Лекція № 7

Тема. Історія формування та діяльності громадських, культурологічних, освітніх, політичних організацій українського народу.

Визначальні тенденції розвитку освіти, науки, техніки як фундаментальних основ рівня життя українського етносу.

План

1. Україна у повоєнних десятиріччях.

2. Україна в другій половині 50-х – першій половині 60-х років.

3. УРСР в другій половині 60-х – першій половині 80-х років.

4. Національно-визвольний рух 60-х - 80-х рр. XX ст.

5. Україна в другій половині 80 – х р. р. „Перебудова”.

6. Національний рух в др. пол. 80-х рр.

7. Декларація про державний суверенітет України. Багатопартійність.

8. Україна в перші роки незалежності.

Література: Бойко О.Д. Історія України. К.: ВЦ “Академія”, 2007 р., с. 487-617.

1. Україна у повоєнних десятиріччях.

Встановлення кордону з Польщею

9 вересня 1944 р. — укладення між урядом УРСР і Польським комі­тетом національного визволення Люблінської угоди, згідно з якою час­тина українських земель (Холмщина, Лемківщина, Надсяння, частина Підляшшя) з населенням майже 800 тис. українців передавалася Поль­щі (таким чином сталінське керівництво намагалося підтримати прорадянський польський уряд та змінити негативне ставлення польського населення до радянської влади, спричинене подіями 1939 р.).

16 серпня 1945 р. — укладення договору про радянсько-польський кордон, який встановлювався по «лінії Керзона» з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км, а в окремих районах на­віть на 17-30 км.

1951 р. — завершення процесу україно-польських територіаль­них домовленостей, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикор­донними ділянками (до Львівської області відійшли землі в районі м. Кристинополя, а до Польщі відійшла територія довкола м. Нижні Устрики Дрогобицького району).

Встановлення кордону з Чехословаччиною

22 січня 1946 р. — указ Президії Верховної ради СРСР про утво­рення у складі У РСР Закарпатської області.

Встановлення кордону з Румунією

10 лютого 1947 р. — підписання радянсько-румунського догово­ру, за яким до УРСР відходили Північна Буковина, Хотинщина, Ізмаїльщина (тобто закріплювалися кордони, встановлені у 1940 р.).

Секре­тарі ЦК КП(б)У:

- М. Хрущов (1943-1946 рр. та 1948-1949 рр.).

- Л. Каганович (1947 р.).

- Л.Мельников (1950-1953 рр.)

1. Відбудова народного господарства України.

Березень 1946 р. — затвердження Верховною радою СРСР п’ятирічного плану відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр.

Особливості відбудови:

Промисловість:

• більші масштаби відбудовчих робіт, ніж у будь-якій іншій країні Європи;

• проблема капіталовкладень (відмова від плану Маршала, розра­хунок лише на внутрішні резерви);

• початок відбудови з важкої промисловості (в Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес та інші великі електростанції, металургійні заводи тощо);

• нестача робочої сили, особливо кваліфікованої;

• важливим чинником, що впливав на успіх відбудови, був ен­тузіазм народу (90 % працюючих охоплені різними формами соцзмагання).

Згідно з контрольними показниками, визначеними союзним післявоєн­ним планом відбудови, українська економіка отримала лише 15 % всесо­юзних капіталовкладень, тоді як на УРСР припало 42 % усіх матеріаль­них збитків СРСР у війні.

Сільське господарство:

• відновлення колгоспного ладу;

• надзвичайно складні умови відбудови сільського господарства (скорочення посівних площ, поголів'я худоби, нестача робочих рук, техніки);

• мізерні капіталовкладення (7 % від загального обсягу асигну­вань);

• важке становище селян (мізерна оплата праці, високі податки на підсобне господарство, відсутність паспортів у селян, несплата пенсій тощо);

• голод 1946-1947рр.

Голод 1946-1947 рр.

Причини голоду:

• спустошення країни внаслідок війни;

• розширення посівних площ і виконання планів хлібозаготівлі за всяку ціну;

• посуха 1946 р.;

• відбудова промисловості за рахунок сільського господарства;

• продаж хліба за кордон.

Заходи влади:

• репресивні заходи щодо селян;

• відновлення дії закону «Про п'ять колосків»;

• невизнання факту голоду радянським керівництвом.

Наслідки:

• голодом була охоплена більша частина східних і південних об­ластей України;

• великі людські втрати (1 млн. чол.).

Зовнішньополітична діяльність УРСР

• Вихід України на міжнародну арену після завершення війни (1944 р. — створення Народного комісаріату закордонних справ УРСР на чолі з Д. Мануїльським).

• 1945 р. — включення України до складу 47 країн-засновників ООН разом із Білоруссю та СРСР (участь української делегації в розробці та прийнятті статуту ООН;

• 1945 р. — Україна стала членом постійної комісії ООН із питань освіти, науки та культу­ри (ЮНЕСКО);

• 1946 р. — обрання України до складу Економічної і Соціальної Рад;

• 1948-1949 рр. — Україна — непостійний член Ради Безпеки ООН.

Таким чином, формально за Україною визнавалося право на са­мостійні міжнародні відносини, але фактично своєї незалежної зов­нішньої політики вона не мала.

Радянізація західних областей України.

Відновлення радянської влади в західних областях України піс­ля закінчення війни;

Продовження політики радянізації в цьому регіоні:

• проведення індустріалізації, розвиток нових галузей — машинобудівної, металообробної, приладобудівної та ін.;

• великі капіталовкла­дення та швидкі темпи розвитку промисловості, повільний розвиток харчової та легкої промисловості, націоналізація промисловості та транспорту);

• колективізація (конфіскація великих маєтків, передача цих земель безземельним та малоземельним селянам;

• суцільна колективізація, під час якої було колективізовано 93 % гос­подарств;

• депортація західноукраїнського населення до віддалених районів СРСР;

• ліквідація Української греко-католицької церкви (1 листопада 1944 р. — смерть митрополита А. Шептицького, обрання його наступником Й. Сліпого;

8—10 березня 1946 р. — Львівський собор, який скасував Берестейську церковну унію 1596 р. і про­голосив возз'єднання греко-католицької церкви з російською православною; репресії щодо священиків, які не приєдналися до нової церкви; УГКЦ - Й. Сліпий (1892-1984) змушена була піти в підпілля).

