 20% суми викупу вони сплачували відразу, а 80% держава давала їм у кредит на 49 років із великими відсотками). В українських землях договори з поміщиками про викуп у 90% випадків мали особистий характер (у Росії вони складалися з громадою).

До викупної операції селяни вважалися тимчасово зобов'язаними і за користування наділами повинні були виконувати старі повинності - відробляти панщину або сплачувати оброк. Оскільки в Україні до рефо­рми переважала панщина, то більшість тимчасово зобов'язаних повинна була відробляти її. Категорія тимчасово зобов'язаних селян була ліквідо­вана лише в 1881 р.

Викупна операція давала поміщикам великі капітали, які вони могли використати для переведення свого господарства на капіталістичні рейки. Того же часу реформа ускладнювала перебудову селянських господарств, оскільки прибутки селян йшли не на розвиток, а на сплату викупів і податків.

Наслідки селянської реформи 1861 р.

• Селянська реформа 1861 р. мала і багато позитивних наслідків:

• відбулися корінні зміни у розподілі земельної власності;

• товарно-грошові відносини ставали домінуючими у господарствах поміщиків і заможних селян;

• чіткішою стає спеціалізація окремих районів України;

• застосовують різні методи використання землі: а) оренду; б) ведення власного господарства;

• підвищилась врожайність сільськогосподарських культур внаслідок використання машин, вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів;

• відбулися зміни у взаємовідносинах між поміщиками і селянами: а) був встановлений точний розмір повинностей; б) поміщик позбавлявся права встановлювати різні додаткові повинності; в) пан мав справу не з окремим селянином, а з усім селянським світом, тобто селом.

Реформи адміністративно-політичного управління 60-х — 70-х рр. XIX ст.

Земська реформа. У 1864 р. в Російській імперії була проведена земська реформа, що передбачала створення виборних місцевих органів самоврядування- земств. Цей крок самодержавства пояснювався його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, спрямувати їхню енергію на вирішення конкретних державних питань; створити орган, здатний ефективно розв'язувати проблеми провінції.

У Наддніпрянщині земська реформа була поширена на Лівобережжя і південні губернії. На Правобережжі, де були ще сильні позиції польських великих землевласників, що брали участь в антиросійському повстанні 1863 р., таку реформу провели тільки в 1911 р.

У ході реформи були створені виборні органи влади в масштабі губер­нії та повіту - губернські і повітові земські збори. Земства були не тільки виборними, але і загальностановими: до їхнього складу входили предста­вники дворянства, буржуазії, селянства, інтелігенції. При цьому при вибо­рах до земських зборів закон надавав багато пільг землевласникам-дворянам (вибори відбувалися за майновим цензом), які відігравали прові­дну роль у земствах. На постійній основі працювали земські виконавчі органи - губернські та повітові земські управи.

Земства займалися організацією охорони здоров'я, розвитком освіти, поштовою справою, місцевою промисловістю і торгівлею, соціальною опікою, збирали статистичні дані, упорядковували дороги.

Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорен­ня на їхніх засіданнях політичних питань. Нагляд за земствами здійснюва­ли губернатор і міністр внутрішніх справ, які могли припинити дію будь-якої їхньої ухвали.

Судова реформа. У 1864 р. була здійснена судова реформа. Основ­ними положеннями цієї реформи були: створення єдиного, позастанового, відкритого суду; відокремлення суду від адміністрації; незмінюваність суддів і слідчих; створення суду присяжних; запровадження адвокатури; проголошення гласності, усності й змагальності процесу (між прокурором і адвокатом); вільна оцінка доказів, виборність деяких судових органів (ми­рових судів).

Разом із тим судова реформа зберігала ряд елементів колишнього станового суду: участь у процесі станових представників, особлива підсу­дність вищих посадових осіб, збереження селянських, «інородницьких» і духовних судів.

У ході реформи були створені дві системи судів:

мирові суди - розглядали дрібні карні й цивільні справи; такі суди створювалися в містах і повітах; як правило, кожен повіт складав мировий округ (усього було створено 108 округів), що розділявся на мирові ділянки; дільничні мирові судді здійснювали правосуддя одноосібно;

загальні суди; система загальних судів включала окружні суди й су­дові палати (одна на кілька округів; у Наддніпрянщині було створено три судові палати: Київська, Харківська й Одеська); окружний суд розглядав карні й цивільні справи, що перевищували підсудність мирових судів; апе­ляційною інстанцією для окружного суду була судова палата.

