Встановлення влади Директори, її внутрішня і зовнішня політика.

1. Обрання Директорії. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський видав грамоту про федерацію України з Росією (він мав на увазі Росію без влади більшовиків). Відре­ченням від державної самостійності гетьман розраховував як не на допо­могу, то хоча б на прихильність з боку дипломатів Антанти. П. Скоропадський призначив новий уряд Української держави, у якому переважали політики проросійської орієнтації. Ці події прискорили поча­ток антигетьманського повстання.

Уночі проти 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Українського національного союзу, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П. Скоропадського. Присутні відхилили ідею негайно­го відновлення Української Центральної Ради. На цьому засіданні було об­рано тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки - Дире­кторію у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського. Директорія створювалася з конкретною метою - для ліквідації гетьманського режиму. Після здійснення цієї мети передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНР.

Перемога антигетьманського повстання. 15 листопада Директо­рія переїхала до Білої Церкви, поблизу якої дислокувалися загони січових стрільців.

16 листопада 1918 р. загони січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. Уже в першому бою, що відбувся 18 листопада 1918 р. під Мотовилівкою (30 км від Києва), повстанці завда­ли поразки гетьманським військам у складі полку сердюків і офіцерської дружини. На бік Директорії перейшли елітні, але нечисленні гетьманські збройні сили - Запорізька та Сірожупанна дивізії. 14 грудня 1918 р. війська Директорії після дводенного загального штурму оволоділи Києвом. Цього ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади і під охороною німецьких військ виїхав до Німеччини.

Проголошення Декларації Директорії. Відновлення УНР. Незаба­ром після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918 р. урочисто в'їхала Директорія. 26 грудня в Декларації - програмному документі нової влади - було проголошено відновлення Української На­родної Республіки з республіканською формою державного устрою і при­значено перший уряд на чолі з В. Чехівським - Раду Народних Міністрів.

В основу будівництва держави було покладено так званий «трудовий принцип», відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам:

• вища державна влада передавалася Директорії УНР;

• законодавча - Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудо­вих класів - поміщиків і капіталістів);

• виконавча - уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях - трудо­вим радам селян, робітничому класу, трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції.

Приходу Директорії до влади сприяли: народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обра­ний момент для антигетьманського повстання.

Внутрішня політика Директорії. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР, ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 р.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.

Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призна­чених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.

Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль пе­редпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно- політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, ви­конавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

Скрутне становище влади Директорії. Становище нової влади було дуже скрутним.

Серед керівництва Директорії не було єдності. Більшість на чолі з В. Винниченком була за союз з більшовиками проти Антанти. Прихиль­ники С. Петлюри виступали за спільні дії з Антантою проти більшови­ків, пропонуючи встановити військову диктатуру.

Ускладнилися відносини і між партіями, які склали Український національний союз, стосовно того, якою буде влада - чи парламентською демократією, до чого прагнули помірковані соціалісти, чи різновидом системи Рад, що було до вподоби лівим соціалістам на чолі з Винниченком. Відкритим залишалося питання: чому віддати пріори­тет - соціалістичній революції чи національному визволенню.

Часто змінювалися уряди Директорії, які очолювали В. Чехівський, Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович.

У Директорії, яка втрачала задекларований колективний характер влади, неухильно зростав вплив С. Петлюри. Замість обіцяних соціальних реформ установлювались жорстокі диктаторські порядки. Жодного із соціально-економічних законів, про необхідність яких заявляла Директо­рія, не було втілено в життя.

Реальна влада на містах зосереджувалась у військових структурах, а саме - у виборних отаманів напівпартизанських загонів, з яких складали­ся збройні сили УНР. Різного роду отамани, що діяли під гаслами Дирек­торії, розганяли робітничі та селянські з'їзди, профспілкові організації, чинили жорстокі розправи та пограбування населення, організовували численні єврейські погроми.

Почалося «збільшовичення» окремих військових груп: на бік більшо­виків перейшла одна з найбільших повстанських груп отамана

М. Григор'єва, а також Н. Махно з великим загоном, який діяв на території від Гуляйполя, Кременчука до Катеринослава.

Ще складнішими були проблеми у зовнішньополітичній сфері Хоча Директорія змогла розширити міжнародні зв'язки УНР (Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія), міжнародне ста­новище було дуже скрутним. На західних кордонах продовжувала наступ польська армія, підтримувана Антантою. На півночі почався наступ украї­нських більшовицьких дивізій за активної підтримки збройних сил Радян­ської Росії. На південному сході розпочала наступ і російська білогвардій­ська армія генерала А. Денікіна. На півдні - в Одесі, Миколаєві й Херсоні висадилися війська французьких інтервентів.

Друга війна радянської Росії проти УНР. Ще наприкінці листопа­да - на початку грудня 1918 р. радянська Росія, яка 13 листопада 1918 р. анулювала Брестську мирну угоду, без оголошення війни розпочала воєнну агресію проти України. 16 січня 1919 р. після тривалих безплідних нама­гань В. Винниченка, В. Чехівського, М. Шаповала та інших дипломатич­ними засобами порозумітися з більшовицькою Москвою, Директорія УНР оголосила війну РСФРР. Незважаючи на героїчну боротьбу українських військ проти частин Червоної армії на теренах Лівобережної України (у січні 1919 р. радянські війська захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав та інші міста), 5 лютого 1919 р. більшовики захопили Київ. Директорія УНР і уряд, залишивши столицю, були змушені змінювати місце перебу­вання в залежності від воєнної ситуації.

Прагнучи ліквідувати хоча б один із фронтів, більшість членів Дирек­торії виступили за переговори з командуванням військ Антанти, які в цей період займали майже всю територію півдня України. Не погоджуючись з цим рішенням, 11 лютого 1919 р. В. Винниченко вийшов зі складу Дирек­торії і виїхав за кордон. Головою Директорії став С. Петлюра. 13 лютого 1919 р. у Вінниці був створений новий уряд на чолі з С. Остапенком. Од­нак, незважаючи на поступки Директорії на переговорах з представниками французького командування, досягти компромісу з Антантою щодо умов надання Армії УНР матеріально-технічної допомоги не вдалося.

У квітні 1919 р. радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

Спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні Про­тягом літа - осені 1919 р. Директорія робила спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Проте відкрита агресія кількох іноземних держав і неприхильне ставлення деяких лідерів Антанти до незалежності УНР на Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр. звели нанівець ці намагання.

Правовий статус існування Директорії як найвищої влади в УНР у складі однієї особи регулював закон «Про тимчасове верховне управління та поря­док законодавства в Українській Народній Республіці», ухвалений урядом 12 листопада 1920 р. Але наприкінці 1920 р. Директорія УНР втратила конт­роль над територією України, і С. Петлюра був змушений емігрувати.