Боротьба ОУН-УПА з радянською владою.

Боротьба радянської влади проти ОУН-УПА перетворилася на бра­товбивчу війну (направлення в західні регіони України регулярних частин армії та НКВС, формування з місцевого населення підрозділів помічників для боротьби з ОУН-УПА).

Етапи збройної боротьби ОУН-УПА в радянською владою.

етап (1944—1946 рр.) — спроба утримати під своїм контролем великі території і ведення боїв великими силами із застосуванням артилерії й мінометів. Об'єднання сил радянських військ держбезпеки, прикордонників. У тяжких боях загинуло до половини особо­вого складу УПА.

етап (1947 — перша половина 50-х рр.) — зміна тактики: роз­ділення армії на невеликі мобільні групи, ведення боротьби парти­занськими методами. Загибель у с. Білогорща біля Львова головно­командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.). Спад організо­ваного опору (хоча окремі загони ще діяли до 1956 р.).

Операція «Вісла»

28 квітня — 28 серпня 1947 р. — проведення польською владою операції «Вісла», суть якої полягала у депортації залишків україн­ського населення Закерзоння на захід і північ Польщі з метою його асиміляції та знищення баз діяльності ОУН-УПА. У ході операції було переселено близько 150 тис. українців, а УПА зазнала великих втрат. Операція була узгоджена з радянським керівництвом.

Культурне життя в Україну другій половині 40-х — першій половині 50-х рр.

Розгортання ідеологічної реакції— «ждановщини».

«Ждановщина» — це ідеологічна кампанія в СРСР, розгорнута у 1946-1949 рр. у галузі науки, літератури, культури та мистецтва, в ході якої були піддані нищівній критиці діяльність інститутів історії України та історії української літератури, творчих спілок, редакцій газет і журналів, видат­них діячів української культури — письменників, композиторів, режисерів тощо (назва походить від прізвища секретаря ЦК ВКП(б) з питань ідеології ; А. Жданова).

Мета ждановщини в Україні — посилення контролю над твор­чими процесами в галузі культури, придушення національно-визвольного руху та будь-яких проявів української самостійни­цької ідеї.

Наслідки: І

• гальмування розвитку науки, літератури і мистецтва в країні;

• обмеження свободи творчості;

• ізоляція від надбань західної культури.

Освіта

• Відновлення зруйнованих під час війни шкіл, переважно зусил­лями самого населення (на 1950-й рік довоєнна мережа шкіл була фактично відновлена).

• Нестача приміщень, учителів, навчальних посібників.

• Перехід до обов'язкової семирічної освіти (1953 р.).

• Неухильне скорочення шкіл з українською мовою викладання.

Наука

• Відновлення роботи науково-дослідних установ (збільшення їх кількості з 267 до 462).

• Провідна наукова установа — Академія Наук УРСР на чолі з О. Палладіним.

• Значні успіхи у дослідженнях із фундаментальних наук:

• запуск першого в республіці атомного реактора (1946 р.);

• виготовлення у Києві першої в Європі цифрової обчислюваль­ної машини під керівництвом С. Лебедєва (1948-1950);

• «лисенківщина» (назва походить від прізвища президента Все­союзної академії сільськогосподарських наук Т. Лисенка, який свою позицію аргументував не науковими доказами, а ідеологічними штампами, запозиченими з «Короткого курсу історії ВКП(б)»);

• розгром генетики та кібернетики (проголошення ге­нетики «продажною дівкою імперіалізму», а кібернетики — її « рідною сестрою » ).

«Лисенківщина» — специфічний період у сільськогосподарській і біоло­гічній науці й практиці, пов'язаний із проявом культу особи президента ВАСГНІЛ, академіка АН УРСР Т. Лисенка, у результаті якого було при­пинено перспективні наукові дослідження.

2. Україна в другій половині 50-х – першій половині 60-х років.

Зміни в керівництві СРСР та УРСР на початку 50-х рр.

5 березня 1953 р. — смерть Й. Сталіна; втома суспільства й пар­тійного керівництва від жорстокості сталінського режиму; необхід­ність змін.

Тимчасове «колективне керівництво» — розподіл найвищих по­сад між найближчими соратниками Сталіна (Г. Маленков — Голова Ради Міністрів СРСР, М. Хрущов — Перший Секретар ЦК КПРС, Л. Берія — Голова Міністерства внутрішніх справ і держбезпеки). Та­кий компроміс був нетривким, колишні соратники не довіряли один одному, боялися та шукали слушної нагоди позбутися конкурентів.

26 червня 1953 р. — арешт Л. Берії за звинуваченням у шпи­гунстві й підготовці державного перевороту та його таємна страта.

Червень 1953 р. — звільнення з посади першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова, обрання — О. Кириченка (вперше українець за походженням обійняв таку високу посаду); арешт і страта мініст­ра внутрішніх справ УРСР П. Мешика та його заступника.

1955 р. — звільнення Г. Маленкова з посади Голови Ради Міністрів СРСР та обрання М. Булганіна.

Початок десталінізації.

Десталінізація — процес ліквідації наслідки сталінізації, що почався після смерті Й. Сталіна.

• Створення комісій з перегляду справ засуджених у 1934-1953 рр.

• Початок реабілітації невинно засуджених.

• Ліквідація позасудових органів, воєнних трибуналів військ МВС, відміна надзвичайних законів і постанов, спрямованих на бороть­бу з «ворогами народу».

• Чистка органів держбезпеки і значне скорочення їх кількості.

Процеси лібералізації суспільства 1953-1964 рр. отримали на­зву «відлига».

«Відлига» — це назва періоду перебування М. Хрущова при владі в СРСР (1954-1964), що характеризувався політикою десталінізації, політичною реабілітацією і непослідовністю реформ.