Верховним і вищим касаційним судом, а також вищим органом судо­вого нагляду був Сенат, де існувало два касаційні департаменти - цивіль­ний і карний.

Військова реформа. Війська реформа здійснювалася 15 років (1862-1877 рр.) і мала на меті шляхом модернізації армії зміцнити обороноздат­ність країни. Ця реформа замінила 25-річну рекрутчину загальною військо­вою повинністю; скоротила термін військової служби (до 6-7 років); заборо­нила тілесні покарання.

У 1862-1864 рр. була проведена реформа місцевого військового управ­ління: створені 15 військових округів на чолі з командувачами військами округу. У Наддніпрянщині було утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський.

У 1868 р. було реорганізоване військове міністерство, у результаті чого всі галузі військового управління та війська були підлеглі військовому міністру. Цього ж року було затверджено нове положення про польове управління військами у воєнний час.

Для підготовки офіцерських кадрів замість кадетських корпусів ство­рювалися військові гімназії та військові училища (1863-1864 рр.), а також юнкерські училища для осіб, що не мали середньої освіти. Покращувалася якість вищої освіти у військових академіях (академії Генерального штабу, артилерійській, інженерній академіях), були створені військово-морська, військо-юридична академії.

За законом від 1 січня 1874 р. призовові на військову службу підлягали особи всіх соціальних груп і станів віком від 21 року; загальний термін служби становив 15 років (із них 6 - дійсної, 9-у запасі; на флоті - відпові­дно 7 і 3 роки). Для осіб, що здобули середню й вищу освіту, термін дійсної служби скорочувався (від 4 років до 6 місяців).

Міська реформа. З 1870 р. здійснювався перехід і до міського само­врядування. Відповідно до закону від 16 червня 1870 р. в усіх містах країни змінювався принцип вибору до міських дум. В основі визначення права участі у виборах до міських дум відтепер лежав не становий, а майновий ценз. Виборче право надавалося тільки власникам нерухомого майна, які платили податки. Усі інші категорії міського населення, що становили його більшість (робітники, ремісники, дрібні службовці), цього права не мали. Не мали права брати участь у виборах до міських установ і жінки.

Міська дума, у свою чергу, обирала на чотирирічній термін міський ви­конавчий орган - міську управу з головою на чолі. Міська управа займалася благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею та іншими господарськими питаннями, а також охороною здоров'я й освітою. Вони безпосередньо під­порядковувалися губернатору і міністру внутрішніх справ.

Фінансова реформа. У 1860-1864 рр. була проведена фінансова ре­форма. Грошове господарство було зосереджено в руках міністерства фінан­сів. У 1860 р. було створено Державний банк, діяльність якого в Україні позитивно вплинула на розвиток промисловості і торгівлі, сприяла розши­ренню мережі приватних комерційних банків. У ході реформи було введено державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв, збіль­шено податки на товари масового споживання, створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати держави.

Реформа в системі освіти. Реформи 60-х рр. дали змогу здобувати освіту навіть найнижчим верствам населення в навчальних закладах усіх рівнів. Відповідно до «Положення про початкові народні училища», затвер­дженому 14 липня 1864 р., запроваджувалася єдина система початкової освіти. Створювати початкові школи дозволялося як державним і громадським установам і відомства, так і приватним особам, але керівництво навча­льним процесом покладалося на повітові і губернські шкільні ради, які скла­далися з царських чиновників, представників земств і духовенства.

Середня освіта здобувалася в класичних і реальних чоловічих і жіночих гімназіях, навчання в яких було платним. Право вступу до університетів мали лише ті особи, які закінчували класичні гімназії (в цих закладах пере­важно вивчали мови та гуманітарні предмети). Випускники реальної гімназії чи реального училища (в цих закладах переважно вивчали природничо-математичні предмети) мали право вступу до вищої технічної школи.

Освітня реформа вдосконалювала програми навчання. Її наслідком стало надання більшої автономії університетам! Під час реформування системи освіти було зроблено акцент на поширення писемності серед народних мас. Для цього створювалася популярна література, видавалися підручники, ор­ганізовувалися недільні школи для дорослого населення.

