1.2 Діалектна лексика

Лексика — це сукупність слів мови, її словниковий (лексичний) склад. Іноді цей термін використовують у вужчому значенні — стосовно окремих шарів словникового складу (застаріла лексика, суспільно-політична лексика, лексика Пушкіна та т.д.). Основна одиниця лексики — слово.

В лексиці висвітлюються соціальні, професійні, вікові відмінності всередині мовного колективу. Відповідно до цього виділяються різні пласти слів. Різні соціальні й професійні об'єднання поруч із загальновживаною, використовують у спілкуванні лексику обмеженого вживання. Наприклад, у мові студентів часто можна почути слова, які стосуються студентського жаргону, люди однієї професії вживають специфічну для цієї професії спеціальну лексику — терміни і професіоналізми. У кожній мові виділяються групи слів з різними стилістичними характеристиками.

Лексика безпосередньо адресована дійсності, тому вона постійно в русі, сильно змінює свій склад під впливом зовнішніх чинників. Поява нових та зникнення старих реалій (предметів та явищ) ведуть до появи відповідних слів, зміни їх значень. Лексика національної мови завжди взаємодіє з лексикою інших мов - з'являються запозичення. Зміни у лексичному складі відбуваються постійно, отже точну кількість усіх слів мови принципово неможливо підрахувати.

У сучасному мовознавстві активізуються дослідження всіх структурних рівнів народних говорів. Учені розробляють концептуальні основи для багатоаспектного трактування діалектів як первинного джерела глотогенезу.

Діалект - різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю.

Діалектизми — це слова, вживання яких характеризується територіальною обмеженістю і більш-менш різко контрастує з прийнятими в літературній мові нормами. Їх функціонування в усному мовленні може зумовлюватися як цільовою стилістичною настановою мовця, так і не достатком володіння літературною мовою, в яку вони проникають через художню літературу, публіцистику, усне мовлення.

Сучасна лінгвістика надає великої ваги проблемам типологічного дослідження словникового складу слов’янських слів і їх діалектів.

Дослідження говірок на лексико-семантичному рівні порушує та обґрунтовує цілу низку інших проблем, які пов'язані із сучасним станом та історичними тенденціями розвитку різних пластів діалектного словника. До найважливіших у цьому плані питань належать: простеження параметрів, за якими відбувається сегментація широкого мовного простору; виділення окремих лексичних об'єднань; визначення особливостей ієрархічної взаємозалежності елементів у структурі єдиного цілого тощо.

Українська літературна мова завжди збагачувалася цілющими джерелами народних говорів, розширюючи свої виражальні та стилістичні можливості. Цей процес у сучасних говірках триває і тепер, лише виявляється він у нових формах, що органічно синтезують особливості функціонування діалектної мови на різних її структурних рівнях. Як зазначають дослідники, «народнорозмовна мова - це невичерпне, вічно діюче джерело, з якого постійно надходить поповнення і на основі якого відбувається процес оновлення літературної мови. Безперечно, що в цьому аспекті пріоритет належить лексиці, яка поширена в різних українських говірках. Саме діалектна лексика поповнює загальнонаціональну мову одиницями, досить часто не відомими літературній мові.

Як стверджує доцент Рівненського економіко-гуманітарного та інженерного коледжу Олексій Євтушок: «Паралельне функціонування літературної і діалектної лексики породило різні мікроструктури, їхня з'ява пояснюється особливостями взаємодії нормативного і народнорозмовного словника. В українських говірках літературні й діалектні варіанти назв виступають у вигляді фонетичних та морфологічних дублетів і часто взаємозамінні» [1, с. 40].

На сучасний стан розвитку і функціонування літературної та діалектної лексики впливають також позамовні чинники. У більшості регіонів, що прилягають до міських центрів, великий пласт вживаних назв належить до нормативних у сучасній українській літературній мові. Регулярність літературного слововживання визначають, як правило, соціальні фактори - рівень освіченості людей, їхній вік, характер трудової діяльності, ситуація мовлення тощо.