Входження Криму до складу УРСР.

19 лютого 1954 р. — указ Президії Верховної Ради СРСР на честь 300-річчя возз'єднання України з Росією «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські зв'язки між Кримською областю і Українською РСР».

XX в'їзд кпрс.

14-25 лютого 1956 р. — XX з'їзд КПРС, на якому М. Хрущов виступив із закритою доповіддю «Про культ особи Й. Сталіна та його наслідки» такого змісту:

- критика сталінської політики як хибної та злочинної за органі­зацію масових репресій, депортацію народів під час війни, вико­ристання незаконних методів слідства і т. ін.;

- критика особи, а не системи, яка її породила (причинами появи культу Сталіна називали його риси характеру, гостру боротьбу з капіталістичним оточенням тощо);

- початком злочинної політики визначався 1934 р., тобто не ста­вилися під сумнів методи проведення колективізації, голодомор 1932-1933 рр. і т. ін.;

- небажання правлячої верхівки розділити відповідальність за вчи­нені злочини; незмінність партійних засад.

30 червня 1956 р. — постанова ЦК КПРС «Про подолання куль­ту особи та його наслідків».

Значення рішень XX з'їзду КПРС: попри всю свою м'якість і не­послідовність, критика культу особи справила величезний вплив на всі сторони життя суспільства й, головне, розтопила страх у душах людей; вони знову вчилися чинити опір неправді, несправедливості, насиллю. Тоталітаризму було завдано удару, від ?кого він уже ні­коли не зміг отямитися.

Опір десталінізації

Червень 1957 р. — виступ групи колишніх активних учасників сталінської політики (В. Молотов, Л. Каганович, К. Ворошилов, М. Булганін та ін.) проти підриву «керівної ролі партії», постанов­ка питання про зміщення М. Хрущова. Але на цей час Хрущов уже мав міцну «групу підтримки» зі своїх ставлеників.

Березень 1958 р. — виключення противників десталінізації зі складу Президії ЦК, звільнення М. Булганіна з посади Голови Ради Міністрів СРСР. Цю посаду обійняв М. Хрущов, одночасно залиша­ючись першим секретарем ЦК КПРС. Таким чином, М. Хрущов зо­середив у своїх руках майже всю владу в державі.

Поглиблення процесу десталінізації.

1. Прискорення політичної реабілітації (на кінець 1950-х рр., переглянуто 5,5 млн. справ, за якими реабілітовано 3,5 млн. чол., серед реабілітованих — Л. Курбас, М. Куліш, В. Чубар, С. Косіор та ін.);

Курс XXII з'їзду КПРС (жовтень 1961 р.) на поглиблення де­сталінізації:

• звинувачення у масових репресіях не тільки Сталіна, але й людей із його найближчого оточення (зокрема В. Молотова, Л. Кагановича, Г. Маленкова та ін.);

• рішення про винесення тіла Сталіна з мавзолею на Красній площі,

Лібералізація — пом'якшення політичного режиму, вільнодумство.

Розширення повноважень республіканських рад (зокрема, Вер­ховна Рада УРСР ухвалила низку законів про бюджетні права УРСР і місцевих рад, судоустрій, цивільний, кримінальний та процесуальний кодекси і т. ін.).

Уведення в практику всенародного обговорення проектів законів та інших важливих питань.

Розширення прав профспілок.

Реформи М. Хрущова та їх наслідки для України.

Промисловість:

Спроба децентралізації управління промисловістю та будівниц­твом шляхом створення раднаргоспів та ліквідації низки галузе­вих міністерств (в УРСР було створено спочатку 11, а згодом ще З економічних райони на чолі з раднаргоспами).

Раднаргоспи (Ради народного господарства) — територіальні органи управління, створені в 1957 р. замість галузевих міністерств, які поміт­но поліпшили керування економікою регіонів, але призвели до розриву зв'язків між окремими галузями.

Збережено старі важелі адміністративно-командної системи, ре­форма не була підкріплена введенням госпрозрахунку та надан­ням самостійності підприємствам, і це призвело до повернення старої централізованої схеми управління. У 1960 р. створено Українську раду народного господарства та зменшено кількість українських раднаргоспів до 7; у 1963 р. організовано Вищу раду народного господарства СРСР та низку державних комітетів з ок­ремих галузей промисловості.

Науково-технічна революція (НТР) — процес якісного перетворення продуктивних сил на основі досягнень науки і техніки.

Збільшення обсягів випуску товарів народного вжитку (за роки семирічки в УРСР було споруджено понад 300 нових і рекон­струйовано 400 підприємств легкої та харчової промисловості). Позитивні риси: зріс добробут народу. Негативні: зберігався значний перекіс у бік важкої промисловості, недостатня кіль­кість і низька якість споживчих товарів.

Результатом було, з одного боку, підвищення продуктивності праці на 42 % й 65 % загального приросту промислової продукції УРСР у 1959-1965 рр., з іншого — помітне відставання від країн із ринковою економікою.

Сільське господарство

Велика увага до розвитку аграрного сектора (з 1953 р. по 1964 р. відбулося 14 пленумів ЦК КПУ з питань сільського господарства); до 1958 р. приріст продукції сільського господарства в УРСР ста­новив 7 % щорічно.

Продовження «цілинної епопеї», в якій узяли участь 80 тис. українських юнаків та дівчат; уже на 1956 р. цілина дала 50 % вирощеного в СРСР хліба, але ціною великих затрат і відтоку ресурсів з України.

Новий наступ на особисті присадибні господарства, спричине­ний впровадженням у життя ідеї про стирання різниці між містом і селом та будівництвом так званих агроміст:

• у 1956 р. встановлено високий податок за утримання худоби в міській місцевості, обмежено власників худоби у пасовищах і заготівлі кормів;

• у 1959 р. заборонено утримувати худобу в містах і робітничих селищах, встановлено ліміт на утримання живності на селі;

• зменшення продажу продуктів тваринництва, підвищення цін на них.