Реформа в галузі цензури. У 1865 р. було здійснено реформу в галузі цензури. Цензурні установи вилучалися з відання міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. У складі цього міністерства були створені головне управління у справах преси і централь­ний комітет іноземної літератури. Видання для масового читача, провінційні видання підлягали попередній, ще до друку, цензурі. У разі виявлення в книгах порушення вимог цензури їхні видавці притягувалися до судової відповідальності. До періодичних видань при порушені цензурних вимог передбачалося застосування адміністративного впливу і заборона видання.

Значення реформ 60-х- 70-хрр. XIX ст. Реформи 60-х- 70-х рр. були обмеженими, непослідовними і половинчастими, але вони створили умови для економічного й політичного розвитку країни в нових умовах. Незважаючи на свою обмеженість, реформи 60-х - 70-х рр., у тому числі і реформа 1861 р., стали ключовим моментом на шляху перетворення Росії в цілому, а також України, з феодально-кріпосницької країни в державу з ринковими відносинами, обумовили динамічне поширення буржуазних відносин у всіх сферах суспільства.

4. Український культурно-національний рух. Виникнення громад. «Братство тарасівців».

Наприкінці 50-х- на початку 60-х рр. XIX ст. у Наддніпрянщині спостерігається друга хвиля національного відродження. Організаційною формою українського національно- визвольного руху стали напівлегальні непартійні об'єднання, які здобули назву громад.

Цього часу осередком українського суспільно-політичного та культу­рного життя став Петербург, де після заслання працювали колишні члени «Кирило-Мефодіївського товариства» - Т. Шевченко, П. Куліш, М.Костомаров та ін. У столиці Російської імперії в 1859р. і виникла перша українська громада. Саме в Петербурзі в 1861-1862 рр. протягом 22 місяців українська громада видавала перший в Російській імперії що­місячний літературно-науковий журнал «Основа». Він виходив українсь­кою і частково російською мовами.

Протягом короткого періоду свого існування журнал «Основа» не то­ркався політичних проблем, а приділяв головну увагу захисту української мови, літератури, виданню навчальної та науково-популярної літератури, відстоював право народу на здобуття освіти рідною мовою. В «Основі» була вперше надрукована праця М. Костомарова про «дві руські народ­ності», у якій автор намагався схарактеризувати особливості українсько­го етносу, його принципову відмінність від росіян, захищав самостійність української літератури.

В Україні громади з'явилися в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, інших містах. Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету і представники інтелігенції створили громаду, яку очолив В.Антонович. Програмними положеннями київської громади були: український народ - окрема нація, кожен українець повинен віддавати всі сили для розвитку національної свідомості. Діяльність громад в Україні мала культурно-просвітницький характер - організація українських просвітницьких гурт­ків і недільних шкіл; вивчення історії, традицій, звичаїв українського народу. Власті називали громадівський рух «українофільством».

Гурток «хлопоманів». На початку діяльності київської громади з нею була пов'язана діяльність гуртка «хлопоманів» (від польського слова хлоп - селянин). «Хлопоманство» - кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху Правобережної України кінця 50-х - початку 60-х рр. на чолі з В. Антоновичем, що об'єднувало представників ліберальної інтелігенції, які виступали за зближення з селянством.

«Хлопомани» ставили своїм завданням збереження пам'яті про слав­не минуле України, вони розмовляли тільки українською мовою, одяга­лися в народні костюми, дотримувалися народних звичаїв та обрядів. Вони видавали рукописний журнал і заснували підпільну українську школу. Метою їхньої діяльності були: ліквідація царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі зміцнення добровіль­ного співжиття росіян, українців, поляків. Через посилення репресій з боку царизму вже на початку 60-х рр. діяльність гуртка «хлопоманів» була припинена.

Валуєвський циркуляр. Але навіть така поміркована і суто про­світницька діяльність громадівців і «хлопоманів» викликала незадово­лення царського уряду. 18 липня 1863 р. був виданий таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П.Валуєва, у якому наказу­валося призупинити видання всіх книг «малоросійською» мовою, тобто українською, окрім творів «красного письменства». У циркулярі йшлося про заборону видання українською мовою наукової, публіцистичної та релігійної літератури, а також про заборону діяльності недільних шкіл.

Після видання цього указу громадівський рух почав згасати і в дру­гій половині 60-х рр. він припинив своє існування.