«Кукурудзяна кампанія» — спроба вирішити проблему з корма­ми, збільшивши обсяги виробництва; зменшення посівів пшени­ці та інших цінних культур в Україні.

«Кукурудзяна епопея» набула надмірно великих розмірів. У 1963 р. «ца­риця полів» зайняла 40 % посівних площ.

Реорганізація МТС (перетворення МТС на ремонтно-технічні стан­ції з обслуговування колгоспної техніки шляхом примусового викупу колгоспами старої техніки МТС за завищеними цінами); перетворення слушної ідеї надання можливості колгоспам віль­но розпоряджатися власною технікою на їх чергове обкрадання.

Надпрограма у тваринництві (за 3-4 роки наздогнати США у ви­робництві м'яса, молока та масла на душу населення); завищені плани здачі продукції тваринництва, зменшення поголів'я худоби.

Соціальна сфера

• Збільшення мінімальної зарплатні та пенсій.

• Скорочення робочого тижня.

• Видача паспортів селянам.

• Скасування плати за навчання.

• Припинення практики примусових державних позик.

• Широкомасштабне житлове будівництво.

Грошова реформа 1961 р., наслідком якої стало зростання цін на товари.

Висновки: в соціально-економічному житті суспільства відбули­ся важливі позитивні зрушення, але неспроможність М. Хрущова та його оточення вийти за межі існуючої системи породжували не­продумані, суперечливі, волюнтаристські заходи, які зводили нані­вець усі реформи.

Усунення М. Хрущова від влади.

Початок 1960-х рр. — зростання невдоволення політикою М. Хру­щова серед різних верств населення у зв'язку з ростом цін, замороженням зарплатні, дефіцитом товарів, наступом на особисте госпо­дарство селян, формуванням нового «культу особи» і т. ін.

Хвиля робітничих виступів у Краматорську, Черкасах, Харкові, Києві. Найбільші — 1962 р. у Донецьку, Жданові (тепер — Маріу­поль) та Новочеркаську (тут 7-тисячну демонстрацію розстріляли війська), 1963 р. у Кривому Розі.

Партійне керівництво, невдоволене «волюнтаризмом» М. Хру­щова, скороченням партійного апарату та втратою привілеїв, пог­либленням демократичних процесів, склало змову.

Волюнтаризм — соціально-політична діяльність, що характеризується ігноруванням об'єктивних законів історичного розвитку, суб'єктивним; бажаннями, рішеннями окремих осіб чи груп осіб.

14 жовтня 1964 р. — пленум ЦК КПРС звільнив М. Хрущова з усіх посад «за станом здоров'я». Сама можливість такого кроку була ве­ликою заслугою самого М. Хрущова. Першим секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв, Головою Ради Міністрів СРСР — О. Косигін.

Культура і духовне життя в Україні у 1956-1964 рр.

Освіта

Шкільна реформа 1959 р. (впровадження обов'язкової восьмиріч­ної освіти, перетворення 10-річних шкіл на 11-річні, створення матеріальної бази для того, щоб учні могли отримати робітничі професії).

Русифікація освіти (згідно зі шкільною реформою 1959 р. затвер­джено положення про факультативність вивчення української мови в школі; наказ Міністерства Освіти УРСР, згідно з яким російська мова стала обов'язковою для вивчення, а українську можна було вивчати за бажанням).

Русифікація — сукупність дій і заходів радянського союзного керівництва в національних органах і неросійських республіках СРСР, спрямованих ; на звуження, приниження чи відсунення на другорядні ролі національних мов, культури, історії союзних республік і водночас висунення на провід­ні позиції російської мови, культури, історії.

Неухильне зменшення кількості українських шкіл (у 1959- 1965 рр. їх поменшало майже на 2 тис.).

Наука

Провідна роль АН УРСР на чолі з О. Палладіним (до 1962 р.) та Б. Патоном (з 1962 р.).

Створення Обчислювального центру на чолі з В. Глушковим (1957 р.), який працював над створенням електронно-обчислю­вальних машин для управління виробничим процесом.

Розробка нових технологій Інститутом електрозварювання на чолі з Б. Патоном.

Дослідження проблем атомної енергетики у Харківському фізико-технічному інституті на чолі з І. Курчатовим.

Розробка Інститутом механіки АН УРСР рекомендацій щодо ство­рення міжконтинентальних ракет, дослідження теорії конструк­тивної міцності пластмас тощо.

Створення у 1960 р. в Інституті фізики ядерного реактора, за до­помогою якого здійснювалися дослідження атомного ядра.

Внесок українських учених у розвиток космонавтики (участь у запуску першого супутника Землі у 1957 р. тощо).

Розробка нових методів хірургічного лікування серцевих захво­рювань під керівництвом М. Амосова.

Видання першої багатотомної « Української Радянської Енцикло­педії», «Українського історичного журналу», журналу «Народна творчість та етнографія» та ін.

Література

Реабілітація українських поетів та письменників О. Олеся, М. Вороного, В. Еллана-Блакитного, Г. Косинки, В. Чумака, О. Досвітнього та ін.

Виступ на захист української мови письменників М. Рильського, М. Бажана, С. Крижанівського та ін.

Пожвавлення літературного життя (поштовхом стала стаття О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність» (1955)).

Поява нових творів В. Сосюри «Розстріляне безсмертя» та «Ма­зепа» (не надруковані), Л. Первомайського «Дикий мед», Г. Тю­тюнника «Вир», М. Стельмаха «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», О. Гончара «Тронка» та ін.

Виникнення плеяди молодих літераторів (В. Симоненко, Л. Кос­тенко, М. Руденко, Д. Павличко, М. Вінграновський, Ю. Мушкетик, І. Драч та ін.).

Діяльність «шістдесятників».

«Шістдесятники» — покоління молодих літераторів та митців 60-х років, учасників руху за оновлення радянського суспільства, які про­тестували проти заідеологізованості в зображенні дійсності, боролися за відродження рідної мови, піднесення національної самосвідомості й люд­ської гідності.

1960 р. — створення Клубу творчої молоді у Києві — першого осередку «шістдесятників» на чолі з Лесем Танюком (його учас­ники — І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, А. Горська та ін.), який займався пропагуванням українських народних тра­дицій, організацією різних мистецьких гуртків, пошуком місць масових поховань жертв.

Зародження дисидентського руку

Дисидентство — це опозиційний рух проти панівного державного ладу, протистояння офіційній ідеології та політиці.

Середина 50-х рр. — зародження дисидентського руху в СРСР, зокрема в УРСР.

Причини виникнення дисидентського руху:

• поліпшення внутрішньополітичного клімату за часів « відлиги », що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби;

• антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Чехословаччині);

• активний правозахисний рух, спричинений прийняттям Декла­рації прав людини (1948 р.);

• монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки; постійні утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя;

• політика русифікації.

Форми боротьби дисидентів:

• протести, звернення на адресу керівників країни, «відкриті ли­сти» до ООН («Відкритий лист» до ООН українських політв'язнів мордовських концтаборів, у якому узагальнювалися головні ви­моги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації українства);

• поширення нелегальної літератури (самвидав);

• створення в Україні дисидентських організацій.

Найвідоміші дисидентські організації в Україні

1) Український революційний центр (УРЦ) - 1953 р. - заснований у Львові. УРЦ підготував низ­ку документів антирадянського змісту, які були роздруковані на машинках та надіслані до сільських рад, колгоспів і навчальних за­кладів західного регіону. У «Маніфесті УРЦ» визначалися 33 «принципи свободи», серед яких висувалися вимоги запровадження де­мократичної системи, суверенітету України, встановлення державних кордонів нації в її етнографічних межах, свободи організації й діяльності різних політичних партій тощо.

2) «Реалістич­ний робітни­чий гурток демократів» - 1956 р. - заснований на Донбасі. На чолі — Є. Доніченко. Організація мала свій статут, дотри­мувалася суворої конспірації. Члени гурт­ка планували створити мережу нелегальних осередків, що згодом об'єднаються в демок­ратичну партію, яка повинна була стати аль­тернативною КПРС і повести боротьбу за змі­ну суспільного ладу в СРСР. Члени гуртка розповсюджували у містах Донбасу листівки з про­пагандою своїх ідей. Організація мала свій рукописний часопис «Свободное слово». Не мали на меті створення незалежної Україн­ської держави.

3) Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) - 1958 р. - заснована на Львівщині юристами Л. Лук'яненком та І. Кандибою. У проекті програми гострій критиці піддавалася політика Ко­муністичної партії, засуджувалися сталін­ські репресії 30-х років, голодомор 1932- 1933 рр., бюрократичні методи керівництва народним господарством, національна полі­тика. Автори проекту поставили питання про ненасильницький, конституційний вихід України зі складу СРСР.

Влада переслідувала дисидентські організації. У 1961-1965 рр. було проведено судові процеси проти активних їх членів. Репресії були спрямовані проти П. Григоренка, І. Світличного, П. Заливахи, В. Мороза та ін. У травні 1961 р. у Львові почався закритий судовий процес над УРСС.

У травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив Л. Лук'яненка до роз­стрілу. Його звинувачували в тому, що він «із 1957 р. виношував ідею від­риву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма роками позбавлення волі. Покарання відбував у Мордовії.

Відповіддю на арешти дисидентів стала стаття Івана Дзюби «Інтер­націоналізм чи русифікація?» (1965 р.), в якій автор проаналізував основні причини, що зумовили акції протесту української інтеліген­ції, засудив політику ігнорування громадських прав українського народу, піддав критиці національну політику КПУ.

3. УРСР в другій половині 60-х – першій половині 80-х років.

14 жовтня 1964 р. — пленум ЦК КПРС звільнив М. Хрущова з усіх посад «за станом здоров'я». Сама можливість такого кроку була ве­ликою заслугою самого М. Хрущова. Першим секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв, Головою Ради Міністрів СРСР — О. Косигін

Неосталінізм. — часткова реанімація сталінської адміністративно-командної системи.

• Відмова від критики культу особи Сталіна, висока оцінка його діяльності в соціалістичному будівництві, мудрий та скромний образ вождя в фільмах і художній літературі.

• Зміцнення монополії КПРС на владу, підміна державних органів та інститутів партійними.

• Розростання партійно-державного апарату, бюрократизм, фор­малізм, кар'єризм;

• Зростання корупції, хабарництва, всевладдя «номенклатури».

Номенклатура — панівна партійна еліта в СРСР, що цілком контролю­вала всі сфери життя суспільства.

• Згортання гласності, відновлення боротьби з інакомисленням.

• Відміна рішення про періодичне оновлення складу партійних ор­ганів.

• Відновлення посади Генерального секретаря ЦК КПРС (її посів Л. Брежнєв). .

Застій — період правління Л. Брежнєва (1964-1982 рр.), який характе­ризувався політикою, що заперечувала будь-які спроби оновлення сус­пільства, консервувала існуючий режим, наслідком чого стало наростан­ня кризи радянського ладу.

Шелест Петро Юхимович — український ра­дянський партійний діяч. У 1928 р. вступив до КП(б)У. З 1940 р. — на партійній роботі. З лип­ня 1963 р. був першим секретарем ЦК КП Украї­ни. Своєю кар'єрою завдячував підтримці з боку М. Хрущова та М. Підгорного, але у 1964 р. разом із М. ІІідгорним відіграв важливу роль в усунен­ні М. Хрущова від влади (у чому пізніше розка­ювався). У травні 1972 р. був звільнений із поса­ди першого секретаря ЦК КП України «у зв'язку з переведенням на іншу роботу» — заступник Голови Ради Міністрів СРСР. Роль П. Шелеста в українській історії суперечлива. Придушував прояви дисидентського руху в Україні. З іншого боку, час його перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ (1963-1972 рр.) став пе­ріодом найвищого піднесення автономного курсу українського керівниц­тва. П. Шелест намагався обстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Украї­ні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. На тлі загальної політики русифікації вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і кни­жок, він захистив від звинувачення в націоналізмі деяких українських діячів культури (зокрема О. Гончара, І. Дзюбу). Автономний курс політики П. Шелеста не задовольняв московських партійних лідерів. Мотивуючи відставку П. Шелеста, Л. Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у рішеннях, звинувачував у «місництві та проявах націоналізму».