Діяльність «Старої громади». Унаслідок незначного послаб­лення імперської цензури на початку 70-х рр. громадівці почали віднов­лювати свою діяльність. З ініціативи В.Антоновича у 1870р. в Києві була утворена так звана «Стара громада», до якої ввійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький та ін.

Назву «Стара громада» організація обрала для того, щоб відрізнятися від нових, молодих за віком і досвідом студентських. У «Старій громаді» переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та органі­заційний досвід. Вона фактично згуртувала навколо себе тогочасну укра­їнську еліту, що у своїй практичній роботі утрималася від політичної діяльності і віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам.

Діяльність українофілів помітно активізувалася із заснуванням в 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору Украї­ни. Громадівці придбали газету «Київський телеграф», перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи в умовах Російської імперії.

Емський указ. Громадівський рух знову набрав загальноукраїнсь­кого звучання, що викликало серйозну тривогу в урядових колах. Його дія­льністю займалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої ста­ло видання 18 травня 1876 р. Емського указу, підписаного імператором Олександром II у м. Емсі (Німеччина) і спрямованого на придушення української культури.

Емський указ доповнював основні положення Валуєвського цирку­ляра 1863 р. і забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, видавати українською мовою оригінальні тво­ри і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот. Також були забо­ронені театральні вистави і публічні читання українською мовою. Місце­вій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових шко­лах не велося викладання українською мовою та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою. На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства у Києві, припинено видання «Київського телеграфу», ліквідовано грома­ди, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (у тому числі М. Драгоманова). Ставши одним із проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, цей документ гальмував розвиток української культури і національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. Фактично Емський указ втратив чинність у 1905 р., але він ніколи не був скасований офіційно.

Криза українофільства. Домінуюче в 60-х- 70-х рр. XIX ст. українофільство фактично вичерпало себе, продемонструвавши неспро­можність лише культурницькими засобами поліпшити становище україн­ського народу. В середовищі українофілів відбувся розкол. П. Куліш і М. Костомаров вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю і слухняно підкоритися політиці російського царизму. В. Антонович і П. Житецький проповідували ідею компромісу із самодержавством, уважаючи, що розвиток культурної самобутності укра­їнців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культу­ри. Молоді громадівці (Б. Грінченко, О. Кониський та ін.) усіма засобами намагалися звести до мінімуму російський вплив на українських землях.

Наслідком кризи й розколу стало те, що молодь почала обминати українофільські громади і вступати до народницьких гуртків, байдужих до національних питань. Спроби поєднати культурно-національні гасла із завданням політичного та соціального визволення у 80-ті рр. XIX ст. робили М. Драгоманов і його послідовники - члени «українських гуртків соціалістів-федералістів» у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х рр. покликав до життя національні об'єднання з виразною політичною спрямованістю, що стали прообра­зом українських політичних партій. Першим серед них було «Братство тарасівців».

«Братство тарасівців». Під час зустрічі влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі київські та харківські студенти І. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський, В. Боровик та інші заснували нелегальну політичну організацію радикальної течії «Братство тарасівців», яка ста­вила за мету реалізувати основні ідеї Кобзаря. «Тарасівні» розвинули діяльність серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу осередком «тарасівців» був Харків, згодом - Київ, Одеса, Полтава.

Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей українській грамоті, культивування ідей Т. Шевченка), «тарасівці» висунули політичні постулати - визволення української нації з-під російського панування, повної автономії для всіх народів Російської імперії та соціальної справедливості.

«Братство тарасівців» увійшло в історію як перша українська політич­на організація, що стояла на засадах повної самостійності України.

У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, напри­кінці літа 1891 р. була закладена програма «Братства тарасівців». Се­ред основних положень були такі:

«...політична самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну до Кубані, від Карпат до Кавказу, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, у будучому без класової боротьби;

федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобере­жної, Степової України, Кубані й Галичини;

на чолі держави гетьман як президент і сейм;

мета держави - передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, трудова повинність, загальна безплатна й обов'язкова школа;

свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія;

боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками;

Україна для українців, себто для тих, що визнають себе українцями;

культура нації та своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог...»

У 1893 р. були проведені арешти серед членів «Братства тарасівців» - організація припинила існування.