Травень 1972 р. — звільнення П. Шелеста з посади першого сек­ретаря ЦК КПУ й усунення з України під приводом переведення на іншу роботу, а згодом — відправлення на пенсію; обрання першим секретарем КПУ В. Щербицького.

В. Щербицький (1918-1990)

Політика першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького

Щербицький Володимир Васильович — радянський партійний та державний діяч в Україні. Відіграв одну з про­відних ролей у знятті П. Шелеста з посади пер­шого секретаря ЦК КПУ. Із травня 1972 р. по вересень 1989 р. перебував на посаді першого секретаря ЦК КПУ. Однозначно підтриму­вав лінію московського центру щодо України, погоджуючись на її статус «другої серед рівних». Став одним із трьох останніх брежнєвських вису­ванців, які в часи «перебудови» найдовше втрималися у Політбюро ЦК КПРС. Відправ­лений на пенсію лише у вересні 1989 р., коли його політична лінія зазнала краху, і постала потреба у більш гнучкому лідері КПУ, який пішов би на діалог з опозицією. Ймовірно, вчинив самогубство. Похований на цент­ральному Байковому кладовищі в Києві.

Основні заходи політики В. Щербицького

• Жорстка централізація, підпорядкованість республіки центру.

• Орієнтація економіки України на народне господарство СРСР.

• Посилення русифікації (проведення всіх державних і партійних заходів російською мовою тощо).

• Усунення від влади прибічників П. Шелеста. Підбір кадрів за принципом особистої відданості («люди Щерби­цького»: В. Маланчук — секретар ЦК КПУ з ідеології, О. Ляш­ко — Голова Ради Міністрів УРСР, В. Федорчук — голова КДБ УРСР та ін.).

• Партійна чистка, прихована обміном партійних квитків.

• Нещадна боротьба з будь-якими проявами інакомислення.

Конституція УРСР 1978 р.

20 квітня 1978 р. — прийняття нової Конституції УРСР, розроб­леної на основі Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р. Її основні по­ложення:

• УРСР — суверенна держава у добровільному союзі радянських республік;

• УРСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР (механізм реалізації цього права не обговорювався);

• в УРСР побудовано розвинуте соціалістичне суспільство;

• керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи є КПРС (сумнозвісна 6-та стаття);

• гарантія прав (на працю, житло, безкоштовну освіту, медицину тощо) і свобод (слова, зборів, віросповідання та ін.) громадян;

Отже, Конституція 1978 р. закріплювала підлегле становище УРСР, чимало її статей мали декларативний характер і не відповідали ре­аліям суспільного життя.

Косигінська економічна реформа 1965 р.

Позитивні чинники:

• розширення господарчої самостійності підприємств (госпрозра­хунок).

Госпрозрахунок — метод господарювання підприємств в умовах соціалі­стичної економіки, який поєднував централізоване керівництво з певною господарською самостійністю підприємств.

• посилення економічних стимулів праці залежно від її резуль­татів;

• створення фондів матеріального стимулювання на підприєм­ствах;

Негативні чинники:

• ліквідація раднаргоспів, поновлення галузевих міністерств;

• посилення централізації;

• відсутність конкуренції, збільшення обсягів реалізації продук­ції не завдяки якості та дешевизні товару, а шляхом приписок чи зниження плану.

Отже, реформа була спробою вмонтувати елементи економічного стиму­лювання в існуючу систему, в умовах адміністративно-командного управління економікою вона була приречена на невдачу.

Розвиток промисловості

Досягнення:

• високі темпи розвитку електроенергетики (введено в дію вели­ку кількість електростанцій — Придніпровську, Запорізьку, Чорнобильську АЕС та ін.);

• бурхливий розвиток вугільної, нафтової, газової, хімічної про­мисловості, металургії, машинобудування;

• будівництво нових великих підприємств, комплексів, цехів;

Кризові явища:

• переважання виробництва засобів праці над виробництвом пред­метів споживання;

• низька якість продукції;

• недостатня механізація та автоматизація виробництва;

• неврахування центром економічних можливостей України, без­відповідальне ставлення до її природного середовища, створення «штучних морів» на Дніпрі, в результаті чого на дні опинились родючі чор­ноземи і т. ін.).

Розвиток сільського господарства:

Досягнення:

• зростання капіталовкладень в аграрний сектор;

• зростання цін на сільськогосподарську продукцію при держав­них закупівлях;

• введення гарантованої оплати праці колгоспників за тарифними ставками;

• зменшення податку з колгоспів;

• механізація сільськогосподарського виробництва (посівні та зби­ральні машини, автодоїлки тощо);

• завершення електрифікації колгоспів та радгоспів, зменшення тарифів на електроенергію для виробничих потреб села;

• послаблення адміністративних заходів проти підсобних госпо­дарств тощо.

Кризові явища:

• жорстка централізація управління, некомпетентне втручання центру в місцеві справи;

• низька віддача від вкладених коштів (на поч. 1980-х рр. 40 % колгоспів і рад­госпів УРСР були нерентабельними або збитковими);

• недостатня кількість і низька якість сільськогосподарської техні­ки;

• нестача міндобрив, хімічний засобів захисту рослин тощо;

• недбала переробка та зберігання врожаю; результатом була щоріч­на втрата третини овочів і фруктів, 10 % зерна;

• недостатній розвиток соціальної сфери села, відтік молоді в міс­та; поява неперспективних «умираючих» сіл (з 1966 р. по 1985 р. із мапи УРСР зникло понад 1,5 тис, сіл);

• загалом низькі матеріальні стимули сільськогосподарської праці;

Керівництво країни намагалося спинити загрозливі тенденції в економіці (постанови численних пленумів про поліпшення ефектив­ності промисловості та сільського господарства, нові гасла на кшталт « Економіка повинна бути економною», прийняття Продовольчої про­грами тощо), але колгоспно-радгоспна система й адміністративно-командні методи управління економікою вичерпали себе. Необхідні були докорінні соціально-економічні зміни.

Опозиційний рух

Причини активізації опозиційного руху в другій половині 60-х —на початку 70-х рр.:

• інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., яка викликала хвилю протестів;

• видання у Львові В. Чорноволом самвидавничого журналу «Український вісник», що сприяло консолідації дисидентсько­го руху;

• нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р., на якій керівники Радянського Союзу підписали Гельсінський Акт, що передбачав гарантію громадянських прав і свобод на територіях країн-учасниць наради;

• ігнорування конституційних прав людини в СРСР;

• репресії проти інакомислячих.

Основні напрями опозиційного руху в Україні:

• національно-культурницький;

• правозахисний;

• самостійницький;

• релігійний.

Видатні представники українського дисидентського руху: М. Горинь, В. Марченко, В. Стус, Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, М. Руденко, І. Світличний, С. Хмара та ін.

Листопад 1976 р. — створення Української Гельсінської Спіл­ки (УГС).

Діяльність УГС

Українська Гельсінська Спілка (УГС) - легальна загальнонаціональна організація, заснована в липні 1988 р., яка ставила за мету обстоювати право нації на самовизначення й прагнула в майбутньому перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав.

Лідер — Микола Руденко.

Учасники: О. Бердник, Л- Лук'яненко, І. Кандиба, О. Мешко, П. Григоренко та ін.

Методи боротьби — легальні (у межах радянської конституції та підписаних СРСР міжнародних угод).

Влада переслідувала членів УГС та застосовувала до них репресії (із 37 членів групи 23 були засуджені та відправлені у табори на за­слання, 6 — позбавлені радянського громадянства, В. Стус, О. Ти­хий, Ю. Литвин загинули у таборах).

Релігійне дисиденство

Лідер — Йосип Тереля.

Мета:

• боротьба за свободу совісті та віросповідання;

• реабілітація та легалізація УГКЦ, протестантських церков та течій;

• боротьба за вільне здійснення релігійних обрядів, повернення храмів віруючим;

• звільнення засуджених за релігійні переконання;

• реабілітація страчених служителів культу;

• створення комітету з захисту УГКЦ.

3. Україна в другій половині 80 – х р. р. „Перебудова”.

Перебудова в Радянському Союзі й Україна

1982—1985 рр. — «парад генсеків» — період короткочасного пе­ребування при владі Ю. Андропова та К. Черненка.

Березень 1985 р. — прихід до влади М. С. Горбачова, який роз­почав процес «перебудови».

М. Горбачов (народ. 1931 р.)

Горбачов Михайло Сергійович. Перший і останній прези­дент СРСР (із березня 1990 р. по грудень 1991 р.). З діяльністю М. Горбачо­ва на посту глави держави пов'язані спроби реформування і демократизації В СРСР — «перебудова», яка закінчилася разом із розпадом Радянського Союзу. Політика М. Горбачова досі отримує неоднозначні оцінки.

«Перебудова» — політичний курс КПРС, розпочатий у 1985 р. і спрямо­ваний на оздоровлення суспільно-політичної, економічної й ідеологічної сфер життя.

Основні етапи перебудови

І етап (1985—1988 рр.) — період розробки концепції перебудови, здійснення перших економічних реформ, визрівання політичного курсу перебудови:

прийняття програми прискорення соціально-економічного роз­витку країни (квітень 1985 р.);

Політика прискорення — де політика, яка передбачала розробку довго- і короткострокових заходів, спрямованих на соціально-економічний розвиток країни, широке впровадження досягнень НТП, реорганізацію управлінської структури, пріоритетний розвиток машинобудування, спробу вирішити традиційні соціальні проблеми — житлову, продовольчу, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку тощо.

- реформа М. Рижкова та Л. Абалкіна (червень 1987 р.), суть якої полягала у запровадженні принципу трьох «С» — самостійність, самоокупність, самофінансування. Були ухвалені «Закон про де­ржавне підприємство (об'єднання)», «Закон про кооперацію» та ін.;

- перебування перебудовчих процесів в Україні під контролем радянської номенклатури (при владі залишався консерватор В. Щербицький, оточення якого віддавало перевагу адміністративно-командним методам керівництва; курс не змінився і при його наступнику В. Івашку);

- початок політичних реформ (лібералізація, відміна цензури, ре­абілітація політв'язнів тощо).

У результаті запропоновані економічні реформи виявилися утопічними й непослідовними, проводилися невпевнено і зазнали провалу. Замість очікуваного прискорення темпів економічного роз­витку розпочалося їх падіння, загострювалися соціальні проблеми, відбувся сплеск інфляції.

ІІ етап (1988-1991 рр.) — період активних політичних перетво­рень, курс на перехід до регульованої ринкової економіки:

• XIX партійна конференція (червень 1988 р.), на якій було ухва­лено рішення про кардинальне реформування політичної систе­ми, взято курс на гласність, яка виявилася у поверненні із забут­тя історичних фактів, оприлюдненні інформації про події, що раніше свідомо приховувалися, публікації творів радянських та зарубіжних авторів, розповсюдження яких раніше забороня­лося; у більш широкому ознайомленні радянського загалу з масо­вою культурою Заходу, у відмові від класових і партійних оцінок суспільних явищ на користь загальнолюдських тощо;

Гласність — політика максимальної відвертості та правди в діяльності державних і громадських організацій, дієва й активна форма участі гро­мадської думки в демократичному вирішенні найважливіших проблем країни.

• проведення перших демократичних виборів до Верховної Ради (1990 р.);

• погіршення економічної ситуації (дефіцит товарів, інфляція, чер­ги, перехід підприємств України на бартер — натуральний обмін, низька продуктивність праці, падіння національного прибутку у 1991 р. на 13 % тощо);

• неспроможність союзних структур здійснювати ефективне уп­равління економікою республіки;

• прийняття Верховною Радою СРСР програми переходу до регу­льованої ринкової економіки (червень 1990 р.), яка з самого по­чатку виявилася нежиттєздатною.

У результаті безсистемна перебудова призвела до розвалу на­родного господарства, зростання інфляції, розбалансованості еко­номіки.

Аварія на Чорнобильській АЕС

26 квітня 1986 р. — аварія на Чорнобильській АЕС, яка стала найбільшою екологічною катастрофою XX ст. Трагічні наслідки були спричинені пасивністю керівництва республіки, яке прихову­вало інформацію від народу, нехтуючи здоров'ям нації. Наслідки:

• загинуло 7 тис. ліквідаторів наслідків аварії, понад 60 тис. стали інвалідами;

• радіоактивне забруднення території України, що призвело до по­гіршення здоров'я населення;

• економічні збитки;

• підтвердження антинародної природи тоталітарного режиму;

• пожвавлення суспільно-політичного руху в республіці (масовий мітинг протесту в Києві у листопаді 1988 р., присвячений еколо­гічним проблемам, на якому критикували посадових осіб, винних у Чорнобильській катастрофі).

Серпень 1990 р. — постанова Верховної Ради УРСР «Про невід­кладні заходи із захисту України від наслідків Чорнобильської ка­тастрофи». Україну було оголошено зоною екологічного лиха, ви­рішено припинити експлуатацію ЧАЕС, уряду доручено звернути­ся до міжнародних організацій із закликом про надання допомоги у ліквідації наслідків аварії.

Розгортання національно-визвольного руку в Україні

Критика існуючого ладу, відродження української історії (по­вернення із забуття творів М. Грушевського, М. Костомарова, В. Винниченка та ін., здійснення спроби заповнити «білі плями» історії, реабілітація жертв сталінських репресій, виникнення не­формальних організацій — Товариство Лева, Український куль­турологічний клуб тощо).

Зростання суспільно-політичної активності населення з 1988 р. (перші масові мітинги, пікети, страйки з вимогами докорінних змін у державі, поширення національної символіки; порушення проблем стану української мови та культури Спілкою письмен­ників України тощо).

Видання перших неформальних газет та журналів («Вибір», «Вільна Україна», «Український вісник», «Літературна газета» та ін.).

Виникнення нових громадських об'єднань (Товариство україн­ської мови ім. Т. Шевченка, історико-просвітницьке товариство «Меморіал», студентське об'єднання «Громада», клуб «Спадщи­на», асоціація «Зелений світ» та ін.).

Відновлення роботи Української Гельсінської Спілки.

Активізація руху національних меншин (виникнення національно-культурних товариств, повернення депортованих татар до Криму, надання автономії Криму в результаті референдуму 1991р.).

Відродження заборонених церков і релігійних конфесій (віднов­лення УГКЦ (1990 р.), відродження УАПЦ (1990 р.), повернен­ня культових споруд віруючим, видання релігійної літератури).

Розгортання робітничого руху. Шахтарський страйк у липні 1989 р. охопив півмільйона гірників, його особливостями були висока організація, створення страйкових комітетів і робітни­чих дружин, висування поряд з економічними політичних ви­мог — відставка місцевого партійно-радянського керівництва та ін.; робітничий страйк відбувся у Донбасі в листопаді 1989 р., страйкарі вимагали відмінити 6 статтю Конституції СРСР, до­зволити вільне створення політичних партій та рухів, заборони­ти суміщення партійних і державних посад тощо.

Формування Народного руху України

Дата створення	Вересень 1989 р.
Голова	Іван Драч
Мета	Перетворення України в демократичну правову державу, ра­дикальна перебудова її економіки, створення умов для роз­витку і самозбереження українського народу
Основні за­сади	демократизація суспільного й державного життя; наповнення суверенітету України реальним змістом; екологічна безпека; економічна самостійність; надання українській мові в УРСР статусу державної; відродження національної символіки; з 1990 р. — більш радикальні вимоги: вихід України із СРСР, усунення КПРС від влади, проведення виборів до рад на багатопартійній основі тощо

Формування багатопартійної системи

1990 р. — початок формування багатопартійної системи після пе­реходу до політичного плюралізму та вилучення статті про керівну і спрямовуючу роль КПРС із Конституції СРСР та УРСР, прийняття Верховною Радою України постанови «Про порядок реєстрації гро­мадських об'єднань».

Політичний плюралізм — свобода діяльності політичних партій, багатопартійність у країні.

- Квітень 1990 р. — створення першої політичної партії — Україн­ської республіканської партії (У РП) на базі УГС. Лідер — Л. Лук'яненко.

- 1990—1991 рр. — виникнення понад 20 опозиційних партій (Демократична партія України (ДемІІУ), Українська християн­сько-демократична партія (УХДП), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о)), Українська народна партія (УНП), Українська народ­но-демократична партія (УНДП), Партія зелених України (ПЗУ) тощо).

Переважна більшість новостворених партій ставила за мету ство­рення самостійної Української держави. Партії були малочисельними, не мали чітко визначеної ідеології та соціальної бази.

1990 р. — криза КПУ (масовий вихід із її лав, оформлення Де­мократичної платформи, яка ставила за мету демократизацію партії: відмову від комунізму як утопічної мети, скасування при­нципу демократичного централізму, перетворення КПУ на парла­ментську партію; у грудні 1990 р. представники Демплатформи вийшли з КПУ й утворили Партію демократичного відродження України (ПДВУ)).

Вибори до Верховної Ради УРСР 1990 р.

Вибори були прямими, таємними, на альтернативній основі.

Створення демократичними силами України передвиборчого Де­мократичного блоку (загальні вимоги — досягнення політично­го й економічного суверенітету України, прийняття нової Конс­титуції).

Опір КПУ, відсторонення представників Демократичного блоку від засобів масової інформації.

Результати: Демблок отримав 111 мандатів із 442 (особливо переконливою була перемога демократичних сил у Львівській, Іва­но-Франківській, Тернопільській областях і в Києві).